У лютому маємо річницю від дня народження Уласа Самчука – одного з найкращих українських прозаїків ХХ століття. Це, щоправда, не «кругла дата». Та все ж, маємо цього року один Самчуковий «антиювілей».
Літописець українського простору
Самчука часто називають «літописцем українського простору». І це справді так. У автобіографічній повісті «П’ять по дванадцятій: записки на бігу» письменник так представив першу половину свого життя (написане це було 1 серпня 1945 року):
«Ось моя власна історія. Від 1905 до 1917 імперія Романових. 1918–20 – Українська Народна Республіка. 1920–1927 – Жеч Посполіта. 1927–1929 – Німеччина Веймарська. 1929–1940 – Чехословаччина. 1941–1944 – німецька окупація в Україні. 1944 – до цього дня Німеччина «п’ять по дванадцятій».
Маю сорок років життя. Народився під час війни, виріс під час війни, зрів під час війни. Одинадцять років війни і революції, п’ятнадцять років вигнання, чотирнадцять миру. Польська, німецька і мадярська в’язниці. Тричі нелегальний перехід кордонів.
Свідок постання України, Польщі, Чехословаччини, Карпатської України, Протекторату, Генерального Губернаторства, Райхскомісаріяту Україна, Другого Райху, Третього Райху. Свідок їх упадку. Свідок двох найбільших воєн в історії світу. Царі, королі, імператори, президенти, диктатори, Муссоліні, Гітлер, Сталін. Голод 1932–1933, концентраційні табори…»
Описав майже «всю Україну» ХХ століття
Всі ці події так чи інакше знайшли висвітлення в багатогранній творчості Уласа Самчука. Художні твори письменника розповідають не лише про його рідну Волинь («Кулак», трилогія «Волинь», «Юність Василя Шеремети», «Чого не гоїть огонь»), а й про Карпатську Україну, яку зараз іменують Закарпаттям («Гори говорять», «Сонце з Заходу»), про Наддніпрянщину («Марія», перші дві частини трилогії «Ост»), про українців на еміграції («На твердій землі», третя частина трилогії «Ост»).
А, окрім художніх творів, маємо чудові мемуарні твори Самчука – «На коні білому», «На коні вороному», «П’ять по дванадцятій», «Планета Ді-Пі». Ще є численні оповідання, публіцистичні статті, репортажі…
Самчук описав майже «всю Україну» ХХ століття.
Серед закордонних українців Самчук вважався найбільш читабельним українським письменником сучасності. У радянській же Україні його твори були заборонені.
Високу оцінку творам Самчука давав знаний літературознавець Юрій Шевельов (Шерех). Коли відзначали 75-літній ювілей письменника, була спроба висунути його на Нобелівську премію. Офіційно це зробив російський емігрантський журнал «Современник». Однак ця престижна премія Самчуку так і не дісталася. А шкода… Він був цілком достойний її.
Євроцентризм поєднаний із україноцентризмом
Попри радянофільські ілюзії в молоді роки, Самчук досить швидко позбувся їх. Письменник уже в своїх ранніх творах показував нутро радянської влади, яка, на його думку, мала витоки в російській ментальності.
Це чудово продемонстровано в романі «Кулак», завдяки якому Самчук «увірвався» в українську літературу. Не даремно його «пасли» радянські спецслужби протягом тривалого часу. А в 1957 році, коли вийшов друком Самчуковий роман «Темнота» (друга частина трилогії «Ост»), в якому чи не вперше в світовій літераторі розповідалося про систему ГУЛАГу, в радянській Україні почали з’являтися публікації, де «розвінчувався» цей автор.
Власне, радянські пропагандисти розгорнули проти Самчука наклепницьку кампанію – як пізніше проти Олександра Солженіцина. Очевидно, не даремно. Це теж було своєрідне визнання таланту письменника.
Також варто відзначити, що Самчук був надзвичайно освіченою людиною.
Марія Білоус-Гарасевич так писала про нього: «Сильна творча особистість зробила на мене велике враження, а далі, чим більше я пізнавала Уласа Самчука, тим це враження посилювалося. Він був якийсь блискучий у всьому: в дискусіях (навіть у контроверсійних), у творчих задумах і втіленні їх, в поглядах на життя, на творчість, мистецтво, політику... Його зацікавлення та інтелект я колись у Києві назвала «універсальним». Здавалось, не було теми для нього незнаної, про все мав свою цікаву думку, свій погляд і хоч опонент з ним не завжди погоджувався, але не міг заперечити, що Улас Самчук одна з найбільших, найцікавіших особистостей серед українців взагалі, а в літературі зокрема».
Самчук один із найбільш євроцентричних українських письменників
Самчук володів багатьма мовами – не лише рідною українською, а й російською, польською, чеською, французькою, німецькою, англійською. Він прекрасно знав європейську літературу. До того ж твори багатьох європейських письменників читав в оригіналі. Непогано знав європейську, зокрема німецьку, філософію. Загалом Самчук один із найбільш євроцентричних українських письменників. До того ж його євроцентризм поєднувався із україноцентризмом.
Здавалося, творчість Самчука мала б вивчатися в українських школах – якщо ми хочемо зробити наших дітей європейцями й водночас українськими патріотами. Але ж ні…
Чому твори Самчука вилучили зі шкільних програм?
Щоправда, певний час творчість Самчука вивчалася в курсі української літератури середньої школи. Зокрема, роман «Марія». Його трактували як твір про Голодомор. Хоча, власне, «Марія» не стільки твір про цю страшну подію, як про те, що привело до неї.
Однак десять років тому («ювілей» одначе!) Міністерство освіти, очолюване Дмитром Табачником (перебуває під санкціями РНБ України зокрема за «сприяння спецслужбам Росії в окупації українських територій» – ред.), вилучило зі шкільних навчальних програм вивчення творчості Самчука. Робилося це під «благовидним приводом». Мовляв, твір «Марія», який вивчався, депресивний, погано впливає на психіку дітей.
Насправді, причина була в іншому. Десять років тому, коли Україною керував московський васал Віктор Янукович та «іже з ними», активно в нас насаджувався «русский мир». Самчук же є письменником, який не лише не вписується в цей «русский мир». Він рішуче протистоїть йому. І це чудово розуміють адепти «русского мира».
Не випадково прем’єр-міністр часів Януковича Микола Азаров, який так і не зміг вивчити української мови, зараз, сидячи в Москві, продовжує воювати проти Самчука в соціальних мережах, пишучи різного роду «одкровення» про письменника.
Табачника давно вже немає в Україні. Він благополучно, як і Азаров, Янукович, перебуває за кордоном, живучи на відпрацьовані свого часу тридцять російських срібняків. Але, схоже, його справа щодо Самчука живе й перемагає. У шкільні програми письменника так і не повернули. Хоча в нас вивчають менш талановитих радянських письменників. І це при декларованій декомунізації й євроінтеграції.
Знаходяться різного роду проросійські підспівувачі, які розповідають про різні «гріхи» Самчука, як це робить згаданий Азаров, називаючи його «нацистским пособником, издатель газеты «Волынь», участником еврейских погромов в Ровно». І це при тому, що нацисти позбавили Самчука можливості редагувати газету «Волинь» й кинули до в’язниці.
Розповідають ще про «Самчуковий антисемітизм». Хоча в його публіцистичних статтях й близько немає ніяких антисемітських моментів. А в його трилогії «Волинь» зустрічаємо вияви співчуття до євреїв.
Громадськість уже не раз зверталася до Міністерства освіти, щоб повернути Самчука до шкільних навчальних програм. Але чомусь (?) ніякої позитивної реакції немає. Все залишається так, як і є.
Можливо, десятиліття «без Самчука» – цього вже достатньо. І його творчість мала б зайняти належне місце в шкільних програмах. Тим паче, що ця творчість багатогранна, цікава й повчальна для українців – особливо в часи нинішні.
Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
