«Армія людину не змінює, армія людину підкреслює» – Герой України, учасник спецоперації «Квадрат»

ЛЬВІВ – Юрій Жуковець (позивний «Змій») удостоєний звання Героя України у 25 років за виконання бойових завдань, зокрема на Харківщині та Курщині.

Разом із підрозділом він потрапив у засідку, російський солдат поцілив у нього п’ятьома кулями, але, попри важке поранення, капітан Жуковець продовжив командувати групою до повного знищення противника, даючи накази на евакуацію і прикриття побратимам.

Командир роти розвідки 103-ї окремої бригади ТрО імені митрополита Андрея Шептицького Юрій Жуковець у серпні 2025 року командував спецоперацією «Квадрат», під час якої українські бійці форсували річку Сейм і відбили у російської армії півострів, що мало стратегічне значення.

Розмова з Юрієм Жуковцем про службу, важкі бої на Харківщині, Курщині, Сумщині. І про те, що допомогло його підрозділу не понести великі втрати.

– 19 лютого 2022 року вам виповнилось 23 роки і ви пішли воювати. А могли не йти?

– Я не міг не йти. Морально, перед собою. Сім'я, бізнес, все ж тут з'явилось, в Україні. Я не шукав щастя за кордоном. Відповідно, напали на мою країну і хочуть її знищити і забрати, тому я зобов'язаний захищати, незважаючи на вік. До того ж, поки я навчався в університеті, закінчив військову кафедру, отримав звання молодшого лейтенанта. І мені було зрозуміло, якщо буде [більша] війна, то треба йти і захищати. Тобто, це навіть не обговорювалось.

‒ Коли була Помаранчева революція вам було 5 років. Під час Революції Гідності ‒ 15. Ці події, а також потім, як розгортались бойові дії на Донбасі, історії про незламних «кіборгів», які тримали оборону Донецького аеропорту, мали вплив на ваше формування?

‒ Вплинули, звичайно. Інакше ніяк, бо я все бачив і розумів. У 15 років ми були з хлопцями злі на себе, що не можемо поїхати і брати у всьому участь, бо залежали від батьків. А коли вже повнолітній і тут повномасштабна, то й питань не виникало. У 2014 році українці боролись, щоб держава жила у мирі, розвивалась, щоб росли діти. Відповідно, переймав на себе ці цінності.

– І в лютому 2022 році пішли у військкомат.

–Було дуже важко потрапити. Записувався і списки кудись пропадали. Стояли всі. Хто мав бойовий досвід з 2014 року, того забирали. Вдома гортав телефон і натрапив на оголошення про створення нової бригади, Тероборони, взяв таксі і одразу поїхав. Мені знайшлось місце. І було ще й легше тим, що дружина з дітьми поїхала за кордон. Взяла в машину ще дві сім’ї. Через кілька місяців жінка з дітьми повернулась назад. Моя голова у цей час була вільна, лише забита війною. Бізнес поставив на паузу.

Мені пощастило, хоч тоді я так не думав, ми виїжджали як останній батальйон із бригади. Мали десять місяців на підготовку. Всі люди були мотивовані, вони хотіли їхати на передову.

– Як ви себе налаштовували на службу, пристосувались до умов в армії?

– Розумів, що чим краще зараз підготуєшся, тим більша ймовірність, що виживеш. Те саме розуміли хлопці і ми спрацьовувалися як команда. Були такі люди, які не потребували зайвого пояснення. Звичайно, бесіди доводилось проводити. Молодшим від мене був один хлопчина. Всі були мотивовані і працювали, розуміючи, що маємо час навчитися. Найважче було оте очікування, сидіти і чекати, коли поїдемо на передову. Мені це було найважче, тому що чекав роботи.

– А чого від себе не очікували в умовах війни?

– Вважаю, поки щось не сталося, не варто про це переживати. У мене якесь таке кредо, тому я не накручував себе, не думав, а що буде, що мене чекає, що може бути ампутація чи щось інше. Тобто, я працював, треба було думати про особовий склад. Зациклювався на роботі і особовому складі. Відповідно, часу на дурне думання не було. Коли став командиром роти, то аналогічно. І навіть після поранення, проходження реабілітації, проводив з людьми бесіди, бо ми були націлені на комплектування роти, забезпечення майном. На фронті треба діяти і працювати.

Довіра і взаємодопомога

‒ Ви ‒ молодий командир роти, поруч ‒ воїни старшого віку. Як відбувалася комунікація, будувалась довіра?

‒ Дуже легко. Я ж з ними ходив на виходи, разом працював. До поранення, практично, на всі виходи ходив. Вже після, останні 9 місяців, не ходив, а керував. У мене проблем з комунікацією не було. Бо мене бачили на бойових завданнях. До того ж, ми всі розуміли, що і нащо робимо. Нам сильно пощастило з командиром бригади. Бо давали час на підготовку, все необхідне для виконання задач, а ми, відповідно, давали результат. Були партнерські стосунки. І хлопці були відповідальні.

Забезпечували себе технікою, пробували залучати різну допомогу. Львів активно допомагав. Основна ціль була ‒ виконати задачу і щоб усі були живі.

Мені пощастило з сержантами, оточували люди з бойовим досвідом, які підказували і вчили. На початках, коли мені бракувало досвіду, я прислухався, дивився, як вони роблять. Пізніше, коли сам набрався досвіду, почав за собою вести людей.

Наш підрозділ ‒ розвідка. Відповідно, ми всі між собою спілкувалися, говорили про задачу, враховували думки один одного, тому що це важливо. Паніка сіється тоді, коли немає інформації і знань, коли не розумієш, як діяти в тій чи іншій ситуації.

‒ У вашому розумінні професійна армія ‒ це… ?

‒ Добре тренування, повага один до одного, адекватні люди-професіонали, які розуміють, що потрібно робити, розуміють проблеми інших людей, які слухають. А коли тебе люди слухають, коли люди з тобою спілкуються, то тоді будуєш. Ми проводили активний рекрутинг, тому багато людей приходили до нас самі. І в цьому теж був ключ, що велика кількість адекватних чоловіків свідомо приходили. Влітку 2025 року у нас була 100% комплектація рот. Це розвідка бригад. Багато хто після СЗЧ (самовільне залишення частини – ред.) повертався з інших частин і конкретно йшов до нашого підрозділу.

‒ Як вони пояснювали те, що пішли в СЗЧ?

‒ Різні ситуації були. Взагалі, про СЗЧ складно говорити, бо це дуже індивідуальна штука. Треба спілкуватися з кожною людиною окремо. Тобто, людей «паяє» по-різному: хтось був дуже довго на позиції, хтось поніс велику втрату, про когось дбали, а про когось забули, хтось ледь вийшов з оточення і зібрав речі ‒ поїхав додому. Посидів, подумав, поспілкувався, прийшов до нас, сподобалось і залишився. СЗЧ не зараховували тоді.

Але я так спрощено говорю, насправді. Ситуації індивідуальні. До цих людей жодних питань зараз. Все ж десь виник у них конфлікт. І багато говорять про те, що хотілося їм все кинути і кидали. Ставлення командира і це обурювало.

Я вважаю, що випадки СЗЧ повинні розглядатися індивідуально. Не можна на всіх дивитись під одним кутом. Дуже велика різниця, чи людина з навчального центру втекла в СЗЧ, чи людина, яка два-три роки була на бойових позиціях. І тоді її, дійсно, «попаяло». А потім подумала і хоче повернутись. Тому це два різних СЗЧ.

Якщо людина хоче повернутися, то, вважаю, що їй мають дати всі можливості це зробити і вибрати бригаду, підрозділ, куди вона хоче. У нас дуже класно працювала оця система, що люди після першого СЗЧ могли вибирати собі підрозділ і могли призиватися туди, куди хочуть. Були ситуації, коли люди, наприклад, не могли перевестися, але вони хотіли працювати в іншому підрозділі і через СЗЧ переходили в інші підрозділі.

У розвідці важливо, щоб люди довіряли один одному, щоб могли розраховувати один на одного. Якщо немає довіри в людей, які виходять на вихід разом, то в принципі задача не буде виконана, в будь-якому випадку.

Армія людину не змінює, армія людину підкреслює. Всі її позитивні і негативні риси армія просто виводить на новий рівень.

‒ Як вплинула на вас війна?

‒ Треба спілкуватись з тими, хто мене знав до того. Я завжди працював з людьми. У 19 років став директором на фірмі, а в 20 років відкрив власну. У мене народилась дитина, відповідно, сім'я, відповідальність. Ковід почався. Продав частину фірми. [Масштабна] війна почалася. Закрили. За місяць відкрили. Поїхав воювати. Знову ж таки, всюди відповідальність за людей, тому що це їхні роботи, їхні зарплати, їхні сім'ї. У тебе не просто людина в підпорядкуванні, у неї є дружина, батьки, діти, баби, сестри. Це велика родина. Це люди, які чекають ту людину, які переживають, які її люблять. І коли ти дивишся на людей, це в тебе не цифри в очах, а Петро, Іван, Василь, Юра.

Тільки ми стали на ноги, тільки я продав половину фірми, ми об'єднали з моїм партнером, буквально почали нормально заробляти і підніматись ‒ повномасштабна війна. Все, ну що робити? Треба йти воювати, захищати свою батьківщину. Пішли захищати. Та й все.

‒ Ви були на дуже різних напрямках ‒ Лиманський, Харківський, Донецький, Сумський, зайшли на Курщину (РФ) ‒ де було надскладно?

‒ Пекельно складна була Харківщина. Дуже важко було.

‒ Це 2024-й?

‒ Так. Табаївка (російські війська просунулися вздовж лінії Куп’янськ-Сватове-Кремінна та захопили село Крохмальне Харківської області. 28-29 січня було зрозуміло, що село Табаївка під загрозою, а воно розташоване біля стратегічно важливої річки Оскіл. РФ заявила про захоплення села ‒ ред.).

Там такий рельєф, місцевість на схилі. Знизу ‒ болото і росли колючі рослини, дуже гострі кущі. Слизько, дощі йдуть, бо весна, болото. Вода піднімається, вода опускається. Це, напевно, найважче для мене було. Заїжджав, виконував свою роботу, йшов у бліндаж і так кожен день їздив туди-назад, бо я ще інформацію передавав, збирав, виходив за позиції, щось шукав, десь когось витягував – десь з 300-х, десь з 200-х. Хлопці були розкидані по позиціях, а я, відповідно, ходив на маршрути, запам'ятовував людей, заводив, набирав групу на позиції. Складність була саме в тому, що постійно схили. Наприклад, є різниця, що треба 300 метрів чи 350 пройти по рівній поверхні і під кутом.

Другий момент, спуски, коли треба було перейти від точки до точки, часто вони були голі. Тобто, якщо десь з дрона побачать, то дуже складно. Мене декілька разів підловлювали. У голові не раз крутилось, що я вже не вийду з тієї точки.

Артилерія стріляла, то було зрозуміло, що вони мене побачать. Тоді працював на відкритій місцевості, фактично. Ми більше ночами працювали, оптики ще не було, літали на цифровому або аналоговому зв'язку. Оптоволокна ще не було. І виходила така штука, що коли ти виходиш вночі, якщо в тебе літає тепловізійний дрон, то все навколо, наприклад, коли асфальт, то він теж світиться і ти світишся, тебе важко побачити. А коли ти йдеш посадкою чи полем, то тебе ідеально видно.

Дуже важливо на фронті, як облаштуєш свій побут. Ми завжди багато на собі носили, але у нас були максимально комфортні умови на війні. У нас завжди була кава, газові балони, щоб мати теплу їжу. Все брали зі собою. Тепловізори несли, щоб виставляти спостереження. Так, наплічник 50-60 кг, але знаєш, що сидиш потім і більш-менш почуваєшся добре. На якійсь позиції ми довше сиділи і відбувалась ротація, хтось їхав відпочивати, то привозили піцу, картоплю, щоб посмажити, аби не сидіти тільки на сухпайках. Ми дбали про це. «Старлінк» доносили до позиції. Тому важко мені говорити про всіх людей. Коли мокро і холодно, то не сильно повоюєш. Тому облаштований побут має значення. Звісно, на нуль ми ці вантажі не тягнули.

‒ Важко відходили, коли витягували поранених чи вбитих. Переслідують запахи війни?

‒ Запах смаженого людського м'яса... Коли рука піднімається, гази виходять і йде оцей запах. До такого ніяк не звикнеш. Ти робиш у такі моменти свою роботу, потім відходиш. Я не панікував, бо робота є робота. Пам'ятаю, я повертався за хлопчиною, тобто, евакуював його. Якраз робили групу. Це було між позиціями. І так вийшло, що за ним спустився тільки я. Мене прикривали зверху РЕБом. Більше ніхто не міг спуститись.

Я одну плиту з бронежилета дістав, а задню залишив. Бо я розумів, якщо будуть обстрілювати, то буде все. І прибігаю до нього, а в нього рука вже висіла на кусочку шкіри. Кістку було видно, що вона розламана. Наклав турнікет. Він почав кричати. Такий нелюдський крик. Такого крику я ніколи не чув. Почав його витягувати. По нас почав міномет працювати. Хлопці тримали РЕБ і ми якимсь чудом вийшли. Це якраз на Харківщині було. Ти просто розумієш, що ти повинен це зробити, бо ніхто інший не зробить на даний момент. Просто маєш виконувати завдання. Потім переключаєшся, іншим займаєшся. Індивідуально від людини залежить, як вона сприймає.

Зачистка і штурм на Курщині

‒ Де найбільше зіштовхувалися впритул з російськими солдатами?

‒ Найбільше, напевно, на Курщині. Там я свої п'ять куль зловив з-за рогу будинку. Там були зачистки, штурми.

‒ Зайти на Курщину – це було правильне, на вашу думку, рішення воєнного керівництва?

‒ Звичайно. Росія напала на Україну, на нас йде російська армія, постійно обстрілюють українську землю і її нищать і є можливість перевести вогонь до них. Звичайно, що це треба робити. Якщо нічого не робити, то результат буде один.

Звісно, треба пробувати і на якийсь час українська армія відтягнула вогонь. Російська армія тоді забрала Бахмут і були розмови про Покровськ. З моменту, коли почалась Курська операція, і до моменту, як вона закінчилась, ми не втратили жодного пункту. Бо російські війська були зосереджені на тому, щоб викинути нас з Курщини, бо це для них був удар.

До того ж увесь світ побачив їхню «неприступну» оборону, як вони себе позиціонували, а в української армії раз і вийшло. І тримались довго. А втрати, на жаль, завжди є, бо це війна. Але нічого не пробувати і боятись, тоді який зміст взагалі щось робити?

‒ Що здивувало вас у місцевому населенні на Курщині?

‒ Я мало, насправді, комунікував з ними. Специфіка моєї роботи була інша ‒ ми заїжджали, заскакували, робили, виїжджали, доповідали, трішки відпочивали, отримували нову задачу і отак знову. Ми старались не затримуватись, з місцевим населенням не спілкуватись, тому що могли просто себе підставити під удар та й бажання в цьому не було ніякого. Хлопці, які на позиціях сиділи, то, звичайно, в них там було більше можливостей, бо вони були постійно.

Одного разу одна жінка автомат нам віддала, бо думала, що ми «свої». У неї «орк» переховувався, він втік і залишив у підвалі автомат. Сказала, що «ваш забув автомат». А ми такі: «Дякуємо» і вона тоді зрозуміла.

‒ Як ви «впіймали» п'ять куль? За яких обставин?

‒ П'ять це ті, що по тілу попали. А інших я не рахував. Між мною і ворогом була мінімальна відстань, метрів десять, на подвір’ї. Не знаю, чи він косий був, чи стріляти не вмів. Дві кулі потрапили мені в ліву руку, одна ‒ у праву ногу, одна ‒ в ліву і одна ‒ в живіт. Але за рахунок того, що, як мені лікарі пояснили, дистанція була маленька, мене просто прошивало, пішло на виліт. Три кулі я забрав. Поранений був 12 серпня 2024 року.

Населений пункт ми забрали і стратегічний об'єкт взяли. Я один був 300-й і жодного 200-го.

‒ І за це бойове завдання ви отримали Героя України?

‒ Напевно, за це і ще до того були фактори.

‒ Чи вже повністю відновились після поранення?

‒ Ще не до кінця функціонує рука. У мене дві пластини поставлені. Операція була складна, бо і пересадку кістки зроблено, тобто з таза вирізали кусок кістки, зробили кістковий цемент, з'єднали кості, поставили пластини і зараз все гарно зростається. Мені ще пропонували пересадити з ноги нерв, але я вже відмовився. А так пересадили шкіру, пересадили кістку. Мізинець я не відчуваю. Ось досі осколки вилазять. Зробили пересадки шкіри на нозі і на руці.

Зараз українські лікарі можуть усе зробити, просто тебе перебрати, як машину в СТО. Я думав, що руки взагалі не буде. Бо прийшов до тями в госпіталі у Сумах і дивлюсь, чи ноги та руки на місці. Рука була вся перемотана і там каша. Змирився, що буду без руки. Тим більше медик, який накладав турнікет, сказав, що, певно буде ампутація. Але заходить лікар і я кажу, що мені протез на руку потрібен зі струмом, якщо хтось на вулиці причепиться, щоб я мав перевагу. Він подивився на мене і засміявся, каже: «Дурню, ми тобі врятували руку і все буде добре».

‒ Вже після поранення ви брали участь в унікальній операції «Квадрат» у серпні 2025 року, форсуванні річки Сейм? У чому була складність?

‒ Ми штурмували півострів через річку, в ластах. Тоді взяли двох полонених і вісім вбили. У нас не було втрат. Підготовка тривала місяць, а операція – дві години. Вийшли і все гарно відпрацювали, встановили піхоту, позицію і поїхали. Українських бійців готували професійні інструктори. Дехто з хлопців не вмів плавати, хтось не вмів у ластах. Тренувались вдень і вночі, в дощ і вітер. Бійці чекали шість днів, закопавшись в окопах, погіршення погоди. І коли почався дощ, почали форсування. Першими плисти в ластах, з речами а спині, автоматом – це дуже потужно. Треба було переплисти 100 метрів річки, течія була внизу, хлопці перепливли, зав’язали канат і по ньому переправляли речі, човном переправляли важкий вантаж. Закріпились і почали працювати. Острів був знищений. На зачистку пішли три групи.

А по лінії українські бійці контролювали вогнем. З іншого берега були виставлені дві позиції, кулеметник. Практично, росіян взяли в кільце. Вони нас не бачили, ми контролювали півострів зусобіч.

Унікальна операція в тому, що важливо було вирівняти лінію фронту, щоб не дати російським солдатам забігти в тил, відсунути їх. Це місце було для них стратегічним, бо вони нас чули, бачили і передавали інформацію. Ми їм забрали вуха, очі, особовий склад, вирівняли лінію і не дали можливості зайти у бік чи тил. Це була дуже важлива задача, ми пройшли вперед. Ніхто не чекав штурму з води. Задача була нелегкою. Ми ‒ красунчики. Хлопці класно відпрацювали.

‒ Ви були у численних населених пунктах, якою вам відкрилась Україна?

‒ Збройні сили дозволяють тобі подорожувати по твоїй країні. Повністю.

У мене інше уявлення було про Сумщину. Насправді, таке собі… Але коли я приїхав, побачив тих людей, що там 95% – україномовне населення, як там люди на початку війни опір чинили, палили танки! Там дуже круті проукраїнські люди. Для мене Сумщина відкрилася по-новому. Це розрив шаблону. В інших місцевостях я такого не відчував. Сумщина для мене була невідома до війни, мало що знав і уявляв.

‒ Що плануєте далі: залишатиметеся в тилу і працюватимете на війну, чи все ж повертатиметеся у бригаду?

‒ Зараз стараюся допомагати підрозділу і паралельно займаюся своєю справою. Торік у грудні звільнився зі служби. Ще щось рано говорити.

Невідомо, як закінчиться війна. Не може вона стільки тривати. Всі це розуміємо. Я бачу, що зараз можна зробити. Якщо ще хтось не був у війську, то слід доєднатися до війська і допомагати тримати фронт, не давати просуватись ворогові далі, поки йдуть переговори.

Якщо допомагаєш війську, забезпечуєш, волонтериш, то цим і займайся далі, щоб тримати фронт, щоб ми могли взагалі домовитися про той мир. Оце я б зараз радив робити людям.

Якщо всі втомимося, розвернемося і підемо додому, то в українській історії ми таке проходили, коли прийшли більшовики, а далі був Голодомор.

В українців один вибір ‒ боротись і виборювати свою незалежність, свою державу або її у нас не буде.