БЛАГОВІЩЕНКА, Україна – За задніми дверима будинку Світлани Сухаревської, під розвішаною на мотузці білизною, за сараєм та заболоченим хлівом, де вона тримає корову і пару курей, – одразу починається країна, яка загрожує її власній державі – Україні.
Росія оточує її село з трьох боків. Кордон між країнами позначає річка Повна. Колись у дитинстві Світлана купалася у ній улітку. Але тепер Росія забороняє місцевим жителям це робити. Росія також не дозволяє їм ловити рибу, а також змушує фермерів долати вдвічі більшу відстань, аби продати свою пшеницю, ячмінь чи корми для худоби.
Однак війна не очолює список турбот цієї жінки.
«Це проклятий шкільний автобус. Він постійно ламається, – каже вона. – Ми що, маємо змушувати наших дітей ходити пішки 10 кілометрів до школи? На морозі? Є вовки, лисиці».
Українська столиця – це далеке поняття для близько ста тутешніх сільських жителів, які живуть у місці, яке залишилося від Благовіщенки. Це поселення, як зігнутий великий палець, впивається в сусідню Ростовську область Росії. Тут російське телебачення є нормою, а сигнали українських каналів занадто слабкі. Донедавна послуга інтернету надходила теж із-за кордону.
Однак нове російське вторгнення – це також далеке поняття. Щоправда, кордон – це постійне нагадування про чужу країну за задніми дверима. Головна дорога пролягає повз колючий дріт, протоптаний ґрунт, попереджувальні знаки, протитанковий окоп та один укріплений прикордонний пост.
Росія згрупувала війська та зброю і в багатьох інших місцях уздовж довгого сухопутного кордону – за більшістю оцінок – понад сто тисяч військових.
Благовіщенка розташована в Луганській області України, яка була розірвана після початку війни в 2014 році. Українські урядові сили тепер протистоять підтримуваним Росією бойовикам уздовж «лінії зіткнення», яка зигзагом проходить через Луганщину та сусідню Донецьку область.
Але найближчий від Благовіщенки майданчик для будь-якого вторгнення російських сил розташований приблизно в чотирьох годинах їзди майже на південь, і, окрім рідкісного відлуння пострілів, селяни не очікують побачити танки, які проїжджають містом або крізь поля.
«Війна? Тут ніхто не вірить», – каже 60-річний Олександр Копов, який народився в цьому місці. Він прийшов у гості до зятя та онука Сашка, якому теж хочеться, щоб шкільний автобус працював.
«Чому мені не вірити? Ну, в 2014 році, коли почалася вся ця халепа, в Україні ще була відкрита дорога, був відкритий кордон, ми їздили туди-сюди без пропускних пунктів. Тут у нас були танки, всюди Нацгвардія, солдати. Тут на кожному полі була важка техніка, – сказав він, маючи на увазі українські війська. – Тепер ми нічого не бачимо. Нічого. Зовсім порожньо. Якби щось приховували, ми б це бачили. Техніку від жителів села не сховаєш».
Як і Сухаревська, Сергій Івановський, який живе через шість будинків по тій же вулиці, сказав, що його турбують більш нагальні речі.
«Ми тут не потрібні. Їм на нас наплювати. І в Києві, і в Росії», – каже 43-річний Івановський, який годує та одягає п’ятьох дітей. Наймолодшому з них – три, старшому – 14, вони живуть за рахунок вирощування та продажу кормових культур для худоби.
«Тут нема що купити, – каже він. – І продати нема де».
Він та інші фермери тут і в сусідньому містечку по дорозі, у Таловому, мали змогу перевозити насіння соняшнику приблизно за 45 хвилин їзди на схід до російського міста Міллерово, щоб отримати олію. Тепер, за словами Івановського, це займає близько двох годин їзди на південний захід до Луганська, обласного центру.
Сьогодні більш проблемною є частина кордону саме в цьому напрямку.
«Я хочу поштове відділення»
Протягом поколінь, як і в багатьох місцях уздовж 1970-кілометрового сухопутного кордону двох країн, офіційна межа була уявною річчю для жителів Благовіщенки. Люди приходили і йшли. Фермери возили врожай на ринок, продукцію в магазини – туди й назад. Вони плавали у водоймищах, полювали в полях, ловили рибу в річкових вирах, відвідували родичів і друзів, не замислюючись про кордон.
Навіть після того, як Росія та Україна стали окремими державами в 1991 році, ніхто не бачив причин, чому щось має змінитися.
Насправді до 2014 року, розповідають селяни, навіть було відчуття прогресу. Майже в кожній оселі жили люди, молоді й літні, сім’ї з дітьми, старші пенсіонери.
Але це був рік, коли масові протести, відомі, як Майдан, усунули тодішнього президента Віктора Януковича від влади. Це сталося в лютому. А через кілька тижнів Росія захопила український півострів Крим і підтримала антикиївські сили в Донецькій та Луганській областях.
Попри переконливі докази, Росія заперечує постачання, оснащення або іншу підтримку бойовиків, яких, за західними оцінками, налічується близько 20-30 тисяч осіб. Вони зараз контролюють значні частини двох регіонів, враховуючи їхні обласні центри. Внаслідок насильства загинули понад 13 тисяч людей; більш як мільйону мешканців довелося покинути домівки. Боротьба триває, зрештою – нависає загроза нового російського вторгнення.
Жителі постійно перетинають контрольно-пропускні пункти, які нагадують ті, що були вздовж Берлінської стіни під час Холодної війни. Ще кілька років тому були навіть пішохідні доріжки, якими люди ходили без особливих клопотів. Тепер люди іноді уникають пунктів пропуску, прямуючи об’їзними маршрутами через Росію. Однак це вимагає витрат на бензин та їжу, а також може означати довге очікування.
Росіяни поступово закривали кордон для жителів Благовіщенки. Вони також побудували нову, ліпшу дорогу, яка обходить село та кордон. Благовіщенка «застрягла» на дорогах із вибоїнами та ґрунтовими стежками.
У той час, як «мертвий» шкільний автобус сьогодні є найбільшою проблемою для більшості сільських жителів, існує також поганий інтернет, який робить дистанційне навчання майже неможливим для школярів, які також боролися з «ковідними» обмеженнями.
Тепло в будинках забезпечують дровами, частина з яких доставлена, а частина – зібрана. Те, що вони живуть посеред відомого українського вугільного басейну на Донбасі і не забезпечуються вугіллям для опалення домашніх печей, викликає ще більше роздратування.
Будинок Сухаревської розташований навпроти сільської адміністрації на головній дорозі – вулиці Гагаріна, названої на честь радянського космонавта. Жінка живе там разом з Аріною, її 12-річною донькою від другого шлюбу, який не склався. Зламаний шкільний автобус означає, що Аріна сидітиме вдома; її вчителі надсилають фотографії домашніх завдань, які вона виконує, знімає на мобільний телефон і надсилає їм.
У передньому вікні вони з Аріною бачать мурал на стіні гаража: «Майбутнє Благовіщенки в руках нашої молоді».
«Тут все розвалилося. Більше нічого не купиш. Усе зникло й пішло під три чорти, – розказала вона. – Війна нікому не потрібна. Я не вірю, що вона [буде]. Як щодо вугілля замість цього?»
Є одна хороша новина, розповіла 52-річна Сухаревська: місцева адміністрація організувала безкоштовне маршрутне таксі, яке курсуватиме двічі на тиждень – по понеділках і п’ятницях. Але працюватиме воно лише до червня.
«Війна? Не вірю. Як я можу в це повірити, якщо ми всі живемо тут по сусідству [з Росією]? І тримаємо зв’язок телефоном» із сусідніми селами, – каже Єлизавета, 73-річна пенсіонерка, яка живе через дорогу від єдиного в селі магазину.
«Я народилася в Росії. Ми переїхали сюди, коли мені було 15 чи 16 років, і відтоді тут живемо. Ми телефонуємо туди до моєї племінниці Лізи [і питаємо]: «Як ти з цим усім даєш раду?» Війна? Росія просто намагається нас налякати, мені здається», – сказала вона.
«Я хочу поштове відділення. Воно відсутнє. Що це все означає? – питає жінка. – Кому потрібна війна?»
«Куди мені їхати?»
Населення села становить приблизно третину від того, що було до початку конфлікту, який досі триває на Донбасі. Більшість із тих, хто залишився, – пенсіонери або просто не мають куди піти. І є неформальна мережа підтримки: сільські жителі, які знають одне одного – іноді поколіннями, – готові на взаємодопомогу.
«Переїхати? Куди? Хто візьме на роботу 60-річного чоловіка?», – каже фермер Копов, який все життя прожив у цьому селі або біля нього. Він вирощує пшеницю, соняшник, ячмінь на 250 гектарах.
Його зять та онук живуть прямо через дорогу від десятилітньої дерев’яної будівлі, яка колись була школою, потім бібліотекою, а тепер повільно занурюється в землю, вмираючи, як і решта села, каже Копов.
«Скажімо, у мене якісь сімейні проблеми з грошима чи ще щось, я можу піти до когось іншого, хто мене знає. Вони дадуть мені гроші в борг на деякий час, – розповів він. – Якщо я подамся кудись деінде, у місце, де ніхто не знає, люди казатимуть: «Хто цей хлопець?».
Івановський, батько п’ятьох дітей, сказав, що, можливо, подумає про переїзд, але він має коріння в цьому районі, що сягає двох поколінь. Поруч живуть його мати – росіянка і тато – українець. Сам Івановський народився тут, переїхав до Західної України у віці 20 років, потім одружився і в 2012 році повернувся з дружиною в рідне село.
Тоді він відчував певний оптимізм. Вони з дружиною змогли заощадити гроші, зробити якийсь благоустрій свого будинку. Через два роки почалася війна.
«Я не можу просто залишити все це позаду, – сказав він. – Ми – українці. Я – українець. Це – моя земля».
«А куди я маю піти? Щоб піти, треба мати гроші, щоб десь щось купити, треба починати спочатку, – сказав Івановський. – Що важливіше, хто купить цей будинок у такому місці?»
А тим часом дистанційне навчання є важким для його чотирьох дітей шкільного віку. Вони користуються мобільним телефоном Івановського, надсилають та отримують домашні завдання та переглядають відео, які надсилають їхні вчителі.
«Я просто хочу, щоб вони полагодили проклятий шкільний автобус», – сказав він.
