12 січня відзначають 80 років з дня народження народного артиста СРСР Володимира Мулявіна, засновника та художнього керівника легендарного гурту «Пісняри». Його ім’я нерозривно пов’язане з назвою колективу, який став візитною карткою Білорусі у всьому світі.
Білоруська служба Радіо Свобода зібрала факти, які є маловідомими для українського читача.
Білоруський державний ансамбль «Пісняри», який вважається офіційним продовжувачем творчої спадщини відомого колективу, виступає цього дня із найвідомішими піснями в студії, де Володимир Мулявін працював в останні роки перед своєю трагічною смертю. Онлайн-концерт можна подивитися на офіційному каналі YouTube.
Окрім цього, художники підготували виставку вінілових платівок «Піснярів», зібрали світлини зоряного складу гурту, а також музичні рукописи.
Як розповідають соратники Володимира Мулявіна, він був настільки захоплений творчим процесом, що часу на щось інше просто не вистачало.
Тим не менше, не так давно Олександр Лукашенко заявив, що врятував музиканта від «націоналістичного диму».
На чому ґрунтуються твердження, що уродженець російського Свердловська був «білоруським націоналістом»?
Можливо, причина в тому, що рівно 30 років тому «Пісняри» створили програму «Вінок» на вірші Максима Богдановича, а пісню «Погоня» з цієї серії запропонували як гімн незалежної Білорусі.
Місевич: «Муля був не проти, щоб «Погоня» стала гімном нової Білорусі»
У жовтні 2019 року Олександр Лукашенко на зустрічі з губернатором Свердловської області Росії Євгеном Куйвашевим розповів, як зупинив від «непоправної помилки» славетного уральця.
«Це наша спільна гордість – Володя Мулявін, якого я добре знав, з яким я дуже дружив. Після націоналістичного чаду (кілька років у Білорусі і це було) мені довелося його – як нашого росіянина – підіймати на висоту. Я сказав білорусам: цей росіянин навчив нас розмовляти білоруською», – похвалився Лукашенко.
Незважаючи на гучні заяви, коштів на пам’ятник легендарному музиканту в Білорусі не знайшлося.
Скульптура була встановлена біля будівлі філармонії завдяки фінансовій допомозі уряду Свердловської області Росії та особистій підтримці губернатора Куйвашева.
То що ж мав на увазі Лукашенко, коли говорив про «націоналістичний чад», в який нібито спробували втягнути Мулявіна?
50 років тому поруч із Володимиром Мулявіним стояв ще один корінний росіянин, Владислав Місевич (родом із Оренбурга). Це сталося за часів філармонійних «Лявонів» – у 1970 році колектив був перейменований на «Пісняри» для участі в союзному конкурсі, але назва прижилася і її залишили.
Два десятиліття тому через внутрішні розбіжності Місевич та деякі музиканти заснували альтернативний проєкт «Білоруські пісняри», але як і раніше вважають свого колегу неперевершеним майстром.
На думку музиканта, офіційна пропаганда могла зарахувати Володимира Мулявіна до «націоналістів» за авторство програми «Вінок», яка з’явилася у 1991 році до 100-річчя Максима Богдановича. Точніше, за одну річ із циклу, яку потім пропонували як гімн незалежній Білорусі.
«Муля ні під кого не прогинався, у нього на першому місці була творчість, – розповідає Місевич. – Так з’явилася програма «Вінок» на вірші Богдановича. Звичайно, була «Погоня» – як епізод великого циклу. А коли сталася незалежність, був оголошений конкурс на новий гімн. Мулявіну також запропонували взяти участь. Він був не проти, чому ні? Але поки думали та гадали, відбулися президентські вибори, питання саме по собі замилилося. Мабуть, це єдиний випадок, який можна вважати проявом так званого «націоналізму»».
Бартлов: «Самим фактом існування він став джерелом, яке додає сили іншим»
Основна ідея Володимира Мулявіна, каже колишній колега, полягала в тому, що особистість Максима Богдановича в Білорусі лишилася недооціненою. В тому числі і «Піснярами», адже виконували лише його «Вероніку».
Завдяки «Вінку» репертуар збагатів одразу на півтора десятка творів. Мулявін робив це зовсім не заради «націоналізму», бо «він не був політиком», говорить Владислав Місевич.
Концертна доля «Вінка» виявилася недовгою. Презентація відбулася в листопаді 1991 року в бібліотеці ООН у Нью-Йорку – у присутності голови білоруської дипломатичної місії при ООН Геннадія Буравкіна та багатьох іноземних гостей.
«Коли Мулявін закінчив «Вінок», до нього приєднався міністр закордонних справ Петро Кравченко, який пробив можливість уперше показати білоруську програму в ООН, – продовжує Владислав Місевич. – Але потрібно було знайти 10 тисяч доларів на доставку колективу та інструментів. Муля ходив по високих кабінетах, усюди відмовляли. Тоді Петро Кузьмич сам знайшов гроші в банку, і ми полетіли. Весь корпус посольства зібрався і слухав ту саму «Погоню». Для будь-якої влади це плюс – за кордоном бодай довідалися про нову країну на мапі Європи».
Після повернення артистів із США програма пролунала на сцені Білоруської державної філармонії 9 грудня 1991 року, в ювілей Максима Богдановича. Це було єдине повнометражне шоу, повністю «Вінок» більше не виконували.
«У Мулі міг бути конфлікт лише зі самим собою, принаймні ні з «націоналістами», ні з «бацькою» жодних суперечок не пригадую, – робить висновок Владислав Місевич. – Лукашенко допоміг Мулявіну позбутися нас, це слід визнати. Але й ми отримали можливість не померти, а вільно дихати. Повторюся, суперечностей за політичними ознаками просто не могло бути, бо він займався творчістю. Але якщо Лукашенко вважає, що завдяки його зусиллям Мулявін не написав гімну для опозиції, ну то йому ліпше видно...».
Лявон Бартлов – художник-постановник, майстер сценографії та дизайну, працював разом із Володимиром Мулявіним з моменту виникнення «Піснярів».
Він каже, що за 50 із лишком років через гурт пройшли десятки музикантів та співаків, однак, передчасно втративши в автокатастрофі свого ідейного натхненника, осиротілі вихованці не змогли вибрати собі нового керівника.
«Є у «Піснярів» свій феномен, і в цьому незаперечна заслуга Мулі, як ми його називали – Володимира Георгійовича. Як і будь-яка творча людина, він пройшов через злети і падіння, тріумфи та розчарування, ейфорію та депресію. Це вже окрема тема внутрішніх суперечностей, його характеру. Але самим фактом свого існування Мулявін став джерелом сили для Білорусі. «Пісняри» – це не просто колектив, це джерело, з якого черпають і черпають. Ми навіть не можемо зрозуміти, наскільки неосяжним є джерело, яке вийшло на поверхню в 1969 році, а в «Лявонах» – іще раніше».
Розтопчин: «Мулявін був тією ланкою, яка у «Піснярах» з’єднувала усе»
Творча криза у «Піснярах» з’явилася наприкінці 1990-х, ще за життя Володимира Мулявіна. На думку самих учасників ВІА, це було спровоковане низкою причин.
Перш за все, це незатребуваність колективів, які працювали в жанрі «радянська естрада». По-друге, статус державного ансамблю, що означало координацію та цензуру репертуару. По-третє, взаємна втома музикантів один від одного на тлі зловживання Мулявіна алкоголем.
Після смерті ідейного натхненника почали множитися самостійні гурти.
Щонайменше десяток із претензією на правонаступництво від оригіналів роз’їжджає пострадянськими країнами.
Значна частина біографії віртуоза Олександра Розтопчина припадає на автентичних «Піснярів». Саме звук його гітари дав ансамблю справжній доленосний драйв. Так він оцінює той факт, що після смерті Володимира Мулявіна в геометричній прогресії почали з’являтися приростки.
«За великим рахунком, нового у «Піснярах» нічого не відбулося. Плюс люди хочуть це побачити, ностальгія. Був би Мулявін – це інша справа. Бо він, як клей, який усе це зміцнював. Без Мулі немає нічого. Можуть розповідати, що він такого не вмів, а цього не робив. Пив чи не пив – також неважливо. Муля був тією ланкою, яка з’єднувала все. Він мав, висловлюючись англійською, vision, бачення того, як і що буде. І я гадаю, якби він був живий, він міг би запросто виступити з ідеєю, яка ще нікому не спадала на думку. Ну, а ті, що залишилися? Певна частина хоче дивитися і слухати старі речі, це їхнє право».
Першими від класичних «Піснярів» відкололися Владислав Місевич і Валерій Дайнека – ще в 1998 році вони переїхали до Москви та зареєстрували альтернативний гурт «Білоруські пісняри».
Спадкоємці автентичного колективу вважають себе учасниками білоруського державного ансамблю «Пісняри».
Довгий час художнім керівником там був В’ячеслав Шарапов, після його відставки посаду обійняв Роман Козирєв. Фінансує проєкт Міністерство культури Білорусі.
Є також «Пісняри» під керівництвом Леоніда Борткевича. Вони виникли в 2003 році в результаті демаршу, коли після смерті Володимира Мулявіна призначили нових державних адміністраторів.
Із 2004 року існує гастрольний проєкт «Піснярів» колишнього адміністратора державного ансамблю Ігоря Свечкіна.
До 2006 року концерти давала команда «Лявони-Пісняри», яку зібрав ударник класичного складу Олександр Демешко. Після його смерті діяльність була зведена до мінімуму.
У 2008 році був створений гурт «Лявони», де зібралися молоді музиканти, які ніколи не грали з Володимиром Мулявіним.
Соліст Анатолій Кашапаров організував гурт «Пісняри» імені Мулявіна, з яким він виступає лише «на великі свята».
Є ще кілька сезонних колективів, які заробляють гроші, виконуючи піснярівські твори.
Володимир Мулявін – коротка довідка
- Народився в 1941 році в Свердловську (нині Єкатеринбург), Росія, де навчався в музичній школі, працював у філармонії.
- У 1963 році його запросили до Білоруської державної філармонії. Там через 5 років він заснував ансамбль «Лявони», який у 1970 році став «Піснярами».
- Для роботи з народною піснею він вивчив білоруську мову.
- Завдяки «Піснярам» місцевий фольклор та поезія білоруських класиків – Янки Купали, Якуба Коласа, Максима Богдановича, Максима Танка – стали відомими далеко за межами колишнього Радянського Союзу.
- У квітні 2002 року Володимир Мулявін потрапив у дорожньо-транспортну пригоду і помер 26 січня 2003 року в лікарні від отриманих травм.
- Похований на Східному кладовищі в Мінську.
