ЛЬВІВ – За неї хвилювались тисячі людей в Україні та світі. Українська військова медикиня 501-го батальйону морпіхів Мар’яна Мамонова, якій тоді було 30 років, вагітною потрапила у російський полон 4 квітня 2022 року разом із морськими піхотинцями.

Розповіла, як за пів року в Оленівці Донецької області пройшла через допити, фізичне і моральне насильство, приниження, голод, відсутність медичного догляду. Лише на 7-му місяці вагітності, зауважує, їй надали медичну консультацію у Донецьку.

Мар’яну Мамонову разом з іншими 214 полоненими звільнили результаті обміну 21 вересня 2022 року.

25 вересня вона народила у Луцьку дівчинку Анну-Марію.

Відтоді минуло майже 4 роки. Сьогодні дитині Мар’яни Мамонової 3 роки і 7 місяців.

Мар’яна Мамонова працює психотерапевтом у Львові в реабілітаційному центрі Unbroken і надає допомогу звільненим військовополоненим.

Як вона переосмислює все те, що пережила у російському полоні? Чи вплинули умови перебування на дитину? Як змінила її неволя і все те, що вдалося там відчути фізично і морально? Про це розмова з Мар’яною Мамоновою для Радіо Свобода.

– «Ми сподіваємось, що у дитини буде щаслива доля», – сказала 25 вересня 2022 року лікарка після народження маленької Анни-Марії. 21 вересня ви вийшли з полону і через чотири дні народили. Вдома. І страх відійшов, коли побачили – Україна?

– Вагітність я провела частково або на війні, або вже в полоні. Ця історія, як у книзі, має гарний кінець. Моя закінчилась тим, що я повернулася додому і народила вдома. Бо на останніх тижнях один із найбільших страхів був народити у полоні.

Мені ставили термін із 28 вересня по 2 жовтня. І вже боялася, коли підходило це число ближче, цей тиждень до 28 числа. Якщо на початку я ще знала, що в мене є місяць, два, три, чотири, а чим ближче, то ставало страшніше.

– Як ви сприйняли те, що вагітні. У той час ви були в Маріуполі, а оточеному місті, під обстрілами, надаючи медичну допомогу, евакуюючи поранених?

– Я дізналася про те, що вагітна, на заводі Ілліча. У житті не завжди відбувається так, як ми собі плануємо і хочемо. Діти самі вибирають, коли до нас прийти, а не тоді, коли ми собі запланували. Так і трапилось зі мною. Це була для мене шокуюча новина.

Надіялася, що не так, допоки не відчула рух дитини. Тоді приземлилась і розуміла, що це не жарт. Мені справді стало страшно. Бо одна справа, коли ти хвилюєшся за себе, а друга, коли несеш відповідальність за іншу людину. І тоді розумієш, якщо щось трапиться з тобою на цьому терміні, то тут немає нікого, хто б міг допомогти.

– Чи знали, що буде дівчинка?

– Не знала статі дитини. На сьомому місяці мене забрали в Донецьк у лікарню, бо почались ускладнення, були сильні набряки, гестоз. Мені зробили УЗД. Лікар дивився на екран і сказав, що у мене буде дівчинка. Потім ще ближче до екрану дивився і сказав, що хлопчик. Третій раз подивився, знову каже: хлопчик. А потім зробив паузу і сказав: «У вас буде дитина». Я у відповідь: «Дякую, що ви мені сказали». А що зі мною?...

Тому я очікувала хлопчика. Настільки була переконана у цьому, бо мені снились сни про дівчинку. А жінки, які були зі мною у полоні, які мали дітей, казали: якщо сниться дівчинка, то буде хлопчик.

Полон

– Скільки з вами було жінок у полоні?

– В Оленівці було 104 жінки, 100 з яких мені говорили, що в мене точно буде хлопчик. Я й жила з цією думкою, поки не приїхала в донецьку лікарню. Я думала: а що я буду робити з дівчинкою? Ніби я знала, що робити з хлопчиком. Коли народила і почула: «У вас – дівчинка!», то сказала: «А хлопчик?!»

У мене дівчинка, але з характером як хлопчик.

– Мар'яно, рано чи пізно вам доведеться розказувати дитині історію про полон.

– О, це мій страх.

– Як ви уявляєте цю розмову?

– Насправді навіть пропрацьовувала це з психотерапевтом, що мені потрібно буде донечці якось сказати, бо це непроста історія вагітності в полоні. Але у нас дуже багато жінок під час війни вагітні, зокрема на прифронтових територіях.

Моя історія не є поодинокою, що я народила під час війни. Українські жінки роблять величезний подвиг, народжуючи під час війни. Бо це непросто, нестабільно – і насправді ти постійно у цій тривожності не тільки за себе, а й за свою дитину.

Але я знаю, що рано чи пізно моя дитина запитає в мене, як вона народилась, як це було, як це все поєдналося за 4 дні. Я скажу їй, що це був непростий час і я зробила те, що мала зробити. Напевно, кожна мама і врятувала життя своїй дитині. Знову ж таки, я не знаю, хто кому врятував життя. Швидше, моя дитина мені, аніж я їй.

– Чому?

– Тому що у камері в полоні я перебувала з різними жінками. У багатьох полонених забирали дітей. Була одна жінка з Маріупольського пологового будинку, в якої забрали новонароджену дитину.

Виїжджаючи на блокпосту, хтось сказав, що вона – військова чи колишня, і її одну забрали в Оленівку. Вона не знала, де її дитина.

Пам’ятаю, жінку привели у камеру, вона сіла, обійняла себе, а у неї футболка мокра від молока. Вона плакала. Сиділа, хиталась і казала: «Віддайте мені дитину…».

У полоні говорять про їжу, а в камері, де жінки, – про дітей – це топтема. І кожна мама розказує про свою дитину, переживає, що з нею, де вона, чи її забрали.

На допитах на жінок тиснули дітьми, маніпулювали і погрожували життям дітей. Тому це досить складно для жінки.

Мені було простіше, аніж жінкам, які не знали, де їхні діти. Бо моя дитина була зі мною. Мені постійно хотілось їсти і я постійно відчувала втому, думала про їжу.

– Чим відволікали свої думки?

– Уявляла собі свою красиву вагітність. Як я ходжу, купую каву, їм пончики з вишнями, гуляю. Таку безтурботну і красиву вагітність.

Мені було простіше, бо я могла говорити зі своєю дитиною, її обійняти, на початках не хвилювалась, що в мене її відберуть. Але страх постійно супроводжував. Лише його до себе не підпускала, бо могла б розвалитися...

Коли потрапила в Оленівку, то я важила 47 кг, була худенька, животика не було видно. Коли мене водили на допит, я казала, що вагітна. А вони: «Де твоя вагітність?»

– Застосовували фізичне, психологічне насильство?

– До всіх застосовували. Пам'ятаю, що перших два тижні нас навіть охороняли спецконвої, тому що ми були просто «супернебезпечні», до нас і підходити не можна було. Хоча насправді ми сиділи перелякані.

Для мене було найстрашніше фізичне насильство. Тому що я розуміла, чим це може закінчитися для мене. У мені було нове життя. І втратити це життя… Це складно для кожної жінки. Вже звикаєш до цього відчуття материнства, що у тобі маленьке життя і станеш тією людиною, яка дасть нове життя комусь.

Тому, у полоні було по-різному.

– Чи це вплинуло на дитину, якось відбилось на ній?

– Можливо, в якийсь день вона прийде до психотерапевта і запитає, розкаже. Напевно, це стане для неї травмою. Але на сьогодні я не бачу того, що це відбилось якось на моїй дитині. Єдине, що я могла давати своїй дитині, будучи в полоні, це зберігати спокій, наскільки я могла це робити.

А вже коли повернулася, то зіштовхнулася з післяпологовою депресією. У мене є і лишився, скоріш за все, посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), з яким я не готова була зіштовхнутися на початку, коли це все на мене навалилося. Думала, що я добіжу дистанцію, коли звільнюся, і все буде добре

. Насправді, коли я добігла цю дистанцію, а мені кажуть, ще треба бігти. А ці сили, які в мене були, я кинула у материнство, щоб бавитися з цією маленькою людиною, яка далася мені високою ціною. Вагітність для мене була непростою і в непростих умовах.

І кожного разу, коли мені важко, я собі кажу: «Дивись, було важче, а ти зробила це, ти можеш собою пишатися, ти змогла виносити дитину». Коли є труднощі, то я повертаюсь до того, що було, і розумію, що було складніше. А це зараз просто треба пережити. Бо складніше – це голод, застосування фізичне, психологічне, моральне – все те, на що здатна Росія. Але нема нічого такого, чого не може витримати жінка, яка носить у собі дитину.

Для мене вагітні жінки у час війни чи полону – це титани. Вони здатні на все, коли чекають на дитину. Кожна мама буде відстоювати кордони дитини, щоб усіма методами і способами її захистити.

Українки заради дітей перевернуть не тільки гори, а небо опустять, якщо це стосується їхніх дітей. Твоя дитина – це твоя відповідальність.

Покоління, яке народилося під час війни, буде вимагати справедливості. Бо воно на цю справедливість заслужило.

– Якщо у полоні ви тримали себе, немов натягнута пружина, то, вийшовши на волю, вона розслабилась – коли емоційно, психологічно вам стало дуже складно і довелось звернути увагу на свій стан?

– Анні-Марії було 10-11 місяців. У рік і три місяці вона пішла у дитячий садочок, а я – на роботу. Спершу свій стан я списувала на післяпологову депресію. Якщо зараз проаналізувати цей рік після звільнення, то взагалі не знаю, як я його пережила. Для мене це був емоційно складний період. Народження дитини для кожної жінки не є простий період, а мені важко було справитися ще й тому, що був ПТСР. Виправдовувала тим, що дитина маленька.

Вона справді була ідеальна дитина. Але десь я почала скочуватись у депресивну форму, з якої, розуміла, мені важко вибратись. У мене не було сили зранку встати, мені нічого не хотілося, була емоційна відчуженість, я була емоційно холодна, вся в собі. З чоловіком майже не розмовляла. Розуміла, що з цим треба щось робити.

Я бачила, що все, заради чого жила, намагалася, вижила, руйнується. Чоловік якось сказав, що не знає, як зі мною говорити, що зі мною робити. Він делікатно до мене підходив, намагався зі мною говорити, а я вибухала емоційно.

І мене шлях привів до психотерапевта, який сказав, що цей мій пережитий досвід залишиться зі мною на все життя. І це важливо пропрацювати. Тоді порадив мені фахівця-психотерапевта, до якого ходжу й сьогодні.

Мене запросили на роботу, щоб я була першою контактною особою для звільнених з полону військовослужбовців, для бійців, які отримали важкі поранення. Я пішла у психотерапію, почала навчатися, працювати з військовими, з пораненими і звільненими з полону. Я знайшла людей, з якими могла говорити про полон, які говорили про ті симптоми, які й я пережила.

Їх виснажують нічні жахіття, сни, як і у мене було. Мене сни так виснажували, що я зранку не могла піднятись з ліжка.

Мені постійно снився один і той самий сон, як і всім звільненим. Певний період, коли вони повернулися, їм сниться, що вони знову потрапили у полон, у те саме місце, яке було найгіршим для вас. У сні я поверталась додому, там були, і потім я іду на город щось збирати – і надходять хмари, починається дощ і десь далеко я бачила людину, підсвідомо знайому, чим ближче підходила, тим більше розуміла, хто це. Я обертаюся, щоб бігти, але болото починає засотувати. Мені важче рухатись. Намагаюсь бігти, натискаю на ручку дверей – і ця людина мене хапає за плечі, повертає і каже, що я звідси ніколи не вийду. Цей сон сниться усім хлопцям після полону.

– Ви весь період полону були в Оленівці і вас не етапували далі в Росію.

– Жінок етапували, а мене залишили. Мене вже вели до автобуса і в якийсь момент один з цих конвоїрів назвав моє прізвище, і мене забрали назад в ДІЗО. Хоча я плакала, просила відпустити, що хочу їхати з дівчатами. Бо сказали, що вони їдуть додому. Але їх забрали на Таганрог. Я дуже рада, що не потрапила туди. Бо у нас у камері була ще одна вагітна жінка. Її забрали на другому місяці вагітності і через два місяці вона повернулась уже не вагітна… У дівчат у Таганрозі була дуже страшна прийомка. Хоча я два місяці жила з думкою про те, що вони поїхали додому.

Я не ходила на роботу, бо потрапила в немилість. Дівчата, які працювали, могли по вулиці ходити, ходили на свіже повітря, спілкувалися. А мене постійно карали, що не могла мовчати.

Ставлення було різне, все залежало від конвоїрів, які там були. Були з окупованих українських міст і могли поділитися зі мною обідом чи пустити на вулицю. А були й такі, які 2 травня принесли бензин і вирішили, що мене треба підпалити, як в Будинку профспілок в Одесі, як один з конвоїрів нам розказував, підпалили вагітну жінку. Він вважав, що це буде правильно і це буде один на один. Він ходив біля мене з каністрою і погрожував. Казав, що цікаво, як я буду горіти. Але не зробив цього.

Була зміна, яка проводила допити, катувала. Заступала о 6-й вечора і о 6-й зранку змінювалась. І весь час когось катували, знущалися. Була кімната допитів, душ і наша кімната. Це двоповерхова будівля. Чула все, розуміла, що відбуваються жахливі речі, тому що людина кричить, стогне, проситься. Але ти не можеш собі навіть намалювати те, що там відбувається.

Коли хлопці приходили і розказували, як це відбувалося, детально, переживаючи ці всі моменти, то розумієш, що відбувалося за зачиненими дверима, на що здатна ця ворожа країна щодо українців. Ніколи не знайдеш виправдання цим жорстоким вчинкам і їх не треба шукати. Тому що те, що роблять у Росії з українськими військовополоненим, це дії психічно хворих. Здорова, адекватна людина не буде знімати з іншого шкіру, тому що йому не подобається татуювання. Чи не буде підвішувати людину, бити її током, не буде кидати в яму і просто заставляти її лежати з померлими, чи в нього на очах застрілювати його близького товариша, тому що мусить вижити хтось один.

Станом на кінець 2025 року Організація Об'єднаних Націй (ООН) продовжує документувати масові та систематичні випадки катувань в Україні, переважно з боку російських окупаційних сил. Основні дані базуються на звітах Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні (ММПЛУ) та Незалежної міжнародної комісії з розслідування порушень в Україні. У жовтні 2024 року Комісія ООН заявила, що катування українських цивільних та військовополонених російською владою є настільки поширеними, що мають ознаки координованої державної політики і розцінюються як злочини проти людяності. Понад 95% опитаних українських військовополонених, які повернулися з російського полону, повідомили про систематичні катування та жорстоке поводження. У 2025 році звільнені полонені продовжують повідомляти про побиття, удари струмом, сексуальне насильство та імітацію страт.

В Офісі генпрокурора України кажуть, що випадки сексуального насильства щодо військових у полоні та цивільних утримуванців ведуться окремо і не розголошуються до завершення воєнного стану.

Державна дума Росії денонсувала Європейську конвенцію проти тортур. Перед цим президент Росії Володимир Путін вніс до Держдуми відповідний законопроєкт.

– А ще були в Оленівці великі проблеми з водою. Якраз ви застали літо в неволі. Як витримував організм?

– О! Це була найбільша проблема. Бо без хліба якось могли протриматись, а без води – це біда і антисанітарія. Ця будівля в Оленівці була законсервована 8 чи 9 років. До того ж, у Донецькій області завжди була проблема з водою після окупації. Каналізація була забита, нечищені труби, все те просто піднімалось і текло коридорами. Це жахливо було, жахливий запах і гігантські мухи. Принесли їсти, я накривалась простирадлом, щоб поїсти, щоб мухи не лізли.

У перші дні, коли нас привезли, воду привозили з річки. 2-3 баклажки давали на 40 дівчат. У тій воді плавало жабуриння. Пити хочеш. П’єш. Була біда зі шлунками, біль нестерпний. Помитись не було чим.

– Який смак чистої води після полону, отой перший ковток?

– Відчуваєш, що вона просто наповнює всі твої клітинки, які просто хотіли вже померти. Я не могла напитись і намитись. Милась, милась, милась. У мене паніка, коли бачу повідомлення, що не буде води через якусь аварію чи ремонт. Цей страх досі.

Робота з собою триває

– Чи вдалося більшість страхів пропрацювати з психотерапевтом?

– Коли пропрацював один, з'явився якийсь інший. І так знову і знову. Просто змінюється ставлення до цього. Розумієш, що це все вже сталось, що нічого не зміниш, можеш прийняти цю ситуацію, подивитися. Не дають тобі води, а ти ніде її й не візьмеш. Тому приймаєш те, що є. Коли приймаєш ситуацію і приймаєш свою безпорадність, то якось стає легше.

Полон мене відшліфував у плані терплячості. Тобто, я навчилася приймати, а не боротися, доказувати. Полон навчив мене бачити людей, бо я завжди була дуже романтична, у рожевих окулярах, у мене всі були добрі. Навчив бачити людей, не довіряти. Навчив тому, що на все потрібен певний час, щоб побачити. І перш аніж у щось кидатися, потрібно відійти назад і побачити масштаб того, куди ти кидаєшся.

– Коли працюєте зі звільненими з полону, як емоційно витримуєте, наскільки це вас виснажує?

– Спочатку насправді було б важко. Я це, знаєте, завжди порівнюю з посттравматичним зростанням. Є історії, які мене особисто зачіпають. Є події, які складаю у пазлики. Але робота зі звільненими з полону вимагає дуже багато внутрішньої сили. І це дуже важко насправді. Коли вони приходять, які вони приходять і які вони йдуть, то цьому дуже тішусь.

А ще більше тішить, коли повертаються на реабілітацію вдруге. Це дуже гарна ознака, тому що є довіра до лікувального закладу, до спеціалістів, які тут лікують. І є місце, куди вони можуть повернутися. Для звільнених з полону дуже важливо, що є люди, до яких звертаються з довірою.

Люди звільнені з полону насправді дуже гарно вміють читати інших людей, сканувати середовище. Кожен бачить полон по-своєму, по-різному це інтерпретують, аналізують своє життя. Мені буває складно. Бо є історії, коли робочий день закінчиться, я приходжу додому і не хочу розмовляти.

– Чи шкодуєте себе, коли насуваються думки, спогади, страхи? Як сьогодні пояснюєте собі час перебування у полоні, все те пережите?

– Ніколи себе не жаліла. Є проблема у тому, що коли людина повернулась з полону, її починають всі жаліти, рідні, друзі, а це говорить про те, що не вміють спілкуватися. Цього категорично робити не можна. Не потрібно давати відчуття жалю до себе. Я дуже вдячна своєму чоловіку, що він також мене не жалів. Я злилася на це страшенно, але сьогодні вдячна. Він завжди мені говорив, що я можу більше, не жалій себе. Хоча я хотіла себе пожаліти, поплакати, чому це сталось. Але чим далі ти відходиш від полону і бачиш масштаб, то розумієш, що це був найкращий вихід з того, що було. Так, як воно сталося.

Адже все, що не відбувається в твоєму житті, воно відбувається для тебе і краще для тебе. Хоча на перший погляд, російський полон – це катастрофа з катастроф. Я не знаю, якби склалося моє життя, якби не потрапила у полон. Так, це дуже важка історія кожного, хто потрапив у неволю в Росію. Ця історія вносить свої зміни в життя, але вона показує, яким ти є, якими є люди поруч тебе, знайомить з дуже багатьма цікавими людьми, потрібними для тебе в цей момент, у цей час, у яких багато чого вчишся.

Спілкуючись зі звільненими з полону, я багато у них вчуся. Тому що кожен звільнений – це особлива історія. Кожен звільнений – це індивідуальна частинка України. Полон усіх об'єднує. Але для кожного полон був свій і різний. Навіть якщо ми сидимо всі в одній камері, ми будемо бачити це все по-різному. Але кожен перебуває в своєму якомусь у внутрішньому полоні, коли повертається. Бо день повернення з полону не означає, що ти став вільним. Це ще дуже довга, важка робота.