Ніна Брановицька хоче того, чого хочуть тисячі українських матерів, чиї сини і доньки потрапили у полон, обороняючи Україну, і були піддані моральним і фізичним тортурам, покалічені або убиті. Ніна Брановицька хоче справедливості...
Про це документальний фільм «Мир для Ніни», світова прем'єра якого відбулася у міжнародний День матері у Франції, а українська прем'єра зібрала зал на Міжнародному фестивалі Docudays UA у Києві.
Це фільм-вчинок, який демонструє глибоку емпатію і витримку
Команда фестивалю відзначила стрічку Щороку команда Docudays UA вручає нагороду обраному фільму з конкурсної програми фестивалю. Премія імені Андрія Матросова, заснована організаторами Docudays UA на честь Андрія Матросова, продюсера фестивалю, який загинув у автокатастрофі 16 лютого 2010 року.:
«за вшанування пам’яті перших героїв війни за незалежність та свободу, а також за тактовне й об’ємне відображення на екрані тривалої боротьби за справедливість».
«Це фільм-вчинок, який демонструє глибоку емпатію і витримку, відлічує час опору й стійкості від початку російської війни проти України в 2014 році», – так охарактеризувала стрічку команда Docudays UA-26.
Оборонець Донецького аеропорту Ігор Брановицький, нагороджений посмертно «Золотою Зіркою» Героя України, не був поранений після підриву бойовиками терміналу ДАПу у січні 2015 року. Він міг вийти з території летовища, але натомість вивів товариша, а сам повернувся. Брановицький залишився із побратимами, які отримали важкі поранення. Серед тих, хто потрапив у полон, він був найстарший за віком і за Духом. Це видно на кадрах, які побачив світ, коли ватажок проросійських бойовиків «Гіві» допитував полонених. Брановицького нещадно били, а потім ще один ватажок бойовиків, громадянин Росії Арсеній Павлов із позивним «Моторола» застрелив його.
Страта Ігоря Брановицького показала, що РФ робитиме з полоненими
Авторка фільму «Мир для Ніни», режисерка Жанна Довгич знала родину Брановицьких до війни. Вона допомагала збирати екіпірування для Ігоря, коли він ішов добровольцем на фронт у 2014 році.
Ось що режисерка розповідає про те, як народилася ця картина:
– Після зникнення Ігоря Брановицького я допомагала Ніні з пошуками – ми переглядали всі можливі фото і відео з Донецького аеропорту в інтернеті, й коли знайшли відео, де серед інших захоплених у полон «кіборгів» був Ігор, ми почали шукати його серед полонених. Згодом з’ясувалося, що Ігоря вбили. І тоді разом з рідними Ігоря і Ніною ми почали шукати можливості забрати його тіло...
Ми пробували все, і в якийсь момент, через два з половиною місяці пошуків, самій Ніні за особливими прикметами, через волонтерів, вдалося знайти тіло Ігоря серед тіл неопізнаних у Дніпрі.
Фільм дає можливість наочно показувати, що війна Росії проти України триває вже понад 12 років і що наміри Росії відтоді мало змінилисяЖанна Довгич
Зрештою, я допомагала Ніні з організацією чину похорону, і саме тоді зрозуміла, що це потрібно знімати як хроніку війни. Саме цей епізод до фінальної версії фільму не увійшов, але тоді, на початку 2015 року, я почала знімати...
Мій фільм дає можливість не просто говорити, а наочно показувати, що війна Росії проти України триває вже понад 12 років і що наміри Росії відтоді мало змінилися, а воєнні злочини, від яких світ здригнувся після початку повномасштабної фази війни, мають системний характер і відбувалися усі ці роки. Також він показує, що право сили не має замінити силу права.
Власне, я бачу свій фільм не лише моїм режисерським висловлюванням, а й інструментом для того, щоб вкотре звернути увагу на тортури в полоні, катування військових і цивільних українців, що там опинилися, і для докладання максимуму зусиль для їхнього звільнення.
На прем'єрі фільму Ніна Брановицька сказала, що прагне справедливості для себе і таких матерів, як вона. Вона хоче, щоб кати і вбивці отримали вироки в судах, нехай і посмертно.
Радіо Свобода про Ігоря Брановицького та боротьбу його матері
Радіо Свобода висвітлювало оборону Донецького аеропорту, а на початку 2015 року почало збирати свідчення його оборонців.
Вони потім були опубліковані у книжці «АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»
Усі ці розповіді «кіборгів» також є на сайті Радіо Свобода. Читати ТУТ
В інтерв’ю для Радіо Свобода у 2018 році Ніна Брановицька сказала:
– Я хочу, щоб цю справу про катування і вбивство розслідували і щоб убивці були названі вбивцями. Щоб пособники вбивць були так і визначені, а їхні дії були належно кваліфіковані, і щоб вони отримали всі свої вироки.
Розумієте, я – не правник, я повністю не можу все точно оцінити. Але навіть я розумію, що це не просто звичайний кримінальний злочин.
Це воєнний злочин. Ігор Брановицький – мій син, але він і військовослужбовець Збройних сил України, він був посланий туди виконувати накази керівництва. І таких військовослужбовців, які потрапили у полон, багато було тоді, є вони і зараз.
У тому полоні українських військовослужбовців катували і розстрілювали. Я знаю, що у Донецькому аеропорту поранених хлопців наших дострілювали.
А ось розповідь побратима Ігоря Брановицького, який теж потрапив у полон, пройшов через тортури і бачив, як стратили Ігоря: «Я бачив, що робив «Моторола» – «кіборг» Юрій Сова
– Били дерев’яними палицями, металевими трубами, автоматами, ногами. Якщо хтось не витримував і падав, то кричали: «Вставай», а ні – то могли ще по голові ногами погупати чи побить трубами по спині.
У допитах брали участь кадрові офіцери з Росії, вони запитували постійно одне й те ж, сподівалися, може, тоді щось не казали, а зараз скажемо. Нас по п’ять разів викликали.
Намагалися дізнатися всю інформацію про війська, про техніку: де, як, скільки. Ми розуміли, що вони все одно не дізнаються, правду ми сказали чи ні. Тому чого не можна говорити – мовчали, але свідчення давали кожен по-різному. Вони це розуміли.
Ігорю Браницькому дісталось найбільше. У першу чергу вони шукали кулеметника і снайпера, однак ми одразу сказали, що всі вони лишилися під завалами, але Ігор зізнався.
Чому він так сказав? Я не розумів тоді, адже з кулемета стріляли всі, а Ігор чомусь зізнався, що кулеметник – саме він.
Помер 16 жовтня 2016 року під час вибуху, який стався в ліфті його будинку.нахилився, подивився на Ігоря, сказав, що він не виживе, дістав «ТТ» (пістолет – ред.) і вистрелив двома кулями в ліву скроню. Я бачив, якраз у цей момент повернув голову, коли він перезаряджав пістолет і стріляв.
Документальна стрічка «Мир для Ніни» режисерки Жанни Довгич створена за підтримки Держкіно, Prague Civil Society Centre, Women Make Movies Production Assistance Program, Swiss Films, International Media Support та Perspective Fund.
Форум