«Забуваю, що на протезах». Історія бійця «Азову», який вибрався з палаючого бліндажа, щоб знову танцювати

ЛЬВІВ ‒ Рік тому військовослужбовець бригади «Азов» Олександр Жавненко став на два протези. День за днем, крок за кроком і сьогодні він не відчуває, що ходить не на власних ногах, а «інших». За цей час він разом із дружиною отримав грант на власну справу ‒ розвиток танцювальної студії Yavir Dance Space.

Як грантова допомога сприяє ветеранському бізнесу у Львові?

Піднятись сходами, ходити вулицями, водити автомобіль, взяти на руки дитину ‒ сьогодні для Олександра Жавненка не є проблемою. Навіть не зауважуєш, що він на двох протезах. Олександр просто про них забуває. Але рік тому, коли вперше піднявся на протезах, було не все так легко. Щоденні тренування, навчання, звикання. Протезування проходив у центрі Unbroken.

«Сходи, безбар’єрність, десь мені було зручніше. Я думав, чи менші сходи, чи пологий спуск. Мені потрібно було планувати свій день. Я собі думав, куди мені треба поїхати, як там можна пройти, де нижчі сходи. Більше планував. А тепер я про це не думаю. Для прикладу, сьогодні, оскільки машина була на ремонті, то я скористався громадським транспортом. Проблем ніяких не виникло. Я, дійсно, дуже багато всяким займаюся і треба скрізь встигати, то я просто забуваю, що в мене протези», ‒ говорить Олександр Жавненко.

Ветеран веде дуже активне життя. Щодня має зустрічі, перебуває у добрій фізичній формі. А в цьому допомагають йому заняття парахокеєм, який став для нього водночас і реабілітацією. Разом з іншими ветеранами з ампутаціями кінцівок об’єднався у хокейну команду на Львівщині – і чотири рази на тиждень вони тренуються на льодовій арені.

«Хочеться бути активним. Багато почали проєктів із дружиною і самостійно. Курси, навчання. Дитина не дає можливості бути неактивним», ‒ каже ветеран.

А ще танці. Адже танці познайомили і поєднали Марію та Олександра ще в народному ансамблі «Мрія». 15 років подружжя ‒ разом.

«До танців ми прийшли давно. Вони нас з дружиною супроводжують. Мене з дитинства, Марія пізніше долучилася до танцювального світу, але професійніше», ‒ додає Олександр Жавненко.

Більш як шість років Марія, професійний хореограф, має власний танцювальний колектив у Львові Yavir Dance Space.

Навчає дітей різного віку, окрім того, викладає хореографію у закладах дошкільної освіти. Але мріяла про відкриття великого танцювального простору з комфортними умовами для занять, з місцем, де б батьки могли почекати дитину.

«У садочках діти підростають, і їм потрібно йти в колектив. Наша ідея була в тому, щоб діти не лише вміли танцювати, виступали, а ще й розвивались. У час ковіду ми зіштовхнулися з багатьма труднощами, змінювали зали. І тут ‒ повномасштабне вторгнення. Багато дітей виїхало, орендарі підняли оплату за зал – і ми просто не могли все витягнути. Тому шукали такий зал, де нам дозволять робити все, що нам треба для професійного заняття з хореографії», ‒ розповідає Марія Жавненко.

Марія і Олександр з перших днів війни, чекаючи на народження дитини, займались волонтерством, а потім організували пошиття нош для військовослужбовців. Коли ними почала забезпечувати держава, то зупинили цей процес.

У 2023 році, коли донечці був місяць, Олександр Жавненко долучився до війська. Спершу служив у Національній гвардії у Львові, але дуже швидко зрозумів, що це не його справа і перевівся в бригаду спеціального призначення «Азов».

«Я відразу зрозумів, що не зможу сидіти і залишатись осторонь. Чекав народження дитини і хотів знайти свій підрозділ, куди б міг піти. 1 жовтня 2024 року був поранений. Ми тоді перебували в напрямку селища Нью-Йорк і Торецька. Бої там тривали місяць. Під час однієї з ротацій, перебуваючи на позиції, відбувся артобстріл і пряме влучання в наше укриття. Двоє, у тому числі і я, отримали важкі поранення. А третьому побратиму пощастило – і він зумів організувати евакуацію до години. Тоді ще евакуація швидко організовувалась», ‒ розповідає Олександр Жавненко.

Про те, що втратив одну ногу, знав одразу після поранення, але друга ще якось трималась. Йому самостійно вдалося вибратися з палаючого бліндажа, накласти турнікети.

«До останнього, навіть після того, як мені ампутували праву ногу в стабілізаційному пункті, запитав лікаря, що з лівою ногою, бо мені здавалося, що там нічого страшного. Він сказав, що вже на місці будуть розбиратись. Після евакуації в Дніпро, Луцьк і тоді Львів, де ухвалили рішення про необхідність ампутувати другу ногу. Пояснили мені, що стопа буде нефункціональна. Зрештою, з досвіду інших хлопців, дівчат, які отримали поранення, які спочатку зберегли стопу, через деякий час ногу ампутували. Мені, думаю, було б складніше психологічно, коли б довелось пізніше таке рішення ухвалювати. Напевно, добре, що так все склалось», ‒ каже ветеран.

Дружина з маленькою донькою були у нього в госпіталі на другий день після поранення. Це підтримало, допомогло, додало сили і надії.

«Дружина постійно була зі мною», ‒ наголошує Олександр.

Тривога відпустила Марію лише тоді, коли чоловіка евакуювали у Львів. Вдома допомагали, як кажуть, навіть стіни і впевненість, що все буде у них добре, що Олександр одужає і повернеться до активного життя.

«Не було часу на тривогу: треба було підтримати чоловіка в тонусі, якось мотивувати, поки він був в лікарні, доглянути дитину, а ще танцювальна студія. Тому не було навіть часу подумати про те, що, наприклад, мені погано, бо так склалося все. У мене часто виникає така думка, як це вдалося пережити і ніби це було не з нами. Ми просто продовжували жити і виконувати всі свої обов'язки. А тепер він втягує мене у різні активності», ‒ говорить дружина ветерана.

Під час лікування та реабілітації Олександр у числі інших воїнів після поранення пройшов навчання, як розпочати власну справу. На той час він нічим не займався. А Марії довелось змінити зал для танцювальної студії. Тоді у подружжя виникла ідея представити свій проєкт для отримання гранту.

«Їм сподобалась наша презентація, що це добрий бізнес. Але я ніколи студію не сприймала як бізнес. Це більше справа мого життя, це любов до цього мистецтва. Я понад п’ять років цим займалась, і нам допомогли розробити бізнес-план», ‒ каже Марія Жавненко.

«Я йшов без якоїсь конкретної ідеї. Просто хотів переключитись з цього постійного перебування в лікарні. І там виникла ця ідея, що це може допомогти справі Марії. Тепер це наша спільна справа», ‒ продовжує розмову Олександр.

Подружжя отримало грант на суму 500 тисяч для розвитку танцювальної студії. Почали з пошуку приміщення для занять, домовились за оренду і наважились. Власні гроші вклали у ремонт.

Цей ветеранський грант дозволяв не проведення ремонту у залі для тренувань, а покращити умови для танців. А саме: налагодити відповідну температур повітря у залі, постелити правильне покриття. Придбали кондиціонери, музичні колонки, дзеркала, потрібні речі для занять.

«Грант нам дозволив купити основні матеріали, техніку. Ми розширили простір, розширили коло відвідувачів. Відтак треба було докупити аксесуари. І грант якраз це допоміг. Враховуючи всі вкладення, то зараз ми заробленими коштами перекриваємо зарплату п’ятьом працівникам. Вихід ‒ у нуль на цій новій локації. Але вона працює за рахунок інших», ‒ говорить Марія.

Ветеранське подружжя створило не просто танцювальну студію, де навчають танцювати, а простір, колектив, в якому займається близько ста дітей. Також надали можливість побратимові Олександра після поранення і ампутації проводити тут заняття з йоги, бо мав великий досвід ще до війни, а тепер має і роботу.

Олександр Жавненко вже демобілізований, наразі допомагає дружині зі студією, водночас навчається і має плани, не відчуваючи страху про майбутнє.

«Не маю страху, чим я буду займатися, впевнений, що я можу себе реалізувати в будь-чому. Зараз планую, більше таки в пошуках, щоб визначитись. Допомагає досвід війни і мене в війні, що все можна подолати. Тобто немає якихось таких суперскладних речей, яких не можна подолати. А ще я розумію, що є заради кого старатись і з підтримкою кого», ‒ каже ветеран.

А ще він любить танцювати з дружиною і має мрію відтворити їхній танець, з яким колись виступали.

Бізнеси ветеранів

Спеціальні наліпки «Підтримай бізнес ветерана» з’явились у Львові два роки тому. І з неї зрозуміло, що це підприємницька діяльність ветерана війни. За останні роки у місті ветерани або ж їхні дружини відкрили салон краси, реабілітаційний кабінет, волонтерський автосервіс, творчу майстерню, фотостудію, мобільну доставку, Центр розвитку дитини та підтримки сім’ї «Ключі», кав’ярні, зоомагазин, «мопсомати», виробництво снеків.

Торік 124 ветерани отримали грантову підтримку від Львівської міської ради. А це до 300 тисяч гривень на розвиток власної справи.

Олена Савицька, керівниця управління економіки Львівської міськради, розповіла Радіо Свобода, що програма підтримки ветеранського бізнесу ‒ комплексна і не тільки передбачає фінансову підтримку, але й навчання, зокрема отримують базові навички з маркетингової стратегії, вчаться писати бізнес- плани, грантові заявки.

«Навіть вчаться ораторському мистецтву для презентації своїх бізнес-ідей. Таке навчання пройшло значно більше ветеранів ‒ було 250 учасників. Незважаючи на те, що не всі отримали фінансову допомогу, це навчання закладає базу і дає потенціал для розвитку, пошуку можливостей. Ті, хто отримав допомогу, для прикладу 2024 року, а це 84 учасники програми, ми з ними комунікуємо, розуміємо, які у них проблеми», ‒ говорить Олена Савицька.

На сьогодні жоден ветеран чи член його родини ‒ учасник міської програми ‒ не припинив своєї діяльності. Але розвинув свою справу.

Цьогоріч уже шістнадцять ветеранських бізнес-проєктів у рамках програми «Відвага до бізнесу» отримали по 100 тисяч гривень допомоги від міста і ще по 300 тисяч від німецької організації. Перед цим вони пройшли бізнес-тренінги, під час яких склали бізнес-плани, навчалися писати грантові заявки і вивчали основи маркетингу. Серед проєктів, які представили ветерани та їхні родини, були рибне господарство, реабілітаційний кабінет, відновлювальний простір для військових, створення прикрас.