24 серпня 1991 року у момент ухвалення Акта проголошення незалежної України тоді народний депутат, співавтор Декларації про державний суверенітет України Михайло Косів прошепотів: «Тату, я зробив це...».

Батько Михайла Косіва ‒ Василь ‒ був учасником українських визвольних змагань. Розповідав, що за участь в УПА його катували енкаведисти, але він дивом вижив.

Про те, як розгортались події 35 років тому напередодні проголошення незалежності України Михайло Косів, народний депутат п’яти скликань, розповів Радіо Свобода.

Про ці важливі історичні дні серпня 1991 року, які змінили вектор української історії, Михайло Косів пам’ятає детально.

– Пане Косів, 24 серпня 1991 року це вже був головний і завершальний день. Але до цього було 19 серпня ‒ державний переворот, ГКЧП? Де у цей день ви перебували?

– Шість днів від 19 до 24 серпня я сприймаю як один безперервний робочий день, який має свій ланцюг причинно-наслідкових зв’язків, у яких якась одна подія викликала наступну, а потім ще наступну. Для мене 24 серпня почалося о 6-й годині ранку 19 серпня, коли мене розбудив телефонний дзвінок із Львівського облвиконкому.

Бо, окрім того, що я був депутатом Верховної Ради, ще й обіймав посаду заступника голови Львівського облвиконкому з гуманітарних і соціальних питань. І черговий з облвиконкому зранку каже: «Михайле, негайно одягайтеся і приїжджайте на своє робоче місце, за вами вже надіслали машину. Але, поки будете одягатися, увімкніть телевізор».

Вмикаю телевізор, а там на екрані сидять за столом чотири зрештою відомі особи. У центрі – Янаєв, який тримає в руках якийсь листок, руки тремтять, і він з того листка читає, що президент Радянського Союзу Михайло Горбачов тяжко захворів, а тому вони змушені оголосити в державі надзвичайний стан і взяти правління у свої руки, створивши, як казали російською, «Государственный комитет по чрезвычайному положению» (ГКЧП).

Моя дружина Марія мене питає: «Михайле, що відбувається?» Кажу їй: «Державний переворот, бо навіть якщо захворів президент Горбачов, якого зовсім нещодавно обрали цим президентом, це ні на що не впливає, адже всі державні, виробничі й соціальні структури працюють. У республіках працюють навіть союзні органи влади – Верховна Рада і Рада міністрів Союзу. До чого тут хвороба Горбачова і ГКЧП?».

‒ Що вам давало підстави так швидко оцінити ситуацію? Які були настрої у суспільстві? Адже вже на той час в Україні відбулись нові вибори і у ВР зайшла національно-демократична опозиція?

‒ Після виборів 4 березня 1990 року (перші альтернативні вибори до ВР і обласних рад – ред.) у суспільстві відбувалися такі події, які, по суті, вели добровільно, демократично, поступово до розпаду Радянського Союзу.

Після виборів депутати зібрались на сесію тільки 15 травня. Попереднє керівництво ВР готувало всі структури до того, що прийдуть люди, обрані не від Комуністичної партії. А нас, таких депутатів, було десь 125, і ще з нейтральною позицією. У Верховній Раді тодішньої УРСР утворилися дві групи ‒ «група 239», якою керував і був на її чолі секретар ЦК Компартії Станіслав Гуренко, і «Народна Рада», основу якої становив Народний рух України. А керував «Народною Радою» академік Ігор Юхновський.

Ми ухвалили одну з перших постанов, що на території УРСР керуємося тільки Конституцією. Це Конституція ухвалена 20 квітня 1978 року, а нам роздали примірники – ось мій примірник, виданий у 1989 році.

Вся економіка України, промислово-виробничий комплекс, аграрний сектор – усе, що було підпорядковане керуванню з Москви, ми перевели під свій контроль. Всіма виробничими процесами й проблемами почав керувати центральний орган – Рада міністрів – та місцеві органи самоврядування. Ми тоді жартували, що в українському підпорядкуванні залишилися хіба що перукарні, ну, може, ще їдальні громадського харчування, а все інше було підпорядковане Москві. Тепер уся економіка стала державною власністю та перейшла у користування України.

Ми вирішили, що церква, культура, вся гуманітарна сфера відходять від Москви й підпорядковуються тільки інтересам України. Це страшенно розлютило частину тих людей, які хотіли зберегти СРСР. Адже ще тоді Горбачов розробив формулу утворення нового союзного договору за принципом федерації. Не пройшло. Тоді з’явився новий проєкт – єдиний економічний простір.

Я виступав у парламенті під час виборів голови ВР Володимира Івашка, який у своїй промові проголошував ці принципи єдиного економічного простору, і я казав, що Україна не може бути «ЄПнутою», бо це означає абсолютно новий, ще більший тиск з боку Москви, аніж навіть політичний тиск, бо економіка повністю забирається у їхні руки. Це теж викликало дуже велике занепокоєння у Москві.

Тому ГКЧПісти вирішили: «Ми Горбачова ізолюємо десь там, у Криму, а самі беремо владу у свої руки». Тоді, 19 серпня, ще не було відомо, чим усе закінчиться, але всі чекали, що скаже Львів.

– Тоді дисидент, лідер НРУ В’ячеслав Чорновіл був керівником Львівщини, і головою Львівської облради, і облвиконкому. Коли ви приїхали в облвиконком, що там відбувалось? Хто вже був на місці і як повелись силовики?

– Я приїхав на засідання в облвиконком, а там уже були представники міліції, зокрема Григорій Шабаєв (у 1990–1992 роках обіймав посаду начальника Управління внутрішніх справ Львова та Львівщини – ред.). Він каже: «Ви знаєте, вся міліція, відповідно до закликів ГКЧП, піднята по тривозі, але ми проти обраної народом влади і проти народу не підемо».

‒ Це вже стало полегшенням?

‒ Це було невелике полегшення. Генерал-полковник Віктор Скоков, керівник Прикарпатського військового округу, телефонував без упину в облвиконком і казав: «Я не можу до вас прибути, бо до мене нескінченні дзвінки з Москви, мовляв, виконуй, бери владу у свої руки, адже введено надзвичайний стан».

А сам генерал відіслав в облвиконком командувача підрозділу з надзвичайних ситуацій. І цей керівник каже: «Мені мій генерал сказав, що з нас, військових, вистачить 1932, 1933 і 1937-х років».

А командир Залізної дивізії (була така дивізія, яка спеціалізувалася на придушенні всіляких бунтів тощо) каже: «Слухайте, я відправлю своїх солдатів для охорони, може всяке трапитися, для охорони будинків і особового складу працівників облвиконкому та обласної ради». Ми відповіли, що не потрібно, бо це може спровокувати що завгодно.

Я тоді говорив, що те, що відбулося в Москві, не вписується в жоден законодавчий акт, який існує і в СРСР, і союзних республіках, що це абсолютно антизаконний, антидержавний заколот, тобто злочинна акція. А ще в Україні ухвалена Декларація про державний суверенітет і керуємося цим документом.

Також сказав, що треба звернутися до людей, щоб вони не вдавалися до жодних радикальних кроків, і силові органи також, і населення.

Мені тоді кажуть: «Слухай, Косів, якщо ти так добре все це викладаєш, то йди сядь і напиши».

– Це від руки написане звернення – ви так і зачитували його?

– Так, написано моєю рукою о восьмій годині ранку. 19 серпня о 10-й годині воно вже почало поширюватися всією Україною та Львівською областю. Я хотів піти з цим на Львівське телебачення і там його зачитати, але мене не пустили.

– Але ж ви були заступником голови облвиконкому і народним депутатом. Тобто, керівництво телебачення слухало вказівки з Москви?

– Мене за прохідну навіть не пропустили. Але 19 серпня Ірина Калинець, яка була завідуючою обласного відділу освіти, проводила нараду вчителів перед новим навчальним роком. І після зачитання звернення в облвиконкомі запропонувала його озвучити вчителям. І я виступив із цим зверненням на нараді вчителів. Всі схопилися, почали переписувати й поширювати. Отакі рукописи з рук у руки передавали. Так усе й розійшлося.

Увечері ми вирішили, що треба їхати до Києва. І ввечері 20 серпня народні депутати від Львівщини поїхали в столицю.

Кілька днів до проголошення

– Десь жевріли думки, що це вже йде до розвалу СРСР і незалежності України?

– До останнього моменту відчуття того, що потужний, могутній, із такими міцними силовими структурами СРСР розпадеться, все-таки не було. КДБ, прокуратура, слідчі органи, міліція – все у них, а що ми могли протиставити цьому? Такої впевненості не було. Хоча ми не знали, як воно і чим закінчиться, але ми до цього все таки йшли.

20 серпня. Київ. Усі приміщення ВР були замкнені, ніхто нас нікуди не пускав. Володимир Яворівський запропонував піти до Спілки письменників. І ми там зібралися. Переважно це були депутати із західних областей України. Хоча були й представники інших регіонів, як-от Володимир Філенко з Харкова.

Я написав звернення від імені «Народної Ради» до народу України. Теж написав від руки. І ці два тексти називаю своїми найдорожчими рукописами.

– За них, зокрема, якби ГКЧП перемогло, довелося би заплатити своїм життям і родиною… – чи не боялись, бо ж розуміли наслідки?

– Без сумніву, і власним життям, і родиною також. Не боявся. У мене було інше відчуття: я мушу це зробити. Десь там у голові крутилася думка: «Чекай, якщо ти цього не зробиш, то цього не зробить ніхто». І жодних інших думок про те, що за це може бути, у мене не виникало. Я це написав – і ми пішли з цим звернення від імені «Народної Ради» до Леоніда Кравчука (голови Верховної Ради УРСР – ред.). Він тоді збирав членів Президії ВР. А він каже: «Та ви що! Я не можу, це має схвалити сесія Верховної Ради». Тоді ми кажемо йому: «Ну то скликай сесію Верховної Ради!» Він знову: «Та як? Не можу». Ми з ним сперечались і тут до нього в кабінет без стуку ввійшов генерал Варенніков.

Варенніков вимагав від Кравчука негайно запровадити в Україні надзвичайний стан і підпорядкуватися рішенням ГКЧП. А Кравчук, використовуючи свій суто комуністичний досвід, розвів руками і сказав: «Річ у тім, що в мене зараз збір урожаю. А як я оголошу надзвичайний стан і урожай не буде зібрано? Чим я людей годуватиму?» Демагогія абсолютно комуністична, але для генералів виглядало так, ніби він дбає про народ, тому не може піти на це. Кравчук затявся, що цього робити не буду». Коли Варенніков пішов, Лесь Танюк запитав у Кравчука, чи по всій Україні хочуть запровадити надзвичайний стан.

А Кравчук відповів: «Ні, війська хочуть ввести саме у Львові». Львів хотіли взяти в кліщі, щоб придушити той рух. Адже саме зі Львова тоді пішла потужна хвиля, за яку Чорновола брутально й несправедливо ганьбили, обзиваючи федералістом. Та ні, не за федералізацію Чорновіл виступав, а за децентралізацію – тобто за те, що ми втілюємо зараз. На місцях тоді працювали підприємства, але всі прибутки йшли до Києва, а потім їдеш у столицю й просиш, щоб щось повернули, хоч якусь частку твого ж! Тоді 75 відсотків прибутків, які створювалися на місцях, йшли до Києва, і лише 25 відсотків залишалося в регіонах. І щоб відремонтувати дах школи чи лікарні, треба було їхати до Києва з проханням. Цю систему треба було змінити докорінно.

Так от, оце вони й хотіли задушити саме у Львові, бо звідти йшла небезпечна для них ситуація.

– Ситуація 21 серпня була ще не зовсім зрозуміла для депутатів?

– Все ще не було ясності: ГКЧП ніби не перемагає, Єльцин (президент РРФСР) тримається, а що буде далі – невідомо. Кравчук теж вичікував. Але вичікував не тільки він, а й 239 представників комуністичної більшості. Ми прийшли до Кравчука й кажемо: «Леоніде, подивіться, усі депутати в Києві, кворум є! Ми можемо зібратися в сесійній залі й обговорити ситуацію в Україні».

Нічого тоді не вийшло. Лише 22 серпня танки в Москві перейшли на бік Єльцина. Тоді вже ‒ можна все. Кравчук одразу змінив позицію і прийняв нас. Ми кажемо: «Ну все, скликай сесію!» Він відповів, що, згідно з регламентом ВР, позачергову сесію може скликати лише на третій день. А це 24 серпня, субота, вихідний. Ми наполягли на 24 серпні.

А до того часу в Спілці письменників розробляли рішення, на яке маємо вийти.

22 серпня вже була у нас абсолютно чітка думка: виходимо на проголошення незалежності України. Почали думати: а як назвати цей документ? Українська Народна Республіка колись видавала Універсали. Але «універсал» – це козацький термін, трохи застарілий та архаїчний. Може, пакт»? Одразу згадується пакт Молотова-Ріббентропа... Ні. Тоді що? Може, акт? О, акт – це вже краще. Хоча тоді це слово зрідка вживалося в такому значенні. Тож вирішили – Акт проголошення незалежності.

Якої України? Самостійної? Та ви що! Якщо написати «самостійна», комуністи одразу скажуть, що це бандерівщина, адже УПА боролася саме за «Самостійну Соборну Україну». Ні, цього вони не проголосують. Тоді, може, «суверенна»? Це слово теж тоді майже не вживали. Але ми знайшли вихід: у нас уже є Декларація про державний суверенітет України, тому не будемо дублювати слово «суверенна». Запишемо – «незалежність». Отже, Акт проголошення незалежності України. На цьому й зійшлися.

Знову запитання, що в парламенті кожен проєкт закону чи постанови повинен мати автора. Хто ж має бути автором? У жодному разі не представник з західної області України, бо комуністи одразу закричать про бандерівщину. Автор має бути східняком, бажано зі старшого покоління депутатів, з життєвим досвідом, якому повірять. Думаємо далі. Дмитро Павличко? Та ні, він – поет, не підходить.

Про моє авторство навіть мови не було. Має бути юрист, щоб документ був професійним. І ще одна важлива деталь: у його біографії мало бути членство в КПРС. Мовляв, колишній комуніст, який знає систему зсередини, але прийшов до патріотичних переконань. І тут ми знайшли ідеальний варіант – Левко Лук’яненко. Усі визначальні ознаки сходилися на ньому: представник Чернігівщини, найстарший за віком, юрист за освітою. Колись був комуністом, а те, що потім сидів у в’язниці за свої переконання, лише підтверджувало його авторитет.

Це був ідеальний варіант. Почали думати над змістом Акта. Це мав бути дуже короткий документ, буквально на одну сторінку, щоб людина могла прочитати його миттєво, навіть не перегортаючи аркуш.

По-перше, потрібно було чітко вказати підставу, що ми ухвалюємо цей Акт перед обличчям смертельної небезпеки, яка нависла над Україною. Спочатку хотіли написати «через переворот у Москві», але вирішили розширити формулювання: «через загрозу, що нависла над усім СРСР».

По-друге, ми мали показати, що українська державність виникла не на порожньому місці. А на тисячолітній історії українського державотворення. Була Київська Русь, потім Запорозька Січ, яку теж вважали своєрідним державним утворенням, і Українська Народна Республіка.

Також мали зазначити, що Україна не є відірваною від світу, ми спираємося на європейську спадщину та на право націй на самовизначення, зафіксоване у Статуті Організації Об’єднаних Націй.

Тобто, маємо міжнародне правове обґрунтування для української незалежності. Саме ці тези й лягли в основу документа.

Позачергова сесія і Акт проголошення

– Багато правок довелося вносити?

– Було чимало. На це узгодження пішов увесь день 24 серпня, аж до 18-ї години. Документ уже готовий, а Кравчук усе вагався і не знав, що робити. Тоді до президії Верховної Ради підбіг Дмитро Павличко і йому на вухо сказав: «Слухай, Леоніде, документ готовий. Треба, щоб автор його зачитав, а ти негайно вніс це питання до порядку денного й поставив на голосування!» А Кравчук тихо відповідає, так що ми чуємо: «А може, перенесемо на понеділок? День уже закінчується...»

– «Читай, бо я тебе задушу!» – крикнув Павличко. Навряд чи він міг би це зробити, зважаючи на його вагову категорію та зріст, порівняно з Кравчуком. Але саме в цей момент до зали зайшов один з інформаторів Кравчука з «Групи 239» і кивнув головою. А ми ж знали, що в підвальному приміщенні Верховної Ради, яке ми називали «Катрусин кінозал», зібралася комуністична фракція, і цей інформатор якраз дав Кравчукові знак, що вони дадуть голоси. Тоді Кравчук оголошує: «Прошу всіх зайти до зали, ми проводимо реєстрацію і вносимо документ до порядку денного». І комуністи почали масово заходити, заповнивши всю залу.

Ми закликали Кравчука поставити цей документ до порядку денного та проголосувати в цілому. 346 депутатів (з 450 – ред.) проголосували «за». О, яка це була радість! Звідкись навіть з’явилися пляшки шампанського.

– І синьо-жовтий прапор внесли у зал і ви були серед тих, хто заносив.

– Кравчук тоді сказав: «Мені передали, що на подвір’ї є прапор, який наші танкісти...» – потім поправився: «не наші, але ті танкісти, які виступили проти ГКЧП у Москві» тримали у Москві. Ми внесли цей прапор і розгорнули на столі Президії. Це було щось неймовірне.

Особисто для мене це був надзвичайно хвилюючий момент. Мій батько був районним провідником УПА, його катували енквдисти. Він вижив після катувань, але незабаром помер у 58-річному віці.

І от я стою в залі й шепочу: «Тату, я зробив це...» Це було дуже зворушливо.

‒ Та все ж, що комуністів змусило проголосувати за Акт проголошення незалежності України?

‒ Думати, що комуністи проголосували з патріотичних мотивів, це зовсім не так. Комуністи проголосували з дуже прагматичних мотивів, тому що не хотіли пропустити своїх конкурентів з Мокви для процесу прихватизації всенародного добра України. «Совєтський» союз, і сюди з Москви прийдуть спритні хлопці і все заберуть, і їм нічого не залишиться. А тому, якщо керуєш заводом сам, то матимеш акції собі. Оце така правда, на жаль.

Референдум

– Пане Косів, чому ви неоднозначно поставилися до ідеї проведення референдуму 1 грудня 1991 року? Боялися, що люди не підтримають незалежність?

– 24 серпня сесія закінчилася лише о 21:20. Тоді ми розглядали ще й постанову про проведення референдуму та про вибори президента України. Такі побоювання були не тільки в мене. Річ у тім, що коли ми агітували депутатів із «Групи 239» підтримати Акт, то казали їм: «Ви скажіть своїм виборцям на місцях: «Я проголосував, але не мій голос є вирішальним. Це ви самі на референдумі маєте вирішити, хочете незалежної України чи ні». Тобто, з одного боку це був для них політичний заслін, а з іншого, ми самі хвилювалися: а чи проголосують Схід, Південь і Північ?

Не було повної впевненості, що проголосують. На підготовку референдуму відвели понад три місяці, щоб ми встигли провести роз’яснювальну роботу, щоб люди звикли до самої думки про незалежність, щоб на всіх рівнях пояснити людям, чому ми це робимо. Це було вкрай необхідно. Хоча я пам’ятаю слова однієї депутатки, не називатиму прізвища: «Хіба раба питають, чи хоче він бути вільним? Не можна про це питати!»

Це диктувалося тим, що не було гарантії, як проголосують люди. Я й сам не був до кінця переконаний, що референдум потрібен, але існувала одна надзвичайно важлива обставина, яку тоді розуміли одиниці. Якщо Акт проголошення незалежності ухвалено лише Верховною Радою, то парламент наступного скликання може його просто скасувати. А коли це рішення затверджено на Всеукраїнському референдумі – все, це вже остаточно! Ніхто й ніколи не зможе його скасувати. І що б там потім не казали в Москві, українська незалежність підтверджена волею всього українського народу.

Тому цей референдум дійсно треба було проводити.

– У цей період перед підготовкою до референдуму зіграло на руку ще й те, що у Москві були заклопотані своїми подіями і там не було часу перейматися Україною, впливати на процес проведення референдуму, щоб зірвати голосування за незалежність?

– Ви знаєте, це надзвичайно влучне зауваження. Тому що одним із перших кроків, які зробила Верховна Рада, було ухвалення постанови про те, що громадяни УРСР мають проходити строкову службу виключно на території України. Ви можете собі уявити: армія! З чим Москва могла йти проти України, коли всі українці (а вони тоді служили переважно за межами республіки) почали повертатися в Україну, а росіяни – виїжджати до себе? Не було кому йти війною на Україну. До того ж, ми створювали власні правоохоронні органи, але головне – це була своя армія. Не було боєздатних сил: одні їхали в один бік, інші – в протилежний. Це був надзвичайно складний період, особливо для офіцерського складу.

Багато хто казав: «Я присягав один раз на вірність СРСР, і вдруге присягати не буду». Ну що ж, будь ласка, звільняйся та йди далі. Інші казали: «Я – росіянин за національністю, але в мене дружина – львів’янка, куди я поїду? Лишіть мене тут». Ми відповідали: «Без питань, залишайся». А були й такі, які поверталися і йшли служити саме до нас. Це був неймовірно складний процес. До 1 грудня 1991 року всі українці мали повернутись служити в Україні.

Тим часом Єльцин вів запеклу боротьбу з Горбачовим, який усе ще залишався всесоюзним президентом. Між ними точилося гостре протистояння, і Єльцину було навіть вигідно, щоб Україна робила такі кроки, бо це послаблювало союзний центр і давало йому додаткову підтримку – нехай і не фізичну чи військову, але політичну.

‒ Ви агітували людей на Донбасі прийти проголосувати на референдумі і підтримати незалежність. Про що тоді вам говорили люди?

‒ Я працював 3 місяці у Донецькій і Луганській областях безвиїзно. Це було рішення Чорновола, він мені сказав, що вмію розмовляти з людьми. Але для мене там було все чуже, бо ж я – корінний галичанин і не знав, чи дам собі раду.

Ходив від хати до хати у селі. А біля кожної хати були хрести, хрестики і коли читав написи, то діти, дорослі, які померли у 1932-1933 роках від голоду. Там все було виморене голодом. Тому там були потрібні особливі підходи до людей.

Від шахтарів можна було почути чотири такі фрази, чому проголосують. Перше вирішальне слово, яке я почув від них ‒ набридло. Тобто, «надоєло бить всесоюзной кочергаркой». Тому що все, що вони заробляли, йшло на союз. Все забирали і мало що їм повертали.

Друге, зможемо. Навіщо присилають на шахти керівників з Росії, бо ж самі можуть керувати виробничими процесами, які тут відбуваються. Зможемо.

Третє, досить принижуватись. Бо ті, що приїжджали, мали місцевих за ніщо.

Четверте, до Києва все ж таки ближче.

Ось ці чотири основні моменти і пояснюють, чому тоді Донбас проголосував за Україну.