Сьомого серпня минає 200 років від дня народження Пантелеймона Куліша – письменника, мовознавця, філософа, історика. Це людина, яка у ХІХ столітті багато що робила в Україні вперше. Він автор першого українського історичного роману, розробив першу українську фонетичну абетку, перший почав перекладати Біблію українською мовою. Його навіть хотіли зобразити на тисячегривневій купюрі, але в підсумку Нацбанк надав перевагу академікові Вернадському, а Кулішеві присвятив ювілейну монету.
Про постать Пантелеймона Куліша і його внесок у становлення українства Радіо Свобода спілкувалося з філософом і журналістом Володимиром Єрмоленком.
– Головне, що відомо про Пантелеймона Куліша, – що він автор першого українського історичного роману «Чорна рада». Мені видається глибоко символічним, що перший український історичний роман присвячений виборам. Як на вашу думку, наскільки цей твір залишається актуальним?
Куліш дуже добре показує популізм, добре показує чорну сторону козацтва
– Він абсолютно сучасний. Тому що Куліш дуже добре показує популізм – те, що ми зараз розуміємо під популізмом. Події «Чорної ради» – це друга половина XVII століття, після Хмельниччини. І він добре показує чорну сторону козацтва. Якщо Шевченко створює величний романтичний міф про козаків, то Куліш – його друг і співрозмовник, але в певних моментах його опонент – показує темну сторону: що козаки можуть бути не тільки красивими бунтарями, але ще й анархістами, які приводять до влади популістів.
Куліш цікавий тим, що показує один і той самий феномен із різних боків. Наприклад, велике протиставлення «Чорної ради» – між ушляхетненим городовим козацтвом і низовим запорозьким козацтвом. Запорожців він показує, з одного боку, як анархістів, які ставлять під сумнів будь-яку владу, якими дуже складно управляти, які приводять до влади популіста Брюховецького. А з іншого боку, це такі прекрасні романтичні люди, як Кирило Тур – запорожець, який робить героїчні вчинки, не зважає на небезпеку. Куліш створює класичний образ запорожця.
Такий песимістичний погляд Куліша на українську історію, що благородні люди програють
А серед козацької старшини є такі негативні персонажі, як Гвинтовка. Я б назвав його «олігархом», який завжди йде за тенденціями, за владою, завжди тримає носа за вітром.
Із іншого боку, є такі благородні люди, як Шрам і Сомко, але вони програють. Це такий песимістичний погляд Куліша на українську історію, що благородні люди програють.
– Так, багато було таких випадків в українській історії. Але чи можна сказати, що політик має бути благородним? Тобто, якщо він програє, то чи доцільно бути благородним? Яка відповідь Куліша на це питання?
– Куліш – це не та людина, яка читала Макіавеллі й захоплювалася прагматичними політиками. Маємо розуміти, що це за епоха. Це перша половина XIX століття – епоха Кирило-Мефодіївського братства. Це люди, які мають дуже романтичне розуміння політики. Вони дуже християнські, для них дуже важлива роль Біблії, образ ранніх християн, дуже важливі протестантські впливи. Наприклад, Костомаров ставився до протестантів набагато краще, ніж до Римо-католицької церкви. І це відчуття, що благородні християни можуть робити політику, а не якісь покидьки.
– Микола Костомаров – це соратник Тараса Шевченка і Пантелеймона Куліша по Кирило-Мефодіївському братству.
– І автор «Книги буття українського народу», яка, можливо, є засадничою для української ідентичності ХІХ століття.
– Коли влада накрила Кирило-Мефодіївське братство, то Шевченка сильно покарали, а Куліш і Костомаров дуже легко відбулися. Чому так?
– Мені здається, що Шевченко був радикальніший. І режим уже розумів, що він радикальніший. А Куліш щось там каявся, в нього була молода дружина, він думав про родину, можливо, це спрацювало.
Маємо розуміти, що це за епоха – 1847 рік. Якщо взяти Європу 1830–1848 років, то це епоха вибуху національно-визвольних рухів і революцій, «весна народів» 1848 року.
Якби кирило-мефодіївців ніхто не чіпав, то що було б у Києві у 1848 році?
У Кирило-Мефодіївському братстві був іще такий персонаж, як Микола Савич, який був у Парижі на початку 1830-х, коли там відбулася липнева революція – скинули останнього Бурбона. Це початок демократизації Франції. І в письменника Юрія Косача, одного з найвизначніших українських письменників ХХ століття, є навіть есей про Савича у Парижі, ніби він бере участь у липневій революції. Хоча насправді він приїхав туди пізніше. Але є цей зв’язок із європейськими визвольними рухами. Крім того, 1830 рік – це ще й польське повстання. Європа йшла до вибухового 1848 року, і царат це відчував. Тож це був удар на випередження. Хтозна, якби кирило-мефодіївців ніхто не чіпав, то що було б у Києві у 1848 році?
– Думаєте, що цей гурток міг збурити ситуацію?
– Міг би щось зробити. Тому був такий удар. Знаємо долю Шевченка, але й на Куліша це справило сильний вплив. Йому потім було набагато складніше друкуватися. Зрештою, Куліш та інші українські діячі після Валуєвського циркуляру 1863 року були змушені писати і видаватися російською.
– Складна доля Куліша – його забороняли і в царські, і в радянські часи. Пригадую, «Чорну раду» можна було придбати десь уже в добу Перебудови.
Шевченка було набагато простіше вбудувати у матрицю радянської ідеології. Куліш – складніше
– Так. Бо головна думка «Чорної ради» в тому, що коли козацький низ збирається, то він чинить дуже погані речі. Він антидержавницький і приводить популістів до влади. Звичайно, для радянського режиму це була реакційна теза, як вони це називали. Навпаки, низи – це прообраз пролетарів, тому їх треба звеличувати.
У цьому сенсі Шевченка було набагато простіше вбудувати у матрицю радянської ідеології. Хоча, звичайно, Шевченко набагато складніший і цікавіший, ніж його інтерпретували в радянські часи. Але принаймні з ним можна було щось зробити. Куліш – складніше. І між Кулішем та Шевченком була дискусія. Куліш сам це описує і себе тлумачить як нащадка цього козацького дворянства.
– Так і було. Куліш народився у Чернігівській губернії, зараз це Сумська область, у дворянській родині, і був прямим нащадком козацької старшини.
– Так. Це глухівська старшина, це вже не такі козаки, які на Запорожжі по степах. Що цікаво, Куліш у «Чорній раді» цих городових козаків теж ставить під сумнів і критикує. Тобто він дуже самокритичний. А Шевченко для нього був якраз представником цих мас. І ми бачимо у Кирило-Мефодіївському братстві напругу між аристократичним Кулішем і більш народницькими Костомаровим та Шевченком.
Він постійно змінював погляди, у нього відбувалася еволюція, був дуже живим
Можливо, Куліш найскладніший із них усіх, тому що він постійно змінював погляди, у нього відбувалася еволюція, був дуже живим. Я вже казав, що він один і той самий феномен у «Чорній раді» – шляхетну козацьку старшину або низових козаків, запорожців – показує і хороший тип, і поганий. Він дуже тонкий у цьому сенсі. Він показує, як те, що ми, українці, вважаємо своїми перевагами, наприклад, бунтарський дух, неприйняття диктаторства, може стати для нас проблемою. І ми це бачимо у нашій подальшій і навіть сучасній історії. До певної міри, «Чорна рада» описує те, що відбулося з Україною у 2019 році.
– Тільки без тих ексцесів, які були після «Чорної ради», коли переможці били й вбивали своїх опонентів.
Читайте українську класику, щоб зрозуміти, що з нами відбувається
– Тому читайте українську класику, щоб зрозуміти, що з нами відбувається. Бо в українців, як і в будь-якого іншого народу, є деякі архетипи, або, простішою мовою, схеми мислення й поведінки, які ми постійно повторюємо. І для того, щоб їх свідомо не повторювати, треба розуміти, що відбувалося раніше.
– Повернімося до Куліша та Шевченка. В якийсь момент вони соратники, в якийсь – опоненти. Як би ви схарактеризувати ці відносини?
– Складно сказати. Я дивлюся на це з більш філософських позицій. Якщо подивитися на загальну картину подій у Європі, у 1830–1840-і роки, то побачимо романтизацію народу. Серед поетів і письменників поширеною є думка про те, що в простому народі найцікавіше. Якщо ж говорити про другу половину ХІХ століття, уже після смерті Шевченка, коли Куліш формулює свою аристократичну візію, то це вже інша епоха. Це вже розуміння, що в простому народі не міститься все найкраще. Куліш теж був причетний до романтизації козацтва. Проте мені здається, що Куліш став більш аристократичним наприкінці.
– Ви охарактеризували Куліша як людину дуже живу. Але ж про нього казали, що він хуторянин, що у нього хуторянська філософія. Він справді жив на хуторі біля села Оленівка на Чернігівщині, там тепер музей Пантелеймона Куліша. Але який же він живий, якщо сидів на хуторі й на все дивився відсторонено?
– Це пізніше, на старості. А в молодості він постійно ходив у етнографічні експедиції, записував пісні. Теж пам’ятаймо, що це за епоха – це тоді загальноєвропейський тренд. Це починається з Німеччини, де всі йдуть в народ і збирають пісні. І Куліш тоді ходив по селах, спілкувався зі старцями, які пам’ятали Коліївщину.
Але якщо говорити про хутір, то це наступний, теж дуже цікавий етап.
– До речі, що таке хуторянська філософія?
– Це такий третій шлях, який був вбитий радянським режимом. Це ми кажемо «хуторянський» у негативному сенсі. А йшлося про певне невелике або й велике дворянство, козацьку старшину. Якраз Шрам і Сомко з «Чорної ради» – це ті люди, які мали маєтки.
А що відбулося далі? У радянську епоху казали, що є пролетарські міста, а селянство прагне жити в колективі, тож зробимо йому колективізацію і знищимо середній клас. Куліш – це лінія, яка була знищена, в тому числі Голодомором.
У загальноєвропейському тренді хуторянство – це антитеза до великого міста
У загальноєвропейському тренді хуторянство – це антитеза до великого міста, куди приїздять різні люди і втрачають свою ідентичність, стають набагато прагматичнішими, практичнішими. А на хуторі людина живе в єдності з природою. І тут Кулішева думка про серце – це те, про що багато пише український філософ Чижевський. І це теж європейський тренд, тому що Куліш взяв це, з одного боку, з української історії, з іншого боку, від французького філософа Жана-Жака Руссо, в якого теж був ідеал жити далі від міста та в єдності з природою.
– Зараз це теж актуально.
– Це такий дауншифтинг.
– Я б не сказав, що Куліш був дауншифтером. У нього на хуторі було дуже заможне господарство, яке його непогано годувало, на відміну від літератури. Від творчості у нього були невеликі надходження, а хутір давав значно більше.
– Це цікаве явище в історії української культури – такі люди, які мали якийсь бізнес, як зараз кажуть. Мені на думку спадає Євген Чикаленко, який був величезною постаттю початку ХХ століття. Це людина, яка підтримувала дуже багатьох українських інтелектуалів. Він якраз мав великі маєтки.
– Згадаймо ще «кулішівку». Тоді взагалі були такі часи, що кожен вигадував свій правопис: у Драгоманова «драгоманівка», у Куліша «кулішівка». У нас зараз теж відбулася зміна правопису. Наскільки те, що Куліш запропонував, прижилося?
– Частково прижилося, частково ні. Наскільки я пам’ятаю, «кулішівка» передбачала видалення російської літери «ы», але натомість там були літери, яких сьогодні немає. Наприклад, замість апострофа був твердий знак «ъ», там було багато літери «є», наприклад, «весіллє». І, якщо не помиляюся, була літера «ё».
Але це дуже цікаво, тому що так ми бачимо, наскільки живо відбувалося становлення писемної мови, що правопис – це не якийсь непорушний «закон божий». Ця ж нинішня українська реформа дуже компромісна.
