80 років тому: чи був насправді «Матч смерті» між київськими футболістами і гітлерівськими окупантами?

80 років тому, у серпні 1942 року, в окупованому Києві відбувся футбольний матч між місцевою київською командою «Старт» і німецькою командою «Флакельф», який увійшов в історію і став відомий, як «Матч смерті». Як стверджували радянські історики, німці розстріляли київських футболістів за те, що ті відмовилися програти. Але пізніше дослідники, які вивчали цю тему, дійшли до іншого висновку: справді, німці розстріляли кількох київських футболістів, але до цього матчу страта не мала відношення, а була зумовлена іншими причинами.

Більше про обставини тих подій «Історичній Свободі» розповів дослідник історії футболу в роки німецької окупації, історик Володимир Гінда.

– Що представляли собою ці команди?

– Перша гра між командою «Старт» та німецькою командою «Флакельф» завершилася перемогою київських футболістів із рахунком 5:1. Після того німці попросили ще раз зіграти – хотіли взяти реванш.

Маємо розуміти, що на футбольне поле виходили дві різні команди. «Старт» складалася з дев’яти гравців київського «Динамо» та чотирьох гравців київської ж команди «Локомотив». Команду «Старт» складали професійні футболісти. Натомість до німецької команди «Флакельф» входили німецькі військові, переважно зенітники (FlaK – скорочена назва зенітної гармати, elf – одинадцять, число гравців футбольної команди. – Історична Свобода.).

У підрозділах німецького окупаційного гарнізону були люди, які захоплювалися футболом. Побачили можливість зіграти з місцевою командою і вирішили зіграти.

Перший матч виявив, що «стартівці» грають явно професійніше. Проте німці все ж таки спробували відігратися. Але другий матч 9 серпня українські футболісти знову виграли з рахунком 5:3. Після того 16 серпня «Старт» зіграв ще одну гру – проти місцевої київської команди «Рух». І вже після того матчу більшість футболістів «Старту» заарештувала німецька поліція.

– Чим був зумовлений арешт?

– Щодо арешту існують різні версії. Радянська версія говорить про те, що представник команди «Рух», який очолював у міській управі відділ культури і спорту та мав відношення до українських націоналістів, дуже заздрив «стартівцям». А коли не вийшло у них виграти – просто звів наклеп, і їх заарештували.

Інша більш вірогідна версія – що хтось знову ж таки з міської управи доніс німцям, що футболісти київського «Динамо» мають відношення до НКВС. А ми знаємо, що команда київського «Динамо» була командою міліції, а отже мала відношення до тодішнього НКВС.

– А німці не знали, що «Динамо» – це міліцейський футбольний клуб?

– Ні. Німці на той момент не знали абсолютно всього, що мало стосунок до НКВС чи футболу. З тих, хто був заарештований, розстріляли чотирьох футболістів.

Миколу Коротких, срібний призера чемпіонату СРСР 1936 року, стратили відразу у вересні 1942 року. До речі, на нього донесла рідна сестра, що він співробітник НКВС. У нього знайшли посвідчення співробітника НКВС і розстріляли.

Трьох інших футболістів – Миколу Трусевича, Івана Кузьменка й Олексія Клименка розстріляли в лютому 1943 року в Сирецькому концтаборі.

– За що їх розстріляли?

– Теж існує декілька версій.

За однією з версій, на київському хлібзаводі хтось з підпільників набив скла в борошно. А «стартівці» здебільшого там працювали, і команду створили на базі київського хлібзаводу.

Німці це розцінили як диверсію, в концтаборі вишикували всіх у шеренгу і кожного другого розстріляли. Так футболісти попали під розстріл.

Як на мене, то це не дуже логічно. Тому що німці проводили показові страти не на закритих територіях, яким був концтабір, а саме показово і привселюдно, щоб люди бачили.

Інша версія більш вірогідніша. В’язнів Сирецького концтабору німці часто виводили в місто на різні роботи. І під час одних із таких виходів стався напад на німецьких солдатів. Після того в Сирецькому концтаборі провели масову страту.

Ще одна версія – що вбили німецьку собаку, улюблену вівчарку начальника концтабору.

Якщо брати першу, другу чи третю версію страти футболістів, то жодна із них не має відношення до матчу, який відбувся 9 серпня 1942 року.

– А як відбувався цей матч?

– Є дві версії. В радянській легенді про «Матч смерті» йдеться про те, що з першої до останньої хвилину німецькі футболісти грали дуже жорстко, інколи брутально, нехтуючи правилами, кажучи спортивною мовою, ламали радянських футболістів і збивали їх.

Навіть йшлося про те, що знаменитий воротар Микола Трусевич від зіткнення з німецьким нападником втратив свідомість, але все-таки підвівся і знову грав. І так вони змогли перемогти. Звичайно ж, арбітр, який судив цей матч, допомагав всіляко нацистським футболістам.

Але тогочасна місцева окупаційна газета «Нове українське слово» після цього матчу та й взагалі писала про те, що команда «Старт» одна з найсильніших у Києві, і перемогти її практично нереально, тому що вона складається зі знаменитих футболістів київського «Динамо», які не раз перемагали команди інших радянських республік.

Тому навіть зіграти у нічию з ними було би за щастя для багатьох команд.

Самі учасники цього матчу та вболівальники говорили про те, що матч проходив у спортивній атмосфері, арбітр судив чесно. І свідченням цього, мабуть, є те, що після завершення матчу команди зробили спільне

– Бачив фото афіші, що грають команди «Старт» і «Флакельф». Серед іншого, там вказано, що «ціна квитка 5 карбованців». Там багато глядачів було?

– У період окупації спорт був однією з можливостей для відпочинку – відволіктися від війни, забути на певний час про те, що відбувається. Це була можливість як для місцевого населення, так і для німецьких вояків.

Люди приходили в першу чергу для того, щоб відпочити. Звичайно, для того, щоб утримувати стадіони, театри, ще щось, то люди оплачували вхід.

– Нічого дивного немає в тому, що оплачували. Але, якщо оплачували, то чи відомо, як багато глядачів було?

– На кожен матч, якщо брати по всій території України, приходило від тисячі до 10 тисяч. На матч «Старту» і «Флакельф» прийшло близько тисячі вболівальників.

– Це були як кияни, так і німці з гарнізону?

– Так. До речі, команда «Старт» орендувала у міської управи стадіон, і за кожен зіграний матч, у тому числі з «Флакельфом», вони мали заплатити по тисячі окупаційних карбованців.

– До речі, грали на стадіоні «Старт», який тоді «Зеніт» називався. А чому не грали на стадіоні «Динамо» у центрі Києва? Бо пам’ятник загиблим футболістам згодом встановили саме біля стадіону «Динамо».

– Пам’ятник поставили на стадіоні «Динамо», тому що «стартівці» тісно пов’язані із київським «Динамо». Це історія київського «Динамо». Звичайно, пам’ятник поставили там.

Не грали на стадіоні «Динамо» тому, що тоді це був «Дойче стадіон». Це був стадіон виключно для німців, які там тренувалися або проводити якісь заходи, а місцеве населення там не мало права з’являтися.

Всі футбольні матчі на території окупованого Києва з червня по серпень 1942-го проводили саме на стадіоні «Зеніт», який згодом назвали «Старт».

– Ви кажете, що страта і матч не пов’язані між собою. А звідки ж тоді ця версія, що після першого тайму до роздягальні «Старту» зайшов німецький офіцер і сказав, що вони мусять програти?

– Це не версія, а вигадка радянських письменників.

Якщо взяти історію створення міфу про «матч смерті», то про страту українських футболістів вперше згадано наприкінці 1943 року.

Військовий кореспондент «Ізвєстій» Євген Крігер написав невеличку замітку «Так було в Києві», де розказував про життя в окупованому місті. Він спілкувався з людиною, яка пережила окупацію. Той розповів про звірства нацистів в окупованому Києві й наприкінці згадав про страту футболістів, що знаменитий воротар Микола Трусевич, коли його страчували, вигукнув: «Радянський спорт не помре! Хай живе Сталін!». Типова радянська пропаганда.

Це перша стаття була, а через декілька місяців з’явилася інша – вже безпосередньо присвячена футболістам. Там йшлося, що вони працювали і грали у футбол, а потім німці попросили зіграти з ним. Вони зіграли – їх розстріляли.

Про «Матч смерті» ще не йшлося. А вже саме визначення «Матч смерті», скоріш за все, вперше запровадив письменник Олександр Борщагівський, який надрукував у 1946 році в газеті «Сталінське плем’я» кіноповість, яку так і назвав «Матч смерті». Звідси і починається ця назва.

А тепер повернемося до того, про що ви говорили – як заходили в перерві до українських футболістів.

Це вигадка радянських письменників. Адже писати треба було так, щоб людям стало цікаво.

Якби написали, що просто грали з німцями, бо любили футбол, то ким би таких людей за тогочасною радянською пропагандою вважали? Зрадниками! Звичайно, цього не сталося. Придумали цікаву, яскраву легенду і виправдали тих футболістів, які погодилися грати з ворогом. Знайшли ось такий варіант.

Остаточно у свідомості радянських людей «Матч смерті» затвердився, як на моє переконання, у 1959 році, коли в СРСР вийшла знаменита повість Петра Сєвєрова і Наума Холенського «Останній поєдинок». Саме там йдеться, що німці приходили в роздягальню і вимагали програти. А коли наші вигравали 5:3, то стадіон оточили і відразу після того всіх футболістів вивезли і розстріляли.

Насправді, учасники тих подій згадували, що після матчу футболісти «Старту» ще посиділи в роздягальні, випили по чарці і розійшлися по домах.

– Подібні матчі між місцевим населенням і окупантами – це щось типове для тих часів? Чи це поодинокий випадок, що окупанти з окупованими у футбол грали?

– Це було масове явище на території окупованої України і багатьох інших окупованих країн Європи.

Перші матчі з німецькими військовими українські команди зіграли 17 серпня 1941 року в Житомирі і в Грубешові. У Житомирі українські футболісти програли, а в Грубешові перемогли.

– Грубешів – це ж Польща?

– Так, але там тоді була українська команда, називалася «Лев».

• За весь період окупації України на її території зіграли понад 150 футбольних матчів з німецькими, угорськими, італійськими та іншими командами.
• Завдяки окупаційній пресі мені вдалося встановити результати 113 матчів, з яких 61 виграли українці, 36 – окупанти і 16 завершилися нічиєю.

Якщо відштовхуватися від радянської пропаганди, що за перемогу над окупантами розстрілювали, то ми мали би мати 61 «матч смерті». Але такого насправді не сталося.

Про ці матчі дуже багато в окупаційній пресі писали, а потім у спогадах. Мені доводилося розмовляти з учасниками тих подій, які говорили, що в футбольних командах було багато підпільників – як радянських, так і українських. Завдяки футболу вони мали можливість пересуватися між містами без жорсткої перевірки і робити свої підпільні справи: передавати завдання, перевозити документацію.

– Скільки гравців було в команді «Старт» загалом, із запасними?

– 14 футболістів.

– Хтось із них був пов'язаний з радянським чи з українським націоналістичним підпіллям?

– Окремі дослідники говорять про те, що вся команда «Старт» була підпільною групою НКВС, завданням якої було в такий спосіб принижувати гідність і моральний дух німців, граючи проти них, а також розвідувати локацію військових частин території Києва. Така досить дивна і, як на мене, фантастична версія теж існує серед наших дослідників.

Насправді, говорити про те, що хтось мав відношення до того чи іншого підпілля, не можемо, бо немає документальних підтверджень цього. Наразі маємо підтвердження того, що декілька футболістів були засуджені радянською владою до 10 і 25 років за те, що вони, граючи за команду «Старт», працювали в міській поліції.

– У «Старті» були професійні футболісти. Але під час окупації вони не могли професійно займатися футболом. Де вони здебільшого працювали? Чим займалися?

– «Стартівці» здебільшого працювали на хлібзаводі. Окремі з них, наприклад, Лев Гундарєв і Микола Голембієвський, працювали в міській поліції. Після завершення війни їх засудили за співпрацю з німцями.

– А як спортивні успіхи українців пояснити, що вони перегравали німців та їхніх союзників?

– У першу чергу тим, що з початком німецько-радянської війни дуже велика територія СРСР, у тому числі територія України, була окупована. Попервах полонених можна було забирати додому. Вони верталися до своїх осель і налагоджували життя, прилаштовуватися до нових умов. А спорт – це була можливість відпочинку та й улюблена справа.

Німецькі професійні футболісти і взагалі професійні спортсмени в лавах Вермахту масово з’явилися наприкінці 1944 року.

До того часу в Німеччині проходив свій чемпіонат. Тому на той час наші футболісти, які тут лишилися, перемагали не дуже навчені футбольні команди окупантів.

До речі, не тільки в футбол грали. В Західній Україні – в хокей грали, в окупованій Одесі – бокс. За час окупації в одеського цирку провели понад 16 міжнародних поєдинків. Сім раз виграли українці, три нокаутом, п’ять виграли окупанти, два нокаутом, чотири завершилися внічию. Теж ніхто нікого не розстріляв.

Більше того, в Одеси і південних регіонах України, які окупувала Румунія, спорт розвивався на напівпрофесійних засадах. У червні 1942 року була створена футбольна збірна Одеси, яка в Бухаресті зіграла проти збірної Румунії, програли 0:3. Але на тому матчі були присутні понад 50 тисяч глядачів.