Росія казала: «У нас такого нет». Але його відшукали в полоні. Історія про кохання і віру

«Скажіть, що я її кохаю» – цей напис на коробці з речами залишив своїй дружині Аміні її чоловік Іван. Так він попрощався перед виходом на бойове завдання, з якого не повернувся. Чоловіка вважали зниклим безвісти. Цей прощальний напис Аміна витатуювала у себе на руці. Історія подружжя Іванченків із Херсонщини схожа на кінороман: однокласники закохались ще в 14 років і відтоді не розлучались. Разом пережили пів року окупації в рідному селищі. Коли виїхали, Іван в 19 років пішов добровольцем на фронт. Під час оборони Кліщіївки на Донеччині військовий зник безвісти. Аміні сказали, що він загинув, але вона не вірила і продовжувала його шукати.

Що саме сталось з Іваном, де українська розвідка відшукала його та як Аміна не втрачала віру і робила все, щоб врешті обійняти коханого? Свою історію подружжя розповіло кореспондентці проєкту Радіо Свобода Крим.Реалії.

«Це його руки і підпис його почерком, тату-майстриня просто перенесла мені на руку»

Аміна показує на своїй руці татуювання. Дві руки складені у формі сердечка, а підними підпис: «Скажіть, що я її кохаю». Цей напис на коробці зі своїми речами залишив чоловік Аміни Іван. Коробку дружині передали побратими Івана після того, як він зник безвісти на передовій.

«Я підходжу до цієї коробки, я розумію, що це його почерк, я розумію, що це писав він. При тому, що я вже речі після його поранення отримувала, але він так ніколи не робив. І це виглядає як прощання, і я просто починаю над нею кричати не своїм голосом, над тією коробкою. Я думала, що у мене просто зупиниться серце», – згадує Аміна Іванченко, дружина Івана Іванченка.

Аміні військові сказали, що Іван, швидше за все, загинув, адже мав важке поранення і шансів вижити у нього не було.

«Я просто кричала в слухавку: це для вас він солдат, але в першу чергу він мій чоловік. І там фраза: «Прийміть мої співчуття, ми не змогли його евакуювати. Проводили аеророзвідку, він не рухається», – розповідає Аміна.

Але вона не хотіла у це вірити. Відчувала, що здаватися зарано.

«Я все розуміла, чим це логічно мало би завершитись, коли прямо в тебе прилітає дрон. Я все розуміла головою, але відчуття говорили геть про інше»

Аміна та Іван – однокласники, родом з Верхнього Рогачика на Херсонщині. Разом сиділи за однією партою, ще в школі закохалися одне в одного. Їхні стосунки зав’язались, згадує Аміна, в 9-му класі, коли їм було по 14 років. Після закінчення школи вони переїхали до Києва. Взимку 2022 року ненадовго приїхали в рідне село у сімейних справах.

Там їх застало повномасштабне вторгнення Росії.

Селище Верхній Рогачик Каховського району розташоване на Лівобережжі Херсонщини та межує із Запорізькою областю. Саме через нього, каже Іван, колони російської техніки йшли на Запоріжжя. Пара опинилась в окупації.

«Ми межуємо з Запорізькою областю, і вони через нас пішли, ми нарахували до тисячі одиниць техніки, тобто ми рахували, колона могла їхати хвилин 40 просто», – згадує Іван Іванченко, чоловік Аміни.

«Вони проїздом, заїжджали, виїжджали, шмони влаштовували. Але щоб вони постійно були в населеному пункті, то такого не було. Нам пощастило в цьому плані», – додає Аміна.

В окупації Аміна та Іван залишалися майже пів року. Російські військові в селі бували наїздами. Аміна каже: окупанти глушили зв'язок, грабували магазини та банкомати, а місцевих, які чинили опір, забирали «на підвали». Влітку 2022-го пара наважилася виїхати з окупації.

«У червні вони вирішили робити свою окупаційну адміністрацію. І в цілому ми дуже сильно боялися виїжджати, тому що всім відомо, що не один раз були факти розстрілу, коли люди просто намагались покинути окуповані території. Але вже коли дійшло до того, що ми розуміли, або ти під ними, або ніяк. Довелося ризикувати, тому що під ними не хотілось і не хочеться, і ніколи в житті не захочеться», – каже Аміна.

Спочатку гуманітарним коридором з їхнім другом виїздила Аміна. А вже через місяць виїхати спробував Іван. На блокпості, згадує, росіяни людей тримали три доби.

«Знаєте, що лякало, ладно, ви там не пропускаєте дорослих. Але стояв автобус, там були діти грудні, спека, липень, і ви не пропускаєте, бо вам так захотілося. Просто не пускають і все», – пригадує Іван.

Коли пара вибралась із окупації, Іван одразу вирішив йти добровольцем на фронт. Та у військкоматі його мобілізовувати не поспішали через його вік - хлопцю тоді було лише 19 років.

«Вони подивились паспорт і кажуть: «Навіщо воно тобі? 19 років, ми тебе брати не будемо». Так було раз, я вдруге приїхав до них. Вони мені кажуть, давай почекаємо осені, бо це був серпень. Восени, може, «срочка» буде. Відчуєш, що таке армія, потім вже контракт підпишеш. Я кажу: добре. Чекаю на вересень, приходжу в вересні. Кажу: «Де повістка?» Вони говорять: немає «срочки», з війною скасували. Кажу: давайте контракт тоді. Вони не хотіли, але я говорю: давайте, бо я піду в інший підрозділ, не в ЗСУ. І все, мені дали документи збирати на контракт. 4 грудня я поїхав вже у навчальний центр 199-й, в Житомирі. ДШВ»

Іван потрапив у 80-ту окрему десантно-штурмову бригаду ЗСУ на посаду кулеметника. У війську до нього пристав позивний «Псіх».

В лютому 2023-го у Івана вже був перший бойовий вихід.

Спочатку бригада тримала оборону в селищі Іванівське на Донеччині, згодом був Бахмут та Кліщіївка.

Двічі хлопець був поранений. Аміна каже: він не встигав відновитись і знову їхав на передову.

А 27 травня 2023 року закохані одружились. Іван зробив пропозицію Аміні ще перед тим, як іти на війну. Проте вже на початку листопада 2023-го Іван перестав виходити на зв'язок. Від Аміни він приховав, що йде на бойове завдання. Побратими запевняли, що він на позиціях в Кліщіївці. Проте минув тиждень, жодних звісток від Івана так і не було.

«Чогось мене стрельнуло написати його командиру групи. Пишу, привіт, дружина «Псіха», якщо будеш на КСП, зловиш «Старлінк», відпиши, будь ласка, чи все нормально, бо я сильно хвилююсь. Перша паніка була, коли я побачила дві галочки, що воно дійшло. А я знаю, що він на виході з моїм чоловіком. Значить він повернувся, там, можливо, він був поранений, але мені говорили, що на позиції все добре, тобто, сказали би, я розумію, вже щось не те. Минає буквально пару хвилин, він каже: «Можу набрати?». І я розумію, що нічого хорошого я зараз не почую. Він каже: «Я в госпіталі, отримав поранення». Я говорю: «Де мій чоловік?». І він мені говорить: «Він лишався там поранений. Ми не змогли його евакуювати», – згадує дружина Івана.

Аміні повідомили, що чоловік загинув від скиду російського дрона. Мовляв, шансів вижити у нього не було.

«У мене почалась просто дуже сильна істерика. Я нічого вже з того моменту не пам’ятаю. Два дні я взагалі не розуміла, що відбувається. Я їсти не могла, я почала заїкатися. Я розуміла, що зараз це не буде ніхто робить і дізнаватися. Мені треба взяти себе в руки, а я не можу. Я не можу навіть слово виговорити. Мені звичайні базові слова давались дуже тяжко», – ділиться Аміна.

Офіційно Іван вважався зниклим безвісти. Аміна зізнається, не вірила у версію побратимів, відчувала, що чоловік живий. Тому якнайшвидше почала оформлювати усі необхідні звернення та документи для Координаційного штабу, щоби там могли розпочати його пошуки.

«Я дуже швидко зібрала волю в кулак і дуже швидко поробила всі ці звернення в особистий кабінет. У мене було повністю розписано: тату, шрами, все на світі, це дуже важливо. Описувала від розміру взуття до шрамів, до родимок. Там можна повністю описати захисника, який зник безвісти або був захоплений до полону», – каже Аміна.

Менш ніж за місяць в її особистий кабінет прийшло повідомлення, що Іван – в полоні. Його знайшли в лікарні в окупованому Луганську.

«Це були дані нашої розвідки. Ми не будемо вдаватися в деталі, але навіть в особистому кабінеті було написано: полон, інші джерела. Розвідка», – додає Аміна.

В полон Іван потрапив орієнтовно 10-11 листопада 2023 року. Чоловік згадує, їхню позицію в Кліщіївці виявили військові РФ і почали атакувати FPV дронами. Тоді військовий отримав важке поранення від скиду FPV.

«Нам в бліндаж закинули газову гранату. Тобто, одна влучила в край бліндажа, дим не особливо зайшов. А друга залетіла прямо в бліндаж. Я вже почав задихатися і вибіг на поверхню, бо я бачив, що там навпроти є окоп. Хотів туди перебігти. І в цей момент, видно, дрон скинув скид. Бо цього моменту я не пам'ятаю. Мене так клацнуло, я вже лежав у крові просто», – каже Іван.

Іван отримав численні поранення рук, ніг, тулуба, шиї, голови та щелепи. На позиції він залишився один, самостійно не міг пересуватись. Каже: йому пощастило, уламки не зачепили артерії, сильної крововтрати не було. Три дні він просидів у бліндажі, допоки впритул до позиції не підійшли російські військові.

«Вони оточили бліндаж і один запитав: «Мужики, тут є хто живий?». Я почав кричати, що, так, дайте вийти. Я думав, може, все-таки наші. Я почав вилазити, руки вперед висунув, щоб він бачив, що я без зброї. Я вилажу, бачу в нього на бронежилеті – російський прапор. Я в шоці, а він на мене дивиться, говорить: ти що – «хохол»? Я говорю: так. Він каже: лягай на землю. Я лягаю, і він по рації передає, що «хохла» в полон взяв, що з ним робити? Ти лежиш і думаєш, яка твоя доля, знаєте, зараз скажуть, обнулити його і все. І він говорить: веди його. Вони сказали: «Що ти тут робиш?». А я так зрозумів, що всі наші позиції, бо там у нас була не одна позиція, там їх було 3-4, я зрозумів, всі вони вже порожні були, тобто вже нікого не було», – каже Іван.

Іван розповідає, що його відвезли в окупований Бахмут, де базувались «вагнерівці». Там, каже, військовополоненого допитували, били та погрожували стратою.

«Я в них просидів три дні, три дні вони мені погрожували, що вони мені скальп знімуть. Я для них був, знаєте, як мавпочка в цирку. Всі на мене приходили подивитися», – згадує Іван Іванченко.

Із Бахмута військовополоненого перевезли в Лисичанськ. Жодної медичної допомоги, каже, за цей час йому не надавали, а рани вже почали гнити. Згодом його таки відправили в луганську лікарню. Там він пробув два місяці. Після лікування його спочатку відправили в СІЗО, а потім в 38-му колонію в Свердловську на окупованій Луганщині. Звідти етапом в російську колонію в Уфі. Там, каже Іван, почалися щоденні цілодобові побиття та знущання над українськими військовополоненими.

«У них немає настрою, вони можуть зайти, просто камеру вигнати і побити. Знаєте, вони себе вважають Богами, що вони можуть з нами робити, що їм заманеться. Ти встаєш о 6-й ранку, співаєш гімн, потім снідаєш, потім починається: то качаємся, то біжимо, то вони якісь конкурси веселі вигадують, то на картонках сидіти цілий день. Ти потім встаєш, в тебе ноги не стоять, вони оніміли, ти просто падаєш. Йому сумно, він починає щось придумувати: там пробийте один одному прес, ляща один одному дайте, покажіть кунг-фу. Була гра «дай ляпаса»: хто кого сильніше вдарить. Слабо б'єш, їм не подобається, він підходить до «кормушки», ще шокером додавали, щоб, так би мовити, мотивація була бити. Мене найбільше лякає той факт, що їм це подобається. Вони кайфують, знаєте, от в їхньому голосі відчувалося, що йому подобається, коли ти кричиш», – розповідає колишній військовополонений.

Триматися і не впасти духом, зізнається Іван, допомагали лише думки про дружину.

«Я просто думав, якщо я не впораюсь і здамся, то на кого я її залишу. Тільки про неї в мене були думки, з ними я лягав, з ними я прокидався, все. Тобто іншого не могло бути», – каже Іван.

Офіційно Міжнародний комітет Червоного Хреста підтвердив, що Іван Іванченко перебуває в російському полоні лише в квітні 2024 – через пів року після того, як російські військові взяли його в полон.

«Ми знали від звільнених, що він там є. Через нашого уповноваженого з прав людини Дмитра Валерійовича Лубінця подавали звернення на уповноважену РФ Москалькову. Ми чітко знали, що мій чоловік там. Росія надавала відповідь: «У нас такого нет». Все. Або просто морозилися. І потім вони просто підтвердили його через МКЧХ через пів року. Вони не підтверджують спеціально. Це все моральний тиск на рідних безвісти зниклих. Невідомість, розпач завжди приводять до контрастних рішень.

До того, що ти будеш виходити, тиснути на нашу владу, що це Україна винна. До того, що вони маніпулюють рідними безвісти зниклих. На жаль, багато родин викладають своїх рідних у соцмережі і вилітають їхні контактні номери, потім на ці номери пишуть: «Давай сюди гроші, або ми його вб’ємо. Йди пали машину ЗСУ чи ТЦК, або ми його уб’ємо». Тобто, це все маніпуляція і знущання над нашим українським народом. Хоча здавалось би куди ще більше, але вони досі це роблять», – пояснює дружина Івана.

В російській колонії українські військовополонені були в повній інформаційній ізоляції. Їм не дозволяли дивитись телевізор, слухати радіо, заборонено було листування і навіть вести лік часу, каже Іван.

«Ти не мав подавати виду, що ти знаєш, який сьогодні день. Тобто за це теж отримаєш. Просто хотіли, щоб ти загубився взагалі. Загубився взагалі і не знав, який день, число, тобто скільки ти тут», – згадує Іван.

«Йому жоден мій лист не дійшов. Жоден. Я їх написала більше 50 штук. Жоден мій лист йому не дійшов. Я писала не тільки через МКЧХ, ще через Дмитра Валерійовича Лубінця, бо він домовлявся з Москальковою про передачу листів. Йому це теж не дійшло. Я просила, зверталась МКЧХ, щоб вони через складний стан здоров'я навідали його і провезли вже не те, що лист, хоча б ліки якісь, щоб в нього вони були конкретно. Цього теж не було зроблено. Жодної кореспонденції і зв'язку у нас не було за цей час. А це, вибачте, 1,5 року. А як хлопці лишаються там вже скоро піде по 4 роки. Ми завдяки хлопцям, звільненим з полону, можемо знати щось. А вони там нічого не знають. Це дуже страшно», – додає Аміна.

Щоби допомагати військовополоненим 80-ї бригади ЗСУ та родинам зниклих безвісти, Аміна разом з іще однією дружиною зниклого безвісти військового створили громадську організацію «Завжди перші мають бути вдома».

«Тоді вже хлопців більше року не звільняли з полону, попри те, що були обміни активні. Саме нашу бригаду не повертали майже два роки. Рік тому 19 березня нам повернули вперше за рік і 11 місяців двох хлопців. І після того, слава Богу, вже більше 20 вдома. І на той момент я зрозуміла, що треба брати ініціативу в свої руки, тому що я розумію, що мені ніхто його поза обміном за ручку не приведе. Щоб вирішити свою проблему, мені треба зсунути глобальну проблему, тому що він з 80-ї бригади, яку не міняють», – каже Аміна.

Про те, що їде на обмін, Іван не підозрював до останнього. Думав, це етап в іншу колонію. Згадує, перш ніж посадити їх в автозаки, українців змусили записати звернення – подяку російському керманичу Володимиру Путіну.

«Мене вивели зняти відео, як я дякую Путіну. Тобто, це всім пацанам так робили. «Спасибі, що ваші солдати зберегли мені життя, спасибі вам, що ви виховали таких солдатів, які захищають і не вбивають нас, дарують нам життя», грубо кажучи», – згадує текст, який змусили говорити українських військовополонених, Іван Іванченко.

Лише коли літаком їх доправили до Білорусі, Іван зрозумів, їде додому. Івана Іванченка звільнили з полону 9 червня 2025 року. В той день Аміна разом з друзями приїхала до лікарні, куди привозять звільнених з полону. Згадує, як їй зателефонувала Юлія Павлюк – голова Центрального регіонального центру Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Зізнається: не очікувала, що тієї миті почує і побачить свого коханого.

«Дзвінок від Юлії Валеріївни. А повідомлення від Координаційного штабу надійшло пізніше. Я стою там, думаю, невже?… Невже?! І там... «Привіт, кицюня» і показує Ваню – і я все. Бо це було нереально. Це був перший дзвінок, потім було повідомлення від Координаційного штабу, потім дзвінок ще від Координаційного штабу, від Служби безпеки. Але це... цей дзвінок – для мене це щось. І Юлія Валеріївна поруч з Ванею була, ми йому говоримо: ти зараз її ще й побачиш. Він взагалі такий трохи розгублений був. Для мене не тільки зустріч, але й дзвінок – це велика історія, і я це пам'ятатиму все життя», – згадує Аміна.

«Ці перші обійми, не вірилось, що цей день настав. Коли ти довго про нього мрієш, з ним засинаєш, з ним просинаєшся, з цією мрією побачити її і обійняти. Я не знаю, як словами це передати. Ти просто повертаєшся, свобода, перше – це свобода. Тобі не треба боятися. Свобода взагалі всього, можеш робити, що хочеш. В перший етап реабілітації в Вінниці для нас було дико, що ми можемо кудись банально просто виходити самі. Їсти, що хочеш, коли хочеш, ти можеш сказати: «Я не хочу» або ще попросити поїсти. Тобто, радість була в банальних речах», – додає звільнений з полону.

Всі ці півтора року Аміну мучило питання, чому Іван на коробці зі своїми речами написав: «Скажіть, що я її кохаю». Чоловік зізнався, перед виходом на завдання мав погане передчуття, що не повернеться. Саме тому написав коханій прощальне послання.

«У мене відчуття погане було. Я своїм хлопцям на хаті перед виходом сказав, що, пацани, я не повернусь, швидше за все. У мене перед кожним пораненням була така чуйка. Я спеціально написав, щоб передали, раптом що, бо я відчував, що нічим хорошим це не закінчиться», – додає Іван.

Хоча Іван вже вдома, Аміна продовжує свою громадську діяльність – допомагає родинам зниклих безвісти та військовополоненим 80-ї бригади ЗСУ. Надає супровід звільненим з полону. Іван її підтримує. Іванченки кажуть, робитимуть усе, що зможуть, щоб їхнім майбутнім дітям не довелося пережити те, що пройшли вони у свої 22 роки.