Доступність посилання

ТОП новини
07 липня 2020, Київ 12:50

Про расизм, українську мову і друзів: Україна очима американця


Джамал Марселін

«Я завжди пам’ятатиму людей, які заступилися за мене і допомагали мені, коли я цього потребував», – розповідає 24-річний виходець із Нью-Йорку Джамал Марселін в інтерв’ю Радіо Свобода.

Нещодавно американський онлайн-блог Humans of New York опублікував допис про те, як Джамал переживав випадки расизму під час роботи в Україні, після чого його історія привернула чимало уваги. Радіо Свобода детальніше розпитало його про те, що сталося і якою в його пам’яті залишилася Україна.

22-річний Джамал приїхав в Україну як волонтер Корпусу миру у серпні 2018 року і прожив там до березня 2020 року, поки його не евакуювали назад у США через спалах коронавірусу.

В Україні він працював учителем англійської мови в Олександрії в Кіровоградській області. За цей час нью-йоркський мілленіал встиг вивчити українську мову, завести друзів і навіть узяти участь у пісенному конкурсі «Голос».

– Якими були ваші перші враження від України?

– Таке відчуття, що пройшла вічність із того часу, як я приїхав до України. Але думаю, що перше слово, що спало мені тоді на думку, це було «зелена». Я сам із Нью-Йорка, тож мене шокує бачити так багато зелені у місті. Коли ми приземлилися в Борисполі і їхали до Ірпеня через Київ, я дійсно був шокований тим, як багато навколо нас дерев.

У більшості людей може бути відчуття туги за домом, коли вони вперше прибувають у нове середовище. Але, гадаю, я спершу був так шокований від того, наскільки Україна відрізнялася від дому, що в мене не було навіть сил думати про те, щоб кудись там поїхати. Я був досить приголомшений спочатку і намагався звикнути до нового середовища. Через кілька місяців, думаю, я вже захотів додому, тому що сумував багато за чим, що було звичним у Нью-Йорку.

Джамал зі своїми українськими друзями
Джамал зі своїми українськими друзями

До того ж в Україні я постав перед пов’язаними з расою проблемами, через що хотів повернутися до [США], де я почувався більш нормально та відчував до себе повагу. Зараз, коли я вже повернувся до США, я був би дуже радий, якби міг знову відвідати Україну.

– Ви згадували у своїх дописах, що бути темношкірим в Україні може бути важко. Чому?

Бути темношкірим чоловіком в Україні часом було досить важко

– Так, бути темношкірим чоловіком в Україні часом було досить важко через расизм і суміжні з расизмом інциденти, яких я зазнавав протягом усього часу перебування там. У мене так багато жахливих історій і страхітливих речей, які зі мною ставалися під час мого перебування в Україні, але якби я поділився ними з вами, я б писав для вас книжку, а не просто давав інтерв’ю.

Я скажу, що інциденти відрізнялися один від одного, починаючи від того, що наді мною сміялись і щодня вказувати пальцем на вулиці, і закінчуючи тим, що люди фізично і словесно нападали на мене у потягах і в інших громадських місцях.

Крім того, іноді, коли я намагався розповісти про ці випадки, які пережив, були люди, які казали мені, що я маю сидіти тихо, бо інакше я псую образ України або виставляю її як жахливе місце. Я ніколи не мав такого наміру, тому що я любив Україну і багатьох людей, яких я там зустрів.

Найболючіша частина досвіду з расизмом: мовчати про нього

Коли я ділився своїми історіями, я завжди просто хотів пролити світло на дуже серйозні проблеми, які потрібно було вирішити. Я любив своє оточення і людей, з якими спілкувався, тому хотів, щоб вони були відповідальними за серйозні зміни в суспільстві, які необхідно було втілити, щоб зробити Україну толерантнішим місцем для всіх людей та вивести її на лідерські позиції у Європі й глобальній спільноті. Але деякі люди цього не розуміли і просто хотіли, щоб я страждав собі мовчки. Це була найболючіша частина досвіду з расизмом: мовчати про нього.

Якось я сів у поїзд у Києві, щоб повернутися до свого міста, а одному чоловікові не сподобалось, що біля нього темношкірий, тож він почав кричати расистські образи і хотів, щоб я зійшов з потягу.


Від редакції: В Управлінні Верховного комісара ООН у справах біженців в Україні говорять, що рівень расизму в країні відносно невисокий. «​Україна стає дуже відкритим суспільством. Проблема полягає в тому, що чим виднішою стає яка-небудь національність, тим більше може бути негативних реакцій»​, ​каже представник УВКБ ООН в Україні Пабло Матеу. Те, що рівень расизму в країні невисокий, додає він, не означає, що проблеми зовсім немає: «​Найсильніше дискриміновані групи людей в Україні африканці, але ще гірша ситуація з етнічними ромами»​.

– Якою ви сприйняли загалом Україну: її історію, людей, культуру?

Мене вразило, наскільки міцним і непохитним є народ України

– Я справді вважаю, що Україна була найбільш складним в історичному і культурному плані місцем, в якому я жив. Ні для кого не секрет, що Україна мала дуже бурхливу й динамічну історію, але що мене найбільше вражає у цій державі, так це те, наскільки міцним і непохитним є народ і культура України.

Відео: Джамал співає пісню українською

Незалежно від того, які вороги, хвороби, стихійні лиха чи сувора політика припадають на долю українського народу і суспільства, вони здатні піднятися з попелу, неначе фенікс, іще сильнішими і яскравішими, ніж раніше. Дізнаватися, що це означало, живучи там, насправді надихало мене, і я намагався взяти з собою частинку цього бойового духу додому до США.

Вважаю, українці дуже добрі, люблячі й віддані, коли вони знають вас і визнають вас за одного зі своїх

Що стосується конкретно українського народу, то мене особливо вразила українська молодь. Більшість людей, які допомагали мені і хотіли покращити моє життя там, коли расова ситуація стала надзвичайно важкою, то були молоді люди, тому я про них такої високої думки. Я думаю, що завдяки цим молодим людям Україна має неймовірно світле майбутнє.

Загалом, я вважаю, українці дуже добрі, люблячі й віддані, коли вони знають вас і визнають вас за одного зі своїх. На початку може бути складно і можна відчути певний холод, але це можна певною мірою зрозуміти, враховуючи історичний контекст того, як чужинці і незнайомці ставилися до українців.

В Україні дуже сильне почуття спільності, особливо у невеликих містах і селах. Із мого досвіду, треба дійсно проявити себе, довести, що вам можна довіряти, щоб вас прийняли до соціального кола, але якщо ви увійшли в нього, то вже остаточно.

Думаю, що Україна рухається до того, щоб стати впливовим гравцем у своєму регіоні у найближчі роки

Та я думаю, що це теж змінюється. Молодші люди в Україні набагато більш сонячні і мають набагато відкритіше ставлення до світу. Вони здебільшого хочуть більше подорожувати, більше вчитися й отримувати більше досвіду, ніж їхні батьки чи бабусі та дідусі.

Найкращі риси українського народу проявляються в усій повноті, і я думаю, що Україна рухається до того, щоб стати впливовим гравцем у своєму регіоні у найближчі роки.

– Чи вдалося подорожувати Україною?

– Так! Коли я жив в Україні, у мене була можливість подорожувати багатьма українськими містами. Насправді, коли я давав інтерв’ю для шоу «Голос» (так, я був учасником останнього сезону цього шоу), одна із продюсерів була настільки вражена кількістю міст, у яких я був, що вона сказала: «Боже мій, ти зараз як справжній українець!»

Відео: Участь Джамала в українському пісенному конкурсі «Голос»

Я бував у Кропивницькому, Львові, Чернігові, Чернівцях, Харкові, Одесі, Кременчуці, Дніпрі (моє улюблене місто), Житомирі й багатьох інших селах і містечках різних областей.

Я розмовляю українською. Коли я приїхав в Україну, я інтенсивно вивчав українську мову близько трьох місяців, а потім вдосконалював її у повсякденному житті

Щодо української мови – так, я розмовляю українською.

Коли я приїхав в Україну, я інтенсивно вивчав українську мову близько трьох місяців, а потім вдосконалював її у повсякденному житті в Україні й під час роботи з українськими дітьми і вчителями.

– Чи плануєте знову відвідати Україну?

– Так, я однозначно планую відвідати Україну знову. Ба більше, я сподіваюся знову відвідати її протягом року, щоб я міг побачити своїх друзів і своє місто, бо я дуже сумую за ними.

– А що вразило найбільше?

– Що найбільше мене вразило в Україні – це те, наскільки орієнтованими на громаду й сім’ю здаються українці. З мого досвіду, схоже, всі члени громади справді доглядають один за одним, і ділитися один із одним є важливою частиною культури. Спочатку це мене трохи шокувало, бо в нас у Нью-Йорку такої культури немає, але це був позитивний шок.

– Коли зараз згадуєте про свій досвід в Україні: чи був він все ж здебільшого позитивним чи негативним?

Я завжди пам’ятатиму людей, які заступилися за мене

– Коли люди питають мене про це, а я часто чую це питання, я завжди їм кажу, що я маю дуже складні стосунки з Україною. Якщо коротко: так, коли я зараз думаю про Україну, то це був переважно позитивний досвід. Хоча було дуже багато негативних і травматичних речей, які траплялися зі мною через неосвіченість, яку деякі люди тримали у своїх серцях, та я завжди пам’ятатиму людей, які заступилися за мене і допомагали мені, коли я цього потребував.

На мою думку, українці – це дуже люблячий і доброзичливий народ, коли ви добре з ними познайомитися і дійсно потрапите до їхнього кола. Історія змусила їх виглядати зовні жорсткими, але це можна зрозуміти.

Насправді те, що я завжди буду пам’ятати про Україну, коли думаю про неї, – це любов, яку я відчував від тих, хто наважився відкрити мені своє серце і душу. Я назавжди їх любитиму, і вони назавжди житимуть в моєму серці.

– Як би ви прокоментували нинішні протести в США зі своєї перспективи?

– Як ви, можливо, бачили, в США зараз багато політичних і громадянських заворушень, в основному навколо питань поліцейського свавілля і расової нерівності. Хоча ці протести можуть здаватися страхітливими й заплутаними для тих, хто не розуміє американської культури чи історії, надзвичайно важливо ознайомитись із контекстом, крім історії расових відносин у США.

Я хочу уникнути повного обговорення цього питання, тому що, якщо це робити, я можу написати про це книжку. Але простими словами я поясню це на такому прикладі: уявіть, що ви і всі, хто схожий на вас, були поневолювані, биті, зазнавали дискримінації, вбивств і жорстокого поводження у власному домі протягом 400 років. А тепер іще уявіть, що щоразу, коли ви починали говорити про те, що відбувається, ваші нападники казали вам: «Ні, цього насправді не відбувається; насправді все гаразд, і ви просто драматизуєте».

І тоді уявіть, що, поки це відбувалося, щотижня ви бачите, як на схожих на вас людей звідусіль полюють поліція і расисти. Чи б ви не засмутилися і не хотіли б протестувати за визнання та захист своїх прав? Це дуже просте пояснення, але воно також живе і реалістичне.

  • Зображення 16x9

    ​Тетяна Савчук

    Приєдналася до Української редакції Радіо Свобода у 2017 році. Здобула ступінь магістра з міжнародних відносин та дипломатії в Англо-американському університеті у Празі. Продюсерка соціальних мереж. 

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

ІНШЕ З МЕРЕЖІ



Загрузка...
XS
SM
MD
LG