Кримське. Селом роз’їжджає військова техніка, вузьку дорогу розрізають гусеничні колії. Від центру населеного пункту до найближчої вогневої точки ЗСУ десь кілометрів з 5. Війну чутно як удень, так і вночі. Серед 300 мешканців, які залишились тут жити, є й сім’я Слапигіних із трьома дітьми. Війна забрала рідний дім, а двоє із трьох дітей бабусю називають мамою, бо рідна мама давно вже померла. Діти війни і їхнє непросте життя у репортажі Радіо Свобода.
Невелика хата із синім парканом стоїть у кінці однієї з вулиць Кримського, на березі річки Сіверський Донець. Вже за водоймищем трішки вглиб укріп-райони Збройних сил України. Ще далі – російські гібридні сили.
Перед хатою порубані дрова, гілляки й купа тирси. Тільки-но ми під’їхали, як на поріг хати вийшла Наталія Слапигіна – бабуся трьох дітей, яка їм, фактично, й за маму.
«Заходьте, холодно надворі», – гостинно кличе в дім жінка. В невеликому будинку доволі затишно, попри те, що сім’я живе не багато.
«Не роззувайтеся, не треба, кажу вам. Ми й так зараз будемо підлогу мити», – веде нас далі Наталія.
Річ у тім, що будинок, куди ми приїхали – не рідна домівка сім’ї. Будинок, де вони жили раніше – розбили під час активних бойових дій улітку 2014-го.
«Коли почали сильно стріляти по обидва боки, ми виїхали. Снаряд прямо у будинок потрапив. І будинок повністю згорів. Вже пізніше сусіди зателефонували, повідомили. Води ж у селі немає. Водопровід давно розбитий, ще на початку війни. Він, як свічка, загорівся. І ще й стрілянина, чим гасити? Ми орендували житло в Лисичанську 7 місяців. Тепер повернулися. Раніше орендували тут будинок, він був порожній. Потім нам дали ось цей будинок. Це не наше житло, нам лише ордер видали», – уже по ходу розповідає жінка.
Одразу попереджає нас, що Костя, старший онук, знає про те, що його мама померла, хлопчині тоді було 7 років. А ось дві його сестрички про це не здогадуються. Думають, що Наталія Павлівна і є їхньою мамою.
«Нехай ще трішки підростуть, ми з чоловіком обов’язково все розповімо, а поки боїмося травмувати. Їм війни достатньо», – каже жінка.
Двоє дівчаток бігають по хаті й ховаються від камер. Навідріз відмовляються фотографуватися. Ти часом ідемо з Костею на подвір’я, аби той показав нам господарство. Там і кролі є, і дрова на зиму заготували разом із дідусем. Пізніше показує погріб.
«Коли стріляють, ховаємося сюди», – причинив дверцята хлопець. Заходимо глибше, поміж бетонних стін та консервації є місце, де можна сховатися, – «коли стріляють он із тієї позиції, тоді й ховаємося у погребі», – киває головою у бік, де бойовики, Костя.
«Якщо чесно, я тут не сидів. Малі тут ховалися. Літом два роки тому, коли ми почали переїжджати у цей дім. Від позицій стріляли сильно. Так чутно було, як усе свистіло. Таке, із крупної зброї. Малих загнав сюди, а сам назовні чекав», – зізнається Костик.
Однак нас вразила більше його інша відповідь:
– Чому сам не ховався?
– Мені якось все одно. А толку ховатися?
– А якщо осколками тіло посіче?
– Ну так попаде, то попаде. Звик уже. Був один випадок. Ми жили на верхній вулиці. Зранку я прокинувся, води не було. Водопровід перебили. Ми зідзвонилися з другом і зібралися піти по воду. Взяли відра. Не встигли відійти від брами, як чуємо – щось над головою шумить. Ми про всяк випадок зупинилися. А це «Град» прилетів за декілька метрів від колодязя.
На подвір’ї на нас уже чатувала наймолодша з сім’ї – Влада. Третьокласниця дуже весела й енергійна. В руки взяла фотокамеру кореспондента Радіо Свобода й береться фіксувати усе, що попадеться їй у вічі.
«О, який, Костя. Ще вас сфотографую, ох який», – натискає кнопку Влада, і спрацьовує затвор фотоапарата. Влада похвалилася, що з батьком (дідусем) любить ходити на рибалку. Веде нас до річки через поле.
– Ти казала, що не боїшся, коли стріляють?
– Це правда, але коли уже близько стріляють, то якось страшно. Особливо, коли вночі, – далі дівчинка відволікається на рибалку і показує, куди з батьком ходили рибалити, – ось там не клює, бо там санаторій і солдати, і там чомусь не клює. А ось там, посередині річки, клює риба. Тато нещодавно ходив на сома, однак нічого не зловив, бо стріляють, і риба вся налякана.
– Що ще у вас прикольного? – запитуємо у неї.
– Прикольного? В цьому Кримському нічого прикольного, окрім цих солдатів, немає. Інколи, буває, щось дають, купують.
Підходимо ближче до двору.
«Хочеш тобі кроля покажу?», – Влада бере жменьку сіна й несе кроликам. Витягує одного, – «Дивися, оце на батька схожий», – підносить до кролячого батька дитинча, каже йому, – «Відкрий очі, ти чого, камери боїшся?», – в дитини кроленя ковзає по руках.
Діти ще довго бігали по двору, показували нам усе господарство. Голова сім’ї якраз ішов на рибалку. Навпроти паркан, на якому по-дитячому білою крейдою написано «Слава Україні».
Бабуся (або ж мати, а це уже неважливо) скаржиться на складні умови, відсутність роботи й фінансового забезпечення. Але найбільше її обурює інше.
«Вчора навіть по новинах хтось каже: там війна наче б то ледь не завершилась. І майже не стріляють. А люди спекулюють цим. Але як можна цим спекулювати? Коли Костя заїкатися почав від цього – ми були у доньки, і там «Град» упав, прилетів прямісінько біля будинку, що і вікна у будинок влетіли, й двері. Вони як перелякалися, то Костя після того випадку став запинатися».
Десь у центрі Кримського знову заревіла техніка, «пролітають» військові вантажівки, а з-за села долинає гуркіт від снарядів, кулеметів і гранатометів. Вечір. Війна.
