Залякували, арештовували, вербували. 80 років тому сталінський режим заборонив УГКЦ

ЛЬВІВ – 80 років тому у Львові у Святоюрському соборі НКВС організував псевдособор з метою ліквідувати Українську греко-католицьку церкву (УГКЦ).

Совєти вдруге прийшли на терени західних областей України, тодішньої Галичини, влітку 1944 року. І вирішення питання УГКЦ для них було одним з найголовніших. Допоки жив глава греко-католицької церкви, митрополит Андрей Шептицький нова влада не робила ніяких різких кроків, але ретельно працювала над питанням ліквідації УГКЦ і створювала агентурну мережу всередині церкви.

До 80-річчя Львівського псевдособору, що відббувся 8-10 березня 1946 року, Служба зовнішньої розвідки України (СЗР) розпочала публікації розсекречених документів органів МДБ-КДБ СРСР. Архіви показують, як діяв сталінський режим, як Російська православна церква (РПЦ) поглинула УГКЦ, однак частина священників продовжила діяльність в підпільних умовах.

Що відбувалось після проведення Львівського псевдособору? Які репресії чинили совєти?

Хронологія

27 липня 1944 року – другий прихід совєтів у західні області України.

1 листопада 1944-го відходить у вічний світ глава УГКЦ митрополит Андрей Шептицький.

12 листопада 1944 року інтронізація наступника – митрополита Йосифа Сліпого.

1 грудня 1944 року архимандрит Климентій Шептицький із делегацією прибув до Москви і вручив документ про те, щоб «Греко-католицькій церкві в межах СРСР забезпечити вільне виконання її церковної влади, богослужінь і вільного завідування, володіння і користування майном», «Церква буде вільно спілкуватися з Апостольським престолом», «архиєпископів і єпископів буде призначити Апостольський престол». Делегація зустрічалась із агентами НКВС.

У березні 1945 року Йосип Сталін особисто затвердив інструкцію №58 «Про заходи щодо приєднання греко-католицьких парафій у СРСР до Російської православної церкви, використання старокатолицької церкви для створення опозиції Ватикану у західних республіках СРСР, зміцнення впливу Російської православної церкви за кордоном».

11 квітня 1945 року НКВД і міліція кордоном оточили Святоюрську гору і собор. Енкаведисти арештували п’ятьох греко-католицьких єпископів – Йосифа Сліпого, Микиту Будку, Миколу Чарнецького, Григорія Хомишина, Івана Лятишевського.

28 травня 1945 року «Ініціативна група» на чолі з отцем Гавриїлом Костельником звернулась до Сталіна з проханням об’єднати УГКЦ з РПЦ.

У червні 1945 року група греко-католицьких священників з 61 людини на чолі з отцем Климентієм Шептицьким заявила про свій протест проти нищення церкви і вимагала звільнення єпископів з-під арешту.

18 грудня 1945 року народний комісар держбезпеки УРСР, генерал Сергій Савченко затвердив «План скликання «загальногалицького» собору греко-католицької церкви для кінцевого возз’єднання її з Російською православною церквою». Один із пунктів – виселити отця Климентія Шептицького і його оточення з митрополичих палат.

24-25 лютого 1946 року у Києві висвячено єпископами агентів НКВД Антонія Пельвецького і Михайла Мельника.

8-10 березня 1946 року відбувся так званий «Львівський собор» з участю 216 представників місцевого духовенства і делегації з Москви. На ньому проголосили ліквідацію Берестейської унії 1596 року» і «возз’єднались із РПЦ». Діяльність УГКЦ відтоді була під забороною.

Підготовка до ліквідації

Історик, військовослужбовець Роман Скакун – автор книги «Агентура НКВС-МДБ-КДБ у православному єпископаті України (1939–1964)». У книзі він показав, як велась релігійна політика в СРСР, як працювала агентурна мережа, який був її персональний склад у післявоєнному православному єпископаті України.

За словами Романа Скакуна, прийшовши вдруге у західні області України, радянська влада збирала дедалі більше даних про тісну співпрацю греко-католицьких священників з підпіллям ОУН та УПА. А митрополит Йосиф Сліпий зволікав з публікацією послання проти бандерівців. Агентура НКВД доносила, що новий митрополит і духовенство співчувають підпіллю.

Уже від січня 1945 року у звітах і директивах радянських органів щодо «уніатів» фіксується ідеологічна риторика: УГКЦ звинувачують у «зрадницькій і профашистській діяльності», а саму унію називають «чужою українському народові».

3 лютого 1945 року енкаведист Сергій Карін, уповноважений у справах культів, разом із начальником 2-го управління Павлом Медведєвим подав на розгляд наркома держбезпеки УРСР план, у якому ставиться завдання про ліквідацію УГКЦ, як «чужої нам щодо впливу легальної резидентури Ватикану і активно діючої націоналістичної організації на нашій території». Ліквідація мала відбутись шляхом «возз’єднання з Російською православною церквою в СРСР.

Радянські органи для цього почали шукати потрібну їм кількість «прихильників православ’я» і збирати ініціативну групу на чолі з греко-католицьким священником Гавриїлом Костельником, який, як супротивник Ватикану, погодився очолити цю групу одразу після арешту єпископату. Енкаведисти почали вербувати священників, створювати базу так званих «прихильників православ’я». Серед них, каже Роман Скакун, суттєвий відсоток становила агентура.

«Арешти духовенства були одним із етапів підготовки собору. Фактично, все духовенство пройшло через розмови з представниками органів безпеки. З ними проводили бесіди, дивилися, як вони реагують, збирали матеріали, пробували їх вербувати. Люди, які показували, що безкомпромісні, – їх арештовували ще до собору. Це стосувалось деканів. Якщо вдавалося схилити на свій бік декана, то він обробляв рядових священників. Все духовенство пройшло через сито совєтів до собору. А вже після було певне затишшя, а тих, хто протистояв бажанню «возз’єднуватись», була хвиля арештів, потім масова, близько 100 отців, арештували наприкінці 40-х за зв’язки з ОУН», ‒ говорить Роман Скакун.

Кампанія почалась з проведення деканальних соборчиків, на яких отець Костельник переконував священників складати заяви про перехід у юрисдикцію інціативної групи. Хоча соборчики проходили емоційно, але наприкінці засідання всі присутні ставили свої підписи. Адже перед цим духовенство викликали в НКВД, залякували, противників православ’я арештовували.

Репресивна машина працювала потужно. І в кінці вересня 1945 року, згідно з архівними матеріалами, ініціативна група складалась з 811 осіб. НКВД провів у Дрогобичі Львівської області пробний собор. Він став для совєтів «успішним». Паралельно організовували під примусом і страхом переходи на православ’я окремих парафій.

19 лютого 1946 року у Москві був затверджений план проведення лише одного «загальногалицького» собору. Енкаведисти мали забезпечити участь 60-70 % перевіреної агентури. Як наголошує Роман Скакун, це не було проблемою, адже на той час секретний апарат по лінії греко-католицької церкви становив 279 агентів і 475 інформаторів, серед яких було близько 250 священників.

НКВД руками ініціативної групи реорганізував деканати. Тому підготовка до проведення псевдособору у Львові була технічною справою, зауважує Роман Скакун, додатково слід було перевірити учасників, надати інструктаж, забезпечити доїзд у Львів.

Рішення собору було заздалегідь затверджено в НКВД. Як і планувалось, з 216 його учасників, 146 були агентами НКВД.

Псевдособор відбувся протягом 8-10 березня 1946 року у Львові в Святоюрському соборі, у крипті якого спочивав митрополит Андрей Шептицький.

Цей спланований сценарій собору трішки «зіпсував» виступ отця Василя Лесюка із Бродівщини, який запропонував вважати собор попередньою нарадою, після якої кожен мав би порадитись зі своєю совістю. НКВС не забув про цей виступ і в 1947 році отець Василь Лесюк був заарештований.

«Очевидно, що адекватна оцінка як самого собору, так і ключових його діячів, неможлива без урахування методів його організації. У світлі цих методів можна переформулювати деякі питання: наскільки канонічний був собор, що на дві третини складається з агентів НКВД? Наскільки канонічна була сама РПЦ, провід якої на 90% складався з агентів? Як оцінювати морально-психологічний стан суспільства, в якому на тисячу осіб припадало чотири агенти органів безпеки?» – наголошує історик Роман Скакун.

Власне, архіви радянських спецслужб це й пояснюють. Після Львівського псевдособору, незалежно від того, чи був завербований чи ні, православний єпископ мав «впорядкувати релігійне життя і церковну мережу», боротися з «розколами і схизмами», тобто з українськими автокефальною і автономною церквами, «уніатами», «сектами».

Почались масові репресії проти духовенства й вірян УГКЦ. Церква перейшла у підпілля.

Розсекречений архів

Як організовувався псевдособор у Львові, яка оперативна робота проводилась, які спецзаходи застосовували органи безпеки СРСР зі знищення Української греко-католицької церкви, ще більше можна дізнатися з архівних фондів Служби зовнішньої розвідки України, яка почала публікувати розсекречені документи до 80-річчя псевдособору.

Перші справи опубліковані про оперативну розробку греко-католицького єпископа Івана Бучка. Владика Іван після масових арештів єпископату УГКЦ залишався єдиним у такому високому духовному стані. Йому вдалося уникнути арешту лише тому, що з 29 квітня 1940-го і до 5 листопада 1941 року він служив у США, а з 1942 року був представником УГКЦ при Ватикані. Енкаведисти не могли до нього дістатися і змусити мовчати, хоча намагались використовувати різні методи.

Єпископ Іван Бучко інформував папу Римського про арешти 11 квітня 1945 глави УГКЦ Йосифа Сліпого, чотирьох єпископів і пів сотні священників, про закриття Богословської академії, подальші арешти і переслідування, критикував сталінський режим, розбудовував УГКЦ у світі.

З документів відомо про заведення на єпископа Івана Бучка справи, в якій зазначалося, що він, «очолюючи діяльність греко-католицької церкви в усьому світі, спрямовує її в українському націоналістичному дусі і веде активну антирадянську роботу за кордоном».

Ще на етапі підготовки псевдособору у Львові у діаспорі знали, які методи репресивні застосовує НКВС. Про це свідчать розсекречені документи з архівної справи. В одному з повідомлень ідеться про те, що восени 1945 року з Праги до Львова нелегально прибув керівник референтури ОУН(б) в тодішній Чехословаччині Теодор Мороз. Він мав завдання сконтактуватися зі священниками собору Святого Юра та зібрати інформацію про становище УГКЦ і діяльність ініціативної групи Костельника.

«Колишній єпископ уніатської греко-католицької церкви Галичини Бучко, – зазначається в документі, який нині перебуває у Ватикані, дав завдання священнику Гриньоху, який мешкає в Празі, зв’язатися зі священниками собору Святого Юра у Львові, які знаходяться на волі, й отримати від них доповідь для Ватикану. Виконуючи завдання Бучка, Гриньох зв’язався з Морозом, який мешкав у Празі, і дав йому завдання здійснити нелегальний перехід кордону, дістатися до Львова і надати йому доповідь для Ватикану» (фонд 1, справа 10266).

В іншому документі мовиться, що Теодор Мороз «мав зустріч з апостольськими адміністраторами греко-католицької церкви Малиновським і Вояківським, від яких отримав завдання ще раз зв’язатися з Костельником і схилити його до втечі за кордон. Якщо Костельник відхилить цю пропозицію, викрасти його і по лінії зв’язку ОУН доправити до Мюнхена».

Але завадити тоталітарній системі ліквідувати УГКЦ в СРСР було неможливо.

З інших розсекречених документів відомо, що у січні 1946 року план проведення собору був затверджений у Москві. Для його втілення в життя до Львова відрядили спеціальну оперативну групу НКВС УРСР на чолі із заступником наркома Дроздецьким. Делегатів на собор ретельно відбирали серед лояльно налаштованих до радянської влади священників, з окремими проводили роз’яснювальні бесіди і заздалегідь вербували. НКВС теж займався організацією фінансування всіх заходів, доставленням делегатів до Львова, їх розселенням, харчуванням та забезпеченням охорони самого заходу.

Резидентура МДБ СРСР у Римі організувала стеження за єпископом Іваном Бучком і його переміщенням Європою. На підставі цих доповідей у липні 1948 року з Москви до Києва надіслали документ про активізацію діяльності УГКЦ за кордоном і необхідність вжити відповідні заходи, щоб цьому протидіяти.

Найбільшою загрозою Кремль вважав те, що УГКЦ бере активну участь у діяльності ОУН і спільно з лідерами цієї організації проводить серед української еміграції роботу щодо її об’єднання і виховання в націоналістичному антирадянському дусі.

Папа Пій ХІІ посвятив єпископа Івана Бучка в сан асистента Папського престолу, а також надав йому титул графа Риму. Це стало сигналом для активізації оперативної розробки єпископа. Органи безпеки СРСР взяли на облік усіх родичів владики, які мешкали на території Радянського Союзу. На кожного збирали інформацію з метою знайти кандидата, якого могли б вивезти за кордон і впровадити в близьке оточення до єпископа. Але жодна особа не відповідала необхідним критеріям.

Чекісти відстежували непрості взаємовідносини всередині Ватикану і через агентуру намагалися зіштовхнути церковних діячів між собою, щоб домогтися розколу. Але нічого не вдалося, тому що єпископ УГКЦ Іван Бучко був дуже обережним, дотримувався дипломатичності, лояльності до Ватикану, щоб надалі мати можливість проштовхувати українське питання.

Справу на єпископа Івана Бучка радянські органи змушені були закрити «за відсутності оперативних можливостей подальшої розробки з позицій Італії».

Вірність і служіння

Попри організований під примусом псевдособор у 1946 році Українська греко-католицька церква продовжила діяти в підпіллі і за кордоном. До того ж, з юридичної точки зору, ініціативна група у складі 216 осіб не була уповноважена проводити самоліквідацію, бо не була офіційним органом управління церкви.

«Значна частина духовенства, віруючих не приймали православ’я, розійшлося монашество з ліквідованих монастирів і навколо них гуртувались греко-католики. Також гуртувались навколо тих отців, які пішли на світську роботу і відправляли підпільно. Багато священників «возз’єднались» формально, але нічого на практиці не змінилось, вони й надалі після собору відправляли службу в греко-католицькому обряді. Вже згодом почалось запровадження православних обрядів у напрямку ліквідації «пережитків уніатства». І коли віруючі відчували, що в церкві щось змінилось, їхня ідентичність під загрозою, то відходили від легальних православних парафій і примикали до підпілля.

Коли у 1953–1958 роках повернулись репресовані греко-католицькі священники, це стало поштовхом до посилення підпільної церкви. Була надія, що УГКЦ може відновити легальне становище і навіть були петиції з цього питання.Це був імпульс до активізації підпільного життя», ‒ говорить Роман Скакун.

Згідно з офіційною статистикою, на 1939 рік у Галицькій митрополії налічувалось понад три тисячі парафіяльних священників і близько 500 монахів. За офіційними радянськими даними, згоду на приєднання до РПЦ надали близько 1200 священників. Але з цієї цифрою не погоджуються дослідники історії церкви. На сьогодні немає точної статистки, скільки саме греко-католицьких священників погодилися на «возз’єднання» з РПЦ, скільки з них потім повернулися до рідної церкви. Поіменне дослідження триває і воно буде найбільш об’єктивним.

Після Львівського псевдособору радянська влада продовжила масові репресії проти греко-католицького духовенства і вірних, маючи на меті цілковите знищення ідентичності УГКЦ.

Та всупереч цим намірам, у роки підпілля, з 1945-го до 1989-го, таємно були висвячені 15 підпільних єпископів, десятки священників. А скільки загалом зазнали репресій – невідомо. Матеріали й надалі надходять у дослідницькі центри та музеї.

Зокрема, десятки родинних історій вдалося зібрати Меморіальному музею «Територія терору». І ці родинні історії, 28 світлин, представлять 13 березня на виставці «Вірність коштувала їм дорого».

«Коли ми досліджували історії депортацій, то серед постраждалих були священники. Наша виставка буде присвячена саме перебуванню священників на засланні. Це прості парафіяльні отці. І це є наслідки собору 1946 року. Бо ті, хто не приєдналися до православної церкви, виявилися поза законом і вони перейшли на підпільне становище, у «Катакомбну церкву». Якраз і хочемо показати наслідки цього собору протягом тривалого часу. А це депортації 1948-1951 років, коли священників засуджували і відправляли на заслання. Зі світлин можна побачити побут отців, коли вони працювали робочими, як усі ініші. А ще здійснювали таємно релігійні практики на спецпоселенні.

На одній зі світлин священник освячує кошики на Великдень. Служили у бараках, стежили при цьому, щоб не надійшов представник влади. Чим далі розташовувалось спецпоселення, тим легше було служити, бо у віддаленому місці менше було контролю», – говорить упорядник виставки, історик Юрій Коденко.

На світлинах ‒ обличчя простих парафіяльних священників, невідомих, які вірно служили українській церві, українському народові і постраждали за вірність греко-католицькій церкві.

«Нам приносили фотографії рідні. Не всі імена відомі. Ніхто не говорить і не згадує простих священників, які постраждали за віру, але це були постаті. Можливо, якщо зацікавляться цією виставкою, нам надійде більше інформації від інших. Тобто, ми надамо голос людям. Пам'ять про цих священників зберегли здебільшого їхні діти. Вони розповідають цікаві історії, але немає чим проілюструвати. І, навпаки, буває, що є фотографії, наприклад, з музейних фондів, але невідоме ім’я», – каже кандидат історичних наук, упорядниця виставки Юлія Артимишин.

Одна з історій про отця Ігнатія (Івана) Гринчишина. Він був висвячений на священника 28 вересня 1941 року єпископом, блаженним Миколаєм Чарнецьким. Працював сільським парохом на Львівщині, в селі Демня. У 1946 році отець відмовився переходити на православ’я. Змушений був покинути Демню і переїхав у Львів.

7 грудня 1949 року був заарештований і засланий на спецпоселення Забайкальського краю Росії. У 1951 році були арештовані його дружина Софія і троє дітей, яких вислали на спецпоселення, де був отець. Після звільнення у 1958 році священник жив із родиною у Дрогобичі, працював робітником.

«Отець Ігнатій мав добрі вокальні дані, закінчив Богословську академію і музичний інститут імені Лисенка. На спецпоселенні в місті Балей зумів зорганізувати молодь у хор. Отцеві передали переспів пісень Леонтовича, які вони виконували. Релігійні пісні не могли співати. Але отець зумів проводити роботу з молоддю в неволі. Після заслання, як розповіла їмость отця Ігнатія, яка теж походила зі священничої родини, у Дрогобичі в будинку її батьків була капличка. Це була спільнота, солідарність і оця підтримка, чого, напевно, зараз бракує», – зауважує Юлія Артимишин.

Великдень, Різдво на спецпоселенні, коли серед репресованих українців був священник, набувало сильнішого змісту і додавало ув’язненим сили і віри.

Світлини, фрагменти відеоспогадів, біографії дадуть відвідувачам уявлення про те, що переживали тисячі греко-католиків у час переслідування церкви радянським тоталітарним режимом.

43 роки УГКЦ була заборонена і збереглася завдяки вірності духовенства та вірян.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Історія Почаївської лаври: про це не хочуть розповідати у нинішньому монастирі