Путінський імперіалізм перетворює сусідів Росії на ворогів
23 квітня президент Росії Володимир Путін вказав кремлівським посадовцям розробити перелік «недружніх країн». Хоча ще не підтверджено офіційно, які саме країни будуть «недружніми», російські засоби інформації цитують витоки даних, які наводять на думку, що більше від усіх у переліку буде сусідів Росії.
Не треба бути генієм, щоб здогадатися, чому члени пострадянського сусідства можуть прагнути віддалитися від Росії
За повідомленням газети «Ізвестія», держави, які мають опинитися в переліку «недружніх країн, – це США, Польща, Чехія, Литва, Латвія, Естонія, Велика Британія, Канада, Україна і Австралія. Найразючіша риса цієї групи – це те, що п’ять із десяти названих країн мають спільні сухопутні кордони з Росією, та й шоста, Чехія, ще відносно недавно була частиною широкої європейської імперії Москви.
Чому ж так багато країн із давніми історичними зв’язками з Росією Кремль тепер вважає ворожими? Коли російські війська нині окупують значні частини України, Грузії і Молдови, не треба бути генієм, щоб здогадатися, чому члени пострадянського сусідства можуть прагнути віддалитися від Росії.
Імперські інстинкти Москви
Але цю гнітючу тенденцію не можна повністю пояснити самими тільки згадками про пострадянські воєнні вторгнення. Насправді часта глибока недовіра, що існує між Росією і її сусідами, в багатьох випадках має давнє коріння і походить від імперських інстинктів, які традиційно формували і визначали російську національну ідею.
У цьому конкретному випадку (з Україною) Володимир Путін має взяти більшу частину вини особисто на себе
Можна назбирати цілу бібліотеку з цитат із гіркими скаргами на вочевидь ненаситні імперські апетити Росії. Такі почуття вже століттями висловлюють найрізноманітнішими мовами, серед них українською, грузинською, литовською, чеченською, польською чи фінською. Мабуть, найбільш стислий коментар із усіх висловив уславлений американський дипломат Джордж Кеннан, який 1944 року зауважив: «Ревниве й нетерпиме око Кремля здатне розрізняти, врешті, тільки васалів і ворогів, і сусіди Росії, якщо не хочуть бути одним із цих, мусять змиритися з тим, що будуть іншим».
Найостаннішою з держав, яка, за словами Кеннана, змирилася з роллю ворога Росії, є Україна. Катастрофічне погіршення двосторонніх зв’язків із Україною, більше, ніж із будь-якою іншою «недружньою країною», має дати Москві підстави поставити під сумнів те, чи розумний такий її конфронтаційний підхід до відносин із сусідами.
Україна для Путіна – поразка історичних пропорцій
Ціле покоління молодих українців, які вже не пам’ятають спільного радянського минулого, нині знає Росію в першу чергу як ворога-агресора
У цьому конкретному випадку Володимир Путін має взяти більшу частину вини особисто на себе. Коли Путін уперше прийшов до влади на зламі тисячоліття, пострадянські Росія і Україна все ще були настільки заплутано взаємно пов’язані, що якби хтось припустив майбутній конфлікт між ними, його б назвали ошуканцем чи божевільним. Власне, межі були розмиті настільки глибоко, що другий президент України Леонід Кучма навіть відчув потребу видати книжку з назвою «Україна – не Росія».
Путін швидко зумів змінити всю динаміку цих відносин. Його першою грубою помилкою було рішення відвідати Київ напередодні президентських виборів в Україні 2004 року і прямо втрутитися в останні стадії виборчої кампанії. Це типово зневажливе втручання розлютило мільйони раніше аполітичних українців і відіграло вирішальну роль у початку Помаранчевої революції, яка вибухнула через кілька тижнів по тому.
Важко уникнути висновку, що Путінова стратегія щодо України – це поразка історичних пропорцій, яку він завдав собі сам
Путін, який ніби й не помітив цього принизливого зовнішньополітичного провалу, продовжив ставитися до України як до лише частково суверенної. Він захищав право Росії на вето щодо геополітичного вибору України, ставив під сумнів українську державність і постійно твердив, що росіяни і українці – «один народ». І коли врешті Україна підняла голову й не скорилася йому, підписавши угоду про асоціацію з Європейським союзом, Путін пішов на вторгнення.
Нині, через сім років, неоголошена війна між Росією й Україною продовжує гриміти, і кінця-краю їй не видно. Ціле покоління молодих українців, які вже не пам’ятають спільного радянського минулого, нині знає Росію в першу чергу як ворога-агресора. Підтримка проросійських партій в Україні впала до рекордно низьких рівнів, а тим часом явна більшість українців підтримує раніше не популярну ідею про членство в НАТО. Тож важко уникнути висновку, що Путінова стратегія щодо України – це поразка історичних пропорцій, яку він завдав собі сам.
Росія як найкращий агітатор за НАТО
Але хоча розвал відносин із Україною особливо болючий, він аж ніяк не винятковий. Від Балтії до Кавказу багато з нових незалежних держав, які постали на руїнах СРСР, останніми десятиліттями відвернулися від імперіалізму й авторитаризму сучасної Росії і шукали собі захистку в тісніших зв’язках із західним світом. Москва ж тим часом з’ясувала, що їй бракує інструментів «м’якої сили», щоб змагатися з Заходом, тож стала покладатися на силу як на останній захід у своїй тактиці проти Молдови, Грузії й України.
Жодна країна не була більш ефективним агітатором за вступ до НАТО, ніж сама Росія
В ідеальному світі таке помітне перебування стількох сусідніх держав у кремлівському списку «недружніх країн» спричинило б жваві дебати в російському суспільстві щодо очевидної потреби поліпшити відносини. Але це навряд чи станеться. Натомість кремлівські ЗМІ, найімовірніше, продовжать звинувачувати сусідів Росії в ірраціональній «русофобії» і далі просувати закручені теорії змови про широкі замахи Заходу на підрив величі Росії.
Це кіно ми вже бачили раніше. Протягом більшої частини останніх двох десятиліть Москва скаржилася на розширення НАТО в Центральній Європі і Балтійському регіоні, твердячи, що це свідчення західних планів оточити Росію й панувати над нею. Та це не бере до уваги той факт, що ті країни самі прагнули членства в НАТО, і їхньою мотивацією було майже виключно відчуття загрози майбутньої російської агресії. Москві може не сподобатися визнати це, але жодна країна не була більш ефективним агітатором за вступ до НАТО, ніж сама Росія.
Добросусідських відносин хочуть на Заході, не хочуть у Москві
Підстав очікувати змін у гострих відносинах Росії з її сусідами якимсь ближчим часом мало. Навпаки, держави вздовж східного флангу Європи залишаться на лінії фронту ескалації протистояння між Росією й західним світом. Вони заслуговують на значно більшу міжнародну солідарність і підтримку, ніж отримують нині.
Багатьом європейським країнам, які, випадково чи з географічних причин, мають менш близький досвід стосунків із Кремлем, часто буває важко оцінити серйозність занепокоєнь, спільних для безпосередніх сусідів Росії. Міністр закордонних справ Німеччини Гайко Маас, виступаючи 24 квітня, відкинув заклики до суворішого ставлення до Кремля як «конфронтаційний шум» і проголосив, що Німеччина хоче «добросусідських відносин із Росією».
Дипломатичні заяви такого штибу можуть видаватися розумними з відносної безпеки Берліну, але вони ігнорують реальну ситуацію далі на схід, де Росія ще не засвідчила ніякої зацікавленості в добросусідських відносинах. І доки це не зміниться, східна межа Європи буде залишатися точкою концентрації міжнародної напруженості.
Пітер Дікінсон – редактор розділу блогів про Україну UkraineAlert аналітичного центру «Атлантична рада» (Atlantic Council), США
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Передрук здійснено з дозволу «Атлантичної ради» США
