Аліна Ткаченко
«Деякі міста окуповані, є міста, які стирають з лиця землі. Якщо не говорити, не фіксувати пам’ять, то через деякий час цього міста може не стати в історії. І цю історію можна буде переписати на свій манір», – розповідає дизайнерка, стилістка та фешн-мисткиня Катерина Беслік.
Частину одягу рідних, друзів і жителів Гуляйполя, що в Запорізькі області, вона пофарбувала в білий – так передала «застиглі емоції» людей, які після початку повномасштабної війни залишалися у прифронтовому місті. Іншу частину речей Катерина розрізала на клаптики та зшила у полотна, залишивши їх яскравими – як символ степу, свободи та бунтівного характеру рідного краю.
Так з’явилася виставка «Гуляйполе – моя маленька Батьківщина», яку Катерина презентувала за кордоном та в Україні. Своїми роботами дизайнерка, каже, прагне зберегти пам’ять про рідне місто і дім, який був зруйнований внаслідок розпочатої Росією війни проти України. Своєю історією Катерина поділилася з проєктом Радіо Свобода «Ти як?».
Катерина Беслік – дизайнерка-стилістка та фешн-мисткиня з нині окупованого Гуляйполя Запорізької області. Саме там, розповідає вона, ще в підлітковому віці зародилася її пристрасть до моди: вона дивилася модні показали по телебаченню, збирала речі у бабусь, тіток і подруг, а потім розрізала та комбінувала їх. Одним із найбільш особливих образів, пригадує Катерина, стало її вбрання для місцевого фестивалю «Музично-літературний андеґраундний фестиваль до Дня Незалежності України, який проводили з 2006 по 2009 роки в Гуляйполі – рідному місті Нестора Махна.».
«Пам’ятаю, на той фестиваль я одягла вишиванку. У мене були такі роги, купа різнокольорових спідниць, якісь гетри, хвіст. Мені потрібно було йти до центру три кілометри, і водії сигналили, люди дуже позитивно сприйняли. Мені цей образ дуже подобається дотепер».
Тут є історія зі свідомим споживанням і з тим, що з нього можна створювати мистецтво
Згодом вона здобула освіту кравчині-вишивальниці та дизайнерки одягу. Двічі презентувала свої роботи на Ukrainian Fashion Week. Разом із акторами та учасниками театрально-музичного проєкту представила власну мініколекцію, а також текстильну інсталяцію «Гуляйполе», оздоблену композицією з рослин, зібраних у рідному місті. Працює Катерина й у техніці апсайклінгу.
«Апсайклінг – це давати нове життя старим речам. І мені це відгукнулося: ти купуєш або збираєш старі речі, одяг, обрізки тканин, ріжеш на клаптики й викладаєш. Тут є історія зі свідомим споживанням і з тим, що з нього можна створювати мистецтво. Його суть – у переосмисленні, творчому баченні. Це вже не якась проста річ, а дорожча й цінніша».
Від пошуку речей до виставки
Після початку повномасштабного вторгнення Катерина переїхала до Литви. Там, розповідає вона, українцями давали стипендії для реалізації власних проєктів. Катерина вирішила створити виставку «Гуляйполе – моя маленька Батьківщина». Назву запозичила зі свого твору, який написала для шкільної олімпіади ще в сьомому класі.
Будинки, центр, школа знищені. Але жінка йде продавати огірки, комунальники трактором прибирають сміття
У 2023 році Катерина вперше від початку великої війни поїхала до Гуляйполя. Для майбутньої виставки вона збирала речі місцевих жителів, які продовжували залишатися в прифронтовому місті. Згодом ці речі стали частиною її мистецьких полотен.
«У процесі збирання речей виникла ідея пофарбувати їх у білий. Бо коли приїжджаєш до подібних міст, то з кожним кілометром тілесно відчуваєш, наскільки змінюється простір. Якесь таке змішане відчуття жаху від усього, що відбувається. Будинки, центр, школа знищені. І ці люди – я розумію, що вони живуть у цьому жаху. Але жінка йде продавати огірки, комунальники трактором прибирають сміття. Тому такий оцей сюр».
Першого вересня 2023 року в Національній бібліотеці Вільнюса Катерина презентувала свою виставку. Перша частина робіт має назву «Реальність». Картини, створені з одягу гуляйпільців, які ділилися з мисткинею своїм вбранням та історіями, та вкриті білою фарбою.
Хотіла показати ті застиглі емоції, які відчувають люди, що залишилися там
Кольорова частина отримала назву «Поле». Полотна зшиті з клаптиків одягу, кожен із яких зберігає історію людини, яка колись носила цю річ.
«Я хотіла показати в білій частині ту реальність, ті застиглі емоції, які відчувають люди, що залишилися там. І на противагу кольорова частина – про цей дух степу, дух поля. Він дуже яскравий, бунтівний, кольоровий, експресивний. Загалом українське ДНК – це колір».
За словами дизайнерки, у Литві її роботи сприйняли позитивно, адже чимало литовців волонтерять та збирають кошти на підтримку України. Своєю місією Катерина називає розповідати про українців і прифронтові міста, про те, як люди живуть в умовах постійних обстрілів та загрози окупації.
«Люди, тим більше за кордоном, просто не розуміють, як це – жити у війні. Звичайно, я розповідала про людей. Їх вражало, що вони не хотіли залишати свій дім, бо це їхнє, вони його будували».
Дракон, який захищає дім
У червні цього року Катерина привезла виставку до Запоріжжя. Під кожен новий простір вона адаптує експозицію. Тут мисткиня додала нове полотно-скетч «Безсилля», на якому червоний дракон своїми крилами огортає жовтий будинок, захищаючи від ракет.
Мої рідні були в цьому будинку
«Це таке дуже неприємне відчуття безсилля: ти такий маленький і нічого не можеш зробити – я не зупиню війну, всі ці КАБи, дрони, «Гради». Коли російські військові підходили впритул і місто опинилося під загрозою окупації, мої рідні були в цьому будинку. І моя уява почала фантазувати: я уявила таких великих драконів, які захищають будинок своїми крилами».
У 2025 році рідні дизайнерка вимушено залишили Гуляйполе. А цього року, каже Катерина, разом із родиною дізналися, що їхній будинок повністю зруйнували російські військові, попри Російські військові регулярно з різних видів озброєння – ударними БпЛА, ракетами, КАБами, РСЗВ – атакують українські міста і цивільну інфраструктуру в усіх регіонах України.
Українська влада і міжнародні організації кваліфікують ці удари як воєнні злочини Російської Федерації і наголошують, що вони мають цілеспрямований характер.
Обстріли систем життєзабезпечення населення і закладів охорони здоров’я з метою позбавити людей електроенергії, тепла, водопостачання, зв’язку, медичної допомоги й інших необхідних умов для життя є ознакою геноцидних дій.
Керівництво Росії заперечує, що російська армія під час повномасштабної війни завдає цілеспрямованих ударів по цивільній інфраструктурі міст і сіл України, убиваючи цивільне населення і руйнуючи лікарні, школи, дитячі садочки, об’єкти енергетики та водозабезпечення. цілеспрямованих ударів по цивільній інфраструктурі України.
На початку липня 2026 року співзасновник проєкту DeepState й аналітик Роман Погорілий в інтерв’ю Radio NV заявив, що Україна втратила Гуляйполе і російські війська продовжують концентрувати там свої сили. У серпні OSINT-аналітик Playfa написав, що «ЗСУ підійшли дуже близько до дороги Гуляйполе – Велика Новосілка, яка стала тепер дуже небезпечною, якщо взагалі не непридатною для використання російською армією». Генштаб ЗСУ офіційно не підтверджував повну окупацію Гуляйполя.
Катерина каже: своєю творчістю намагається зберегти пам’ять про Гуляйполе, щоб разом із фізичним знищенням міста не зникла і його історія.
«Деякі міста окуповані, але вони продовжують жити в якійсь дивній реальності, але вони є. А є міста, які стирають з лиця землі. Якщо не говорити про нього, не фіксувати пам'ять, то через деякий час цього міста не стане в історії. І цю історію можна буде переписати на свій манір. Тому це, звичайно, важливо».
Після чотирьох років повномасштабної російської агресії 3,7 мільйона українців залишалися внутрішніми переселенцями станом на кінець 2025-го. Цей показник майже не відрізняється від даних попереднього року, йдеться у звіті Агентства ООН у справах біженців. Водночас упродовж року приблизно 668 тисяч українців були змушені переміститися всередині країни, а 579 тисяч ВПО повернулися до місць свого проживання.
Форум