3 травня відзначають Всесвітній день свободи преси. «Голос Америки» поспілкувався з українськими журналістами про головні виклики у їхній роботі у воєнний час.
Незважаючи на війну, Україна покращила своє місце в рейтингу свободи преси в 2023 році і перемістилась зі 106 на 79 місце.
Війна перетворила всіх українських журналістів на воєнних кореспондентів, зауважують укладачі рейтингу «Репортери без кордонів». «В інформаційній війні Україна – на передовій опору розширенню кремлівської системи пропаганди», – вказують вони і наголошують на зростанні загрози для фізичної безпеки журналістів.
Українські медійники після початку широкомасштабного вторгнення Росії змушені були вчитися, як висвітлювати війну. Вони разом з владою створили неписані правила: про що можна повідомляти, а про що ні.
Від 24 лютого ми всі стали воєнкорами, нам всім довелося опановувати знання специфічніВадим Карп’як
Вадим Карп’як, журналіст каналу ICTV і ведучий програми «Свобода слова» згадує: «Від 24 лютого ми всі стали воєнкорами, і нам всім довелося опановувати ці знання специфічні, не так глибоко, як колеги, які працюють на передовій, але нам довелося вчитися не повідомляти відразу про місця прильотів, не повідомляти про наслідки руйнувань, бо це допомагає росіянам точніше наводитися. Довелося тримати режим тиші і вчитися обережно поводитися з інформацією з фронту. Не повідомляти про якісь смерті, поки це офіційно не підтверджено і не повідомлено родичів загиблого. Були такі дрібні нюанси, на які в мирній журналістиці не зважаєш. А тут довелося переучуватися».
Наталія Нагорна, військова кореспондентка каналу «1+1», одна з тих журналісток, яка мала досвід висвітлення бойових дій на сході України, переконує, найскладніший період у висвітленні війни був у 2014 році.
«В нас війна триває не з 24 лютого 2022 року, в нас, давайте говорити чесно, був час підготуватися до війни, як і в української армії. Ми вісім років вчилися, як висвітлювати війну у різні її періоди. Найскладнішим періодом у висвітлені війни все ж таки був 2014 рік, коли журналісти не мали спеціальних військових знань, коли ти не відрізняєш танк від БТР, бо в Україні була мінімізована військова освіта».
Червоні лінії воєнної журналістики
Незважаючи на обмеження, які накладає війна, в Україні весь цей час працюють вільні і незалежні медіа, які якісно роблять свою роботу, а не займаються пропагандою, вважає головна редакторка «Української правди» Севгіль Мусаєва.
У нас в умовах війни можлива незалежна збалансована журналістикаСевгіль Мусаєва
«Мені здається, українські журналісти з цим впоралися, вони не скотилися в пропаганду. У нас в умовах війни можлива незалежна збалансована журналістика, яка показує якісь неприємні речі для нас, але ми це робимо. Тому що, ми – демократія у війні, воююча демократія, для нас свобода слова – одна з цінностей і в тому числі те, чим ми відрізняємося від росіян».
Українські журналісти визначають для себе червоні лінії, які не будуть перетинати. Адже головне – це національні інтереси і перемога України, безпека українців, переконані вони. Матеріали кожного журналіста проходять через самоцензуру: чи не зашкодить це Україні.
«Самоцензура є дуже сильний чинник в українській журналістиці. Але, по-перше, є 34 стаття Конституції, яка передбачає, що свобода слова може бути обмежена заради національної безпеки в умовах воєнного часу. Є ризик, що ми з цією самоцензурою якось звикнемося, що потім не захочемо без неї працювати, але думаю, що ми це подолаємо як журналісти», – вважає Вадим Карп’як.
Про внутрішній барометр журналіста, який, як терези, оцінює користь чи шкоду від публікації, говорить і Севгіль Мусаєва. Рішення, за якими може стояти загроза життю людей, доводиться ухвалювати щодня.
У перші дні війни у нас була моральна і етична дилемаСевгіль Мусаєва
«У перші дні війни у нас була моральна і етична дилема: публікувати чи ні список російських військових, який нам передали, коли вони перебували буквально в кількох кілометрах від наших родичів. Щодо списку військових, то ми його опублікували, і багато людей звернуло увагу, за кордоном побачили. Це були перші дні війни, і ти робив все, що могло би швидко завершити ту війну. Або чи публікувати інформацію про твого друга, який перебуває у полоні, якого катують, але батьки проти, бо це може зашкодити. Водночас частина людей вважає, що така публічність йому може допомогти».
Чи виправдані обмеження для журналістів на передовій?
Наталія Нагорна розповідає, що нині журналісти, які працюють на передовій, їздять туди з пресофіцерами. Але це вважає не обмеженням, а перевагою:
Ми намагаємося ніколи не їхати на війну самостійноНаталія Нагорна
«Ми намагаємося ніколи не їхати на війну самостійно. Ми це робимо в супроводі пресофіцерів. В цьому разі пресофіцер є не стільки контролюючим органом, це людина, яка відповідає (насправді ні) за нашу безпеку. Але це людина, яка неодноразово їздила на позиції, людина, яка знає, де укриття, людина знає, хто нас може евакуювати, якщо щось станеться, і завдяки цій ефективній зв’язці журналіст – пресофіцер, ми маємо змогу працювати ефективно. Ми можемо хотіти познімати поранених, як це зробити? Звернутися до пресофіцера і поїхати на так звану «стабілку». Пункт, де надають медичну допомогу».
Журналістка «1+1» вважає виправданими обмеження, які військові запроваджують для журналістів на передовій.
Головний стандарт журналістики нині, щоб через матеріал, який ти робиш, ніхто не загинувНаталія Нагорна
«Безпека вища за стандарти журналістики. Головний стандарт журналістики нині, щоб через матеріал, який ти робиш, ніхто не загинув. Не загинули військові, щоб не загинули цивільні. Як виглядає звичайний сюжет у звичайному світі, не в Україні? Ти говориш, куди ти приїхав, коли ти приїхав, до кого ти приїхав. Зараз якщо всю цю інформацію озвучити в Україні, ми фактично видамо позиції, можемо показати кількість бійців, можемо показати наявну техніку, її розташування. Чи шкідливо це для держави України? Так, шкідливо».
Бахмут: найкривавіша битва піхоти з часів Другої світової війни
Військові можуть не пояснювати рішення про обмеження доступу журналістів до певних територій, але з часом це виявляється виправданим, вказує Севгіль Мусаєва: «Бувають такі історії, коли якісь речі не пояснюються. І це про контрнаступ, який стався на початку осені, коли ми звільнювали частину Харківської області і частина фронту була закрита для журналістів на тиждень. Це викликало обурення, але стало зрозуміло, чому».
Водночас українські журналісти просять військову та політичну адміністрації пояснювати свої рішення і, якщо не згодні з обмеженнями, висловлюють свої аргументи, і переконують владу переглянути свої рішення. Так було з пропозицією дозволити відвідувати найгарячіші точки лише обмеженій кількості журналістів.
Після солідарної позиції медіа від такого рішення відмовилися, розповідає Наталія Нагорна. «Нещодавно була ситуація, коли в нас були створені списки журналістів, так званий пул. Я була в списку журналістів, які можуть працювати всюди, але через те, що там не було людей, які працюють на фронті постійно поруч зі мною, починаючи з 2014 року, ми виступили з заявою, що ми відмовляємося бути в цьому списку обраних. Ми хочемо, щоб для роботи не були потрібні списки. Чи це був це розумний вчинок? Це був вчинок солідарний вчинок, правильний. В результаті наші колеги мають змогу працювати. Я за доступ до інформації для всіх. Ми постійно бачимося з колегами на фронті і обговорюємо: як те, що подобається в наших принципах роботи, і так те, що нам не подобається. Є ситуації, коли ці обмеження абсурдні».
Втомлені, але нескорені: українські захисники Бахмуту
Севгіль Мусаєва вважає, що з цього потрібно робити висновки. «В цих правилах потрібен фейр плей, потрібна прозорість, якої ми прагнемо, і за рік повномашстабної війни можна було б налагодити систему взаємовідносин – журналісти, пресофіцери, армія, коли таких ситуацій не виникало. Свобода слова – прописна істина, ми завжди боремося, коли нам не пояснюють, або намагаються маніпулювати правилами».
Наталія Нагорна згадує звільнення Херсона, коли на кілька днів місто було закрите для журналістів. Медіа тоді використовували відео, зняте самими херсонцями.
Журналістика зараз – це не стільки інформація, скільки емоція. Ти багато чого не можеш говорити. А емоції ти можеш показуватиНаталія Нагорна
«Яскравим прикладом було місто Херсон, яке було звільнене в п’ятницю, а журналістів офіційно почали пускати з понеділка. Що роблять журналісти: вимушені брати неперевірене відео й інформацію з Telegram-каналів і дивитися, як натовпи людей святкують, а медійники не мали змогу проїхати. Це правильно? Ні, це неправильно.
Журналістика зараз – це не стільки інформація, скільки емоція. Ти багато чого не можеш говорити. А емоції ти можеш показувати. І якщо можна було журналісту зняти сюжет про щасливих людей, то це був сюжет про звільнення Херсона. Військове командування про це не знало? Знало. У пресофіцерів є камери і фотоапарати. Вони могли поїхати і зняти хоча б базовий матеріал, як працюють інформагентства, написати, що це і де це. Щоб зберегти цей матеріал для майбутніх поколінь. Зараз очікування контрнаступу. Звісно, ніхто у світі не має знати, як саме буде, окрім 5-10 людей у світі. Але журналісти мають розуміти, як ми будемо працювати».
Херсон після визволення ЗСУ: святкування, знищений аеропорт та підірваний Антонівський міст (фотосвідчення)
«Перевірені соцмедійні відео – важливі докази воєнних злочинів»
Після широкомасштабного російського вторгнення українці почали знімати події на передовій та в окупації, і ці відео показали світу злочини армії РФ. Вадим Карп’як вважає, що завдяки українцям світ дізнався про трагедію Бучі і Кремль не міг спростувати вбивства цивільних мешканців.
Водночас перед журналістами постало питання, як перевіряти справжніcть відео і як вирізняти фейки. Севгіль Мусаєва розповідає про досвід «Української правди»: «Якщо говорити про перші тижні війни, ми отримали багато інформації від людей з регіонів. Ми її верифікували по даті, коли відео було зняте, в якому місці, в нас є інструменти OSINT. Велика кількість матеріалу в перші дні війни була фейкова. Фото часів АТО траплялися достатньо часто в перші дні війни. Можливо, росіяни це робили. І ми виявляли ці фото. Щодо людей – громадянська журналістика, це дуже важливо, особливо на окупованих теритоірях. З Криму нам надсилають матеріали. Це люди, з якими ми знайомі, яким ми довіряємо, зі зрозумілих причин не публікуємо їхні особисті дані».
Наталія Нагорна використовує свої знання і контакти для верифікації відео: «Я можу навести приклад, було відео з центру Бахмута. Очевидно зняте російськими окупантами. Я була в Бахмуті не знаю, яку кількість разів. Ми вирішили деталізувати. Що ми робили, окрім того, що користувалися панорамами. Я зв’язувалася з місцевими жителями, які показували – це міськрада. Я розумію, що це міськрада. Але коли щось вщент розбомблене, складно зрозуміти, що це те саме місце. Я зв’язалася з кількома місцевими жителями, яких я знаю особисто як жителів Бахмута, і ми перевірили це відео».
Чи ставити важкі запитання владі?
Ще одним викликом для журналістів стало питання, чи варто ставити важкі запитання владі під час війни. Зокрема, щодо ймовірних завищених цін на купівлю продовольства до армії або обговорення правильності проведення військових операцій.
Вадим Карп’як вважає, що «тема харчування в армії і завищених цін важлива, і вона для обговорення. Це публічна інформація, від якої залежить фінансування армії, і це питання виживання. Коли говоримо, чому стався прорив на півдні і прорив з Криму, то це швидше не питання виживання. На щастя. І ці питання повинні формулювати СБУ, контрозвідка, а виносити на бурхливе обговорення, чому влада це допустила – це поглиблювати конфлікти всередині суспільстві. Після перемоги і закінчення воєнного стану, у нас буде такий розгул свободи слова, що мало не здасться».
Севгіль Мусєва говорить про питання цінностей. «На мій погляд, це важливо робити. Можливі зловживання під час війни можуть підривати боєздатність армії, якісь підрозділи можуть недоотримувати. Ця війна, вона в тому числі виникла за можливість України стати іншою країною, європейською, без цих всіх корупційних практик. Ці корупційні практики – це те, що нас досі пов’язує з Росією, це спадок, який вона залишила».
А от рішення української влади не повідомляти точну кількість загиблих, журналісти підтримують. «Я би не вимагав остаточних цифр. Це нічого не додасть зараз до нашої перемоги, але може зменшити наш опір і спротив у моральному сенсі. Це може бути деморалізуючим фактором», – вважає Вадим Карп’як. А Севгіль Мусаєва стверджує, що «це таке питання болюче для суспільства. В той момент, коли Україна переможе, ці дані мають бути оприлюдненні, бо покоління українців мають знати, якою важкою ціною була здобута ця перемога».
В цій війні Кремль намагається використати свободу слова на свою користь і замість інформації подає пропаганду. Вадим Карп’як вказує: «У багатьох наших західних колег складається враження, що якщо це інформація від російського Міноборони, то не можемо її опустити. Можемо. Ми в Україні знаємо, що слова російського Міноборони нічого не варті. Ми записуємо цю розмову в день, коли був зруйнований будинок в Умані, цілий підїізд, уже 11 загиблих (за уточненими даними 23 загиблих – ред.). І що ми бачимо в повідомленні Міноборони Росії: «всі ракети влучили в ціль». Ця традиція, коли треба давати два рівнозначних повідомлення, а ви собі розбирайтеся, не є стандарти журналістики. Бо так можна давати 5 хвилин Гітлеру і 5 хвилин жертвам Освенциму. А ви розбирайтеся, хто правий».
Натомість Севгіль Мусаєва переконує, що потрібно вказувати на фейки Росії.
«Пояснювати, що це брехня. Ми маємо розуміти, що відбувається у ворога, які в нього плани, і в тому числі, які тези він поширює, тому що вони свідчать, що відбувається всередині російської еліти. Ви маєте пояснювати, що це брехня, і доводити, чому це неправда, що робить Росія і навіщо вона ці чутки пояснює».
Українські журналісти впевнені, що правда – це найкраща відповідь на агресію Кремля. Медійники вдячні за те, що західна преса висвітлює війну в Україні. Але ціна справедливого висвітлення висока – жертви серед репортерів. Комітет із захисту журналістів, базований у Нью-Йорку, повідомляє про загибель в Україні у 2022 році 15 журналістів. Національна Спілка журналістів України – про 43 медійників.
