ПРАГА – Поезія стала способом документувати війну, полон, втрати і досліджувати бездомність – про це говорили українські поетеси на міжнародному книжковому фестивалі «Світ книги» у Празі. Читали свої вірші та взяли участь у дискусії Катерина Калитко, Дарина Гладун, Елла Євтушенко, Маріанна Кіяновська, Анна Грувер та Оксана Стомина. Збірки їхніх поезій виходять цьогоріч у перекладі чеською у видавництві «Větrné mlýny».
Радіо Свобода зібрало головні думки поетес про війну і поезію як спосіб говорити про травми та досвід втрати дому.
Війна як повсякденність
Українська поетеса та перекладачка Дарина Гладун – авторка збірок «Рубати дерево» та «Радіо Війна» – з початку повномасштабного вторгнення проживає за кордоном і наголошує, що говорить про війну насамперед як людина поза межами України.
«Я бачу у такому поєднанні трагічного з чимось легким...парадоксальну природу війни. У 2024 році я писала вірш про конкурси краси. Для цього я зробила дослідження. І виявилося, що за 15 кілометрів від зони бойових дій досі у 2024 році проводилися дитячі конкурси краси», – говорить Дарина Гладун.
Вона розповідає, що трагізм війни полягає і в тому, що водночас «співіснує кричуща трагедія, яку намагаються ословити всі поети, політики, українці», та частина цієї реальності, де відбуваються святкування, випуск зі школи, де люди танцюють твіст.
«У цій реальності ти готуєш макарони з котлетами – і в цей момент якийсь росіянин мріє прийти і тебе перетворити на цю котлету. І ти мусиш із цим жити», – доповнює поетеса, перекладачка й музикантка Елла Євтушенко, яка перекладає українську поезію французькою та популяризує її у Франції.
Вона живе в Україні весь цей час і розмірковує, що, напевно, її поезія така занурена у повсякденність, адже війна для неї давно стала частиною щоденного життя:
«Я пишу всю свою поезію тільки про себе. Це, може, егоїстично, але я пишу тільки про себе, бо я більше нічого не знаю. Я знаю тільки те, що я переживаю, і тільки про це маю право писати. А я переживаю війну щодня, як багато інших українців, і осмислюю її переважно в цьому ключі».
Поетеса, письменниця й перекладачка Катерина Калитко – лауреатка Шевченківської премії та авторка кількох поетичних і прозових книжок про війну, пам’ять і досвід Сходу Європи – натомість зауважила про «обов’язок» українських поетів говорити за тих, хто вже не може цього зробити:
«Зараз українські поети, я, зокрема, маємо такий доволі страшний обов'язок говорити за тих, хто не може цього зробити. Хтось загинув внаслідок російської агресії, хтось взяв у руки зброю, хтось досі в полоні, в окупації, тому не має можливості говорити українською. Все це наш колективний досвід. Моя поезія, зокрема, мала би говорити, як мені здається, і про це теж. Не тільки про те, що переживаю особисто я».
Катерина Калитко багато років працює з літературою Балкан і перекладає з боснійської, хорватської та сербської мов. Каже, що досвід екс-Югославії допоміг їй інакше осмислити війну в Україні:
«Мій досвід з ексюгославською літературою дав мені два важливі контрапункти. Перший, що можна пережити жахливу війну й залишитися людяними. Це той досвід, який я винесла з Боснії і Герцеговини. Можна пережити здійснений щодо тебе геноцид і зберегти в собі людське. Друге знання, що війни не однакові, попри те, що мікродосвід людини, яка переживає насильство щодо себе, може бути дуже схожим, але все одно це різні механізми і порівнювати їх некоректно».
Поетеса вважає, що війна не всюди однакова, адже різні війни мають різні моделі протистояння, геополітичні умови та зрештою різні наслідки, які по собі залишає.
Поезія як спосіб говорити про війну
Українська поетеса, письменниця й журналістка з Маріуполя Оксана Стоміна у своїй творчості багато пише про війну, окупацію та полон, поєднуючи поезію з документальними свідченнями. Її збірка «Позивний – Україна» нещодавно вийшла чеською, де вона навмисно додавала до віршів цифри, дати, географічні назви й присвяти загиблим друзям, щоб, за її словами, фіксувати реальність війни та протиставляти її російській пропаганді.
Тому під час дискусії вона говорила про «репортажність» сучасної поезії про війну. Перед прочитанням свого твору Оксана Стоміна також навела дані про українських військовополонених і цивільних заручників Кремля та розповіла про свого чоловіка, який провів у російському полоні чотири роки після виходу з «Азовсталі».
Увесь цей час вони не мали жодного зв’язку, тож поетеса писала чоловікові віршовані листи й чекала, коли він зможе їх отримати. У Празі вона вперше читала один із таких листів, уже знаючи, що чоловік точно його отримає – 15 травня його звільнили з російського полону.
«Коли Катя Калитко казала про те, що ми маємо писати не про себе, а про всіх, тому що багато людей на фронті, в полоні…, я б ще додала до цього: я ніколи не думала, що це спільне може бути насправді настільки особистим. Що слово генофонд сприймається мурахами на шкірі. Коли я розумію, скільки людей у нас вже загинуло, скільки ми втратили молоді, скільки ненароджених дітей», – розмірковувала поетеса.
Елла Євтушенко досліджує поезію і розповіла, як від початку повномасштабного вторгнення збільшується кількість текстів «реальності відлуння» – рефлексії про втрати й пам’ять, які поступово «поглинають будні» і все менше пов’язані з «реальністю живого». Так, наприклад, відбувалося після Другої світової війни.
З початком повномасштабного вторгнення вона, за її словами, почала активно перекладати українську поезію французькою і одразу побачила великий запит на неї, особливо про війну.
«Я побачила, що через поезію можна говорити з людьми, з якими не можна говорити мовою репортажів із фронту, некрологів, життєвих історій. Через поезію іноді можна сказати набагато швидше, набагато більше. І досягти одразу тих емоцій, які, можливо, люди блокують, коли читають просто новини з України. Коли ми говоримо з ними про війну через поезію, вони сприймають це одразу особисто. І я не раз чула про це, коли їздила по Франції, презентувала перекладені книжки: Ви мене переконали. Так, я вам вірю, тепер я розумію», – розповідає Елла.
Поетеса, письменниця й перекладачка Анна Грувер родом із Донецька розповіла про свою збірку «За вашим запитом нічого не знайдено» 2019 року, яку переклали чеською. Уже тоді вона намагалася дослідити теми, пов’язані з пам'яттю, шахтарським Донбасом і бездомністю як станом людини, яка через війну втратила відчуття дому.
«Майже половину мого життя я є бездомною людиною. Коли я відповідаю на питання, чим для мене є дім, шукаю відповідь на це через бездомність. Напевно, всі ті речі, як родинна історія, мова як домівка, намагання розповідати про себе через шахти, через долю жінок у шахтах, (тому що я походжу з Донецька, і для мене це була природна частина ландшафту) – це моя спроба відповісти на питання, чим для мене є дім. Але також ця збірка – це про стан, в якому опиняється людина, позбавлена дому», – розповіла поетеса.
Зустріч у Празі 17 травня організувало чеське видавництвом Větrné mlýny з міста Брно, яке випускає чеською мовою поетичні збірки авторок.
Форум