Діна Петрова
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення російських військ в Україну, Олександр Гуділін, який жив у Маріуполі Донецької області, вирушив захищати своє місто. Коли російські війська захопили Маріуполь, він потрапив у полон і пробув у кількох російських колоніях та СІЗО 2 роки і 8 місяців. Після повернення на батьківщину в результаті обміну військовополоненими Гуділін живе у Вінниці і, як розповів Російській редакції Радіо Свобода, не може забути про те, що йому довелося пережити.
Олександру зараз 35 років. Він – психолог за освітою, але працював журналістом, починаючи з 2014 року. Каже, що в ранній молодості встиг спробувати різне, змінював і суспільно-політичні погляди – від анархістських до націоналістичних.
«Така собі комбінація чувака, який вчить теорію психоаналізу і хоче зруйнувати цей сучасний світ. Смак вуличного протесту, люті погляди міліціянтів і чорні прапори. Що це було? Бунт, свобода чи її тінь?» – злегка іронічно описує він себе колишнього.
Шукав застосування своїх сил і здібностей у різних місцях, часом досить несподіваних. «Зателефонував поцікавитися вакансіями у психлікарню на (вулиці – ред.) Пашковського та СІЗО в селищі Каменськ. У підсумку влаштувався у в'язницю. І почалося... Психоедукація та діагностика спецконтингенту. Якщо офіційно. Якщо неофіційно – бесіди з крадіями, вбивцями, ґвалтівниками, суїцидантами та «опущеними». Там швидко вчишся не вірити словам, а відчувати людей на рівні інстинкту».
Згодом його життя знову змінилося. «З’явилася робота психолога в дитячому таборі відпочинку та оздоровлення в курортному селищі Юр’ївка. Із задоволенням поїхав туди, де чесно і багато працював, грав у теніс, а вечорами знаходив час на романтичні стосунки зі співробітницями. Сезон закінчився. Я приїхав у вже звільнений «Азовом» Маріуполь. Місто зустріло мене тривогою та безробіттям. Було неспокійно. Молодий фахівець із ментального здоров'я спробував сили на фрилансі, а потім пішов гарувати складальником-вантажником металоконструкцій на безіменну фірму через дорогу від «Азовсталі».
Наступною моєю роботою став місцевий незалежний сайт 0629.com.ua. Дивна назва? Бо вона відповідає коду міста Маріуполя. Вісьмома роками пізніше у Волгограді на прийомці [росіяни] мене будуть п***ити за це, бо подумають, що я називаю номер якоїсь неіснуючої військової частини. Але тоді, з жовтня 2014 року, я опановував професію журналіста, і робив це досить успішно...»
«Гасять усім, чим тільки можна»
24 лютого 2022 року колишнє життя завершилося остаточно. У перший день вторгнення Олександр Гуділін пішов у територіальну оборону Маріуполя.
– Я був у Маріупольському гарнізоні, брав участь в обороні міста. І після того, як ми опинилися в повному оточенні, ми за наказом виходили в полон – звідти, де перебували. Я виходив із заводу імені Ілліча. Це було 12 квітня 2022 року. Обміняли мене 30 грудня 2024 року.
Обмін полоненими: обличчя та емоції українських захисників, які повернулися додому (фотогалерея)
Поки був у полоні, побував у різних «цікавих» місцях – у Камишинському СІЗО у Волгоградській області, у Таганрозькому СІЗО, у Каменськ-Шахтинському в Ростовській області, а потім уже в таборах на окупованій частині Донецької області, – каже Олександр.
За його словами, на самому початку, під час здачі в полон, усе було «приблизно адекватно», тому що виходили вони під відеокамерами.
– Коли був вихід з нашого боку, там же всілякі російські пропагандисти набігли. Ну а потім нас привезли в Сартану – це село під Маріуполем, уже давно окуповане. Там нас завели в ангари, в яких був перший обшук, і там я отримав по нирках вперше – за те, що місцевий, мовляв, проти своїх воював, ось так вони говорили. І потім за пару днів нас в Оленівку завезли, це у Волноваському районі Донецької області, в Україні вона так і називалася – Волноваська виправна колонія №120. Там була перша «прийомка». Тебе просто ставлять на коліна і б'ють палицями. Так собі відчуття. Але я на «Оленці» пробув буквально днів три-чотири, після цього почався мій «золотий тур» Російською Федерацією.
Із колонії в Оленівці Олександра Гуділіна привезли в Каменськ-Шахтинський, де він пробув трохи більше від місяця. Звідти його літаком доправили в Камишин, потім у Таганрог, звідти знову в Оленівку, після чого він утримувався в Горлівській та Кіровській колоніях.
За словами Олександра, йому, можна сказати, дуже пощастило, тому що допити в нього проходили загалом «гуманно, без застосування фізичної сили».
– Мабуть, ФСБшникам я був не особливо цікавий. Подумали – ну, просто журналіст. Я всюди говорив, що я мобілізований. І вони легко вірили, що найцікавіше. А в іншому весь час були побиття, так би мовити, у загальному режимі.
Перебування в кожному новому місці починалося з «прийомки».
– Тебе кілька годин гасять усім, чим тільки можна. Абсолютно в будь-якому місці, куди нас заводили, нас спочатку били, з цього все починається. Я підозрюю, це така суто психологічна штука, щоб зламати твою волю, показати, що ти тут ніхто і ніщо, що ти повинен просто підкорятися. Йде жорстке побиття військовополонених палицями, трубами, шокерами, чим завгодно. А в Каменськ-Шахтинському, куди мене привезли з Оленівки, там, в принципі, кожен вихід із камери теж супроводжувався побиттям. До того, як потрапити в СІЗО, я в цьому Каменськ-Шахтинському ще сидів у СУТі (суворі умови тримання), це щось на зразок барака зі суворими умовами тримання. Там теж абсолютно будь-яке переміщення йшло через палицю. Вибудовується коридор зі спецназу, і треба вибігти з барака, заспівати гімн, вишикуватися, сходити на обід – усе це пропускається через фізичний вплив спецзасобами. Ми постійно ходили побитими. Ти біжиш, а там стоять спецназівці в шаховому порядку, з палицями: хто влучив, хто не влучив, але перед вживанням їжі ти кілька ударів палицею вихопиш в будь-якому випадку.
Із СІЗО в Каменськ-Шахтинському Гуділіна повезли в Камишин, який залишив у нього, мабуть, найважчі спогади. Особливо страшною виявилася процедура миття в лазні.
– Ось там був, звісно, жестяк. Кожна лазня – з електрошокерами на голе мокре тіло. Люблять вони застосовувати струм – вода дійсно добре його проводить. Поки миєшся, ще нічого, а після того, як ти вже вийшов із цього душу в положенні «ластівкою», зігнутий навпіл, ось тут тебе б’ють струмом. Цей період у СІЗО в Камишині я згадую як найжорсткіший, найсумніший. Там нас не тільки били після лазні, а ще й змушували сидіти без руху на верхніх нарах, ноги були весь час у повітрі, через що вони страшно набрякали і боліли. Підняти їх, підібгати під себе, змінити позу заборонялося – за цим тюремники суворо стежили через відеокамери, за будь-яке порушення били.
Чорна кішка, якої не було
Були й інші катування. Військовополонених змушували присідати по 700–800 разів, голосно рахуючи під відеокамерами. Через це синхронне рахування у всіх був хронічно зірваний голос: рахувати треба було хором. А від сидіння на верхніх нарах в Олександра запалилися ноги, піднялася температура і навіть почалися галюцинації.
– Мені тоді весь час здавалося, що чорна кішка по камері бігає. Якось я впорався з температурою все-таки, мабуть, допомогли внутрішні резерви. Я там навіть вірші писав, у цій камері, вони в мене збереглися.
Скрізь, куди б Олександра не привозили, його та інших полонених змушували вчити і голосно співати російський гімн та популярні пісні. Іноді вчити доводилося на слух, іноді роздавали листочки з текстами, знання яких у будь-який момент могли перевірити. Наприклад, тюремник цитував пару рядків із якоїсь пісні, і якщо не знаєш, звідки це, або не можеш продовжити – одразу били.
Після Камишина Олександр тижнів на два потрапив до Таганрозького СІЗО, де були свої особливості.
– У камері ти сидиш, на перевірку чеченці приходять. У них цікава забава. Ставлять обличчям до залізних прутів і з розгону б'ють у спину з ноги – так, щоб ти обличчям зустрічався із залізними дверима камери. Ось там я думав, що біля тих дверей зуби залишив. Але ні, зуби, на щастя, на місці лишилися. Взагалі найлютіший спецназ, з мого досвіду, – це ростовський, дагестанський і чеченський. Він на перевірки камер до нас приходив. З Таганрога його знову повезли в Оленівку – незадовго до того, як там стався сумнозвісний вибух у бараку «азовців».
Вибух в одному з бараків колонії №120 в Оленівці Донецької області стався в ніч із 28 на 29 липня 2022 року. Загинули понад 50 українських військовополонених. Управління Верховного комісара ООН з прав людини встановило, що цей вибух був спланованою атакою з боку Росії. Версія про український ракетний удар з установки HIMARS, яку активно поширювали російські ЗМІ, не підтвердилася. Експерти зазначають, що на відео руйнувань та супутникових знімках немає характерної для дії цих ракет вирви, а сліди пожежі всередині будівлі, швидше, свідчать про застосування реактивного піхотного вогнемета «Джміль». Зрештою, під час вибуху загинули або були поранені лише військовополонені, жоден з охоронців колонії не постраждав.
Під час другого заїзду в Оленівку Олександра помістили в ДІЗО – дисциплінарний ізолятор, який був розташований окремо від інших бараків. Він чув вибух у тому бараку, куди помістили «азовців», і лише згодом дізнався, що там загинув один із його знайомих. Потім він зустрічався з кількома людьми, яким вдалося вижити. Вони були твердо переконані, що все було заздалегідь сплановано.
– Це була операція зі знищення найактивніших «азовців», їх туди спеціально переселили за два дні до вибуху. Там був поспіхом зроблений ремонт, і навмисно влаштували дуже вузькі проходи між ліжками. Взагалі тоді в Оленівці був режим досить вільний, можна було виходити у двір, навіть після відбою. Але саме тієї ночі «азовців» замкнули в цьому бараку і сказали: «Все, назовні не можна виходити, нічого не можна». І це був саме вибух зсередини, всі ці штуки, що вони там розповідали, ніби це наша сторона обстріляла – все це маячня.
Про трагедію в Оленівці написано багато, але Олександру довелося говорити з живими свідками, які тоді дивом уціліли. Вони розповіли йому, що тієї ночі пораненим під час вибуху не надавали жодної медичної допомоги.
– Є люди, які там вижили, я сам знаю двох. Там почалася пожежа, але вони якось встигли вискочити. Вибух стався близько опівночі, але евакуація розпочалася лише вранці – приїхали карети швидкої допомоги, і в лікарні Донецька почали звозити тих, хто постраждав. І дорогою, звісно, теж люди гинули – після того, як багато годин пролежали без допомоги.
Після цієї трагедії військовополонених з Оленівки почали евакуювати до Горлівки. У цій колонії Олександр пробув найдовше – близько півтора року.
«15 кг точно втратив»
Годували військовополонених, за словами Гуділіна, всюди жахливо. У всіх місцях, де йому довелося побувати, їжі було дуже мало.
– Ти з думками про голод прокидаєшся, засинаєш, мрієш про їжу, якісь кулінарні фантазії у тебе розігруються. Люди постійно тільки про це й думають, кажуть, як вони вдома варитимуть згущене молоко. Я їм кажу: та ви після обміну навіть думати про це не будете. Це зараз із голодухи така шиза, що хочеться на снікерс намазати згущенку, така зацикленість на солодкому. Бо навіть якщо дають тобі кашу, вона абсолютно порожня, без солі, без нічого. Від нестачі вітамінів, мінералів судоми у людей починалися. Я коли на війну йшов, 78 кг важив. Я невисокий, але займався, тренувався постійно. А коли вийшов за обміном, важив 60 з чимось, тобто 15 кг точно втратив, якщо не більше.
У Горлівській колонії, за словами Олександра, з їжею було найгірше. І не тільки з їжею.
– Особливо у 2024 році стало погано, коли тюрми угруповання «ДНР» перейшли на російські, ФСВПівські стандарти, і туди почали завозити за ротацією російський спецназ, який там влаштовував просто жесть перед їдальнею. І в самій їдальні бив людей, коли вони їдять. Ось людина їсть, їй у руку, в лікоть шокером б’ють і потім кажуть: «О, ти тут їжу розсипав». І за це ще додатково б’ють. Ну і на їжу відводиться дві хвилини: рідкий суп, каша гаряча, люди обпікаються, їдять поспіхом. Потім різко дають команду закінчити вживання їжі. Всі починають швидко збирати посуд, вибігати з їдальні. На виході спецназівці додатково вибудовують свій коридор із тих самих палиць, із шокерів.
Особливо лютував спецназ із Ростова. Олександр згадує, що цей спецназ влаштовував «такі вакханалії після прийому їжі», що навіть керівництво табору з ним сварилося.
– Були сутички між місцевою адміністрацією та заїжджим спецназом через те, що вони дозволяють собі такі речі, просто вносять хаос у всю колонію. Люди, попри голод, навіть не хотіли йти до їдальні, бо розуміли – ти більше вихопиш ударів, більше витратиш енергії та постраждаєш, ніж щось з’їси.
Тим небагатьом військовополоненим, каже Олександр, яким вдавалося зв’язатися з рідними, іноді приходили посилки, але співробітники колонії в Горлівці не гребували крадіжками, виймали звідти цукерки. Через півтора року життя в Горлівській колонії Олександр та його співкамерники почали чути канонаду – мабуть, фронт наближався.
– Тому нас швидко евакуювали до Кіровської колонії (Кіровська виправна колонія №33 – ред.). Пам’ятаю, там хтось помер – само собою, люди в таких умовах без будь-якої медичної допомоги сильно слабшали й хворіли. Загострювалися хронічні захворювання, і від них помирали теж. Пам’ятаю, цивільна якась людина з ВІЛ-інфекцією потрапила до Горлівської колонії і зрештою померла, бо її взагалі ніяк не лікували. І в Кіровській колонії на Донеччині теж було кілька людей, які від загострення хронічних хвороб повмирали. У Донецькому СІЗО, я знаю, люди від температури просто згорали. Їм навіть жарознижувальні не давали. А людина з температурою не могла ж лежати вдень, вона змушена була ходити, сидіти, а лежати було не можна.
Розповідає Гуділін і про те, що під час його полону трапилося кілька спроб самогубства.
– Були ті, хто не витримував, люди намагалися повіситися або вени різали. Хтось шматком леза вени собі порізав у камері, хтось ложку сховав, заточив, намагався нею себе проткнути.
Сімейні обставини
30 грудня 2024 року Олександра обміняли. Але радість виходу на волю та повернення на батьківщину виявилася затьмареною сімейними обставинами: він дізнався, що на другий день після його звільнення його дружина виїхала до Польщі.
– Не забувши прихопити всі виплати, які отримувала. Якби вона до цього від мене пішла, то нічого б не отримувала. Тому, щойно мене обміняли, вона перетнула кордон і виїхала. Це теж один з аспектів, з яким стикаються звільнені з полону, чиї дружини до цього року мали можливість привласнювати виплати, що йшли їхнім чоловікам. Зараз у нас уже ухвалений закон про те, що коли людина або безвісти зникла, або перебуває в полоні, її військова зарплата ділиться на три частини: одна частина дружині, інша батькам, а третя частина залишається замороженим пасивом. І лише коли людина повертається, їй її виплачують. Але це діє лише з 2025 року. А раніше все мав право забрати так званий родич першої категорії або батьки.
За словами Олександра, у результаті він повернувся з полону практично жебраком, отримавши дуже невелику частину з того, що міг би отримати за новими правилами. Батьки Олександра не залишилися в окупованому Маріуполі.
– В окупації ніхто не хотів жити з моїх родичів. Усі виїхали. Загалом ми зустрілися вже у Вінниці, я зараз тут живу. Мамі з батьком просто пощастило, вони якраз до Вінниці переїхали, а мене привезли на реабілітацію – теж саме під Вінницю. Їм їхати було дуже-дуже близько.
Усі бачили кадри, на яких українські полонені, що повернулися на батьківщину за обміном, виходять з автобусів з українськими прапорами на плечах і обіймаються з рідними, які їх зустрічають. Але Олександр каже, що така «картинка» виходить усе-таки досить рідко.
– Для всіх, хто звільняється з полону, є період ізоляції, десь тиждень навіть родичів до них не допускають. Потрібен час для роботи спецслужб, є певна карантинна пора, тому що люди приїздять із колоній із різними захворюваннями, їх треба щонайменше продіагностувати. Адже приїздять і з туберкульозом, і з коростою – з чим завгодно. Я вважаю, що це дуже розумно, грамотно зроблено. Поступово, потроху починаєш із родичами телефоном спілкуватися, відеодзвінки йдуть – починаєш заново один до одного звикати. Вони про тебе трішки більше дізнаються, ти теж дозовано, потроху про їхнє життя починаєш дізнаватися. А одразу різка зустріч – я вважаю, це не корисно.
– А як же ці кадри, зустрічі з прапорами, обійми?
Перші фото нового обміну: додому повернулися 182 українці (фоторепортаж)
– Ну, напевно, деяким родичам військова частина каже, де саме буде обмін, у який перший госпіталь людей повезуть. Очевидно, деяким повідомляють, але більшість зустрічається лише після карантинного періоду.
– Навряд чи ви колись забудете те, що з вами сталося в полоні.
– Річ не в тім, щоб забути, а в тім, щоб свій досвід інтерпретувати і якось інтегрувати у своє життя. Я вважаю, що я, в принципі, досить швидко адаптувався. У мене й виходу іншого не було. Треба було шукати роботу, оскільки я потрапив у фінансову яму. І я знайшов – за фахом, психологом. Це проєкт саме з посттравматичного стресового розладу (ПТСР) у міжнародному благодійному фонді.
Паралельно Гуділін продовжує займатися журналістикою, пише статті, інтерв’ю, присвячені таким самим людям, як він сам. Намагається більше працювати, свідчити, розповідати про те, що пережив.
– До війни я теж устиг попрацювати психологом. У чому тут іронія? Перше місце після інституту, де я працював, було СІЗО. Тож я встиг у СІЗО і попрацювати, і посидіти – так от життя склалося.
Станом на кінець 2025 року Організація Об'єднаних Націй (ООН) продовжує документувати масові та систематичні випадки катувань в Україні, переважно з боку російських окупаційних сил. Основні дані базуються на звітах Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні (ММПЛУ) та Незалежної міжнародної комісії з розслідування порушень в Україні. У жовтні 2024 року Комісія ООН заявила, що катування українських цивільних та військовополонених російською владою є настільки поширеними, що мають ознаки координованої державної політики і розцінюються як злочини проти людяності. Понад 95% опитаних українських військовополонених, які повернулися з російського полону, повідомили про систематичні катування та жорстоке поводження. У 2025 році звільнені полонені продовжують повідомляти про побиття, удари струмом, сексуальне насильство та імітацію страт.
В Офісі генпрокурора України кажуть, що випадки сексуального насильства щодо військових у полоні та цивільних утримуванців ведуться окремо і не розголошуються до завершення воєнного стану. А от щодо злочинів, вчинених стосовно цивільних під час окупації, зауважила LB.ua начальниця управління розслідування злочинів, пов’язаних із сексуальним насильством під час конфлікту (СНПК) в Офісі генерального прокурора України Анна Сосонська, станом на 1 липня 2025 року, зафіксували 368 фактів сексуального насильства, пов'язаного з конфліктом: з них 136 фактів стосуються чоловіків, 232 – жінок. І 19 – це неповнолітні».
Державна дума Росії денонсувала Європейську конвенцію проти тортур. Перед цим президент Росії Володимир Путін вніс до Держдуми відповідний законопроєкт.
