Радіо Свобода продовжує публікувати історії розкуркулених родів у рамках спільного із Національним музеєм Голодомору-геноциду проєкту – «Розкуркулення: як сталінський режим нищив українське вільне селянство». Люди жили у різних регіонах, а пережили одне і те ж: повне позбавлення житла, майна і усяких можливостей для виживання, висилку, катування і розстріли. Це доводить, що Сталін та його оточення мали усвідомлений намір – знищити самостійного селянина-власника. Це підтверджує, що спецоперація «розкуркулення» задумувалася, планувалася, організовувалася і реалізовувалася компартійною верхівкою СРСР.
Ось історії із редакційної пошти:
Від: Григорій Цілуйко
Кому: Radiosvoboda <Radiosvoboda@rferl.org>
Тема: Re: Розкуркулені роди в Україні
Події відбувалися у селі Халча, Ржищівського району, Київської області.
Мій дід Їсько Андрій Максимович (1870 р.н) і баба Марина Ігнатівна 1886 (р.н) мешкали на так званому «кутку Їськів». У них було 12 дітей.
Сім'я мала 10 десятин землі, три пари волів і троє коней. Вони працювали на землі, тому мали знаряддя – плуги, культиватори, борони, жатку, молотарку, віялку.
У 1929 році в Халчі, першими у районі почали створювати спочатку ТОЗ (товариство спільного обробітку землі – ред.), а потім колгосп. Дід, порадившись, прийняв рішення продовжити одноосібно господарювати.
За це рішення він підлягав розкуркуленню і висланню у Вологодську область Росії (по-сільському – на Вологду). Поскільки сім'я була велика, а брат діда – Михайло, був обраний першим головою колгоспу, то сім'я чудом уникла висилки. Але усе забрали: землю, худобу, реманент і позбавили можливості проживати в своїй хаті, у своєму селі.
У 1932 році почався голод і мор. Сім'я, із вцілілими шістьма дітьми, зібрала те, що змогла понести і вирушила в дорогу – спасатися. Прибули до Києва, щоб поїздом їхати на Захід. Документів ніяких не було і їх на поїзд не пустили.
Двох найменших дівчаток – Уляну (1925 р.н) і Варвару (1927 р.н) , забрали ОДПУ (Об’єднане державне політичне управління, ОДПУ, політична спецслужба при РНК СРСР – ред.) і відправили у дитбудинок в селі Блискавиця Бородянського району Київської області.
Сім'я з чотирма дітьми просто пішли дорогою, що була напрямком на Варшаву. За день дійшли до села Мироцьке і під вечір побачили праворуч від дороги кагати на полі і якийсь завод з трубою.
Моя мама Меланія (1911 р.н), була найстаршою поміж дітей і разом із сестрою Санькою (1913 р.н) наважилися підійти ближче і побачили, що в кагатах лежить зерно і картопля. Там був чоловік, який те все охороняв. Вони запропонували йому впорядкувати те кагатне поле за можливість переночувати.
На ранок прийшло керівництво і здивовано побачило абсолютний порядок на тому кагатному полі. До роботи були залучені Іван (1915 р.н) і Федот (1918 р.н). Керівництвом Мироцького винокурного заводу погодилось взяти на роботу п’ятьох членів сім'ї. А голові родини відмовили, бо мав уже 62 роки.
Тож дідові моєму не було де подітися і він повернув назад до рідного дому, але домівки у нього там вже не було.
Господарство його вже належало колгоспу «Шлях до комунізму», на обійсті був хаос, а в хаті жили чужі люди. Його не впустили на поріг.
Дід – господар і трудівник великий – поневірявся попідтинню і пізньої осені помер.
Від: Ella Barabas
Кому: Radiosvoboda <Radiosvoboda@rferl.org>
Тема: Розкуркулення селян
Я ще зовсім малою почула жахливу історію про розкуркулення мого діда і про тяжку сирітську долю мого батька
Це було на початку 30-х років минулого століття. Мій дід із родиною, у якій було 6 дітей, мав 10 гектарів землі та ще зо 3 гектари біля хати, а також корову і двоє коней.
Його батько був переселенцем, тобто безземельним селянином із Польщі, що прийшов до України на поселення.
Пан дав дозвіл оселитися за межами села в лісі і там корчувати ліс. Таким чином він, а потім і син, заробили ту землю. І з цими статками дід вважався середняком, тобто мав можливість прогодувати свою сім'ю самостійно.
Але прийшли більшовики і почали усіх заганяти у колгоспи.
Дід не захотів вступати в колгосп. У нього забрали землю і все майно, а родину вивезли за межі області на примусові роботи.
Через три роки відпрацювавши весь термін у Калинівці під Вінницею теслею, дід разом із родиною вирішили повернутися в село Мовчани – тепер Жмеринського, а тоді Станіславченського району.
Мій дід тесля був від Бога, все робив своїми руками
Мій дід тесля був від Бога, все робив своїми руками – чи то колесо, чи то скриню, чи ослінок, чи дах на хату. То його з Калинівки і відпускати не хотіли, але діда тягнуло до своєї домівки, в своє село. Не знав бідолашний, що чекає попереду.
Тож, родина повернулася у село і виявилося, що хату ніхто не заселив, сім'я мала куди дітися. Із Калинівки дід приїхав на підводі, яку сам змайстрував, у яку були запряжені його коні.
Разом із дітьми вони почали працювати на тій землі, але на той час в селі були вже люди, які заробляли на доносах, отримуючи чи то хустку, чи то гроші. От хтось знову доніс на мого діда, що «він далі противиться колективізації, має коні, а не здає до общини».
На цей раз так званий «воронок» НКВС приїхав вночі – діда забрали, а сім'ї наказали висилитися до ранку, бо вранці на них чекає те саме.
Родина опинилася на вулиці. Моєму батькові було всього 6 років, він був найменший, а старшому – 16-ть. Двоє старших братів взяли торби і пішли світ за очі. Старші 3 сестри пішли до колгоспу, щоб хоч якось прогодуватися і десь переночувати. А матір їхня, моя бабуся, із моїм малим татом, залишилися при дорозі. Довго вони поневірялися, а потім мого батька мати віддала в інше село в прийми, щоб не вмер з голоду.
Батрачив він з 12 років, до колгоспу не брали бо малий і куркульським виродком називали. А мати на той час голодувала.
Отаке сталося із великою, дружною і працьовитою родиною.
Свого батька мій тато більше не побачив. Як виявилося, його розстріляли наприкінці 30-х під Полтавою.
Під час німецької окупації німці розкопали кагати з трупами і оповістили родини розстріляних, щоб вони приїхали на впізнання
Під час німецької окупації німці розкопали кагати з трупами і оповістили родини розстріляних, щоб вони приїхали на впізнання. Від родини мого батька поїхала його старша сестра – Ганя, бо її чоловіка забрали тієї же ночі, що і батька. Звісно вже не було, що впізнавати, але в коморах залишились речі, то вона впізнала батьків кожух.
Сплутати не могла, бо сама підшивала йому латки. Ось так закінчилась доля мого діда. Постійно голодуючи, довго не прожила і бабка. Так, що мій тато з 15 років вже залишився круглою сиротою та ще й із тавром «ворога народу». Бідолашний, за прикладом старших братів подався в світи, бо в селі життя стало нестерпним.
Від: Elena Zhumay
Кому: Radiosvoboda <Radiosvoboda@rferl.org>
Тема: Розкуркулення
Мій прадід Корецький Дементій Мойсійович народився у 1887 році у селі Атюші, Коропського району, Чернігівській області у заможній родині. Вони мали землі та млин Я прадіда не пам'ятаю, бо була маленькою, коли він помер.
Але знаю, що його батьків розкуркулили, батька та рідних убили, хату спалили. Вижила тільки матір і він. Жили у землянці. Мати померла, коли він був юнаком.
Їх теж розкуркулили та хотіли вбити. Прадіда розстріляли
А моя друга прабабуся із роду Річік. Вони жили у Криму. Її батьки мали землі з виноградниками. Їх теж розкуркулили та хотіли вбити. Прадіда розстріляли. Моїй бабусі Річік Ганні тоді було десь 13 років і вона разом із братами і сестрами втекли з Криму до Чернігівської області. В Атюшах знайшли прихисток.
Це все я знаю із розповідей діда Корецького Юхима Дементійовича...
Ось таке було життя про радянській владі.
Дослідники репресій проти селянства наголошують, що після розсекречення архівів МВС стало можливим дослідити десятки тисяч справ про розкуркулення.
Нащадки розкуркулених родів можуть подавати запити до місцевих галузевих архівів МВС і отримувати доступ до документів.
У рамках спільного із Національним музеєм Голодомору-геноциду спеціального проєкту – «Розкуркулення: як сталінський режим нищив українське вільне селянство – просимо тих, чий рід був розкуркулений, розповісти нам все, що ви знаєте про це. Зокрема, повідомити прізвище та ім'я ваших рідних, їхній вік, кількість членів родини і роки народження дітей, де вони жили (село район, область), що мали (земля, худоба, реманент, приміщення), як працювали (самі чи залучали працю найманих робітників) та історію їхнього розкуркулення. Важливі і факти, і емоції, які переживали люди. Якщо ви маєте фотографії чи документи, просимо їх також нам надіслати.
Пишіть на адресу Radiosvoboda@rferl.org
Читайте ще:
Розкуркулення на Одещині: пограбування, виселення у Сибір, «червоний терор»
Терор проти селянства під час сталінського «розкуркулення»: кіровоградські хроніки
Із архівів КДБ: доля останнього полковника УПА Василя Левковича-«Вороного»
