Росія завжди за президенства Володимира Путіна голосно і різко критикувала так звані «кольорові революції» – антиурядові протести (наприклад, два Майдани в Україні), які за твердженням Кремля завжди «провокувалися США, щоб розхитати дружні до Москви уряди».
І от тепер, коли спецназ США вивіз Мадуро з Венесуели, а Іран потрясають антиурядові протести, з Кремля чути лише слабкі голоси, а сам очільник Росії Путін мовчить, мов в рот води набрав.
Чому так? Що сталося?
У минулому, коли відбувалася якась велика геополітична подія, наприклад, військовий напад, дестабілізуючі антиурядові протести або спірні вибори, і Вашингтон був у цю подію прямо чи опосередковано залучений, російські офіційні особи РФ завжди швидко і різко реагували.
Путін критикував США і у своїй промові під час Мюнхенської конференції з політики безпеки у 2007 році, сказавши, що вплив Сполучених Штатів «переступив їхні національні кордони в усіх сферах».
Із моменту повернення Дональда Трампа в Білий дім Кремль пом’якшив різку критику на адресу Вашингтона, водночас зосередивши свою критику на країнах Європи та НАТО, особливо у зв’язку з війною в Україні.
Що ж вони таки сказали?
Після того як 3 січня 2026 року спецназ США в Каракасі, вбивши десятки охоронців, захопив Ніколаса Мадуро та його дружину і доставив їх на американський військовий корабель, міністерство закордонних справ РФ назвало це «актом збройної агресії, що викликає глибоку стурбованість і заслуговує на осуд».
Коли 7 січня американські військові піднялися на борт нафтового танкера «Маринера», який за кілька тижнів до того залишив води біля берегів Венесуели, а вже в дорозі заявив про себе як про танкер, що ходить під російським прапором, першою реакцією Москви став суворий, із посиланням на правові норми, допис у соцмережах Міністерства транспорту, який потім поширило Міністерство закордонних справ Росії. Коли двох російських громадян, затриманих на судні, звільнила американська влада, різка у своїх висловлюваннях речниця російського МЗС Марія Захарова з вдячністю подякувала Трампу, назвавши його на ім’я.
Щодо Ірану, де антиурядові протести посилилися після початку демонстрацій 28 грудня, публічні заяви Росії були стриманими.
12 січня Трамп попередив, що Вашингтон розглядає «кілька дуже жорстких варіантів» щодо Ірану.
Тоді голова Ради безпеки Росії Сергій Шойгу провів телефонну розмову зі своїм іранським колегою Алі Ларіджані. Шойгу, який багато років є довіреною особою Путіна, засудив «чергову спробу зовнішніх сил втрутитися у внутрішні справи Ірану»:
«Ми розцінюємо ці протести як чергову спробу зовнішніх сил втрутитися у внутрішні справи Ісламської республіки. Росія висловлює співчуття у зв’язку з великою кількістю жертв, проте ми рішуче засуджуємо будь–які дії, спрямовані на дестабілізацію законної влади за підтримки з–за кордону»
Днем пізніше речниця МЗС РФ Марія Захарова назвала погрози Білого дому на адресу Тегерана «категорично неприйнятними»:
«Росія рішуче засуджує зовнішнє деструктивне втручання у внутрішньополітичні процеси Ірану. Погрози США розпочати нові військові атаки на іранську територію є абсолютно неприйнятними. Ті, хто виношує такі плани, мають усвідомлювати катастрофічні наслідки подібних дій для безпеки на Близькому Сході та на міжнародній арені»
Захарова охарактеризувала іранські протести як «кольорову революцію» – це завуальований сигнал про те, що Москва вважає демонстрації спровокованими певними зовнішніми силами.
А от Путін нічого конкретного так досі і не сказав.
На церемонії вручення вірчих грамот новим іноземним послам у Кремлі 15 січня очільник Росії Путін виступив із більш ніж десятихвилинною промовою. Вона була найтривалішим його публічним виступом за час різдвяно-новорічних свят, проте президент РФ не згадав про протести в Ірані, лише опосередковано пославшись на поточну політику США.
«Замість діалогу між країнами ми чуємо монолог держав, які, спираючись на право сили, вважають законним диктувати свою волю, повчати інших і віддавати накази», – сказав Путін, маючи на увазі Захід, і не мов би не пам'ятаючи, що сама Росія за його наказом уже він. Ці слова були сказані на адресу західних країн, хоча сам Путін уже чотири роки поспіль веде війну проти України.
Чому така «слабка реакція»?
«Росіянам немає сенсу приділяти занадто багато уваги іншим питанням, – каже Сергій Радченко, історик, професор Школи передових міжнародних досліджень Університету Джонса Гопкінса. – Якщо справи підуть погано, вони мало що зможуть із цим вдіяти. Тому вони просто промовили слова співчуття та молитви у зв’язку з ударами США та Ізраїлю по Ірану і промовчали щодо Венесуели».
«Росіяни мають висловитися з цих питань, тобто [міністерство закордонних справ], ймовірно, скаже щось у своєму стилі та з порцією критики, але загалом російська [політична] система не хоче занадто відкрито критикувати Сполучені Штати, тому Кремль і Путін зберігають повне мовчання», – каже Ганна Нотте, директорка євразійської програми в галузі нерозповсюдження в Центрі досліджень у галузі нерозповсюдження ядерної зброї та пов'язаних загроз ім. Джеймса Мартіна.
«Нинішня адміністрація Сполучених Штатів своїми безкарними діями є досить ефективною, вона переслідує власні інтереси, зокрема за допомогою військових засобів, і їй усе минається. Це виставляє Росію у слабкому світлі, – вважає Нотте. – Я думаю, що Росія дійсно нічого не може вдіяти для того, щоб змінити напрямок дій США або якось стримати Вашингтон. І в такій ситуації [не має значення], що скаже Володимир Путін. Тому він нічого не говорить».
«Я б не сказала, що вони мовчать, – каже Ніколь Граєвскі, експертка з Близького Сходу та доцентка паризького Інституту політичних досліджень Sciences Po. – Скоріше я думаю, що, можливо, ми просто не бачимо того, що вони роблять за лаштунками, особливо в Ірані».
Сходознавець Руслан Сулейманов в інтерв’ю телеканалу «Настоящее Время» сказав, що відсутність гнівного осуду щодо подій в Ірані, Венесуелі або, як це було в минулому, коли було повалено сирійського лідера Башара аль–Асада, відображає головний пріоритет Москви цими днями – Україну:
«Кремль, очевидно, зараз заклопотаний зовсім іншими проблемами, – каже Сулейманов, співробітник Центру нових євразійських стратегій. – Для Путіна захоплення ще одного села в Україні набагато важливіше, ніж порятунок режиму Асада, якщо говорити про те, що відбувалося раніше, а зараз – Мадуро у Венесуелі, або тим паче аятоли Алі Хаменеї в Ірані».
Як і Нотте, Радченко стверджує, що Кремль намагається не потрапити в немилість адміністрації Трампа.
«Революційного світу більше немає, і Кремль дуже далекий від того, щоб претендувати на будь–яку лідерську роль, – каже Радченко. – Тому в Росії можуть прагматично згладжувати ситуацію, розуміючи, що здіймати шум їм невигідно, що це може підірвати дипломатичні кроки Москви у відносинах зі США з питань українського конфлікту».
Відсутність гнівної риторики також відповідає моделі, яка бере свій початок у грудні 2024 року, коли інший вірний союзник Кремля – сирійський президент Башар Асад – раптово зазнав поразки, позбавивши Москву партнера на Близькому Сході, якого вона підтримала своїм військовим втручанням десятьма роками раніше.
Якщо іранський режим впаде, то для Росії це буде не просто приниженням, а, ймовірно, втратою останнього оплоту авторитарних країнГраєвскі
Оскільки Венесуела розташована на іншому кінці світу, можливості Москви вплинути на події там не безмежні. Якщо дії США у Венесуелі призведуть до падіння комуністичного уряду Куби, зв’язки якої з Москвою сягають корінням у 1960-ті роки, то це також стане проблемою для Росії. Але, на думку експертів, і в цьому разі заходи Кремля у відповідь, швидше за все, також будуть лімітовані.
А от щодо Ірану, з яким Росія має спільний морський кордон, ситуація потенційно може бути більш екстреною, вважає експертка з Близького Сходу Граєвскі:
«Якщо іранський режим впаде, то для Росії це буде не просто приниженням, а, ймовірно, втратою останнього оплоту авторитарних країн, що підтримують Москву... крім Північної Кореї», – каже Граєвскі. За її словами, «Іран набагато важливіший для Росії, ніж Венесуела, тому росіяни зацікавлені в тому, щоб режим аятол вижив».
Форум