Old Khata Project видав книгу «Квітки́. Велика книга про хатні розписи». Це ілюстроване дослідження розписів, якими прикрашали українці свої хати зовні й усередині з кінця ХІХ – на початку ХХ століть. Голодомор перервав цю інтер’єрну традицію у багатьох регіонах.

Автори книги представили зібрання зразків розписів і світлин заквітчаних хат із різних областей України.

Вислів «хата як пишна квітка» саме про розписи в українських хатах.

«Туди, сюди, і квіточка! Чіпірната, лапата, з великими квітками і листочками, а посередині ‒ з пташкою», ‒ це фрагмент інтерв’ю, записаного торік авторами книги під час експедиції Поділлям. Місцеві жителі пригадували, як у селах жінки прикрашали свої хати квітами і пташками.

У книзі є розповідь про хатні розписи у селі Городецьке на Уманщині. А це квіти. Виявляється, їхньою авторкою була 12-річна «учениця-колгоспниця» Лукіянець Явдоха. Ця замальовка зберігається у Національному музеї декоративного мистецтва України.

Ідея зробити книжку про українські хатні розписи в її авторів виникла, коли зрозуміли, що це явище недостатньо знане в Україні.

«Бо уявлення закінчується на «петриківці». Ще хтось знає про малярок, які робили хатні розписи. Тому дуже хотілося, щоб українці ширше побачили це явище. Обмежились періодом, який закінчується 30-ми роками ХХ століття, в який ще не відбувалися такі жахливі процеси знищення українського села. На початку ХХ століття ще жила традиція і люди прикрашали свій простір, робили атмосферу приємнішою», ‒ розповідає співавторка та видавчиня книги Анна Ільченко.

Навіть, якщо господиня робила стіну темнішою, бо так практичніше, то розмальовувала її квітами, орнаментами, тобто створювала красу.

Про це можна дізнатися з праць дослідників того часу. Зокрема, української мистецтвознавиці Євгенії Берченко. Вона написала у 30-ті роки минулого століття про те, як на Наддніпрянщині малярки прикрашали хати розписами. Євгенія Берченко вивчала детально і петриківський розпис.

У подільських селах у першій половині XX століття побілка та розписування хати були частиною побуту.

Творили красу побуту

Молоді жінки розмальовувати хати переважно на Великдень або Різдво. Раз на рік розписи поновлювали. Спершу стіну чи піч покривали вапном, а вже потім по ньому кольоровими фарбами, здебільшого з природних фарбників, творили красу. Виготовляли фарби з глини, крейди, вугілля, попелу, рослинних барвників. Пензлики робили з пір’я домашніх птахів.

У багатьох регіонах розписували зазвичай піч, комин. Бо це було серце хати, яке давало тепло в холодні місяці і годувало родину. Але й запільну стіну, на якій малювали немов «килим», якого купити не могли. А красу хотіли створити. Розписували сволоки, простінки між вікнами, а дехто і стелю. Все залежало від бажання господині, а ще більше від традиції тієї чи іншої місцевості.

Деякі жінки замалювали повністю хату, що навіть не було вільного місця, такою пишною була. У 30-ті роки ХХ століття модно було малювати, окрім квітів і орнаментів, пташок на коминах.

Господині розмальовували самі, а ті, хто не мав хисту, запрошували малярок навіть із сусідніх сіл.

«Малярки приходили і малювали. Їм платили, є такий спомин, і відром груш. Традиція розписів була широко представлена на Поділлі. Там чи не в кожній хаті малювали, переважно молоді жінки, але й літні також. Важко сказати, звідки традиція розписів прийшла в українські села. Бо дуже багато народів таке мали. У Польщі була традиція розписувати хатній простір, лемки мали таку історію. В Африці, люди скрізь хотіли прикрашати своє житло. На початку ХХ століття ця історія мала декоративний момент, а не обрядовий», ‒ каже Анна Ільченко.

Українці розписували хати вже з кінця ХІХ століття, коли мали трішки вільного часу, кажуть дослідники, але Голодомор-геноцид, примусова колективізація та інші репресії, які організував Кремль на українських землях, вплинули на село. І людям було не до малювання і краси. Бо думали, як вижити і вберегти дітей.

Євгенія Берченко писала, що розписи відійшли з інтер’єру української хати у кінці 30-х років минулого століття. Пізніше вже у радянський час використовували трафарети.

«Не вдалося знайти «живі» хати з розписами. Адже це така нетривка річ, як розпис, бо малювали на глиняній стіні, часто природніми фарбами, потім купленими, і ці розписи дуже недовговічні, тому у власних експедиціях нам не вдалося їх побачити. Хіба зустрічали дрібні елементи. У 70-х роках ХХ століття розписи переродилися в трафарети. Всі квітки у книжці – це музейні архівні матеріали, які збереглись завдяки тодішнім дослідникам», ‒ говорить Анна Ільченко.

Втім, доля більшості українських етнографів, дослідників народного мистецтва ‒ трагічна. Їх не оминули сталінські репресії, багато загинули. Мистецтвознавець, видатний дослідник української архітектури Стефан Таранушенко, який на початку 20-х років минулого століття оглянув і сфотографував понад 150 старих хат Харківщини, був арештований у 1933 році за вигаданим звинуваченням.

Його засудили і вислали на Забайкалля. Повернувся в Україну лише після смерти Сталіна, у 1953 році. Завдяки світлинам Стефана Таранушенка, які є у книжці «Квітки́ . Велика книга про хатні розписи», можна побачити розпис печі з села Верхні Панівці 1924 року.

В архівах збереглись чорно-білі фотографії з Поділля початку ХХ століття. Але найбільша колекція ескізів, яка була зібрана і представлена у книзі, з 1920-х років. А це з Поділля, Уманщини, центральних регіонів України ‒ від Києва до Запоріжжя, південних, Кропивницька, Луганської області.

Розписи з'являлися в українських регіонах і після Другої світової війни. Бо в сірості хотілося додати трішки кольору у своєму побуті, кажуть дослідники.

Навіть далеко від батьківщини, на засланні у далеких краях, живучи у бараках чи збитих халабудах, українці старались бодай трішки створити для себе і рідних елементарний побут. І «хату», яку самі збивали з дощок, в якій жила репресована українська родина, кажуть, можна було легко розпізнати по висаджених квітах, а хтось і розмальовував стіни, щоб бодай трішки було приємніше для ока.

Значна частина візуальних матеріалів у книжці опублікована вперше, наголошують автори. Це видання двомовне ‒ українською і англійською мовами.

«Видаємо цю книжку приблизно за сто років від часу, коли хатні розписи в українських селах були задокументовані найбільш ґрунтовно. Хочемо показати це яскраве явище, а водночас говорити про тих, хто його творив і вивчав. Адже селяни, як і більшість дослідників розписів, постраждали від сталінських репресій», ‒ зауважує Світлана Ославська, співавторка книги.

Автентичне і традиційне для багатьох українських регіонів мистецтво розписів відроджується. Є майстри, які експериментують і відтворюють старовинні стінописи. Але й багато самоуків розмальовують свої хати, щоб світ навколо був яскравішим, щоб зберегти тяглість поколінь.