Катували всіма методами КДБ. Били так, що український військовополонений досі не піднявся на ноги

ЛЬВІВ – Три з половиною роки Назарій Красовський (позивний «Вівтар»), боєць 12-ї бригада спеціального призначення «Азов», перебував у російському полоні. Два з половиною роки з яких – у лежачому положенні. Його настільки катували у російській в’язниці, що після цього він не піднявся на ноги.

Сьогодні воїн пересувається у кріслі колісному, здійснює свої мрії і не втрачає віри, що стане на власні ноги.

Назарій Красовський розповів Радіо Свобода про ті жахливі катування, яких зазнав у російському полоні як військовополонений. А також і про те, що йому допомогло не збожеволіти, залишитись з людськими цінностями і гідністю?

«Лише не називайте мене Назаре», – одразу ж перед розмовою просить боєць. Йому подобається щось на французький манер – Назарі. Пояснює, що у 2021 році прилетів до Франції і тамтешня прикордонниця не могла вимовити його ім’я Назарій, сказавши Назарі.

«Мені так сподобалось Назарі, що я навіть думаю ім’я змінити. Бо друзі мене завжди називали: Назарій, то Стодола, то Яремчук. Мені ім’я Назарій дуже подобається, але то не моє. У полоні я дуже багато ментально роботи зробив. У мене більш затвердились певні принципи, певні поняття. І я зараз сильно люблю скорочення з імен», – говорить ветеран.

Але з українським співаком його таки поєднує не лише однакове ім’я, але й любов до української пісні. Грає на гітарі, пише пісні, виступає на концертах. Після полону здійснив мрію і заспівав на вечорі з однією з українських співачок.

Втілення маленьких мрій додає йому не просто мотивації у житті, але є також своєрідною реабілітацією.

У неволі писав вірші і ховав рядки десь у пам’яті, а коли міг, шкрябав поетичні рядки на шматку мила чи папері.

«Звук гітари завжди впливав на мене добре. Людина може бути в поганому настрої, вдягнути навушники і слухати якусь мелодію», – каже військовослужбовець.

Оборона Маріуполя

Гітара була з ним у Маріуполі, коли у 2020 році підписав контракт із «Азовом». Там служив і його батько. Але рішення про службу не було під впливом тата.

«У цивільному житті я за фахом ветеринар. Пішов в «Азов» – закрив гештальт по захисту Батьківщини. До того ж я отримав досвід військової справи кінологічної. Батько сказав, що у них є кінологи. А потім говорили, що кінологи у Маріуполі просто шалені, ганяли за ворожими танками. Було приємно це чути».

Під час оборони Маріуполя батько з сином були у різних підрозділах і по різні береги міста. У Назарі була лише одна думка, чи батько живий, а вся голова була зайнята лише позицією, завданням. Якось тато передав через побратима синові, що його гітара в орендованому помешканні і вони її бережуть, зрозуміло, від ворожих обстрілів.

«А коли з татом зустрілись, то він сказав, що, на жаль, «не вберегли твою гітару», – розповідає Назарі Красовський.

Він разом із побратимами перебував на «Азовсталі» до виходу з неї у травні 2022 року.

«Ми здаватися не збиралися. Принаймні, я вбачав у смерті виконаня завдання. Я його намагався виконати до кінця. Моє завдання було завдати найбільшої шкоди ворогу, щоб менше він просунувся і менше зайшло його техніки. Порахував, що на одного українського бійця припадало до десяти ворожих, а на позиціях ще більше.

Я просто не міг припустити, що можу потрапити у полон до ворога. Це була одна з найменш імовірних речей. Я собі уявив конкретно, коли до останнього вони вже заходять, витісняють нас углиб землі, заходять до нас у ці тунелі. Плюс-мінус у мене мапа була цих тунелів, креслення, то уявляв собі, що я просто до кінці тунелів відстрілюватимуся, чим є, і просто вийду на кулі, щоб не потрапити в полон. Коли нас передали за домовленостями в полон, то відчуття було просто, що припинились обстріли. Відчуття спокою, але незвичного, а стурбованого. Полону я не боявся. Це була більш невідомість, а вона додає невеличку тривогу. Але я зрозумів, що це рішення було доволі стратегічне, щоб зберегти життя», ‒ говорить Назарі Красовський.

Російський полон

Спершу боєць, як і тисячі українських військовополонених з «Азовсталі» перебував у виправній колонії в Оленівці на території Донеччини. Він чув вибух 29 липня 2022 року, коли загинули понад 50 військових, які раніше в травні вийшли в полон з «Азовсталі», ще приблизно 140 були поранені.

«Я бачив саме цей барак, здалеку було видно, – розповідає він. – Підрив був зсередини і ззовні. Як було ззовні я розумів, бо вікно виходило на закінчення території, за якою розміщувались російські підрозділи, саме в той момент, коли стався підрив. Техніка гуділа, це була ніч і люди з посадки виходили після підриву. Я це все бачив, вони били по тому бараку зі своєї техніки. Але зсередини, ті хлопці, які були там, вони описували все так, що підрив був усередині. У цей період я не давав собі шансів сподіватись і думати про звільнення з полону. Налаштовував себе на етапування кудись в далекі глибини Росії. Мені треба було захистити своє ментальне здоров'я. Якщо розпачуватиму, то ніякої користі від цього не буде».

26 вересня 2022 року Назарі з іншими військовополоненими етапували у російську тюрму в Таганрог Ростовської області. Перший день їх «зустріли» російські тюремники так, що на тілах військовополонених не було живого місця.

«Вони вишикувались по боках коридору. У руках тримали палиці, пластик, залізні дроти, з залізними наконечниками, металеві, гумові предмети, дерев’яні молотки. Ми мали це пробігти, але на третьому кроці падаєш. Я послизнувся на крові, впав, повз по ній і думав, що вже добивають. Посередині того коридору впав і не мав більше сил. Хтось із цих нахилився до мене і на вухо прошепотів не лежи, повзи. Я перший раз його не послухав, думаю, хай помру. А він ще раз нахилився і сказав мені повзти.

Після коридору загнали в душ, декілька секунд помитись. Дали комплект одягу ношеного, випраний і невипраний. Нас помістили у вологу камеру, як мені здалось, її спеціально облили водою. Ми були всі пошматовані. Синя шкіра і червона кров. Кров текла і засохла. Я пів місяця не міг рухатися, не міг спати. Дехто помер від інфекції.

Мене навіть завели до якогось хірурга, він був у цивільному і великими очима на мене дивився. Була надія, сподівання, що вони нас розстріляють. Я навіть уявляв цей момент розстрілу».

Момент розстрілу військовослужбовець уявляв щоразу, коли йшов на черговий допит. Щоразу це були жахливі катування. Допити тривали понад місяць.

«З часом ти звикаєш до того болю. Були різні методи: «бочки», удари струмом, опіки сигаретами, застосування пристроїв, тобто польових телефонів «Тапік», утримання «ластівка», а це багатогодинне стояння на колінах. Там працює школа катування КДБ, вони цим хизуються.

Я відпочивав, коли мене топили. Це була ганчірка з водою, яку накидали на обличчя і заливали водою, пакет на голову і закручували скотчем надовго. Потім себе готував, коли робили удушення і встигав вдихнути. Намагалися під нігті засунути всякі голки. З голками було багато. Часто били електрострумом. У мене спалені ділянки тіла. Об мене зламали стільчик. «Тапік» часто використовували щодо полонених, мені якось пощастило. Це запускали через тіло електрострум. Запитували, чи будемо «дзвонити» і під’єднували струм. Були різного роду електрошокери.

Там під час допитів сидів психолог у балаклаві. І запитував одне і теж, стежачи за тобою. У них там є неофіційні, я так розумію, навчання, де вони і «ласточки» роблять, і «мопеди» всілякі, це методи фізичного катування».

Одного дня Назарі Красовського під час допиту так катували, що його організм не витримав, він отримав важку травму хребта. Впав на підлогу і до сьогодні не може стати на ноги.

«Я просто злякався спочатку, коли впав і не зміг піднятися. Спина була чорно-синя. Вони і вище били, і нижче били, і не тільки били. Імітація утоплення, відкритий вогонь, багато різного. На мене кричали, чого я розлігся. А мені байдуже, я на нього кричу, що не можу йти».

Два з половиною роки до звільнення з полону у серпні 2025 року Назарі Красовський лежав у камері. Українські військовополонені приносили йому їсти, допомагали митись, садили на туалет. В один момент перестала працювати одна рука, потім друга. Він робив повільні рухи і через кілька місяців функції рук відновились.

«З фізіологією треба працювати, щоб не деформувались суглоби, кістки. Робив природні навантаження на суглоби, на зігнутому коліні, на таз, на груди, руки, щоб максимально функціонували. Після довгого перебування у такому закритому просторі, без нормальної їжі, руху, мозкової активності, відбуваються незворотні процеси. Наприклад, у мене проблема з пам'яттю, з концентрацією. Є військові у полоні досі, яких годують з ложечки. Вони не реагують, просто дивляться в стіну…»

Три з половиною роки у полоні його тримала думка про те, чи жива його бабуся на Київщині. Адже для неї внук був цілим світом.

«Якщо вона дізнається, що я помер, то вона зійде з розуму. Якщо вона померла, я цього не знаю. І дізнаюсь тільки тоді, коли вийду. Я на це розраховувати не можу. Тож єдиний варіант залишався ‒ вижити у полоні і вийти у здоровому глузді. Саме в здоровому глузді», – розповідає Наразі.

Йому часто кажуть, що він пройшов пекло. А для нього пекло – це коли страждає людина від важкої недуги, коли хворіє дитина, коли людина закривається у собі.

«А фізичний вплив, чи це пекло? Це просто така собі задачка, яку треба вирішити», – зауважує він.

Назарі Красовський проходив реабілітацію у Львові. На початках майже не відчував ніг, сьогодні ‒ дуже слабо. Ця чутливість з’явилась завдяки реабілітації і лікуванню. Чи стане на ноги? Він дуже цього хоче.

Назарі Красовському часто дякують за службу і обіймають люди. А він запитує: за що? Це був мій вибір ‒ захищати країну.

«До мене прийшли додому і дякувати за те, що я захищав свій дім?.. Такі речі, які випромінюють щирість і доброту, я думаю, за це можна дякувати. Я хочу випромінювати доброту. Мені не подобається негатив, – каже він. – Я знаю, що будь-яка матеріальна річ не рятує. Рятувати може лише людина. Якщо ти наповнюєшся цими сегментами простору, то в твоєму житті більше барв. Але врятувати може тільки людина-людину. Мої принципи мені допомогли нікого не видати у полоні. Бо як потім дивитимешся на себе у дзеркало? Я зрозумів важливість кохання і любові. Це те, що наповнює людину».

Назарі написав пісню для своєї коханої і сподівається на весілля вже цьогоріч.