5 серпня загинув відомий пошуковець тіл загиблих на війні, керівник Асоціації дослідників військово-історичної спадщини «Плацдарм» Олексій Юков. За словами Вадима Ляха, міського голови Слов'янська, де і жив Олексій, це трапилось на Лиманщині. Автівка Юкова наїхала на міну, коли той повертався із чергової місії. 7 і 8 серпня відбудуться прощання із Олексієм Юковим.
Йому було 40 років. З них 27 він присвятив пошуку тіл загиблих на війнах – спочатку Другої світової, потім – російської агресії проти України. Юкова відрізняла відсутність ненависті до російських солдатів, особливе ставлення до смерті, а також найвищий рівень професіоналізму. Ймовірно, саме останній довгий час дозволяв пошуковцю та його команді працювати під російськими дронами, артилерією на територіях, хаотично всіяних мінами. Хоча сам Юков вважав, що його від смерті бережуть душі загиблих бійців, які він прийшов врятувати від небуття.
Команда Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) неодноразово супроводжувала загін «Плацдарму» під час пошуків тіл російських загарбників та українських бійців. Тут ми зібрали ключові факти з життя та висловлювання цієї, безперечно, неординарної людини.
Ставлення до смерті
Як розказував сам Юков, він міг кілька разів загинути, виконуючи свою роботу – але йому щастило. Вперше це трапилось 2022 року – він із командою прямував до вже окупованого Сватового Луганської області, аби забрати тіла шістьох українських бійців. Російські військові, які вели з ним перемовини, раптом змінили локацію передачі тіл. Вже очікуючи на автівку з рештками українських захисників, Юков побачив, що просто позаду них російські військові облаштували новий блокпост, і він опинився в окупації.
«Я росіянам сказав російською (намагаючися говорити з характерним акцентом): хлопці, я не маю часу, я тіла тут викину і поїду назад до Сватового. І я пішов до машини (а в самого такий холод усередині, адже мене оточило багато людей зі зброєю), відкрив машину, почав витягати мішок із тілом, одночасно його відкриваючи. Звідти пішов сморід і почали сипатися опариші. Росіяни почали відходити і закривати роти руками, зупиняючи мене. Врешті вони підійшли, допомогли завантажити мішок із тілом до авта і дозволили їхати», – розповідав він.
Пошуковець тоді пояснив своє везіння заступництвом з боку полеглих.
«Підійшов до буди з тілами і кажу: хлопці, дякую вам, що ви зберегли нас, що ваші душі стояли поряд, коли росіяни були позаду зі зброєю, я прямо це відчував, завдяки цьому я був тоді сміливим», – казав він.
Далі був випадок, коли Юков наткнувся на міну під час пошуку тіла бійця 95–ї бригади.
«Я пішов попереду, як роблю це завжди. Іду і чую «клац». Миттю стрибаю у сторону – і тут вибух. Позаду мене була стіна із силікатної цегли – її просто здуло. Лежу і думаю: ніг немає, буду тепер на протезах. Дивлюся – вони на місці, але онімілі й поранені, бризкає кров», – згадував він.
Тоді Юков втратив і око, що іще ускладнило подальшу роботу (адже треба іти і видивлятися міни під ногами). Але уже за два тижні Юков на милицях допомагав військовим на фронті.
З поширенням дронів на фронті робота пошуковця та його команди стала ще складнішою. У бронежилетах і касках, на автівці, оснащеній РЕБом, команда виходила за кілометри від запланованої точки і йшла пішки, моніторячи небо та готові стріляти у дрони із рушниць. Виїзди доводилося робити вночі, бажано за хмарної погоди.
Загін відмовився і від спеціальних пакетів для трупів – армія РФ, за словами Юкова, цілила із усього наявного озброєння у таку помітну ціль. Відтепер рештки тіл із фронту та «сірої зони» виносили просто на собі, у наплічниках.
Думаєте нам не страшно заходити в цей п**дарєз? Страшно. Ти йдеш туди такий заряджений! Уявляєш, як це буде виглядати
«Думаєте нам не страшно заходити в цей п**дарєз? Страшно. Ти йдеш туди такий заряджений! Уявляєш, як це буде виглядати. Дивлюсь, де що, яка нірка, щоб туди стрибнути. Але коли починається п**дарєз, коли дрони, обстріл – ти починаєш не розуміти, куди і що. І ця розгубленість – перші 2–3 секунди. Потім ти орієнтуєшся: так спокійно, хоп–хоп–хоп. Зреагував там, присів, засів тут», – розповідав він.
Згодом тіла почали перевозити на НРК 20-ї окремої бригади безпілотних систем «К–2», з якими почав співпрацювати «Плацдарм». Також пошуковців супроводжували бійці мотопіхотного батальйону 66–ї окремої механізованої бригади. Але саме тривалу роботу по пошуку решток все одно доводилося виконувати Юкову і його команді.
Донбас Реалії неодноразово на власні очі бачили, як працювала команда Юкова фактично у зоні бойових дій – наприклад, поблизу Кліщіївки влітку 2024 року. Під артилерійську канонаду та дзижчання дронів пошуковці поспіхом збирали рештки російських солдатів у посадці. Російський снаряд упав тоді у 20 метрах від групи.
«Можна загинути і вдома, сидячи і нічого не роблячи. А повертати душі – це треба мати мужність і сили в собі, щоби іти сюди, знаючи, що, можливо, це твій останній вихід», – казав тоді Юков.
Шлях до пошуковця
Як розповідав сам Юков, він зацікавився смертю ще у дитинстві, коли семирічним наштовхнувся на рештки людських тіл на зруйнованому під час будівництва старому кладовищі у Слов’янську. За його словами, він зібрав рештки, аби поховати їх знов.
«Чому я це робив? Я подумав: а раптом тут мої рідні можуть бути або ті, кого знаю? Можливо, я через свій вік цього до кінця не усвідомлював – мене притягував світ мертвих», – згадував пошуковець.
За п'ять років брат узяв Юкова у ліс поблизу Святогірська, аби показати йому місця битв Другої світової війни. За спогадами Олексія, його шокував вигляд людських черепів та кісток, хаотично розкиданих по тогочасних окопах і траншеях.
«Про яку людяність можна говорити, коли таке трапляється?! За декілька кілометрів нормальне життя – а у цьому лісі війна продовжує їсти людей», – казав Юков.
Тоді Юков почав шукати загиблих у Другій світовій війні. Пошуки відбувалися у Слов’янську та навколишніх районах, а також біля Святогірська, де тоді точилися запеклі бої. Потім рештки знайдених бійців ховали у братських могилах.
Для цієї мети 2013 року Юков та його команда зареєстрували пошуковий загін Асоціації дослідників військово–історичної спадщини «Плацдарм». За власний кошт і завдяки підтримці небайдужих пошуковці ремонтували і заправляли транспорт, шукали обладнання і спорядження.
За рік почалася російська агресія проти України, і Олексій переключився на пошук тіл уже сучасної війни. Його особистою зустріччю із війною стало 2 травня 2014 року, коли він виїхав рятувати рештки українських бійців у двох гвинтокрилах, що їх збили на околицях Словʼянська проросійські бойовики.
«Місцеві жителі сокирами і ломами просто розрубували ці гвинтокрили – і всім було начхати, що там лежать люди. І це були не просто окремі кістки – там лежали тіла, тіла людей. Я сказав їм: що ви робите?! Та на це ніхто не звертав уваги, – люди добували металобрухт. Вони розтягували цей гвинтокрил – і не звертали увагу на тіла загиблих».
Але ми зібрали їх, ми їх дістали повністю. Ми потім через сито просіювали фрагментики, маленькі кісточки, щоб могли їх поховати», – згадував він.
Із повномасштабною агресією РФ проти України Юков повністю переключився на пошукову діяльність (до того в «цивільному житті» працював інструктором із тайського боксу), а його «Плацдарм» на якийсь час став державною структурою під егідою уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. За роки повномасштабної агресії його команда знайшла тіла майже 4 тисяч військових – і українських, і російських.
Ставлення до російських солдатів
«Погана смерть, пацани. Могли б жити і радувати свої родини, прийшли в Україну віддати свої життя невідомо за що». Так Юков коментував свою знахідку тіл двох російських солдатів в одному із останніх відео, знятого про його роботу за його життя. Обом їм дикі пси об’їли ноги.
Пошуковець відрізнявся нейтральним і навіть співчутливим ставленням до російських солдатів, чиї рештки регулярно вивозив із місць боїв. Для нього це пояснювалося не тільки утилітарними міркуваннями (рештки російського солдата можна було обміняти на рештки українського, чого дуже чекають його рідні), але і етичними.
«З етичної точки зору, різниці немає. Тому що це тіла загиблих людей. Та ми розуміємо, що російські солдати прийшли сюди зі зброєю вбивати нас, – розмірковував Юков. – Коли ти «підіймаєш» російських солдатів, у тебе немає злості. У тебе питання: навіщо, яка ціна безглуздя цих тв*рюк, які вас сюди пригнали? Вони в Україні гинуть тілами, а душами вони гинуть у Росії».
Він зізнавався, що для нього навіть не має значення, чиї рештки він знайде під обстрілами російської артилерії та дронів. Ризикуючи життям, він був радий витягнути будь-які тіла.
Росіяни мають розуміти, що тут живуть люди. І ці люди збирають тіла російських солдатів, які прийшли їх убивати. Ми лишаємося людьми у будь–якій ситуації. Питання до росіян: «А ви?»
«Вони (російські військові – ред.) бачать ціль, вони не бачать перешкод. Вони просто тебе знищують під нуль. Тому дуже небезпечно там, одне–два тіла на тиждень там витягти – ти більше не можеш. Або їхніх витяг, або своїх – кого побачив. Кого першого побачив, того першого і витяг. Тобто нема часу перебирати, хто свій, а хто чужий. Такого розуміння там нема. Там забираєш тіло і тікаєш звідти якнайшвидше. Росіяни мають розуміти, що тут живуть люди. І ці люди збирають тіла російських солдатів, які прийшли їх убивати… Ми лишаємося людьми у будь–якій ситуації. Питання до росіян: «А ви?» – пояснював свою позицію він.
Працюючи із журналістами, Юков зазвичай звертався під час пошуків до росіян, передусім до матерів російських солдатів у сподіванні, що вони зможуть вплинути на позицію Кремля щодо України.
«Безумство може тривати безкінечно, і якщо ти його не зупиниш…, а його в стані зупинити матері загиблих пацанів з російського боку, це в їхніх силах. І тих матерів, які ще не відправили своїх дітей – не робіть цього. Тому що найцінніше з того, що у вас є – це ваша дитина», – казав він.
Ставлення до роботи
Тому що кожен із нас обов'язково помре. Прийде час. І тут буде питання: що ти встиг зробити за своє життя? А що ти зробив для мертвих, для тих, за кого заступитись нікому?
«Я не хочу, щоб на людські могили плювали. Я хочу, щоб поважали смерть. Тому що світ мертвих, саме світ їхній, він набагато ближче, ніж світ живих, – казав Юков 2023 року. – Тому що кожен із нас обов'язково помре. Прийде час. І тут буде питання: що ти встиг зробити за своє життя? А що ти зробив для мертвих, для тих, за кого заступитись нікому?»
Ці, можливо, дивні для пересічної людини слова були, по суті, девізом життя Юкова. Він неодноразово говорив про свої особливі стосунки зі смертю, відчував себе провідником між світами живих і мертвих, серйозно розповідав про містичні знаки (наприклад, кота і ворона), які допомагали йому знайти рештки полеглих бійців.
«31 [грудня] ми працювали, знайшли три тіла – два військовослужбовця РФ і одного українського військового. І з 1 [січня] ми також працювали, проробляли цю локацію, і під вечір вже наткнулись на цих хлопців, які тут залишились, – казав Юков кореспонденту Донбас Реалії на початку 2023 року. – Які можуть бути свята, коли хлопці лежать отак по траншеях, по окопах? Про які свята ми можемо говорити? Вони повинні повернутися додому, оце найбільше свято, коли дитина повертається додому».
Юков із командою могли по кілька діб перетрушувати землю, аби знайти усі рештки загиблих солдатів. Якщо були ознаки того, що тіло фактично з'їдав кабан (а таке часто траплялося), то пошуковці навіть шукали місце його випорожнення, аби знайти зуби, фаланги пальців, фрагменти кісток – будь що, що могло лишитися від російського солдата чи українського захисника.
«Я вас знайду, якщо ви загинете. Пацани, знайду, – казав Юков в інтерв'ю журналістці Раміні Есхакзай, звертаючись до українських солдатів. – Не дай Боже, щоб ви загинули. Залишайтесь живими, повертайтесь додому тільки живими. А якщо так сталося, то ми заберемо ваші душі, повернемо додому. Сто відсотків повернемо. І навіть якщо ми загинемо – то я буду знати, за що ми загинули. За кожного з вас теж. Як і ви за кожного з нас».
Надзвичайно важливим для Юкова у пошуку тіл українських військовослужбовців був і мотив того, аби їхні рідні могли попрощатися із ними.
«Ми рятуємо не мертвих, ми рятуємо живих. Бо першочергово йдеться про родини, які чекають», – казав Юков на презентації документального фільму Радіо Свобода Мар'яна Кушніра «Поверніть мені ім'я», в якому був одним із головних героїв.
«Це як, знаєте, пляшка з водою. І пляшка, і вода – це одне ціле. Тобто душа – це вода, а це пляшка, посудина. І тут дуже важливо, щоб забрати все. Кожний фрагментик. Тому що для близьких – це цілий світ. Це таке важливе. Той, хто пройшов це, вони зрозуміють, про що я кажу», – пояснював він.
Пам’ять
Загибель Олексія Юкова стала шоком для тих, хто його знав – а це військові, журналісти, посадовці, волонтери – тисячі людей по всій Україні і особливо на Донбасі, де він мешкав і працював.
«Це втрата для мертвих і живих. Ця клята війна забрала і його. Я дивився на нього і не вірив, що він може колись загинути. А він пішов. Сьогодні Росія вбила ще одного героя, який повертав тіла загиблих воїнів на полі бою! Ми всі йому винні…», – відреагував журналіст Радіо Свобода Мар'ян Кушнір.
«Льошу не можна пояснити словами. Це – абсолютне добро, честь і совість без жодної плямочки... Дружити з ним, говорити з цим хлопцем, пам’ятати твердий потиск його руки – це особливе щастя... І це океан горя – оце «загинув», всі океани світу...», – написала українська журналістка Ольга Герасим’юк.
«Для нього не існувало чужого болю чи забутих імен. Знову і знову він ішов у «зону смерті» – туди, де небезпека чатувала на кожному кроці, – аби дати рідним можливість попрощатися, а полеглим воїнам – віднайти вічний спокій під рідним небом», – написали в Координаційному штабі із питань поводження з військовополоненими, із яким співпрацював «Плацдарм» Юкова.
«Олексій Юков робив щось неймовірно важливе, що не дай Бог комусь з нас зрозуміти. Він забирав невизначеність втрати. Він давав життю рідних новий відлік. Важкий. Але вони могли починати жити після місяців і років очікування. Вони могли попрощатись», – написала українська співачка Анастасія Шевченко.
«Велика втрата для мене особисто та мого кола спілкування. Більшу частину свого життя він повертав загиблим імена, жив в Слов’янську. Його імʼя – це про український Донбас та повагу до кожного загиблого, якого він повернув рідним», – написав військовослужбовець 56-ї окремої мотопіхотної бригади Сергій Гнезділов.
«Ми ще не усвідомлюємо, кого втратили, кого втратили рідні, близькі, родичі загиблих, уся країна, увесь світ», – написав журналіст Донбас Реалії Сергій Горбатенко, який зняв одне із останніх відео Юкова в роботі.
Прощання із Олексієм Юковим, як повідомили в «Плацдармі», відбудеться 7 серпня о 16.00 в селі Микільське поблизу Слов’янська, 8 серпня о 10.00 – у Києві на майдані Незалежності.
Форум