Доступність посилання

ТОП новини
18 лютого 2020, Київ 18:29

Битва за дискотеку, політ на «жигулях» і скульптура-пророцтво: спогади жителя Прип’яті, який останнім натиснув на кнопку 4-го енергоблоку


Олексій Бреус, інженер на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС та ліквідатор на головній площі міста-примари Прип'яті під час встановлення різдвяної ялинки у грудні 2019 року
Олексій Бреус, інженер-ядерник, в день влаштування на роботу до Чорнобильської АЕС. Прип'ять, 1982
Олексій Бреус, інженер-ядерник, в день влаштування на роботу до Чорнобильської АЕС. Прип'ять, 1982

4 лютого місто Прип’ять відзначає 50-річний ювілей. Дві третини свого життя це місто є покинутим: крізь асфальт проросли лісові дерева, у квартирах мешкають дикі звірі та здичавілі пси. Житель міста, старший інженер управління 4-м енергоблоком ЧАЕС Олексій Бреус розповів Радіо Свобода, якою запам’яталася йому Прип’ять, коли в ній ще жили люди. І провів покинутим містом своєрідну екскурсію.

Відселене місто Прип’ять, що в серці Чорнобильської зони відчуження, є найцікавішим для іноземних мандрівників об'єктом в Україні: за останній рік його відвідали понад 100 тисяч туристів. Деякі локації, як-от стела на в’їзді, колесо огляду в парку розваг та напівзруйновані палац культури й готель «Полісся», стали впізнаваними символами завдяки кліпам та фільмам. А саме «мертве» місто – є іконою постапокаліпсису в сучасній культурі.

Взимку в місті Прип’ять – найменше відвідувачів. Але саме у цей час розумієш, чим воно приваблює мандрівників. Сіро-зелені лісові хащі, через які проглядають понурі багатоповерхівки: з тріщинами, вибитими вікнами і поваленими стовбурами навколо. Облізла радянська символіка. Буйна рослинність, що пробиває бетон і асфальт.

Чорнобильський лось
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:00:38 0:00

На перших поверхах, де раніше були магазини та соціальні об’єкти, можна побачити меблі та предмети побуту доби розвиненого соціалізму. Між ними – кубла, які облаштували дикі звірі та напівдикі собаки. Коли випадає сніг – Прип’ять уся «розписана» слідами лисиць, оленів, лосів, рисей та вовків, сліди людини – радше виняток.

«Я приїхав сюди у 1982 році, після завершення навчання у Москві (МДТУ імені Баумана, спеціальність – «ядерні енергетичні установки», – ред.). Я не зрозумів одразу, подобається мені місто, чи ні, – пригадує інженер-ядерник та ексжитель Прип’яті Олексій Бреус, виходячи на рідколісся, яке колись було центральною площею міста. – Було відчутно, що місто продовжує будуватися: в повітрі відчувався дим і запах гарячого бітуму, як це має бути на будмайданчику. Деяких об’єктів взагалі не було. На їхньому місці працювала будівельна техніка, а то й просто росли бур’яни».

Про вечірку з нагоди добудови 4-го енергоблоку

«Ми жили Чорнобильською АЕС, а місто Прип’ять сприймали як такий собі звичний, надійний тил. Так, після аварії місто мені жодного разу не снилося. А сни про атомну станцію я бачив, і не один раз», – згадує Олексій Бреус, ідучи зарослими до невпізнання вуличками. Серед світлин того часу він має з собою одну, яка найбільше запам’яталася.

Група спеціалістів ЧАЕС святкують завершення графітової кладки у 4-му енергоблоці. 1983 рік. Світлина Олексія Бреуса
Група спеціалістів ЧАЕС святкують завершення графітової кладки у 4-му енергоблоці. 1983 рік. Світлина Олексія Бреуса

«Це сценка з життя Прип’яті: група кураторів Чорнобильської АЕС, які святкують добудову енергоблоку: завершення графітової кладки в четвертому реакторі. Ми зібралися вдома в одного з учасників. На світлині мене не видно, бо я саме фотографую. Крайній праворуч – Олексій Ананенко, відомий усьому світові як один із «чорнобильських дайверів». Поруч із ним у темних окулярах – Леонід Топтунов, також всесвітньо відомий (як старший інженер управління четвертого енергоблоку в ніч аварії, – ред. ). Саме він, найімовірніше, натиснув кнопку аварійного захисту реактора тієї ночі. Замість того, щоб зупинитися, реактор вибухнув... Виглядає так, що люди на світлині чимось засмучені. Але ми у ту мить були скоріше замислені: ми слухали Висоцького», – розповідає учасник будівництва 4-го енергоблоку ЧАЕС.

Олексій Бреус пригадує, що з таких приводів прип’ятці найчастіше не ходили до ресторану, а збиралися у квартирі когось зі знайомих. До того ж у 1983 році, коли добудували 4-й енергоблок, головний ресторан міста ще не відкрився.

Вечірки та свята у місті ядерників зазвичай проходили тихо і скромно, по-сімейному. Але так було не завжди.

Про «повстання мажорів» і битву за дискотеку

Мешканцями Прип’яті були вихідці з різних куточків тодішнього Радянського Союзу, і це накладало свій відбиток на місто, пригадує Олексій Бреус, йдучи повз палац культури «Енергетик» по сходах, крізь які проростають радіоактивний мох, кущі шипшини та молодий сосновий ліс.

Пес позує на тлі центральної площі міста Прип'ять
Пес позує на тлі центральної площі міста Прип'ять
Місто мало такий собі наліт елітарності: частина його мешканців були вихідцями зі столиць: Києва, Москви, Петербурга, і це створювало відповідну атмосферу


«З одного боку, місто мало такий собі наліт елітарності: частина його мешканців були вихідцями зі столиць: Києва, Москви, Петербурга, і це створювало відповідну атмосферу. З іншого боку, це поєднувалося з провінційністю і спокоєм. Прип’ять була тихим містечком, де попервах навіть місцевого громадського транспорту не було. Скрізь можна було дійти пішки», – розповідає Олексій Бреус.

Але одного тихого вечора містечко ядерників ожило і показало свій характер.

Телефонна будка у місті-привиді Прип'ять
Телефонна будка у місті-привиді Прип'ять
Ми дізналися, що ватажків заколотників відпустили. Тому що це виявилися діти топ-менеджменту Чорнобильської АЕС


«У 1985 році, 6 жовтня, у Прип’яті сталася подія, надзвичайна для радянського часу. Відбувся, можна сказати, молодіжний страйк. У палаці культури скасували заплановану раніше дискотеку. Молодь обурилася, пішла стихійною демонстрацією вулицями міста. Дорогою відірвали від кріплень і звалили телефонну будку, а потім – перекинули міліцейський мотоцикл. Місцева міліція викликала підмогу, з Києва прилетіли гвинтокрили. Того вечора заарештували близько 80 юнаків. Пізніше ми дізналися, що ватажків заколотників відпустили. Тому що це виявилися діти топ-менеджменту Чорнобильської АЕС», – пояснює Олексій Бреус.

Про політ на «жигулях» як недобрий знак

На околиці Прип’яті є залізничний переїзд, який після екранізації аварії на ЧАЕС отримав назву «міст смерті». Але якщо у міні-серіалі «Чорнобиль» показують безліч дорослих і дітей, які вночі вийшли на міст подивитися на Чорнобильську аварію, то насправді це були одиниці, розповідає мешканець Прип’яті й ліквідатор:

«З цього мосту дійсно дуже добре видно Чорнобильську АЕС. Але свідками аварії на ньому стали випадкові люди. З одним із них я лежав у лікарні після аварії».

Олексій Бреус пригадує ще один драматичний випадок, пов’язаний з «мостом смерті».

Олександр Акімов
Олександр Акімов

«У зв’язку із цим місцем я згадую Сашу Акімова, начальника зміни 4-го енергоблоку, який у ніч Чорнобильської катастрофи керував випробуваннями. За кілька місяців до цієї аварії він мав іншу аварію: злетів із цього мосту на «жигулях». Схоже, була якась перешкода на дорозі. Саша добряче пом’яв машину, а його пасажир зламав руку. Невдовзі я просив його возити мене на його автівці – в мене було весілля. І він переймався, що ті ум’ятини на машині надто видно. Тоді Саша не знав, що в його житті буде значно страшніша аварія, через яку він загине», – згадує свого колегу старший інженер 4-го енергоблоку.

Вночі, коли сталася Чорнобильська катастрофа, на підмогу стали викликати інших працівників ЧАЕС. Олексій Бреус прибув до напівзруйнованого енергоблоку разом з ранковою зміною, яка перебирала обов’язки в зміни, що її очолював Акімов.

«Вранці 26 квітня, одразу після аварії, я вийшов на зміну на 4-й енергоблок. Привітався з колегами, з Сашею Акімовим, зауважив, що він страшенно блідий, аж білий. Включився у ті роботи, які тривали, працював у складі команди. Моя зміна завершилася тим, що я натиснув кнопку щита управління четвертого енергоблоку. Це була остання спроба подати воду до реактора, якого вже фактично не було. Після зміни, переодягаючись, я звернув увагу, що вся моя шкіра стала коричневого кольору: така собі дуже «міцна» засмага. Так вплинула на мене висока доза опромінення», – пригадує Олексій Бреус. Він був останнім, хто натискав кнопки на пульті управління реактором. Після цього обладнання пульту вимкнули назавжди.

Олексій Бреус, інженер-ядерник, під час роботи на 4-му енергоблоці Чорнобильської АЕС. 1984 рік. Світлина з архіву Олексія Бреуса
Олексій Бреус, інженер-ядерник, під час роботи на 4-му енергоблоці Чорнобильської АЕС. 1984 рік. Світлина з архіву Олексія Бреуса

Про дім, де живе історія

Свій колишній будинок на вулиці Спортивній у Прип’яті Олексій Бреус називає історичним. Він жив у одній з його однокімнатних квартир, а поруч – мешкали працівники ЧАЕС, які пізніше стали відомими завдяки своєму героїзмові під час ліквідації катастрофи. Їхню участь у подіях 1986 року увічнили у книгах і фільмах.

Олексій Бреус іде ледь помітною стежкою до свого здичавілого будинку. Поруч із ним крокують суворі на вигляд прип’ятьські пси, які живуть з полювання і з того, що дають їм туристи.

Леонід Топтунов: світлина у музеї Чорнобильської катастрофи
Леонід Топтунов: світлина у музеї Чорнобильської катастрофи

«Мій колишній будинок. Окрім мене тут жили Олексій Ананенко та Леонід Топтунов, люди, яких тепер знає весь світ. Перший – один з дайверів, які спускалися під реактор, щоб злити воду з басейнів, які розташовані під ним. Другий – це той, хто натиснув кнопку, яка мала зупинити реактор. Але він натомість вибухнув. Моїм сусідом був лейтенант пожежної охорони Петро Хміль. Він виїхав у ніч аварії за тривогою, і на даху між 3-м і 4-м енергоблоками збивав полум’я», – перераховує Олексій Бреус своїх сусідів.

Тим часом шлях до під’їзду перегороджує повалений стовбур. Прип’ятьські пси елегантно долають перешкоду і зникають в чорному отворі дверей: тут тепер їхня домівка. Останнім часом будинки у Прип’яті руйнуються дедалі швидше, і людям туди заходити заборонено. До цього Олексій Бреус регулярно бував у своїй колишній квартирі. Він перетворив її у такий собі мистецький простір: художник і ліквідатор скопіював на бетонні стіни покинутої домівки деякі зі своїх картин, присвячені Чорнобильській катастрофі. Радіо Свобода має архівне відео, як Бреус малює на стінах.

Зривається дощ, і ми відходимо від будинку назад до автівки. Собаки біжать за нами, труться мокрим радіоактивним хутром об ноги, чекаючи на смаколики.

Про гору з телеграм

У Радянському Союзі в перші дні після 26 квітня 1986 року інформацію про аварію було засекречено. Однак у поштове відділення Прип’яті тисячами прибували телеграми. Вони горою лежали на зсунутих докупи столах. Працівників пошти евакуювали. Залишився тільки начальник відділення, який пропонував працівникам станції самостійно шукати у цій купі телеграми, адресовані їм та їхнім колегам і сусідам. І їх знаходили.

«До мене днями мала приїхати дружина, зі своєю подругою. Я не міг написати їй про аварію. І тому дав телеграму: «Здай квитки, скасуй поїздку!» . Вона відповіла: «Ми приїдемо, квитки вже куплені». Я знайшов її відповідь у цій горі телеграм на величезному столі. Але зрештою вона не приїхала: напередодні виїзду інформація про аварію таки з’явилася у медіа», – розповідає Олексій Бреус, стоячи біля поштової скриньки, до якої вже понад 30 років не вкидають листів.

Про мозаїку-пророцтво

Мозаїчне панно скульптора Івана Литовченка на стіні магазину «Струмок» на головній вулиці Прип’яті заростає лісом і потроху руйнується. Але воно досі вражає. Литовченко оформлював цілу низку будівель у місті. Але до аварії його роботи сприймалися зовсім інакше. Нині деякі з них звучать як передчуття катастрофи, каже Олексій Бреус, який і сам є художником.

Іван Литовченко, скульптура його учнів
Іван Литовченко, скульптура його учнів

«Раніше це сприймалося просто як декорації міста. Зараз на цю мозаїку дивлюся зовсім іншими очима. Центральна фігура, жінка, повернула голову в бік Чорнобильської АЕС, на обличчі – жах. Одна з її рук-крил ніби захищає дітей. Біля іншої руки – ми бачимо червоні фігури людей, їхні голови перевернуті: схоже, що це загиблі. З правого боку – вчені з сувоями паперу. Очевидно, йдеться про етап будівництва АЕС. З лівого боку – люди в одязі, схожому на скафандри, щось всувають у реактор. А один з них тримає в руках символічне ядро атома. Це відбувається дуже динамічно, з великим зусиллям, тож навряд чи це будівництво реактора. Скоріше це ліквідація наслідків аварії»,– висловлює своє бачення художник і ліквідатор.

Іван Литовченко помер у 1996 році, через десять років після катастрофи. За ці та інші свої роботи він став лауреатом державної премії Шевченка посмертно.

Про парк розваг і піщану пустелю

Колесо огляду в парку розваг Прип’яті стало його візитівкою. Його зображають на сувенірах, фотографують та малюють, а туристи роблять із ним селфі. Однак не всі знають, що це колесо жодного разу не катало на собі дітлахів. Парк розваг мали урочисто відкрити 1 травня 1986 року. Катастрофа планетарного масштабу скасувала ці плани.

Прип'ять, парк розваг
Прип'ять, парк розваг

Парк розваг – один з останніх об’єктів, які встигли збудувати у місті, пригадує Олексій Бреус.

Все місто Прип’ять – це, фактично, постапокаліптичний знімальний майданчик. Тут не треба будувати штучних декорацій, – вони тут натуральні


«Коли я переїхав до Прип’яті й отримав роботу, я попервах жив у цьому гуртожитку, – показує наш супутник. – І це місце виглядало зовсім інакше. Тут був пустир, пісок, наче у пустелі, бур’яни. І стежечка, якою я ходив до центру міста, по хліб чи до книжкового магазину… Це колесо огляду є символом і за формою, і за змістом: збудоване для дітлахів, воно жодного разу не попрацювало на втіху дітям. Тут знімаються фільми, записуються кліпи. На основі цих локацій – створюються комп’ютерні ігри. Все місто Прип’ять – це фактично постапокаліптичний знімальний майданчик. Тут не треба будувати штучних декорацій, – вони тут натуральні», – замислено говорить Олексій Бреус.

Він показує один з кошиків колеса огляду, позначену хрестиком: в час аварії вона була внизу і отримала найбільшу дозу радіації, тепер дозиметр біля неї зашкалює.

Чи вітер, а чи нелегальні туристи-«сталкери», прокрутили колесо, і тепер «кошик смерті» – вгорі. Відтоді працівники зони закріпили цей атракціон, щоб він не впав від обертання.

Поруч – карусель, яку продовжують потроху крутити пориви вітру, наче якийсь іржавий страхітливий вітряк.

Прип’ять заснована 4 лютого 1970 року, попервах вона мала статус селища. 10 років по тому їй надали статус міста. На час Чорнобильської катастрофи в ній мешкало понад 45 тисяч жителів.

За минулий рік покинуте місто Прип’ять відвідало понад 100 тисяч туристів, свідчить статистика Чорнобильської зони відчуження. «Асоціація Чорнобильських туроператорів» спільно з адміністрацією зони відчуження готує пакет документів для надання місту Прип’ять статусу музею просто неба, пам’ятки українського значення та спадщини ЮНЕСКО.

  • 16x9 Image

    Євген Солонина

    На Радіо Свобода працюю журналістом з 2008 року.  Народився 1979 року в місті Мелітополь Запорізької області. Закінчив факультет журналістики Запорізького Національного університету. Як журналіст найбільше цікавлюся економічною, екологічною та соціальною тематикою. На дозвіллі захоплююся садівництвом та альпінізмом.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...

Recommended

XS
SM
MD
LG