Станіслав Людкевич – композитор, оповитий легендами

24 січня 141 рік тому, в 1879-му, народився український композитор Станіслав Людкевич. Він прожив 100 років за різних режимів. Найскладнішими були радянські часи. На сьогодні Станіслав Людкевич надалі залишається неперевершеним автором симфонічних творів, а водночас призабутий. У Львові відновлюють справедливість: започаткували фестиваль «ЛюдкевичФест», видали диск із симфоніями маестро. Донині життя композитора оповите легендами і стереотипами.

Навіть далекий поціновувач музики, але львів’янин, знає бодай одну веселу історію про Станіслава Людкевича. За життя і після його смерті про нього ходять десятки легенд і анекдотів.

Стоїть професор Людкевич у Стрию на зупинці. «А що чекаєте, пане професоре?» – питають люди. «Трамвай», – відповів. «Але у Стрию немає трамваю».

Професор Людкевич перебував у світі музики і так замислився, що, розвернувшись до аудиторії, запитав у студентів, що вони тут роблять.

Або ж професор після концерту ледь встиг на потяг, яким мав на ранок прибути на інший концерт у Перемишль. Сів, повісив плащ, задрімав. Гудок – вистрибнув на перон із потяга, який без нього рушив у Перемишль.

І ще одна історія. Студенти вклонились у вітанні професорові Людкевичу. На що він ударив себе по чолі, розвернувся і швидко побіг сходами догори. Через хвилю зійшов, підійшов до студентів, низько вклонився, знімаючи капелюх, по якого повертався.

Приятель композитора, художник Едвард Козак малював професора і згадував про нього: «У житті робив враження великої дитини. Оцю дитячість немало теж підкреслювала зм’якшена до шепелявості вимова». А ще писав, що Станіслав Людкевич півжиття провів у кав’ярні «Жорж».

Фраза, яку приписують Станіславу Людкевичу, сказана на партійних більшовицьких зборах у Львові у 1939 році, – «Червоні нас визволили, і нема на то ради», – живе донині.

За життя Станіслава Людкевича називали Сясьо. У його будинку збереглись речі, де написано – «Сясьови». Мовчить уже роками фортеп’яно, на якому маестро грав до останніх днів життя.

«Людкевич уже погано бачив, і приходив його учень Мирослав Корчинський, і вони записували ноти. Людкевич награвав, а вони записували фортепіанні твори, допомагали редагували оркестрові. Вершина його творчості – це 20–30-і роки, коли він плідно працював у різних жанрах. Надавав перевагу хоровим творам, це були вокальні твори,твори на слова Івана Франка, Тараса Шевченка, фортепіанні, менше оркестрових, бо свого оркестру українці тоді не мали. Людкевич писав практично до смерті. Все те, що створив до 1939 року, публіка дуже гарно сприймала», – розповідає науковий працівник музею Станіслава Людкевича Мар’яна Зубеляк.

За «совєтів» пішов у внутрішню еміграцію

Із першим приходом «совєтів» у 1939 році і другим у 1944 році багато творів Станіслава Людкевича були заборонені для виконання, як-то «Кавказ», «Заповіт», «Дніпро». Його музику критикували. Про «Прикарпатську симфонію» радянські музикознавці говорили, що він не розумів життя радянського села, тому не втілив у симфонічну музику. А «Стрілецьку рапсодію» перейменували на «Галицьку». У 60-і роки 80-річному Станіславові Людкевичу таки дали Шевченківську премію за кантати-симфонії на вірші Шевченка «Кавказ», «Заповіт», «Наймит».

До сьогодні життя і творчість композитора оповиті міфами і легендами, які творили про нього у радянський час, коли він, по суті, пішов у внутрішню еміграцію.

«Аналізуючи життя і документи, які видали по Людкевичу, – це була внутрішня еміграція у радянський час, і, друге, все-таки Людкевич прагнув все життя реконструювати канон симфонічний, наздогнати те, що не було зроблено. До 20–30-х років не існувало великих симфонічних полотен на Галичині, широко розвиненої камерно-інструментальної музики. Людкевич мав неймовірну місію – наздогнати той пробіл. Він написав 12 симфонічних поем, оперу, камерно-інструментальну музику. Його симфонічна музика недооцінена, у тому плані, що в радянський час він писав більш трафаретні твори, але в 30-і роки у нього були експериментальні твори. Це тоді йому було 60 років, і це був розквіт композиторської творчості. «Веснянки» – цей твір виконувався у 1939 році з концертом Барвінського і дуже експериментальний, який випадає з української музики», – каже директор львівського Будинку органної та камерної музики, диригент Іван Остапович, один із ініціаторів фестивалю «ЛюдкевичФест».

Хоча радянська влада не знищила Станіслава Людкевича фізично, як інших українських митців і громадських діячів, але руйнувала морально. Йому дозволили жити і працювати у Львові, він не вельми перешкоджав «совєтам» своїм старшим віком і дивакуватістю. Можливо, десь зупиняв великий авторитет професора чи поважний вік, а, можливо, не знайшли зачіпки. Бо Станіслав Людкевич не мав ніякого зв’язку ані з ОУН, ані з УПА.

«Людкевич був свідомий українець. Він був із родини вчителів, незаможної, з колишніх українських земель у Польщі. Сім’я політично не була ніде заангажована. А потім радянська влада все списувала на старечий маразм Людкевича. Він висловлював свою думку, не боявся. Знали, що вміє сказати правду у вічі. Він відстоював галицьких композиторів Дениса Січинського, Михайла Вербицького, пропагував їхні твори, як міг тоді», – зауважує Мар’яна Зубеляк.

Станіслав Людкевич серед небагатьох, як диригент Іларіон Гриневецький і студентка консерваторії єврейського походження, захищав свого приятеля, композитора Василя Барвінського, який був арештований із дружиною у 1948 році за нібито співпрацю з німцями. Тоді проти Василя Барвінського організували судилище, його твори спалили на подвір’ї консерваторії. Викладачі консерваторії, музиканти, громадськість боялись навіть промовити слово на захист, ба більше, підписувались під «потрібними» листами до НКВС проти Барвінського.

Збереглись дві відповіді прокуратури Станіславові Людкевичу, де мовиться, що Василь Барвінський засуджений «справедливо і справа перегляду не підлягає». Десять років композитор і його дружина були в неволі. Реабілітували митця аж після смерті. Коли Василь Барвінський повернувся у Львів, він намагався відновити свої твори, у цьому йому допомагав Людкевич.

Є спогади, які свідчать про те, що професор Людкевич не забував і про дітей репресованих українських митців. Дружина Станіслава Людкевича Зеновія Штундер пригадувала, що до них приходили «підозрілі» люди, і деякі книжки й ноти Людкевича пропали.

Тираж книжки знищили

Станіслав Людкевич, композитор, педагог, фольклорист, музикознавець, до 1939 року писав статті і рецензії, його цікавило музичне українське життя. Майже 70 років пролежала дисертація Станіслава Людкевича у бібліотеці Віденської консерваторії. Дружина професора листувалась із директором бібліотеки і отримала копію праці. До 90-річчя композитора у 1969 році Зеновія Штундер хотіла видати збірку його музикознавчих праць. Книжка вийшла вже у 1973 році. Станіслав Людкевич прийшов у видавництво, і йому видали пару примірників, а невдовзі весь тираж вилучили і знищили. Радянським чиновникам не сподобалися тексти Станіслава Людкевича, присвячені Василеві Барвінському, Модестові Менцинському, Соломії Крушельницькій, отцю Михайлові Вербицькому.

Тоді Зеновію Штундер звільнили з консерваторії як «буржуазну націоналістку». У цей час вона ще не була одружена зі Станіславом Людкевичем. Аби зберегти будинок композитора для музею, весь його архів, який радянська влада могла знищити, 94-річний Станіслав Людкевич і 46-річна Зеновія Штундер побрались у 1973 році. А запізналися вони ще у 1948 році, коли Зеновія Штундер навчалася в консерваторії. Згодом вона працювала над упорядкуванням і виданням його творів і статей. Людкевич часто бував у гостях у Зеновії Штундер в Івано-Франківську.

«Мене звільнено з консерваторії. Я залишилася одна зі своїми старими батьками. Щоб мене якось підтримати, Людкевич розписався зі мною і все майно, дім, архів записав мені», – пише у спогадах Зеновія Штундер.

Коли вони одружились, почалось багато розмов і пліток, яких і до того не бракувало. «Не лізьте зі своїм тризубом до нашого Людкевича», – чула Зеновія Штундер, яка відійшла у вічний світ у 2016 році.

Будинок композитора й архіви залишились громаді Львова. Тут розташовано музей Станіслава Людкевича. Але будинок потребує капітального ремонту. Адже почав будувати його Станіслав Людкевич у 1956 році, і це тривало довго й далеко не якісно було все зроблено від початку.

«Радянські стереотипи працюють проти Людкевича»

Станіслав Людкевич недооцінений сьогодні, каже Іван Остапович. Тому разом із однодумцями він узявся за популяризацію українського композитора. Невдовзі вийде збірник із науково-популярними статтями, присвяченими музиці Станіслава Людкевича, його постаті. Це матеріали з конференції фестивалю «ЛюдкевичФест». Побачив світ і диск із трьома симфоніями Людкевича – «Симфоньєта», написана у 1942 році, «Прикарпатська симфонія (1951 рік) і «Симфонія ля мінор» (1963 рік).

«Три симфонії українського класика невідомі, а вони професійно зроблені і написані у складний час. Людкевич – перший серйозний професійний композитор в Галичині, який заклав фундамент композиторської творчості і так недооцінений сьогодні. Радянські стереотипи працюють проти Людкевича, багато хто не хоче звертатись до його творчості, бо там багато радянщини. Але, відкриваючи партитури, видно інше. Він був дуже інтровертною людиною, все, що хотів сказати, тримав усередині і передавав у партитури. Цю музику не можемо викинути з української культури. Чому так мало говорять про Людкевича? Через те, що не існує повне зібрання творів Людкевича. Музейну спадщину потрібно привести до пуття», – каже Іван Остапович.

Коли Станіслав Людкевич критикував радянську владу, йому закидали: «І це говорите ви, хто присвятив «Кавказ» російським революціонерам?». На що композитор відповідав: «Я присвятив свій «Кавказ» борцям, а не пройдисвітам, які прийшли завойовувати українську землю».

Станіслав Людкевич народився 24 січня 1879 року в місті Ярослав (Польща) у греко-католицькій родині. Закінчив Ярославську гімназію, філософський факультет Львівського університету. У 1903 році, коли у Львові відкрили Вищий музичний інститут імені Лисенка, став його викладачем. У 1908 році поїхав на навчання у Відень, де захистив дисертацію. Працював до 1972 року у львівській консерваторії. Станіслав Людкевич помер 10 вересня 1979 року.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Великий українець Іван Пулюй. Чи буде достойно відзначено його 175-літній ювілей?