ЛЬВІВ – У Львові Центр ментального здоров’я Святого Лева Великого для військовослужбовців, які пережили російський полон, переповнений. Охочих пройти лікування стає дедалі більше. Дехто вже побував тут двічі.
Ті, хто пережив російський полон, розповіли Радіо Свобода, що доволі важко їм повернутись до нормального життя, щоразу повертаються спогади, всі ті катування, фізичні, моральні, вплинули на здоров’я.
Найкращою підтримкою, кажуть, є розуміння і турбота рідних людей.
«Це днями мені наснився перший сон за чотири роки кольоровий і дуже спокійний», – розповідає 28-річний Олександр Котолуп, старший лейтенант 36-ої бригади морської піхоти. Він його відтворив у своєму малюнку, де море, сонце, човен. Саме себе показав тим човном, який коливається на хвилях.
«Я зараз теж так спокійно коливаюсь по хвилях і пробую вийти у спокій, у тихе море», – говорить про свій емоційний стан український офіцер, який у 2019 році закінчив академію Сухопутних військ у Львові і одразу поїхав служити.
Олександр Котолуп під час реабілітації після російського полону і психіатриня Божена Андрущишин
Кольоровий сон
Рік тому, 14 червня 2025 року, він у числі інший українських військовослужбовців потрапив під обмін і повернувся додому з російського полону. Перший дзвінок рідним, емоції, які переповнювали, радість від того, що дихаєш на вулиці, дивишся на небо, куштуєш справжню їжу, яка має смак. Олександр розповів, який психологічний стан переживав протягом року після полону.
«У тебе ейфорія, скільки бажань всього зробити. Ти починаєш потрішки робити, робити. Тобі класно, але потім через місяць починається спад, депресія. У мене, наприклад, була депресія з жовтня по квітень. Я не міг вилізти з цього, настільки було важко. Нічого не хотів, втома, не хотів жити, бо не бачив змісту. Нічого не приносило радість, задоволення – такого не було. Просто ти не живеш, ти існуєш просто. Коли залишаєшся сам собою, там нав'язливі спогади. Інколи бувало таке, що сльози трохи виступають, бо думаєш», – говорить Олександр Котолуп.
Він усе міг уявити, тільки не полон. 11 квітня 2022-го з побратимами йшов на прорив, знав, що все могло бути, але, каже, тільки не полон:
«Дуже боялися. Це найгірше, напевно, що є у житті».
Олександр перелічує всі місця неволі, де він побував протягом трьох років. Сартана, Оленівка, етапування на Росію – Таганрог, Брянська область, Курська, Воронеж. Де легше, а де важче – таке не порівнюється, бо кожна тюрма мала свої правила, але, наголошує, скрізь – жахливе ставлення до українських полонених. Він втратив майже 30 кг ваги.
Олександр Котолуп після полону
«На Брянщині за бойові дії в Маріуполі карали добре. Знущалися, били. Такий був період, коли місяць постійно знущались, то трішки нерви здавали. Була ситуація, що зайшов у камеру, розвернувся, сів і думав, що все, досить терпіти, треба щось робити. Але через 2-3 дні нас етапували на Курськ. Там вже трішки легше.
А коли у Воронежі, як три роки вже в полоні минуло, почав задумуватись, що немає цьому кінця. Вікна зафарбовані, решітки, лицем до низу. Цілий день камера два на два. Дехто «їхав з розуму», їм давали якісь пігулки – і від них їм було ще гірше. Цього не можна передати», – говорить військовослужбовець.
Олександр Котолуп на реабілітації після полону
Не збожеволіти, розповідає, допомогло те, що українські військовополонені підтримували один одного у камері. А також віра, що вдома на тебе чекають і колись таки повернешся.
«Чекала моя мати. Мала чекати дівчина, але не дочекалася. Чесно, я жив до останнього з вірою, що чекає. Все було добре, а потім так вийшло, що перестала чекати. Думки, що тебе чекають давали таку віру», – розповідає Олександр.
Після полону, коли спогади просто заполонили і не міг від них ніяк звільнитись, постійні думки про війну, полон, катування, звернувся по допомогу до фахівців. Хоча десь скептично думав про малювання, заняття з психіатром, якісь вправи, які видавались десь дивними.
«Рік проходжу реабілітацію, з березня – в психіатричному відділенні. Стало набагато легше. Арттерапія, нейрогрупи, робота з емоціями. Нас возять на рибалку, стрільбу з лука, верхову їзду. У мене багато разів так було, що я не хотів іти, але пішов. І зрозумів, що добре, відволікся від того, що в мене було в голові.
Коли прийшов сюди, в реабілітаційний центр, був іншою людиною. Думав, що я – собі найкращий психіатр, а виявляється – ні. Я себе тільки в яму загнав. Раніше не міг спілкуватися з людьми, не міг підібрати тему до розмови. Мені було нецікаво з цивільними людьми. Зараз усе добре», – каже Олександр Котолуп.
Олександр Котолуп під час реабілітації після полону
Жартує, що виходить у люди. Перебування в реабілітаційному центрі допомагає йому повертатись до життя. Як дивиться на цей світ, з образою, агресією, надією? Каже, залежить від настрою. Інколи хочеться побути одному, позлитись, але хочеться вже гуляти, подивитися на людей, на сонце, бачити новий день. А ще думає повернутись на службу.
Обмін військовополоненими. 5 червня 2026 року
Підтримка рідних і друзів
Повернувся минулого року з російського полону іще один морпіх 36-ї бригади Володимир Сигир з Миколаєва. У неволі перебував більше від трьох років. Стільки часу його дружина і двоє дітей чекали на нього, хвилювались і вірили.
Перші дні на рідній землі його переповнювали емоції, заполонила ейфорія свободи. Володимир пройшов медичний огляд, реабілітацію, потім лікування в Києві.
«Ніби все було добре на тлі тієї радості повернення. А через кілька місяців усе полізло… Ноги знову опухли. Лікарі, процедури…», ‒ каже Володимир.
Володимир Сигир пройшов реабілітацію і повернувся до рідних
Кожен день у російському полоні дався взнаки. Тим більше, що два роки він перебував в одиночній камері, стоячи на ногах.
«16 годин треба було стояти на ногах. О 22-й – відбій, о 6-й – підйом і весь час – стоячий режим. Ноги опухали, тріскали, гнили до кісток. Думав, що не ходитиму. У Києві оперували», ‒ говорить Володимир Сигир.
Володимир був у кількох російських тюрмах, але найгірше і найжорстокіше, зауважує, ставились до українських військовополонених у СІЗО в Мордовії.
«Питали: «За що ви вбили Леніна?». Ми його не рухали. І все – починали катувати, поки ти розум не втрачаєш. Кожен ранок так було. Розмовляти не можна, без дозволу в туалет не можна. Не витримав і пішов ‒ побили. Били і нацьковували собак. Правда, на мене чомусь не нападали. Зуби плоскогубцями виривали на допитах, пиляли напилком», ‒ розповідає військовослужбовець.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:
«Цькують собаками, годують відходами, калічать для втіхи». Свідчення морпіха про полонДо російського полону Володимир важив 100 кг, а повернувся ‒ 50 кг.
У перші місяці після полону не дуже зважав на головні болі, опухлі ноги, але потім біль посилювався і ставав нестерпним. А ще сни, які не дають спокою, бо у них приходили жахіття. Підтримка дружини та дітей для нього є головною мотивацією повернутися до нормального життя, долати страхи і спогади. Має проблеми зі сном.
«Буває, як насняться жахіття… То постійно десь наступаємо чи відступаємо. Сподіваюсь, що після реабілітаційного центру мені стане краще. Тут дуже спокійно, професійно з нами працюють», ‒ говорить військовослужбовець.
Володимир пройшов реабілітацію і повернувся додому до своїх рідних.
Ні сонця, ні неба
Мар’яна Мамонова – одна із тих, хто працює з військовослужбовцями у Центрі ментального здоров'я Святого Лева Великого і допомагає їм повернутись до життя. Вона дуже добре розуміє кожного пацієнта, бо перебувала у російському полоні, до того ж, вагітною. Народила дівчинку на четвертий день після звільнення. А через рік почала працювати психологом у реабілітаційному центрі. З людьми, які повернулись із полону, розуміється моментально. І щоразу переконується, що полон не виходить із людини. Лише травми можна зробити легшими, пропрацювавши їх. Якщо людина повертається вдруге у центр, то це Мар’яна Мамонова трактує як успіх, довіру до лікувального закладу, до фахівців.
«Кожен бачить полон по-своєму, по-різному це інтерпретують, аналізують своє життя», ‒ зауважує Мар’яна Мамонова.
Мар’яна Мамонова з донькою Анною-Марією
Важким є перший рік після полону, зізнається 36-річний Назар Остапчук з Львівщини, який служить у 47-й окремій механізованій бригаді «Маґура». У російському полоні воїн був 21 місяць. Потрапив на Запорізькому напрямку важкопораненим. Ситуація, каже, була безнадійна, втратив двох побратимів. З Луганська, де він перебував у лікарні, а потім в СІЗО, Назара етапували в Росію.
Розповів, що найжорсткіше російські наглядачі поводились з українськими військовополоненими в Маріїнську Кемеровської області.
«Там прийомка була жорстка. Я схуд на 43 кг. Собаки, вертухаї, охорона, дубинки. Одяг зривали на ходу, тобто хлопці не торкалися землі. В камерах лупили. На прогулянку виводили раз на місяць із закритими очима. Мішок на голову, бігом з камери. У камері вікна були замальовані в чорний колір, щоб ми не бачили ні сонця, ні неба», ‒ каже Назар.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:
«Схуд до 50 кг, на допитах у Таганрозі відбили ноги». Історія полону «азовця» Ігоря ТітовськогоГоворити у камері було заборонено. Велось відеоспостереження.
«Це були не допити, а знущання. Вони не любили 47-му бригаду, вважали її елітною. Я не раз вже пошкодував у полоні, що потрапив у нього», ‒ говорить військовослужбовець.
Розповів, що катували, аби переходив на російську сторону. Обіцяли і гроші, і житло. Він відмовився, і тоді його морили голодом.
«Я втрачав свідомість. Мабуть, усі органи відбиті. Ніс був зламаний, рука відновлюється. Мабуть, поламали трохи психіку. Якась така є недовіра до суспільства, до всього».
Назар Остапчук був у російському полоні
Постійне відчуття хвилювання у Назара з’явилось після обміну, коли повернувся додому, незвично було бачити людей на вулицях. Найбільше не любить, коли його шкодують.
«Ми робили свою роботу. Так трапилося, що потрапили в полон. Ми знали, на що ми йдемо», ‒ розповідає Назар Остапчук.
У зверненні 26 березня 2026 року з нагоди четвертої річниці створення Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими президент України Володимир Зеленський повідомив, що за чотири роки додому вдалося повернути 8669 українських громадян – військових і цивільних.
Маршрут порятунку
Стаціонарне відділення Центру ментального здоров'я Святого Лева Великого розраховане на сорок пацієнтів. Усі місця заповнені і на сьогодні більше охочих, аніж можливість усіх прийняти. Також можна пройти амбулаторне лікування. А це ще понад 50 людей, які побували у російському полоні, отримують фізичну допомогу і психологічну.
Божена Андрущишин, керівник центру розповідає: попри те, що місць бракує, стараються шпиталізувати тих, хто дуже потребує допомоги, перебуває у кризовому стані. Зазвичай пацієнти звертаються у центр через пораду когось із військових чи їхніх рідних або ж їх приводить побратим.
Стаціонарне лікування триває близько півтора місяця. Лікар каже, що коли військові і цивільні люди повертаються з російського полону, то можуть бути рецидиви, погіршення стану. 80% пацієнтів приходять на повторне лікування.
Одразу після полону людей скеровують на обстеження, лікування, фізичну реабілітацію.
У львівському центрі напрацювали маршрут пацієнта після полону – а це терапевтичне відділення, неврологічне, травматологічне, судинна хірургія, тому що в пацієнтів багатьох є проблеми з варикозним розширенням вен.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:
«У дна було ще дно». Дослідник Стуса, оборонець «Азовсталі» розповів про тортури в російському полоні«У 90% – болі голови, спини, колін. У всіх є проблеми ‒ проктологія, урологія, а це вислід застосування струмів, електрошоків, цькування собаками. Це просто нелюдські катування, побиття. Порушення сну, нічні жахіття не тільки про перебування в полоні, а про військові дії, про те, що їх можуть знову взяти в полон.
Ізоляція, депресивні симптоми, часто когнітивні порушення. Довготривала пам’ять збережена, дуже погано функціонує короткочасна пам’ять. Тому що дуже сильно порушений фокус уваги. Їм важко тримати увагу. Вони часто все забувають.
Їм важко бути серед великої кількості людей. Піти в торговельний центр – це викликає дуже багато тривоги. Оці когнітивні порушення, які в них є, в них це викликає дуже багато агресії до себе. У них постійне відчуття напруги, роздратування, підвищеної агресивності», ‒ описала стан людей після російського полону Божена Андрущишин.
Божена Андрущишин, психіатриня
Спершу лікарі вирішують фізичні проблеми пацієнта, бо коли щось болить, то неможливо сконцентруватися на психотерапії.
Далі важливо встановити довіру пацієнта до лікаря, щоб лікування було ефективне. На цьому етапі проводять психотерапевтичну діагностику і призначають медикаментозну терапію.
«Сон з 12-ї ночі по 4-ту ранку – це золоті години, коли людина має спати. Ми їм коригуємо лікування на сон. Хоча, звичайно, самі ліки мало допомагають повністю пропрацювати сон і сновидіння. Відповідно, коли ми закінчуємо вже соматичне лікування, пацієнти потрапляють до нас у центр. І тут ми вже більш прицільно, більш фокусовано працюємо з їхнім ментальним станом», ‒ говорить Божена Андрущишин.
Заняття проходять індивідуальні та групові й застосовуються різні терапії.
Але основою лікування, фундаментом до одужання каже лікарка, є родина і друзі, як вони підтримують, чи опікуються, чи чекали, чи людина забезпечена житлом, чи отримала компенсації, чи гроші витратила його дружина, мама, сестра і чи не стало це образою.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:
«Різали вуха, а потім сказали: «Йди, ти здохнеш від зараження крові». Від полону до створення центру реабілітації«Багато пацієнтів кажуть, що «я нею жив, чекав, коли я повернусь, і у нас будуть оці стосунки». Але так сталось… Людину не дочекались – і це теж певна травма. Наш простір – у першу чергу це про якраз оце відчуття безпеки, певне відчуття дому, піклування про пацієнта», ‒ каже лікарка.
У російському полоні лишаються тисячі українців, повідомив у червні 2026 року уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець в інтерв’ю Радіо Свобода. Точну цифру українська влада не називає, зауважив він.
За довгий період розлуки змінюється і чоловік у неволі, і дружина, яка його чекає, зауважують фахівці. І коли вони повертаються один до одного, то все їм потрібно починати з нуля. Багато історій позитивних, коли зустрілись – і все чудово складається.
У реабілітаційному центрі
Але й багато історій складних. Після катувань і насильства у російському полоні розвиваються неврологічні порушення, втрачається пам'ять і самому дати собі раду неможливо, зауважує лікарка. Одужати за місяць чи три у центрі, зауважує, нереально, це довгий процес, і тому пацієнти повертаються сюди, бо відчули місце довіри, простір, де їх приймають і допомагають.
Важливо, щоб родина дала простір і час для сина, чоловіка, доньки, дружини для відновлення після полону, каже Божена Андрущишин. Бо після неволі людина перебуває у певному хаосі.
Просто уявити ситуацію. Щоб бодай трішки зрозуміти стан. Людина перебувала у закритому приміщенні рік, два, три, чотири. Рутина, режим. Мозок звикає до цього. І повернення додому. Вибух радості, емоцій, голоси, шум на вулицях, світло, музика, всі чогось хочуть – це сильне навантаження, зауважує Божена Андрущишин. Всі щасливі бачити свого чоловіка, сина, доньку, дружину, яка була роками у невідомості для них. Але дуже важливо після полону дати простір для відновлення, не навантажувати зайвими запитаннями, інформацією, робити це дозовано, тому що людині після повернення важко у всьому.
Організація Об'єднаних Націй (ООН) продовжує документувати масові та систематичні випадки катувань в Україні, переважно з боку російських окупаційних сил. Основні дані базуються на звітах Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні (ММПЛУ) та Незалежної міжнародної комісії з розслідування порушень в Україні. У жовтні 2024 року Комісія ООН заявила, що катування українських цивільних та військовополонених російською владою є настільки поширеними, що мають ознаки координованої державної політики і розцінюються як злочини проти людяності. Понад 95% опитаних українських військовополонених, які повернулися з російського полону, повідомили про систематичні катування та жорстоке поводження. У 2025 році звільнені полонені продовжують повідомляти про побиття, удари струмом, сексуальне насильство та імітацію страт.
В Офісі генпрокурора України кажуть, що випадки сексуального насильства щодо військових у полоні та цивільних утримуванців ведуться окремо і не розголошуються до завершення воєнного стану. А от щодо злочинів, вчинених стосовно цивільних під час окупації, зауважила LB.ua начальниця управління розслідування злочинів, пов’язаних із сексуальним насильством під час конфлікту (СНПК) в Офісі генерального прокурора України Анна Сосонська, станом на 1 липня 2025 року, зафіксували 368 фактів сексуального насильства, пов'язаного з конфліктом: з них 136 фактів стосуються чоловіків, 232 – жінок. І 19 – це неповнолітні».
Державна дума Росії денонсувала Європейську конвенцію проти тортур. Перед цим президент Росії Володимир Путін вніс до Держдуми відповідний законопроєкт.