Коли війна завершиться і чому Бог це допустив? Про це часто запитують військового капелана

ЛЬВІВ – Священник Православної церкви України (ПЦУ) Мар’ян Сеник майже 20 років здійснює душпастирську опіку українських військовослужбовців. З 2014 року ‒ військовий капелан, але тоді ще доброволець.

Сьогодні старший лейтенант Мар’ян Сеник служить капеланом у Першій Галицько-Волинській радіотехнічній бригаді Повітряних сил ЗСУ.

Якою бачить місію військового капелана? З якими проблемами зіткнувся на службі у час повномасштабної війни? Чому обрав для служіння капеланство?

– Отче, коли ви вперше побачили війну зблизька?

– У 2015 році священників запросили безпосередньо взяти участь у ротаціях і поїхати до військових підрозділів, які перебували у Луганській і Донецькій областях. Тоді ми їздили просто як військові священники, щоб бути підтримкою і опорою для особового складу різних родів військ. Я мав за честь згодом потрапити у 128-му бригаду, з якої розпочалося моє «бойове хрещення».

– Чи мали якийсь досвід у роботі з військовими?

– Проходили навчання в Києві в Андріївському соборі. Групу формували за тиждень, навчали, зокрема, тактичної медицини, поведінці на заміновій території. Взагалі спершу ніхто не розумів із нас, куди їдемо. Бо ж бачили війну тільки з телебачення чи інтернету. Пригадую свій стан, коли з потяга, після Харківської області, я побачив військову техніку і починав розуміти. Далі ми їхали – і я бачив руїни. Зрозумів, що це вже не в телевізор дивитися. А при перших зустрічах з військовими дізнався вже про реальні виклики. Люди були дуже знервовані. І у цей момент я розумів одне, що якраз біля військових і мають бути священники. Це були воїни, які відбили окуповані українські території, поранені, втомлені, після контузій, які довго не бачились з рідними. Вже з’явились проблеми у їхніх родинах, тому що жінки ставали дедалі менш терплячі через довгу відсутність чоловіка вдома. Важливо було не тільки служити літургії, але спілкуватися з бійцями, передавати їм вітання від цивільних людей, слова вдячності. Бо воїни вже не вірили, що хтось про них пам’ятає.

Капелани, які пішли духовно опікуватись військовими з 2014 року, не дивилися ні на статус, ні на соціальний пакет, ні на матеріальну винагороду, тому що цього всього не було. Ми пішли як добровольці, щоб виконувати свій душпастирський обов'язок. Вже тоді ми формували лозунг, який зараз прописаний статутом : не бути позаду, не бути попереду, не бути збоку, а бути поруч. Зараз, коли сформувалося капеланство на рівні ЗСУ, ухвалені положення, капелани стали офіцерами, ми далі живемо за цим покликом – завжди старатися бути поруч воїна.

Закон захищає капеланів?

– У 2021 році був ухвалений закон про військових капеланів у ЗСУ. Як цей документ захищає вас?

– Військові капелани мають соціальний пакет, є штатними офіцерами. Я підписав контракт на 5 років. Капелани мають можливість постійно перебувати на передовій, на лінії розмежування. У разі проблем зі здоров’ям, пораненням, загибеллю захищені і як військові можемо проходити лікування. Звісно, отримуємо заробітну плату від держави як військовослужбовці, як офіцери.

‒ Коли спілкувалась із капеланами деяких країн НАТО ще до повномасштабної війни в Україні, під час військових навчань, то вони розповідали про своїх помічників, які їх постійно супроводжують. У 2018 році це було цікаво слухати. Бо в ЗСУ не було ще ані військових капеланів офіційно, а тим паче помічників, ані закону. Ви теж маєте помічника, які на нього покладені обов’язки і чому так важливо мати таку людину поруч?

‒ У мене є один солдат на посаді помічника. Згідно з законом, він завжди поряд зі мною на передовій і допомагає у службі. Це солдат-стрілець, який захищає мене. І кожен капелан має такого помічника, бо зброю у руки ми не беремо. Мені пощастило з помічником, бо він – і водій, і вміє організувати і провести зустріч, переговори, допомогти під час богослужіння. Я з цією людиною більше проводжу часу, аніж зі своєю сім’єю. Тому маєш і довіряти їй, і бути однією командою. У помічника військового капелана має бути присутність людяності, вихованості. Він, як і священник, має віддзеркалюватися культурою поведінки, відповідати на запитання. І на ньому теж велика відповідальність.

– Ви були травмовані під час перебування на Луганщині у 2015 році, досі шкутильгаєте, але при цьому не покинули службу?

– Отримав травму у Станиці Луганській, необережно приземлився і понад 6 місяців був нерухомий. Вже не думав, що ходитиму, але вдома маю власний реабілітаційний центр – мою родину. Дружина працює реабілітологом в «Незламних». І вона мене фактично виходила.

У голову закрадались різні тоді думки, дивлячись на жінку і на дітей, я думав, як вони дадуть раду зі мною, і я лиш для них буду проблемою. Бо моя права нога була недіюча. Але моя дружина стала опорою. Старший священник підказав мені багато молитися. Це був період, коли я так молився, як ніколи раніше. Тоді зрозумів, що все у Божих руках. Щоденно читав акафіст до цілителя Пантелеймона, раніше я його промовляв раз чи два на тиждень. І відчував його присутність.

Мені спершу поставили неправильний діагноз у лікарні. Серед персоналу на Луганщині були «сєпари», проросійські люди, і сказали, що в мене просто розтягнення. Я був раніше у цій лікарні і одразу побачив, хто з медиків негативно налаштований щодо нашої присутності там. Це був персонал з хірургії, який говорив, що «раскольники» приїхали до них. Коли мене привезли у цей шпиталь на ношах, то я зустрівся саме з цими лікарями. Але були там і дуже гарні медики, які старались мені допомогти і скоріше мене евакуювати.

Я вдячний усім військовим і отцям, які тоді були поруч. Моя віра, молитва зробили чудо. Присутність Божа невід'ємна частина життя християнина. Мене колись запитували, чи я думаю про те, скільки буде людей на службі, чи прийдуть військовослужбовці, так питали радше з цікавості. Тобто, на що я розраховую. Я завжди відповідаю, як у Божому слові: «Де двоє або троє зберуться в Ім'я Моє, там і Я серед них!». Я йду не як офіцер бригади, а людина, яка прийшла просто підтримати військових. Стараюсь так служити, щоб воїни бачили, що я опікуюся ними не тільки в матеріальній чи речовій площині, а також щоб вони бачили, що тут присутній Бог.

‒ А про що вас найчастіше запитують бійці?

‒ Коли війна завершиться? І дуже часто запитують, чому Бог це допустив?

‒ Якою є відповідь? Бо це питання чути і від цивільних людей.

‒ Стараюся не брати на себе таку відповідальність пророчити, що завтра все чи за тиждень-місяць, за рік. Я завжди кажу, що ми не відчуємо цього, як настане цей радісний момент, що нам Господь подарує іскру правди, що ми навіть не зможемо відреагувати. Ми будемо в такому ейфорійному стані, що ми ще не зрозуміємо, що це вже все завершилось. А чому? Тому що ми довго ще будемо звикати до того, що все вже позаду. Але скажу, що воїни не дуже вірять у те, що воно так раптом зупиниться. Я розумію, що буде складно зробити так, щоб після війни у кожній хаті лунав сміх, а не сльози.

‒ А в які моменти у вас виникає запитання: «Боже, чому?».

‒ Чесно скажу, що не виникало. Можливо, тому, що я аналізував для себе не один раз початок повномасштабного вторгнення, як тоді українці хотіли молитви, прагнули об'єднуватися молитвою, храми були наповнені в молитві за захисників, питали, чим потрібно ще допомогти бійцям. Не було видно межі, щоб зупинятися. І ось зараз, якщо подивитися вже за третій рік війни, то ми дещо винні теж. Люди все перекидають на війну, всі свої проблеми і всі свої хиби. Війна не має бути причиною згіршення людини.

На початку ми були єдині у вірі. Тоді черги стояли до військкоматів.

А зараз ми починаємо набиратися страху. Звісно, є чимало причин і для страху. Але ми маємо об'єднатися в молитві. Просто перед Богом стати на коліна і сказати: «Боже, допоможи всім». А не так, що одні моляться весь час, а другі навіть можуть не вшанувати пам’ять про загиблих, пробігти повз, не зупинитись у хвилину мовчання, можуть навіть лукаво віднестися до того всього. Все, що має початок, війна рано чи пізно матиме завершення. Але яке воно може бути? Ми в кожному привітанні говоримо, що бажаємо швидшої перемоги. Тоді треба задуматися, що ми для цього робимо? Не на словах, а ділі. Протистояти злу, протистояти російській агресії, російській навалі ми повинні всі разом, в нашій єдності, долучитися.

«Несправедливість злить»

‒ Як за три роки великої війни змінились настрої серед військових, як ви відчуваєте ці переміни?

‒ Я бачу у них обов'язок захистити свою сім’ю, український народ, Україну. За це вони стоять. Переміни відбулися в тому, що просто одні дуже довго перебувають на лінії фронту. Бійці іноді бачать своїх рідних. Хоч і спілкуються по відеозв’язку, бачать на відстані дітей. Йшли на фронт, коли дитина лиш народилась, а вже за цей час бігає і розмовляє. Військових тривожить те, що вони не брали участі у вихованні дітей. Але радіють з того, що їхня сім'я має захист.

Говорять про те, що вони воюють, а у цей час багато наживаються на війні, говорять, що люди при владі не мають меж у збільшенні статків, про всі ті неприпустимі речі з військово-лікарськими комісіями, коли бачили оті великі пачки грошей, тому й виникає запитання, а заради чого віддають життя? Заради мільйонів олігархів мають гинути? Це дуже великі виклики, тому що кожен із нас бачить несправедливість. А воїни її дуже чітко відчувають, бо бачать щоденно жертви, кров, снаряди, зранені тіла побратимів, мертві тіла друзів і тому виникає питання, а доки буде оця несправедливість, доки будуть мільйони грошей на руках нечесних, корупція, а в них тим часом бракуватиме амуніції чи техніки, чи зброї.

Але ці запитання і думки зупиняє те, що за спиною в них є рідна сім'я, сім'я побратима, яка теж для нього рідна, і воно йде таким ланцюгом, який об'єднує, що воїни збираються гуртом і бачать, що це вже тисячі таких світлих людей.

‒ А ще перед очима щосекунди…

‒ Мають відкритого ворога, який не має такої мотивації, як мають українські захисники.

‒ Не таємниця, що є розлучення серед військових, і цьому є різні причини. А ще є проблеми, шкідливі звички. Як допомагаєте в цьому воїнам?

‒ Я не можу все змінити і перебороти, зупинити, для прикладу, вживання алкоголю чи розповсюдження наркотичних препаратів. Це неможливо моментально зробити. Є різні рівні вживання алкоголю, коли військовослужбовці можуть трішки випити для того, щоб вийти зі стресу, трошки розслабитися, але це свідомо. Є такі, що просто не мають міри, не зупиняються. Доволі часто у момент повної зневіри. Коли військові капелани зустрічаються з новим поповненням, ми розуміємо, що як би ти не говорив про оте завтра, що ми знову побачимося, зустрінемося, але тіло всередині бринить, бо ти знаєш, що ти, можливо, його обманюєш. Бо вже багато таких випадків було, коли не можеш поговорити, бо хлопців немає...

Коли війна зупиниться, нам потрібно всім змінюватись. Кожній людині, яка проживає в Україні і хоче тут жити, розмовляти українською, кожен повинен щось у собі змінити.

‒ Як ви як військовий капелан переживаєте втрату бійців? Бо все ж знаєте про кожного воїна у своєму підрозділі, бійці діляться з вами найбільш сокровенними речами. Ви відспівуєте загиблих як священник, але ви – й людина, якій притаманні емоції.

‒ Я собі дуже часто говорю, що не буду прив'язуватися до дружби. Ви зачепили найбільш болюче, що в мені може бути. Але лиш на словах я так собі кажу, що ні, ніякої дружби. Так воно не є насправді. Ти не можеш сказати, коли до тебе людина хоче підійти, обняти, що не обнімай, бо я до тебе звикну. Ти не можеш цього зробити, бо це буде якась гординя в тобі, а з другої сторони – думаєш, ти ж потім будеш співстраждати, всі стреси і страждання пройдеш. Деколи на капеланів дивляться як на лідера, нас вчили оте лідерство зберігати. Але лідерство не в постаті, не в посаді, не в званні, а лідерство в розумінні і прояві любові до ближнього.

‒ Але це така павутинка, якої ви доторкуєтесь, отієї межі життя і смерті, коли людина робить останній видих, і чуєте останні слова. Військові капелани є найтоншою, але найсильнішою ниточкою у момент переходу в інший світ.

‒ Коли ми відправляли нове поповнення в підрозділ, до мене підійшов один військовослужбовець і попросив мене про те, щоб хоча б його останки повернули додому. Чи зможу я допомогти його рідним це зробити? Я не хотів проявляти співстраждання до цього, навіть усвідомлюючи, куди вони їдуть, і знаючи, що може загинути і протягом доби або навіть тижня. Я лиш сказав, що ми це зробимо, але вір, що так не буде. І ця розмова за мною ходила кілька днів. Я писав до тих воїнів, питав, як вони, як справи. Той хлопець мені лише відповідав, що загинув той, поранений той побратим. Я найбільше боявся, що він перестане мені відписувати. Бо ми деколи не можемо виконати всі обіцянки, якщо, наприклад, не дозволяють російські агресори забрати тіла українських воїнів, то вони можуть там лежати дуже-дуже довго. А коли знаєш, що вже все, його немає, він на щиті, він вже у вічності, а ти не можеш виконати обіцяне, то тебе оце найбільше дуже вводить у такий стан зобов'язання. А чого ж ти не можеш це зробити? І зв'язки є, і довіра, і комунікація з різними бригадами, а не можеш. Бо навіть спроби, коли хлопці можуть піти забирати тіло побратима, завершиться тим, що і вони там залишаться поруч…

‒ Протягом цих трьох років деякі люди, як це не звучить страшно, але й, кажуть, звикли до війни. Чому вас навчив цей час?

‒ Звикли від війни. Але це той рівень, хто як може прийняти для себе. Я стараюся не звикати. Якщо ми скажемо, що так, війна прийшла до нас, тому що рано чи пізно мало зупинитися. Це ярмо, оце вище братство, старший брат, який історично неправдиво назвався, воно мало зупинитися.

Війна має дві сторони, як медаль. Вона породила у нас єдність, показала незламність, стійкість, що українці – сильний народ. Світ побачив Україну по-іншому. Війна почала об'єднувати Україну зі світом. А, з другої сторони, війна показала нам, що зло має програти. Лише дуже шкода, що оте зло долається пролиттям невинної крові і втратою молодої нації. Гине цвіт української нації. Це мусить набрати переможного статусу. Українська земля окроплена кров'ю, залита гіркими сльозами матерів, вдів, дітей. Вони мають розуміти, що все не просто так відбулося, що нас не кинули.

Тому я не можу не їхати до військових, не можу не спілкуватись з родинами військових. Коли почалась повномасштабна війна, моя дружина і дві доньки відмовились покидати Україну. Вони мені сказали, що нікуди не їдемо, якщо ми маємо тут залишитися, ми тут залишаємося. І це мене дуже підбадьорило, що я не став самотній, бо в мене багато таких було випадків серед знайомих.

‒ Серед військовослужбовців є люди з різним віросповіданням, як не порушуються їхні кордони?

‒ Ніколи не працював, щоб когось до чогось змушувати. Завжди представляюся, що належу до ПЦУ, але за бажанням воїна можу привезти йому духівника його конфесії, яка допоможе у вирішенні його духовних потреб. Я працюю і на випередження, питаючи до якого віросповідання належить військовий. Воїни досить часто кажуть, що приїхав нормальний священник, йди до нього (сміється – ред.), він не приїхав щось перевіряти чи довідатись про щось. Такі слова приємно чути. Стараюсь запам’ятати ім’я військового, не посаду, а саме його ім’я.

Капеланство об’єднане, і ми дуже сильно співпрацюємо. Маємо велике коло знайомства представників і мусульман, і євреїв, і представників протестантських течій, є багато особливих капеланів. Капелани, як я, – штатно-посадова особа, а є багато капеланів-волонтерів, представників Римо-католицької церкви. Ми не боїмося покликати один одного на допомогу, звернутися до того чи іншого.

‒ Невдовзі буде 11 років вашого служіння військовим капеланом. Як цей час змінив вас, отче?

‒ Є старожили-капелани, а є й початківці, але цей зв’язок між не втрачається. Немає різниці, чи рік, чи три. Якщо називаєш себе капеланом, це означає, що ти є біля захисника його духовним наставником без усіляких політичних чи інших зацікавлень. І це дуже відпрацьовано. Військовослужбовець з твоєї бригади спілкується зі мною телефоном, а я відчуваю, що його щось турбує, переживає стрес. Я знаю, в якому він батальйоні, і шукаю капелана, щоб пішов до нього, подивився, в якому він стані, щоб не залишати людину сам-на-сам.

Важливо підтримати нове поповнення. Капелан не поділяє, хто краще воює, хто достойніший, хто суперсолдат, для нього всі рівні, всі люди, до сердець яких треба достукатися.

Одні капелани більше часу проводять в молитві, але я прошу після молитви спілкуватись із воїнами. Якщо чую у відповідь, що не було охочих спілкуватись, то значить слід вибудувати схему спілкування. Літургією не можна обмежуватись. Літургія це є особливий момент, тому що це живе спілкування з Богом. Але людина для того, щоб почала спілкуватися з Богом, повинна навчитися говорити і довіряти. Тому що може стояти на літургії, але в неї може не бути віри. Просто присутня. Тому мусить бути комунікація, починаєш творити цей зв'язок.

Тут і анекдоти допоможуть. Мені хлопці кажуть, що я розказав анекдот, а вони його з матом знають, як це мені вдалося так. «Який вам більше сподобався?» ‒ питаю. – Ваш. – То чого ж матюкаєтесь? З лайливими словами, то біда. Важко побороти це. Я завжди просто кажу, що українці не повинні рівнятися на російського агресора, бо мат ‒ це від Росії. Просто стимулюю, щоб задумались, що відрізняються від ворога. Відповідають, що зброєю, прицілом, мотивацією, а мовою? Тому починаймо з мови, не використовуй мову ворога. Що таке мати? Це призивання імен диявола. Дехто задумується, і ми навіть запровадили покарання за мат ‒ 50 копійок. Це працювало! Назбирали повну банку і купили великий торт.

Звісно, що я розумію, що люди на фронті, у важких умовах, бачать пекло, тому не маю права щось їм вказувати. А ще дуже нам допомагає українська пісня, коли зустрінемося і є вільна хвилина, то співаємо. Хлопці в телефоні шукають слова, багато й не чули тих пісень, і це теж як ще один момент для того, щоб триматись при силі, не втратити своєї віри, відійти від стресу.