ВЕРХНЬОТОРЕЦЬКЕ, Донеччина – Коли гармати вночі мовчать, «твоя думка крутиться по колу». Для військовослужбовців підрозділу морської піхоти Військово-морських сил ЗСУ, яким поставлено завдання спостерігати за противником на засніженому просторі, боротьба – поки що – це часто долання нудьги.
Під землею, у бункері, ще стоїть новорічна ялинка. «Ми лінуємося це знімати, – каже один боєць. – Крім того, через 11 місяців знову буде Різдво. Навіщо перейматися?»
Над землею, в окопах, ночі часто такі тихі, що легко втратити час. «Чому ніхто не стріляє? Важко зрозуміти, чому. Думка крутиться по колу», – каже інший військовослужбовець. А потім – багнюка, яка прилипає до твоїх чобіт і покриває все: «Ти справді цього не помічаєш».
Якщо найстрашніші попередження представників американської та загалом західної розвідки мають рацію, Росія стоїть на порозі нового великого наступу, з більш ніж 100 тисячами військовослужбовців і потужною зброєю, якою готова пробивати собі шлях крізь Україну.
Якщо це станеться, ця рота 503-го батальйону морської піхоти України та серпантинні окопи, які вони вирили на сотні метрів уздовж і під закинутою залізницею, опиняться прямо на шляху потенційного російського наступу. Ці позиції чинитимуть символічний спротив.
Наразі ці солдати сильно не хвилюються.
«Звісно, наші хлопці можуть прочитати заголовки новин: «Ой, дивіться, Росія рухає більше військ. Росія ось-ось атакуватиме, – каже командир роти капітан Дмитро Багатюк. – А потім – чистити дула гармат, рубати дрова для печей».
«У 2019 році вони казали, що росіяни збираються атакувати. У 2020 році вони казали, що росіяни збираються атакувати, – говорить він. – Для нас це – стара новина. Ми чули це раніше».
Українські військові сьогодні не такі, як були у 2014 році, коли погано екіпіровані солдати відчайдушно билися з навченими та добре озброєними бойовиками російських гібридних сил у Донецькій та Луганській областях. Широко відомо, що солдати російської військової розвідки брали участь у їхньому спорядженні, навчанні та навіть були командирами. Добровольчі українські воєнізовані формування також ішли напролом, намагаючись запобігти повному краху.
«У 2019 році вони казали, що росіяни збираються атакувати. У 2020 році вони казали, що росіяни збираються атакувати, – говорить він. – Для нас це – стара новина. Ми чули це раніше».
Українські військові сьогодні не такі, як були у 2014 році, коли погано екіпіровані солдати відчайдушно билися з навченими та добре озброєними бойовиками російських гібридних сил у Донецькій та Луганській областях. Широко відомо, що солдати російської військової розвідки брали участь у їхньому спорядженні, навчанні та навіть були командирами. Добровольчі українські воєнізовані формування також ішли напролом, намагаючись запобігти повному краху.
«Всі солдати божевільні»
Цей 503-й батальйон морської піхоти відомий як «борсуки». Ця конкретна рота дислокована у Верхньоторецькому, на лінії фронту на північ від окупованого Донецька.
У бункерах і окопах, виритих на схилі пагорба та прилеглих полях, із польовими телефонними лініями, протягнутими через чагарники та дерева, солдати роти, здебільшого, просто чекають. І часто «дуже, дуже нудьгують», – каже Рома, кулеметник, рядовий з Маріуполя.
«Всі солдати, звісно, по-своєму божевільні, – каже він, попросивши, як і всіх солдатів частини, ідентифікувати його лише за іменем та званням, згідно з українськими військовими вказівками. – Як тут живеться? Це поля, це бруд, немає електрики».
«Дев’яносто відсотків війни стоять і чекають. Десять відсотків – коли є рух, щось відбувається, – зауважує Рома. – Найгірше те, що ти чекаєш, чекаєш».
«Війна – це пекло», – каже Ростислав, 29-річний рядовий із міста Запоріжжя, який з 2014 року служить у морській піхоті. Він – один із тих, хто найдовше служить у цій роті. «Важко передбачити, що буде» з росіянами, міркує він про можливе вторгнення.
Ротація для солдатів складається з шестигодинних змін, вдень і вночі, моніторингу та спостереження за позиціями російських гібридних сил приблизно за 1,5 кілометра, через засніжену галявину і до лінії дерев. Українські підрозділи, цей та інші, мають суворий наказ не відкривати вогонь по позиціях противника і навіть не відкривати вогонь у відповідь при обстрілі без чіткого наказу старших.
З нового року помітних обстрілів, кажуть солдати, майже не було, тому багатогодинне спостереження за лінією дерев у засніжених чагарниках і полях з прицілом нічного бачення чи тепловим біноклем, нестерпно втомлює. Більшість пересувань – це бродячі собаки чи зайці, які бігають по відкритих просторах або по покинутих залізничних коліях.
У рідкісних випадках солдати беруть жменю стріляних гільз і нагрівають їх у невеликій печі в одному з передніх бункерів. Потім розпечені гільзи, що світяться, загортають у мішок і кладуть на бруствер, щоби противник, який спостерігає за цим, починав стріляти.
«Важко інколи зрозуміти, в чому сенс, усе це очікування, нічого не відбувається, – каже 29-річний старший сержант Богдан із Волині. – Проводиш багато часу, стоячи, і в голові пролітають усілякі думки».
«Я не думаю, що це станеться», – сказав Богдан, відповідаючи про ймовірність нового російського вторгнення.
Більшість сил розташовані на цій позиції з кінця серпня та з початку вересня. Невдовзі після прибуття, за словами Багатюка, був сильний обстріл артилерії, імовірно, зі 152-мм гаубиці середнього калібру. Один із членів роти в результаті обстрілу отримав важке поранення, його евакуювали до шпиталю для лікування. Він каже, що хлопець вже не повернеться до служби.
«Я весь час сумую за нею»
Втома довгих днів чи ночей без подій переривається нескінченними завданнями з облаштування передової. Бункери для сну, приготування їжі, вкопування їжі на метри вглиб цупкого глиняного ґрунту, що накривають колодами та імпровізованими пластиковими та термобудівельними матеріалами, аби ізолювати. Посеред зими, коли то замерзає, то тане, всі дахи протікають, крапає холодна вода на одяг, рюкзаки, спальні піддони та інше.
У головному спальному бункері, що розташований на два метри вглиб землі, шість солдатів сплять на фанерних нарах, простір обігрівається пічкою на дровах. Важко розвернутися так, аби не зіштовхнутися із кимось чи чимось. Відповідаючи на запитання про святкові декорації, які все ще прикріплені до вхідних дверей і до стелі, Василь, рядовий із Черкас, пожартував: «Ми цього року привезли італійського дизайнера для декорування».
Втома також зменшується завдяки сигналу Wi-Fi, який використовують для завантаження відео, перегляду фейсбуку і спілкування з рідними. «Без інтернету ми б точно збожеволіли», – зауважує Богдан.
Рома, кулеметник з Маріуполя, каже, що працював над створенням американського мінісеріалу від HBO під назвою «Вбивство покоління» про морських піхотинців США, які очолювали наступ на Багдад у 2003 році, і про більш повсякденні, бюрократичні перешкоди та тилові проблеми, з якими вони зіткнулися.
29-річний рядовий Олексій, який також родом із Маріуполя, встиг піти у відпустку двома тижнями раніше, у січні, щоб відсвяткувати перший день народження доньки.
«Але я пропустив її перший зуб, її перші кроки. Я весь час сумую за нею», – сказав він.
Російським солдатам, на його думку, не вистачає того, що є в українських: мотивації. Росіяни, каже він, розгорнуті, і якщо їм накажуть, вони виконують свою роботу та виконують накази, як будь-який солдат. Але для українців, за його словами, «мотивація походить від захисту своєї родини, своєї країни, своєї землі».
Сидячи в шортах і футболці у власному, більш просторому бункері, Дмитро Багатюк, командир роти, розповів, що перестрілки та артилерійські обміни були інтенсивнішими у 2017, 2018 та 2019 роках, а очікування нової війни, яке зображується в новинних заголовках і телевізійних передачах, насправді не відображається на тому, як солдати виконують свою роботу. Вони роблять те, що робили весь час, говорить він.
Відповідаючи на запитання про зростання кількості поставок зброї з таких держав, як США, Велика Британія, Чехія та з країн Балтії, Багатюк сказав, що вони дуже вітають це. Але, на його думку, це не принесе негайної користі.
«Якби вони мені їх подарували завтра, я б сказав: «Чудово! Дякую», але я не знав би, що з ними робити, – каже він. – Потрібно навчатися використовувати їх. Необхідно знати, як вимірювати відстань. Знати, як прицілитися в них. На це потрібен час».
«Це – війна, – сміючись, сказав Рома. – Це не для всіх».
