«Згадуватиму хлопців, які загинули там». Розповідь «азовця» «Карася», який пережив теракт в Оленівці

Із «Карасем», офіцером 12-ї бригади «Азов» НГУ, захисником Маріуполя і колишнім полоненим, який вижив під час вибухів у колонії в Оленівці, зустрічаємося в одному з містечок Донеччини.

Поки не чути дронів і вибухів, вдається поговорити: просимо «Карася» розповісти про себе, згадати оборону Маріуполя та «Азовсталі», полон.

«Карасю» – 36 років, він родом із Херсонщини. «Карась» із липня 2014 року воював у лавах добровольчого батальйону «Айдар», потім – у 93-й ОМБр. Був на службі у Національній гвардії України. З травня 2018 року став бійцем «Азова». Брав участь у боях під Луганськом, біля Донецького аеропорту, на Світлодарській дузі.

Після виходу з «Азовсталі» наприкінці травня 2022 року «Карась» потрапив у російський полон – повернувся додому в результаті обміну 6 травня 2023-го. Вже 7 липня того ж року повернувся до військової служби.

Наразі «Карась» – заступник командира 2-го батальйону, виконує бойову роботу на командному пункті, займається бойовою підготовкою особового складу та формуванням резервів.

(Редакція не вказує прізвища бійця з міркувань безпеки)

– Чи маєте цивільну професію?

– Після школи на заводі здобув професію токаря. Проте я завжди хотів піти в армію. Ми в молодших класах раз на тиждень ходили до живих свідків подій Другої світової війни: допомагали їм зі справами та записували свідчення. І виникало бажання піти воювати, в армію піти. Проте на строкову службу мене не взяли – почули якісь шуми в серці і через це не допустили до служби.

– Коли ви збирали свідчення свідків Другої світової, що вас вразило найбільше? Це вас мотивувало піти воювати?

– Мене вразив сам факт того, що люди пішли захищати свій дім, свою країну проти загарбників, які напали тоді на Радянський Союз, на Україну.

«Карась», офіцер 12-ї бригади «Азов» Національної гвардії України

– Коли ви долучилися до війська?

– Я долучився до Майдану: періодично навідував там друзів. А потім у нас «віджали» Крим. І я вирішив, що теж треба щось робити. А ще були розмови, що Росія захоче зробити коридор до Криму суходолом через Донецьку, Херсонську області. Я сам з Херсонщини, це мій дім. І я вирішив піти добровольцем.

Поїздив по деяких військкоматах, мене ніде не захотіли брати. А по факту АТО вже почалася. І тоді поїхав на Майдан, бо сказали, що можна через Майдан потрапити до лав одного з добровольчих батальйонів. Пробув там до початку липня 2014 року. Потім записався до лав батальйону «Айдар». 3 липня виїхали і 4 липня прибули в Луганську область.

– Чи передчували ви, що буде повномасштабна війна?

– У 2016 році ще ні. Тим паче, тоді як таких серйозних бойових дій вже не було. У мене була дівчина. Мені було 26 років, і я вирішив будувати сім’ю. Звільнився зі Збройних сил України, переїхав до Харкова. Там намагався знайти роботу. Хотів стати пожежним, але зарплатня на той час у них була не дуже. Мені порадили піти в Національну гвардію України. Там я прослужив до кінця 2017 року.

Потім один із моїх побратимів перевівся до «Азова» і запропонував перевестися і мені, адже в цьому підрозділі тривала постійна підготовка, постійно готувалися до війни, виїжджали на бойові завдання. Я з’їздив на бесіду до командира полку «Азов» «Редіса». І з травня 2018 року я проходжу службу в «Азові».

«У Маріуполі була надія, що до нас прорвуться»

– Де ви зустріли повномасштабне вторгнення? Пам’ятаєте, що відчули того дня?

– Нас по тривозі зняли з бази в Урзуфі ще 23 лютого ввечері, ми перемістилися у район Ялти і очікували подальших наказів. Адже інформація проходила про те, що почнеться. Просто всі чекали. Що я відчув? Та наче нічого. Чув, як поприлітали ракети в район Маріуполя.

Потім нас частково передислокували у район села Мелекіне. Ще до повномасштабного вторгнення ми там постійно відпрацьовували відбиття десантної висадки противника.

Потім більшу частину нашої роти перекинули на блокпост в Мангушіселище за 11 км на південний захід від Маріуполя . Там ми очікували на подальші накази, зустрічали військових, які відтягувалися з Бердянськатимчасово окупований РФ з 28 лютого 2022 року . Там, як я розумію, не була побудована оборона. І вирішили стягувати сили в район Маріуполя, щоби утримувати це місто.

Маріуполь, Центр сучасного мистецтва «Готель Континенталь» у центрі міста, квітень 2022 року. Тоді місто перебувало в оточенні російських військ

Тоді в Маріуполі ще місяць-півтора була надія на те, що до нас прорвуться і зроблять якийсь коридор. Багато цивільних на початку не намагалися виїжджати. Вони очікували, що ми їх захистимо, а у росіян нічого не вийде.

В подальшому, у полоні, я чув від «мр*зіян» (росіян – ред.), що ми цілеспрямовано не випускали цивільних з міста, щоби, мовляв, більше втрат серед цивільного населення було. Але багато людей не знали, як виїхати; не мали, чим виїхати; надіялися, що ця ситуація довго не триватиме.

Частина нашої роти на той час уже була в Маріуполі, вони облаштували КСПкомандно-спостережний пункт роти. А ввечері 24 лютого нам наказали зайняти певні позиції, і ми перемістилися на околицю Маріуполя. Я як командир взводу протитанкістів поїздив по позиціях, порозставляв із хлопцями вогневі засоби і залишився на КСП.

У подальшому я перебував на позиції на підприємстві «Азовінтекс» на виїзді з міста в бік Мангуша. Після поранення старшого на цій позиції нею почав командувати я і перебував там до 10 квітня. Потім у нас залишився єдиний шлях відходу, і виникла небезпека оточення. Тому надійшов наказ на відтяжку. Ми відійшли на КСП роти.

– Що сталося з містом, з житловими будинками, що ви бачили?

– Все знищувалося усім, чим тільки можливо. Майже усі бойові дії там відбувалися вдень. Вночі максимум – вони залітали авіацією, скидали авіабомби. Ми могли відпочити, облаштувати оборону та очікувати на наступний день і на нові штурми, на контактні бої, на обстріли.

Росіяни велику кількість артилерії, РСЗВ використали на Маріуполь. Кожної ночі горіла якась із багатоповерхівок: 9-, 12-, 14-поверхівки горіли одна за одною.

Наслідки російських обстрілів Маріуполя, 2022 рік

Вони не могли захопити місто нахрапом, тому пішли способом випаленої землі. А коли вигорає повністю будинок, тобі немає де вести оборону і доводиться переміщуватися в інше місце.

13 квітня двоє російських танків просто поїхали Червонофлотською вулицею і розстрілювали навхрест прилеглі будівлі. Я вийшов і вистрілив в один із танків з «матадораодноразовий гранатомет » . Танки відкотилися. Той, в який я влучив, їхав не дуже жваво.

Чого я вийшов з одним гранатометом проти двох танків? Тому що один із танків уже вистрілив по нашому КСП роти, по горищу будівлі. Якби вони проїхали далі, то помітили би кулемети на 2-му поверсі і повністю розібрали би споруду. А в підвалі було чимало поранених хлопців.

А за двома російськими танками було 5-6 БМП з піхотою. Отже, ця моя дія виграла для нас час, щоби відтягнутися і перегрупуватися трохи. А за дві години замість двох з’явилися 5-6 танків, близько 10 БМП. Сили були нерівні. І надійшов наказ на відхід на певну точку вглиб міста.

Знищена бронетехніка у Маріуполі на «Азовсталі», грудень 2022 року

У ніч проти 14 квітня сформувалася колона з уцілілої техніки, і ми відтягнулися на «Азовсталь». Це чорна ніч, яка означилася великою кількістю втрат.

На мою думку, це сталося через те, що ми рухалися через сили противника, і в них була повітряна розвідка. За день до цього морські піхотинці з 36-ї окремої бригади морської піхоти відтягнулися на «Азовсталь», і ми під час руху бачили їхню згорілу техніку.

Росіяни, ймовірно, теж очікували, що хтось намагатиметься проїхати, і дороги були під їхнім вогневим контролем. У нас великі втрати були.

«Азовсталь»

– Наскільки «Азовсталь» була придатною для оборони?

– Там велика кількість підземних комунікацій, підземні будівлі. Ми перемістилися, коли відійшли на завод, на 4 чи 5 поверх під землею. Там були високі стелі.

«Азовсталь», наскільки я знаю, будували, як і комбінат Ілліча, з урахуванням можливої майбутньої ядерної війни, щоби там можна було організувати оборону.

Дуже добре, що командування вирішило тримати оборону саме на «Азовсталі», адже вона була принаймні до цього придатна.

Руїни «Азовсталі», лютий 2023 року

– Яку тактику російські війська застосовували під час штурмів «Азовсталі»?

– Авіація постійно, артилерія, артилерія з моря, постійні штурми, штурми, штурми. Росіяни ж ніколи не славилися тим, що цінують свій особовий склад.

У Маріуполі, ще до відходу на «Азовсталь», багато випадків було, коли їхня піхота прикривала собою БТРи, а не навпаки, як має бути: «коробкаброньована техніка» має прикривати піхоту. А в них піхота ішла попереду перед БТРом. Тому що, я так розумію, росіянам БТР важливіший за піхоту. Кидати людей «на м’ясо» їм нічого не вартувало.

– Чи багато було втрат збоку військ РФ під час штурмових дій?

– Дуже багато. Вони і техніки там багато втратили. У мене там хлопці з розрахунку СПГстанковий протитанковий гранатомет постійно просили саме осколкові снаряди, тому що йшла велика кількість піхоти. Одну групу знищили – по тілах іде наступна група. Її також знищують. І просять: «Дайте осколкові, дайте осколкові».

– Як відбувалося постачання, адже ви там воювали у повній облозі. І гвинтокрили ж до вас проривалися.

– Чи в кінці лютого, чи на початку березня ми вже були у повній облозі. Були вертольоти, і це була велика надія на те, що все-таки на «великій землі» про нас не забули, про нас знають, пам’ятають. І велика кількість боєприпасів прилітала на цих гвинтокрилах, засоби зв’язку.

Руїни «Азовсталі», травень 2024 року

У мене на позиції, крім «азовців», були морські прикордонники і Національна гвардія. Ці хлопці не готувалися до війни, у них інша служба була.

Я просто знав, що рано чи пізно ми всі можемо загинути. Але ж треба якось мотивувати. І те, що ти загинеш, ти маєш своє життя якомога дорожче продати, вбити якомога більше противників. Я намагався це хлопцям своїм довести на позиції. І ми цим і займалися: вбивали противника максимально, скільки могли.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Хлопці відчували, що вони не забуті, не покинуті»: пілот Мі-8 про польоти на «Азовсталь»  

– Що вам дозволяло триматися в тих умовах?

– Підготовка. І те, що ти – старший на позиції, ти організовуєш оборону. Ввечері під час затишшя була можливість підготувати оборону: наприклад, облаштувати бійниці, укриття; виставити озброєння. Мені казали: «Карась», давай, може, завтра?» А я відповідав: «Завтра може вже й не бути. Треба сьогодні. Тобі противник дає можливість: роби!»

Доводилось коли й по-хорошому, коли й матюком змушувати хлопців працювати. Гадаю, моя заслуга є в тому, що велика кількість моїх хлопців, які були в мене на позиції, залишилися в живих.

ДИВІТЬСЯ ФОТО:

У глибинах «Азовсталі»: фотощоденник бойового медика з бункерів оточеного заводу

– Ви там отримали поранення?

– І не одне. Перше поранення я отримав 8 чи 9 березня. Нам наказали знищити танк, що заїхав у місто. Я взяв із собою бійців, ПТРКпротитанковий ракетний комплекс і пішов шукати позицію.

Певно, це був якийсь рандомний приліт. Прилетів боєприпас з АГСавтоматичний гранатомет станковий, просто впав і шипів. Хлопці попадали, а ми з побратимом не зреагували, мовляв, не здетонувало ж. Але це тривало декілька секунд. Потім боєприпас вибухнув, і я отримав уламок у ліву частину лоба вище брови. Все залило кров’ю.

Хлопці думали, що в мене око вибите. Слава Богу, обійшлося: уламок був незначний, він залишився під шкірою. Я залишив старшого замість себе і поїхав на КСП роти. Потім до лікарні. Там мені витягнули уламок без наркозу, і я повернувся назад на позицію.

А друге поранення в мене було на річницю створення «Азова», 5 травня. Нас штурмував противник. Довелося відходити з позиції, а вихід з нашого підвалу був на лінії вогню противника. Прикриваючи один одного ми відійшли, вони начали нас обходити. Прилетів боєприпас, швидше за все, з РПГ, – і я отримав ще одне поранення в обличчя. Поранило щоку і частково шию.

Я залишив замість себе старшого на позиції, і мене звідти евакуювали. З 5 травня і до команди виходити в полон я перебував з пораненими у бункері, який називали «Залізяка».

У цьому бункері я зустрів побратимів з батальйону, у нас були зброя та боєприпаси з собою. І ми залишалися там, щоби у разі чого організувати оборону, якщо противник десь глибше прорветься.

Поранені у шпиталі в бункерах комбінату «Азовсталь»

– Пам’ятаєте, що відчули, коли отримали наказ на вихід? Як люди реагували?

– Відчув трошки полегшення, надію. Нам же говорили, що ми за домовленістю йдемо в полон на 3-4 місяці.

При тому, що всі прекрасно розуміли, що домовленості з Росією не вартують нічого. І це не просто слова, – це вже показала історія. Про це теж не треба ніколи забувати.

Була надія на те, що ці бої вже закінчилися, нас обміняють, і ми повернемося додому, на «велику землю».

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Військових з «Азовсталі» мають обміняти – Зеленський

– Як, власне, відбувався вихід з «Азовсталі», що ви бачили?

– Ми йшли дорогою біля «Азовсталі», вона була нормальна, її якраз відновили під час «великого будівництвапрограма з розвитку інфраструктури президента України Володимира Зеленського ». Виходили в район мосту. Там нас зустрічали, певно, ФСБшники, «спецура» якась.

Коли ми йшли в колоні, запитували, хто з «Азова». Ми попіднімали руки, нас відвели в сторону, на камеру записали наші звання, посади, прізвища, імена та по-батькові. Пройшли далі, там відбувся обшук, щоби ми не винесли з «Азовсталі» зброю та боєприпаси.

Потім нас посадили у великі автобуси і перевезли в Оленівку.

86 днів (з 24 лютого до 20 травня 2022 року) тривала оборона Маріуполя та металургійного комбінату «Азовсталь». У повній облозі місто перебувало 80 днів. 17 травня стало відомо, що захисники «Азовсталі», серед яких були «азовці», морські піхотинці та прикордонники, поліцейські, тероборонівці та добровольці, отримали наказ зберегти життя особового складу та припинили спротив. У полон потрапили близько 1400 «азовців»; станом на травень 2026 року звільнили менш ніж 600, повідомляє «Суспільне Донбас».

Оленівка. «Барак 200»

– Що ви побачили в Оленівці?

– В ОленівкуСелище, окуповане Росією з 2014 року. Відстань від Маріуполя – близько 100 кілометрів я потрапив 19 чи 20 травня. Спочатку нас усіх звозили в один із бараків. Це зона, яку законсервували, а на початку повномасштабної війни її відкрили і звозили туди військовополонених.

До нашого прибуття там уже були військовополонені. У двоповерховій будівлі нас закинули на другий поверх. Там була велика кімната і була велика кількість хлопців. Я спав у проході між ліжками з побратимом «валетом». Якщо та кімната була розрахована на 40 осіб, то там було осіб 400.

А потім нас уже порозподіляли по інших бараках. Я перебував у крайньому бараку вже до того моменту, коли прийшли зі списком, позбирали близько 200 людей і перевели до бараку, який у подальшому всі почали називати «барак 200».

– Як в Оленівці до вас ставилися: допитували, катували?

– До мене нічого такого – побиття, тортури – не застосовували. У нас взяли мазок слини (так виявляють інфекції – ред.), пофотографували нас, татуювання, відбитки пальців зняли, провели поверхневі бесіди (бо в них вже була якась інформація про нас). І щодо мене не робили нічого.

При тому, що мого заступника командира роти прямо забрали на допит, і потім його принесли на ношах до медичного бараку. Його дуже сильно побили. Він навіть не міг ходити. Втратив свідомість.

– Як вас годували?

– Вони не були підготовлені до того, що така велика кількість військовополонених буде. Годували нас плюс-мінус нормально. Двічі на добу. Один прийом їжі міг відбуватися об 11-12-й годині дня, а другий – о 2-3-й годині ночі.

Строєм ходили до їдальні і назад. Хліб дуже смачний, свіжий був. Коли сиділи в Маріуполі, встигли від цього відвикнути.

У подальшому якість харчування погіршилася, зокрема і через кількість військовополонених.

– Медичну допомогу вам надавали?

– Росіяни одразу відібрали хлопців-медиків з числа військовополонених. Вони щодня робили обхід бараків і надавали допомогу. По суті, вони робили це тими медикаментами, які в них були на момент виходу з «Азовсталі». Можливо, їм ще щось давали росіяни, але я цього не бачив.

– Ви вже загадали, що прийшли росіяни зі списком і перемістили вас до окремого бараку. Як це було?

– Десь 24-25 липня росіяни прийшли зі списком, сказали таким і таким вийти. Всі ж хлопці, мовляв, о, давайте, певно, буде обмін.

А нас просто із зони житлової перевели на промислову. Туди, де колись виготовляли якусь продукцію. Це переміщення вони ніяк не пояснювали. Згодом сказали, що велика кількість людей у бараках була, і нас перевели, щоб їх розвантажити.

– Там були тільки бійці «Азова»?

– Так. Тільки «Азов». Наскільки я пам’ятаю, було 197-198 людей. І нас перевели на цю промзону. Це просто був металевий ангар, де колись стояли верстати, можливо, токарні чи фрезерувальні. Станків уже не було, просто стояли двоярусні ліжка без матраців. Потім нам роздали матраци, і ми розмістилися.

Того ж дня нам усім сказали, щоб ми вийшли з цього барака. Ми були на відкритій прилеглій території. А до барака зайшли, як сказали, електрики, щось там поремонтувати.

Коли вони там закінчили, ми повернулися. Почали всі обдивлятися: може, щось десь змінилося. Наявних змін ніхто не побачив. І ніхто не думав про те, що потім сталося, бо ми і так у них були в полоні. І якщо б хотіли з нами щось зробити, могли би вже зробити. Це було вдень. А вночі з 28 на 29 липня відбулися три вибухи.

– Що було після вибухів?

– Пожежа. Велика кількість загиблих хлопців. Евакуація поранених.

Евакуацію проводили до воріт на виході з промислової зони. Я так розумію, що чергові не знали про те, що відбулося. Можливо, вони подумали, що це якийсь бунт, спроба втечі. Вони почали погрожувати, стріляти у повітря, сказали, щоби ми не виходили за ворота. Інакше, мовляв, відкриватимуть вогонь на ураження.

Ще до цих подій вони облаштували собі кулеметну позицію, яку розташували навпроти входу до цього «барака 200». І, коли сталися вибухи, вони з цієї позиції («спецура» якась там була) самі потікали. Можливо, вони і самі не знали, що таке має статися.

Годинника не було, я не можу сказати, скільки часу пройшло до того моменту, коли уже прийшли наші хлопці, медики-військовополонені (їх пригнали до нас), щоби надавати допомогу. І, поки ми перебували біля воріт, у нас ще людей зо п’ять загинули. У них були дуже важкі поранення, вони загинули без належної допомоги.

– Під час цих подій що ви робили?

– Спочатку допомагав евакуйовувати хлопців: декілька разів виносив хлопців до воріт промзони, повертався до бараку і ще шукав. Проте там уже була велика пожежа.

Також намагався знайти хоча би якийсь одяг, тому що всі повибігали, хто в чому був. Хоч це і літо було, на Донбасі холодні ночі, і я шукав речі, щоби хоч щось вдягнути. І поранених хлопців треба було зігріти, аби не втрачали тепло.

– Ви кажете, що було три вибухи. На вашу думку, це були прильоти чи щось детонувало всередині?

– Це щось детонувало.

Коли я повертався до бараку у пошуках вцілілих хлопців та одягу, я бачив, що металевий дах був розкритий зсередини назовні.

А ще біля зони росіяни постійно виставляли якісь артилерійські установки і працювали в сторону наших сил. Тому що перед вибухами цими вони з іншої сторони зони відпрацювали, наскільки я чув, з РСЗВреактивна система залпового вогню.

Можливо, вибухи в нашому бараку в подальшому вони вирішили подати це як те, що, мовляв, наші сили відпрацювали у той бік, звідки вівся вогонь.

– Як ви думаєте, навіщо було влаштовувати вибухи в бараку? Яких цілей хотів досягнути Кремль?

– Вони вирішили просто якусь кількість нас убити і подати це як наслідки того, що наші стріляли.

– Але ж відсортували саме «азовців»?

– Так. «Азов» їм десь поперек горла стоїть. І стоятиме.

– Що ви побачили, коли настав ранок?

– 29 липня вранці до барака нас уже не пустили. Приїхали вантажівки і забрали важкопоранених. Потім я дізнався, що їх відвезли до шпиталю у Донецьку.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Три роки після теракту в Оленівці. Хто й коли відповість за злочин проти українських військовополонених? 

А вцілілих і легкопоранених (нас лишилось близько 50 людей), які не потребували евакуації, відвели в ДІЗОдисциплінарний ізолятор і розмістили в двох камерах. Там було місця людей на 8-10. А в одній нас було 27. Ліжок там не було, просто накидані дерев’яні піддони.

– І як ви там розмістилися?

– Штабелями… Знаєте, коли лежиш на одному боці, залежався і треба перевернутися, – говориш іншим, щоб вони теж переверталися.

Добровільно-примусово нас підводили до співробітників їхнього СКСлідчий комітет РФ, і ми пояснення писали, що це, мовляв, з нашої точки зору, наші сили нас обстріляли.

– Вас змушували так писати?

– Після того, що сталося, хотілося все-таки лишитися в живих і, так, попідписували це. Ми писали від руки те, що вони казали.

На цьому ДІЗО я пробув 2-3 дні. 1 серпня мене вивели з камери, вивели на плац, видали мої речі (хрест із ланцюжком і наручний браслет). І нас, близько 200 людей, перевезли до Горлівкиокупована з 2014 року.

Понад 50 загиблих і близько 140 поранених – такі наслідки вибухів у ніч з 28 на 29 липня 2022 року у бараку виправної колонії в Оленівці, де утримували полонених бійців «Азова». Місію ООН, що мала встановити обставини трагедії, розпустили за 5 місяців після створення «через відмову Росії співпрацювати та надавати гарантії безпеки».

Міжнародний комітет Червоного Хреста не визнав відповідальність Росії за теракт в Оленівці.

За версією Росії, в барак влучили ракети РСЗВ HIMARS. Проте автори доповіді Моніторингової місії ООН із прав людини заявили, що вибухи в Оленівці не були спричинені запуском українськими силами ракети HIMARS, як про це стверджувала російська сторона.

Про підозри екскерівництву колонії через загибель полонених повідомили в СБУ 29 липня 2024 року. А в Медійній ініціативі з права людини встановили імовірних причетних до вибухів та реконструювали ті події.

Горлівка і Таганрог. Побиття і катування

– От «прийомкапроцедура зустрічі полонених» Горлівки – там все і почалося: побиття, знущання і так далі. Вони знали, що я з «Азова», в них було бажання побити, вбити «азовця». І те, що в мене «ідея нації» (символ «Азова») набита була на біцепсі на руці.

Допити і побиття і на «прийомці» були, і потім ще періодичні допити та побиття. Я там до 16 серпня пробув. А потім мене і бійця-прикордонника, який у Маріуполі був, погрузили у «воронокавтомобіль для транспортування ув’язнених» і перевезли до Таганрогамісто в Ростовській області РФ, що межує з Донецькою та Луганською областями.

У Таганрозі взагалі жесть почалася. А я ще ж з «Азова». У Таганрозі я був одним із перших «азовців», яких туди доправили. Плюс весь у татуюваннях.

Там були знущання, тортури і електрошокером, і «тапікомвійськово-польовий телефон ТА-57, з якого видобували електричний струм для тортур» . І просто постійні побиття.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Колишні українські полонені розповіли про тортури в РФ – розслідування

На мене вже були готові кримінальні справи, проте я не погоджувався зі звинуваченнями у вбивствах цивільних. Вони звинувачували мене в тому, що, мовляв, я віддавав команду на відкриття вогню по авто цивільному, і ніби там загинули люди цивільні.

На більшість хлопців військовополонених вони «вішали» такі справи. Те, що я підписав урешті цю справу, вартувало мого здоров’я.

– Що ви маєте на увазі?

– Були тортури, катування через те, що я не підписував. Це не допомагало їм. І я не знаю, скільки це все тривало. Хлопці, з якими я в подальшому сидів у камері, казали, що дуже довго знущалися наді мною.

Ці дії ні до чого не призвели, я не піддавався. І мені каже один: «Ти молодець, гарно тримаєшся. Але ми й не таких ламали».

І я побачив боковим зором, як він дістає із сумки фалоімітатори: більший, менший. І я сказав: «Ні, все, я все підпишу». Той перепитав: «Точно? Може, все-таки треба?» Я заперечив: сказав, що це зайве, і все підпишу. Бо маю гідність.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Катують, щоб «зізнавались». Навіщо Росія «вішає» кримінал на українських військовополонених

Звільнення і реабілітація

– Що ви відчули, коли дізналися про обмін?

– Обмін відбувся 6 травня 2023 року. Надія була, але все одно якось не вірилося. Мені зав’язали очі, зв’язали руки і привезли в район аеропорту в Таганрозі, я чув звуки двигунів літаків. Стояли там довгенько, адже хлопців ще довозили. Потім нас завантажили до літака.

Поряд зі мною сів побратим, з яким я до повномасштабки жив у одній кімнаті – боєць «Азова» Женя Чуднецов. Я упізнав його голос. Це був уже другий його полон, і я зрадів, що його обмінюють.

Нас привезли до Бєлгорода, потім повантажили в автобуси і привезли в район контрольно-пропускного пункту на кордоні між Росією та Україною.

Ми перейшли до українських автобусів, заїхали на нашу територію. І от тоді уже цілком, але не повністю (посміхається) я зрозумів, що вже повернувся додому, що мене оточують дружні до мене люди.

Потім нас привезли до Києва, розмістили у шпиталі, наступного дня приїхали рідні, стрілися з радістю. У мене з дитинства було прізвисько і позивний такий, але в полоні за паперами у мене був інший, бо в полоні був боєць із прізвищем Карась. Після вибуху в «бараку 200» в Оленівці він був поранений, ми його винесли до воріт промзони, і біля воріт він помер.

І за списками «Карась» проходив як «200» (загиблий – ред.). Тому і я за списками проходив як загиблий. Але рідні вірили в те, що я живий.

– Як перебування в полоні позначилося на вашому здоров’ї?

– Повне відновлення у мене забрало часу від травня до початку листопада. У мене від побиттів стегно було вдвічі більше, ніж зараз, – опухле було; від постійних побиттів на кістці наросли гематомимедичний термін «осифікати» – патологічне розростання кісткової тканини, і я не міг спати на цій нозі. Мені операцію зробили на нозі. Зараз уже і бігати можу. Було 8 зламаних ребер, вони ще в полоні зрослися.

– Війна довго триватиме?

– Я це питання чую з 2014 року. Зараз уже 2026 рік. Уже 13-й рік пішов, як я на АТО приїхав. Вона може швидко скінчитися: як завжди, ці війни закінчуються перемогою чи поразкою або якимись домовленостями.

В тому випадку, якщо вона закінчиться якоюсь домовленістю, я порадив би майбутнім нашим поколінням: до війни треба готуватися постійно. Перше татуювання, яке я собі набив на честь загиблого побратима (він загинув в кінці 2015 року) – «хочеш миру, готуйся до війни» – латиною. Якщо в тебе буде палиця, якою ти можеш дати по зубах, я не думаю, що на тебе хтось буде лізти.

– Кого будете згадувати у роковини вибухів в Оленівці?

– Згадуватиму хлопців, які загинули там. Там і боєць з моєї роти загинув, Істратов Костянтин, він теж з Херсонщини. Я коли повернувся з полону, був на похованні останків його. Він загинув у «бараку 200». А так згадаю усіх хлопців, не тільки тих, які загинули у цьому бараку.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Три роки після теракту в Оленівці. Хто й коли відповість за злочин проти українських військовополонених? 

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Катували до напівсмерті»: полонені українці про «пекло» в СІЗО-2 Таганрога

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС РЕАЛІЇ:

Поділіться з нами своїм відгуком про статтю: на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, Whats App або Imo: +380635710657. Якщо ви живете на окупованій території – пропонуйте теми, діліться міркуваннями через анонімну форму donbass.realii.info. Донбас Реалії працюють для аудиторії по обидва боки лінії фронту.