Василь Де Ем,
Людмила Ваннек
Коли я взялася перекладати статтю колеги з Білоруської редакції про Якуба Коласа, – я зрозуміла, що білоруси настільки добре знають свого класика, що для них важливо дізнатися невідомі і несподівані факти про нього. Але що з відомого про цього визначного білоруса знають за межами його Вітчизни? Чи знають, що його справжнє прізвище було Міцкевич, і – щоб не бути другим класиком із таким прізвищем – він узяв псевдонім Колас; що його називають «народним поетом»; що пісню на його вірш співали «Пісняри» (і як співали!)
Колас усе життя писав білоруською і боровся за неї. Історики звертають увагу на те, що помер він за своїм письмовим столом після того, як повернувся із ЦК Компартії Білорусі – там він намагався вручити особисто першому секретареві свого листа про місце і стан білоруської мови в суспільному житті і про те, як її захистити. Коласа не прийняли «нагорі», примусивши кілька годин чекати у приймальні. Увечері того ж дня – 13 серпня 1956 року – він помер від серцевої недостатності.
Мені цікаво було дізнатися, що Якуб Колас був великим другом України, захоплювався творчістю багатьох українських літераторів, особливо Тараса Шевченка. Під редакцією Коласа – разом із іншим білоруським класиком Янкою Купалою – був виданий білоруською мовою «Кобзар» із віршами, перекладеними, серед інших, і особисто Якубом Коласом. Шевченкові він присвятив і окремого вірша, якого назвав «Бояну-Кобзарю».
Якуб Колас виступав із промовою на відкритті пам’ятника Шевченкові у Києві у 1939 році. Публікував статті і про Івана Франка, підтримував дружні взаємини з Павлом Тичиною та Максимом Рильським.
А ще я дізналася, що в Києві, Донецьку, Кропивницькому і Луганську є вулиці, названі ім’ям Якуба Коласа.
А тепер повертаюсь до публікації колег із Білоруської служби Радіо Свобода, яку вони приурочили до 136-ї річниці з дня народження Якуба Коласа (3 листопада) – про маловідомі дані про нього.
Мало хто знає, що Якуб Колас любив лицарські романи і був одним із тих рідкісних білоруських поетів, хто почав писати про кохання після 60. Втомлений від сімейного галасу, він хотів самотності, а знайшовши її, страждав від почуття покинутості.
Зовні суворий, кремезний, неусміхнений, Якуб Колас до кінця життя залишився романтиком, який по-дитячому вірив: морок нашої дійсності можна здолати, якщо зможеш налаштувати струни своєї скрипки на потрібний лад, якщо будеш вірити в казкове і фантастичне, якщо збережеш наїв і внутрішню легкість. Колас цю легкість зберіг.
Із дитинства його дратували нарікання на бідність
«Родичі, як голодні собаки, готові розірвати мене на шматки. А їх більше, ніж у мене волосся на голові. Не так шкода перекинути їм вряди-годи те-се, прикро чути ці нескінченні їхні нарікання на свою бідність, ця їхня жебрацька традиція. З малих днів я чую ці скарги, і вони псують мені настрій і отруюють життя» (із листа до А. Смолич. 5 січня 1950. / Вибране. Т. 19. 2012).
Засмучувався, що в «Білоруському будиночку» показували фільми для дорослих, на які допускалися діти
«Зайдіть, якщо це цікаво, годині о 12-й ночі в «Білоруський будиночок» на кінематографічні сеанси. Там кишать діти, покинуті діти міських околиць. На екрані – сцена оргій. Діти спостерігають /…/ і тут же, за природною здатністю дітей до наслідування, повторюють ці сцени. Перед їхніми очима проходить і друга сцена, сцена розстрілу. /…/ Результатом цієї сцени є гра. Кілька хлопчиків засуджуються до розстрілу. /…/ Друга група хлопчиків, взявши палиці замість карабінів, наводить на них «карабіни».
– Ба-бах! – кричать вони. «Засуджені» падають, а «розстрільники» кидаються на них і «заколюють».
– Що ви робите?
– Треба доколоти, бо ж, може, хто ще живий».
Так виховує їх кінематограф» (Якуб Колас. «Подумайте про дітей!» / Мальдіс А. З літературознавчих подорожей. 1987).
Його лякала велика хвиля злочинності серед школярів у 1950-і роки
«…серед хуліганів і злочинців усе частіше трапляються сини шанованих і забезпечених батьків. /…/ Зло набуває загрозливих розмірів: злочинці знімають годинники на людних вулицях, роздягають громадян серед білого дня, вламуються в ощадні каси, спустошують каси крамниць. У Мар’їній Гірці, неподалік Мінська, орудувала зграя грабіжників, в яку входили десятикласники і, в тому числі, син місцевого начальника міліції. /…/ Учні середньої школи, діти відомих у Мінську батьків, вкрали легкову машину, пограбували склад. /…/» (Якуб Колас. «Із думкою про благо людини…»/ Збірка творів. Т. 17. 2012).
Іронічно радив білорусам навчитися сваритися за правильною методологією
«З огляду на те, що сварка – побутове явище широкого розмаху, на неї треба було б звернути належну увагу, чого, на жаль, не робиться досі. Література також займається нею мало, а якщо і займається, то не так, як треба, розглядаючи її зі зовнішнього боку, відзначаючи певні факти. Суть же цієї сварки, її, так би мовити, динамічність, її методичний бік залишаються в тіні. Скажімо, не висвітлені такі питання: в якій послідовності треба розглядати сам матеріал сварки? Що потрібно говорити спочатку, а що потім? Куди треба дивитися, якщо лаєшся з людиною? Яку ногу треба виставити вперед? Який вираз треба дати обличчю? Як тримати руки? В який момент згорнути дулю? Коли переходити від слів до справи, або, іншими словами, коли кидатися в атаку? Досі сварки велися і ведуться самотужки, а треба було б скласти просту, всім доступну, схему для практичного користування в інтересах економії часу і фізкультурного виховання» (Тарас Гуща. «Колектив пана Торбецького».//«Полум’я», 1926, № 4).
На компартійному з’їзді критикував радянські підручники
«…Для підручників у нас часто підбираються погані малюнки, папір і, на жаль, далеко не найкращі літературні матеріали. Візьмімо букварі та читанки /…/ У них часом відсутня єдність ідеї і мети у справі виховання молодого покоління. /…/ не встигне настати весна, як ці книжки треба здавати в макулатуру. Вони порвалися, бо видрукувані на папері низької якості. Малюнки, яких не можна було розібрати і спочатку, стали темними плямами. Підручники застаріли і за матеріалом, який був погано підібраний і написаний» (Якуб Колас. Промова на XXI з’їзді Комуністичної партії Білорусі. // «Зірка», 1954, № 38, 14 лютого).
Жалів Бориса Пастернака
«Мені стало якось шкода Пастернака. Він говорив так плутано, так загадково і допускався таких ляпсусів, що просто образливо за людину, тим більше, що він щирий. Йому треба обов’язково записувати повний текст того, що хоче він сказати аудиторії. Я вчора сказав йому про це. Він погодився зі мною» (з листа до С. Городецького. 7 березня 1936 року, Мінськ. / Збірка творів. Т. 18. 2012).
Критикував білоруських композиторів за те, що не пишуть музики, яка запам’ятовується
«За довгі роки не дочекалися ми від наших композиторів пісні, яку співали б у лавах демонстрантів і за столом за доброю бесідою. Це дуже прикро /…/ Композитори кажуть, що поети не пишуть для них текстів, поети стверджують, що композитори лінуються читати написане. Мабуть, і ті, й інші говорять правду. А ми ж хочемо мати і видатну оперу, і симфонію, і сюїту, і романс» (Якуб Колас. Промова на XXI з’їзді Комуністичної партії Білорусі. //«Зірка», 1954, № 38, 14 лютого).
Коли відпочивав без дружини на курорті, його дратували закохані пари
«До нашого гладіатора (є тут поет такий) приїхала якась дівчина, товста, зграбна. Вони цілуються «на очах шановної публіки». Принаймні, я раз бачив на власні очі. Вона лежала на ліжку, а він припав до неї і цілував. Це мій близький сусід. Із вікна видно всю їхню ідилію. Бридкі вони мені обоє» (з листа до М. Міцкевич. 25 червня 1924 року, Кисловодськ. / Збірка творів. Т. 18. 2012).
Засмучувався жахливим станом білоруських цвинтарів
«…майже всюди у Білоруській радянській республіці в страшному занепаді перебувають цвинтарі /…/ Могилки не обгороджені, по них безперешкодно топчеться худоба. А на цих кладовищах є відомі люди, що присвятили своє життя народові і Батьківщині – Франтішек Богушевич, Дунін-Марцинкевич і багато інших. Така неповага до своїх предків не є свідченням про нашу культуру. 17 травня 1956 р.» (Якуб Колас. Лист до члена Бюро ЦК КП Білорусі П.А.Абросимова про стан кладовищ у республіці. / Збірка творів. Т. 17. 2012).
Дивував Петруся Бровку своїми шагалівськими фантазіями
«Нещодавно мене охопила думка. Ось я раптом написав би таке оголошення для нашої шановної санаторної публіки: «Вечір чудес». Я з’являюся перед публікою – а тут усі люди вчені – і запитую: чи може людина відірватися від землі і повиснути в повітрі? Мені сказали б: ні /…/ є закон всесвітнього тяжіння. А я знайшов спосіб усунути це тяжіння, взяв собі й піднявся на крок, на два та й пішов розгулювати над головами своєї аудиторії… Нормальній людині такі думки в голову не полізуть» (з листа до П. Бровки. 22 жовтня 1947, Кисловодськ. / Збірка творів. Т. 19. 2012).
Оригінал публікації на сайті Білоруської служби Радіо Свобода
