Що насправді думає Київ про Білорусь і білоруські демократичні сили? Чи вважає Україна білоруську опозицію реальним політичним партнером? Чому ставлення до режиму Лукашенка змінювалося під час війни і чи справді між Києвом і Мінськом зберігаються непублічні контакти?
Про це Радіо Свобода поговорило у Варшаві з Ярославом Чорногором – українським послом з особливих доручень з питань співпраці з білоруськими демократичними силами.
– Білоруська опозиція для України сьогодні – це просто моральний партнер, союзник чи все ж реальний політичний суб’єкт?
– Оскільки президент чітко озвучив, що ми розділяємо режим Лукашенка і білоруський народ, то білоруські демократичні сили є якраз тим суб’єктом, який є репрезентативним представником білоруського народу для української держави.
Білоруські демократичні сили мають потенціал після зміни режиму Лукашенка прийти до керівництва країною і забезпечити демократичну, незалежну діяльність Білорусі як національної держави і регіонального європейського гравця.
Чого Україна очікує від білоруських демократичних сил?
– Білоруська опозиція не має реальної влади: вона не контролює ні повітряний простір, ні армію, ні територію Білорусі. Чого Україна очікує від неї сьогодні?
– Нам би хотілося, щоб в української держави були партнери з білоруського і з російського демократичного співтовариства, які могли б реально змінити ситуацію у своїх країнах.
Тому що справа зміни режиму та демократичний транзит цих країн – це повністю відповідальність самих цих народів.
Демократичні сили мають взяти на себе лідерство і змінити ці авторитарні режими у своїх країнах.
Чому Київ змінив ставлення до Тихановської?
– Чому саме зараз українська політика щодо білоруських демократичних сил змінилася? Чому після тривалого очікування цього року в травні відбулася зустріч Володимира Зеленського і Світлани Тихановської?
– Логіка України – це не лінійна логіка державної політики мирної країни. У нас усе підв’язано під логіку війни.
Україна перебуває у стані війни з Російською Федерацією, і в той чи інший момент керівництво держави визначає пріоритетність своїх дій, щоб Україна вистояла і, дуже бажано, перемогла у цій війні.
На початку широкомасштабного вторгнення Білорусь сприймалася як співагресор, хоча це юридично на законодавчому рівні не визнано. Але в політичному плані ці заяви звучали. Обмеження прав громадян Республіки Білорусь на території України були такими самими, як і щодо громадян Російської Федерації.
Такою своєю діяльністю українська держава показувала, що ставиться до Білорусі та Росії як до співагресорів.
– Чому Україна певний час намагалася мінімізувати публічну критику Лукашенка?
– Це питання було вирішене дипломатичним шляхом, хоча й не через публічні канали.
Білорусь перестала надавати свою територію для російських військ. Основна частина російських військ була поступово виведена. Повернулися до 2021 року. Там залишилися дві-три військові бази з обмеженим контингентом російських військ, які виконують там низку функціональних обов’язків, але безпосередньо у війні проти України не беруть участі.
Тому з українського боку була така точка зору: для мінімізації небезпеки з півночі режим Лукашенка не буде піддаватися зайвій публічній критиці. Усі зусилля – на те, щоб не допустити бойових дій з півночі.
Ця ціль була досягнута. Але режим Лукашенка замість того, щоб скористатися цією можливістю і подалі відійти від війни, використав цей час для того, щоб наростити допомогу Російській Федерації з боку військово-промислових підприємств, а також для надання своєї території...
Це показало, що не помічати проблему стало дорожче, ніж раніше. Ворог посилюється.
Чи справді Україна розмовляє з Лукашенком?
– Що ще мав би зробити Лукашенко, щоб Київ перестав говорити про Білорусь як про співучасницю агресії – не лише у контексті 24 лютого 2022 року, а й сьогодні?
– Максимально бажано було б, щоб Республіка Білорусь перестала бути союзницею Росії та вийшла з угод, підписаних у межах так званої Союзної держави, рухалась на шляху трансформації в бік демократизації своєї держави, не використовувала свою територію для обходу санкцій Росією.
Тоді небезпека з півночі для України поступово зменшилася б, а для білоруського суспільства з’явилася б перспектива демократизації і покращення свого становища, зокрема на міжнародній арені.
– Лукашенко заявляв, що білоруська сторона має контакти з представниками України. Чи справді офіційний Мінськ веде переговори з високопосадовцями України?
– Те, що між Україною і Білоруссю відбувається комунікація, – доконаний факт.
По-перше, хоча б тому, що посольство України в Білорусі не зачинене, дипломатичні відносини не розірвані.
Знову ж таки, ми бачимо постійні обміни через територію Білорусі українських і російських військовополонених. А без комунікації з режимом Лукашенка це не було б можливим.
Тому ми можемо припускати, і бачимо ці приклади реалізації, що такі комунікації відбуваються. На якому рівні й хто саме з ким зустрічається – невідомо.
– За вашою оцінкою, Олександр Лукашенко – це самостійний суб’єкт, який ухвалює рішення і впливає на ситуацію в Україні, чи все ж проксі Росії, де всім керують Путін і Кремль?
– Це дуже спрощене бачення політики. Воно так не працює.
Лукашенко в чомусь є суб’єктний, у чомусь він – проксі, а в чомусь він – сателіт Путіна.
Тому кожне питання потребує аналізу. І від цього аналізу залежить думка: що це – самостійна дія Лукашенка, де межі його самостійних кроків, а де це пряма вказівка Кремля, яку він виконує.
Те, що Лукашенко максимально залежний від Кремля, не викликає сумнівів. А щодо його конкретних кроків важко сказати.
Він намагається балансувати. Їздив до Путіна на Валдай, їздив у КНР та ще низку країн. Він намагається утриматися при владі. Це те, що ми точно знаєм.
– Якщо Україна допускає зустріч із Путіним, чи допускає Київ, що є сенс зустрітися і з Лукашенком? Чи є з ним про що домовлятися?
– Є категорія цінностей, а є категорія виживання.
Якщо в умовах війни буде необхідність для того, щоб зменшити кількість людських жертв або взагалі зупинити бойові дії – і для цього президенту України чи комусь із державних службовців України буде потрібно зустрітися з тим чи іншим супротивником, чи представником протилежної сторони, то такі дії будуть, можливо, і здійснені.
Я не кажу, що це обов’язково станеться. Але якщо ціна цієї зустрічі буде варта того, щоб зустрітися, зокрема заради збереження людських життів, все можливо.
Чому не вирішуються проблеми білорусів в Україні?
– Ми спостерігаємо драматичні ситуації, коли білоруси, які волонтерять або воювали за Україну, не можуть отримати документи, а іноді змушені залишати країну. Чому це відбувається?
– Насправді це питання, мабуть, не до мене як представника Міністерства закордонних справ. Щоб отримати повноцінну відповідь, варто звернутися до представників Державної міграційної служби, яка займається легалізацією іноземних громадян на території України.
Я не можу відповідати за діяльність інших центральних органів виконавчої влади. Є законодавство, в межах якого вони працюють. Я також дію в межах своїх повноважень.
Є й інші шляхи. Вони складні, але Україна в умовах війни намагається дотримуватися букви закону і демократичних норм. Іноді може здаватися, що ці норми створюють людям труднощі. Але це певні запобіжники для того, щоб держава вистояла, змогла забезпечити безпеку для свого народу.
Іноді під ці обмеження потрапляють й інші люди, зокрема громадяни Білорусі або особи без громадянства. Але, вибачте, часом від обмежень страждають і громадяни України.
Насправді ці страждання менш небезпечні, ніж наслідки війни, які ми маєм від агресії Росії. Тому я закликав би ваших глядачів і читачів розуміти: Україна перебуває в умовах війни. Ці умови складні. І вся держава працює на нашу перемогу. Проблеми є, але з ними працюють.
Форум