«У головах наших можновладців питання реституції просто не вкладається» – Йосиф Зісельс

Наприкінці липня Державний департамент США оприлюднив звіт про стан справ із компенсацією жертвам Голокосту втрачених матеріальних цінностей. Уперше справу відшкодування жертвам Голокосту взяла під контроль влада США. Серед 47 країн, які підписали 2009 року Терезинську декларацію, яка вважається найбільшим договором щодо реституції нерухомого майна жертвам Голокосту, є і Україна. Але вона, як і багато інших країн, навіть не приступила до створення національного законодавства про реституцію, наголошується у звіті. При цьому уряд США і державний секретар Майкл Помпео обіцяють тримати цю справу серед пріоритетних адміністрації президента Дональда Трампа.

За словами державного секретаря США Майкла Помпео, і через 75 років після війни не було виправлено зло, заподіяне нацистським режимом жертвам Голокосту, в багатьох країнах це питання «значною мірою навіть не розглядалося».

«Зважаючи на літній вік тих, хто пережив Голокост, багато з яких живуть у бідності, результати цього звіту служать нагадуванням про те, що країни повинні діяти з більшим почуттям терміновості, щоб забезпечити реституцію чи компенсацію майна, незаконно вилученого у жертв Голокосту та інших жертв нацистських переслідувань. Усі жертви нацистського режиму повинні мати можливість гідно прожити свої дні», – мовиться у заяві Помпео.

Низка країн Східної Європи, включно з Україною, не спромоглася виконати зобов’язання щодо повернення майна євреїв, вилученого перед або під час Другої світової війни, мовиться у звіті під назвою JUST (Justice for Uncompensated Survivors Today), що можна перекласти як невідкладна вимога справедливості для жертв Голокосту, які не отримали компенсації.

Єврейські активи, вилучені під час Голокосту, організованого нацистською Німеччиною, оцінюються у щонайменше 138 мільярдів доларів США у цінах 2017 року. Із них менше від 20 відсотків було повернуто.

У звіті зазначається, що лише декілька країн, які схвалили Терезинську декларацію, ухвалили закони, що сприяють реституції нерухомого майна. У країнах, які ухвалили таке законодавство, занадто багато заявників стикаються з дискримінацією за ознакою громадянства та місця проживання і не можуть отримати вигоду через надто складні адміністративні бар’єри.

Головні претензії звіт пред’являє щодо Польщі, де до Другої світової війни жило понад 3,3 мільйона євреїв, 90% з яких було вбито. Через прихід комуністичної влади до Польщі після Другої світової війни, майно єврейських родин і громад потрапило під другу хвилю конфіскацій, цього разу комуністичною владою, й так і не було повернуто законним власникам чи їхнім нащадкам.

«Через 75 років після Голокосту та понад чверть століття після падіння Залізної завіси польські жертви Голокосту та їхні родини – а також власники неєврейської власності з Польщі – продовжують чекати повернення Польщею або надання компенсації за розкрадене майно німецькими нацистами та їхніми колаборантами під час Голокосту та/або націоналізованих комуністичним режимом», – мовиться у звіті.

Дослідники питання реституції наголошують, що Польща є єдиним членом Європейського союзу (і колишнім східноєвропейським членом комуністичного блоку), який не запровадив комплексного законодавства щодо реституції приватної власності в посткомуністичний період.

Реституція в Україні навіть не обговорюється

Звіт також згадує і Україну, говорячи, що в державі не тільки відсутнє відповідне законодавство, але й навіть немає планів щодо його створення.

«В Україні немає конкретного законодавства щодо відновлення приватної власності епохи Голокосту чи спадкової власності; нова влада не оголосила жодних планів щодо запровадження такого законодавства», – мовиться у звіті.

Голова Всесвітньої організації єврейської реституції (WJRO) Гідеон Тейлор в інтерв’ю Радіо Свобода сказав, що вітає звіт Державного департаменту США і сподівається, що увага уряду Сполучених Штатів до цих проблем зможе спонукати країни-підписанти декларації активніше зайнятися її реалізацією.

«Як випливає зі звіту, багато роботи в цьому напрямку потрібно зробити в усіх європейських країнах, і Україна тут не виняток. У Польщі, Угорщині, Україні потрібно ухвалити законодавство щодо реституції. Особливо ми приділяємо увагу питанню повернення власності єврейських громад. Бо повернення синагог чи інших приміщень, що належали громаді, є дуже вадливими для її розвитку», – говорить Гідеон Тейлор і наголошує, що для цього його організація співпрацює і з урядом України, і з місцевими громадами.

Оскільки Терезинська декларація є незобов’язуючим документом, вона не передбачає жодних санкцій за невиконання обіцянок, але Гiдеон Тейлор сподівається, що уряди відповідних країн все ж зможуть знайти шляхи для її виконання у співпраці з його організацією та місцевими громадами.

«Через 75 років після звільнення #Аушвіца, міжнародна спільнота має обмежену кількість можливостей допомогти #survivors (тим, що вижили) гідно прожити останню частину свого життя та забезпечити #справедливість для жертв #Голокосту, майно яких було незаконно відібрано у них...» – Гідеон Тейлор.

Співпрезидент Асоціації єврейських організацій та общин (Ваад) України Йосиф Зісельс говорить, що в Україні питання реституції не розглядалися жодним урядом і зараз про них у публічному політичному просторі не говорять навіть теоретично.

«Це питання надзвичайно складне, бо воно стосується не лише єврейських громад, але і інших жертв радянського і нацистського режимів, але в головах наших можновладців питання реституції просто не вкладається у жодному вигляді – просто місця для нього немає», – сумно жартує правозахисник і дисидент зі стажем у кілька десятиліть. За підрахунками його організації, через конфіскації комуністів та нацистів власність втратили 16 релігійних громад, не лише єврейських.

За його словами, деякі кроки щодо повернення майна релігійним організаціям Україна зробила. У березні 1992 року президент України Леонід Кравчук видав указ про повернення культового майна, обумовивши тим, що воно мало використовується за призначенням. Органи місцеві влади, які володіли чи управляли цим майном, мусили повернути його релігійним громадам до 31 грудня 1997 року. Але місцева влада часто не лише не повернула це майно, але й навіть не склала необхідних переліків таких релігійних споруд.

За даними Асоціації єврейських організацій та общин (Ваад) України, список синагог, інших будівель, що належали громаді й нині використовуються не за призначенням, нараховує близько 2500 об’єктів, із них досить повно описано майже 1400. А повернуто громадам, за словами Йосифа Зісельса, не більше від 40-50 споруд на 140 нині активних єврейських общин в Україні.

Загалом, громадська власність у вигляді нерухомого майна налічувала лише на території Російської імперії перед революцією від 12 до 15 тисяч об’єктів. Якщо додати до цих цифр території, що належали Польщі, то єврейська громада на етнічних українських територіях була другою найчисельнішою у світі.

Єврейське життя було розгромлено на східних теренах не так нацистською, як радянською владою

За словами Зісельса, Україна у цьому аспекті виділяється серед країн Центральної та Східної Європи ще тим, що єврейське громадське життя та підприємництво було розгромлено на східних теренах не так нацистською, як радянською владою. Тому на сході його організація говорить про швидше громадську та релігійну власність, але на західних теренах України, які були приєднані в результаті пакту Молотова-Ріббентропа, ще можна відстежити і комунальну власність єврейських громад та бізнес, наприклад ремісничі цехи, які належали громадам.

«Наприклад, цех шевців мав свою синагогу, громадські приміщення, які належали не релігійним громадам, а світським єврейським організаціям. Я знаю про такі приміщення і у Львові, і в Чернівцях, наприклад», – говорить Зісельс.

І додає, що тоді від експропріації цієї власності не нацистами, а комуністами, постраждали не лише євреї, але і поляки, і румуни, угорці, болгари, греки, і це перетворює питання повернення власності на проблему, за яку жоден український уряд не хоче братися. Бо неминуче постане повернення приватної власності, а це, за словами Зісельса, окрема і дуже складна тема.

Однак те, що не можна зробити все і відразу, не означає, що не потрібно робити нічого. На думку Йосифа Зісельса, повернення синагог і громадських будівель є цілком реальною справою, яка зараз вирішується несистемно – за примхою чи за домовленістю з місцевою владою.

Згідно з дослідженням, проведеним понад 10 років тому, там, де громада була у добрих відносинах із місцевою владою, процес повернення власності був полегшений. Наприклад, так було у великих містах – Києві, Дніпрі, Одесі, Харкові. В інших місцях, навіть в деяких обласних центрах і великих районних центрах, донедавна не було повернуто жодної будівлі. Серед таких міст були такі центри єврейського життя в Україні, як Луцьк, Луганськ, Чернігів, Сквира, Суми, Кременчук, чи Керч.

Як приклад, Йосиф Зісельс наводить повернення синагоги Бродського у Києві. «Шість років наполегливих зусиль завершилися успіхом тільки завдяки «викупу» в 100 тисяч доларів, переданих місту для нового приміщення лялькового театру. Деякі міські начальники в Україні, «натхненні» цим прикладом, тепер чекають, хто ж викупить будівлі, що перебувають в їхньому розпорядженні. Але, на жаль чи на щастя, не у кожної, особливо маленької громади, є такий «благодійник», який готовий за будівлю, що мала бути повернена за законом, сплатити навіть десяту частину згаданої суми», – мовиться у дослідженні, представленому Йосифом Зісельсом.

При цьому він зазначає, що повернута власність є великим поштовхом для розвитку громади, яка перестає жебракувати у міжнародних єврейських організацій та місцевих бізнесменів, з чиєю позицією громада не завжди погоджується, а стає спроможною організувати своє життя власним коштом.

Щодо зусиль американського уряду та Всесвітньої організації єврейської реституції, то Йосиф Зісельс каже, що вітає такі нагадування українським політикам, але звертає увагу на те, що будь-яке питання реституції означає, що потрібно буде вишукувати додаткові кошти в місцевих бюджетах, а це в умовах війни з Росією, що триває вже шість років, було б надзвичайно складно для країни.

«Тому ми про це питання не забуваємо, але і не ставимо його гостро, розуміючи становище країни», – говорить Йосиф Зісельс.

Україна навряд чи зараз зможе знайти гроші на реституцію – Лубінець

Голова профільного комітету Верховної Ради, колишній депутат від «Блоку Петра Порошенка» у минулому скликанні, а нині безпартійний Дмитро Лубінець також говорить, що зараз, у період війни, коронавірусної кризи та найвищого державного боргу, «Україна навряд чи зараз зможе знайти гроші на реституцію».

В інтерв’ю Радіо Свобода він наголосив, що це не означає, що Україна ігнорує питання справедливості щодо жертв незаконного вилучення майна чи жертв Голокосту, бо в Україні, за його словами, цим питанням «приділяється велика увага».

«Усе, що стосується питань Голокосту, чи трагічних подій Другої світової війни, є під пильною увагою влади – відбуваються культурні заходи, дні пам’яті, постійно з’являються нові культурні ініціативи, в тому числі у парламенті. Я пригадую заходи в парламенті за участю представників Держави Ізраїль, в яких я особисто брав участь», – говорить Дмитро Лубінець.

Щодо конкретного питання про законодавство щодо реституції, то, за його словами, питання законодавчої ініціативи тут належить урядові.

«Терезинська декларація була підписана у Чехії, країні Європейського союзу, тому питання її виконання належить до компетенції Міністерства закордонних справ та віцепрем’єра з питань європейської інтеграції. І саме ці відомства мали виступити і ініціаторами ратифікації цієї декларації парламентом, і я можу помилятися, але я не бачу, щоб Україна ратифікувала цю декларацію», – говорить Дмитро Лубінець.

За словами Йосифа Зісельса, зараз навряд чи варто очікувати зростання активності української влади у цьому питанні, бо ця декларація, з огляду на ту увагу, яку приділяють питанням спадщини Голокосту в Європі, мала б стати ще однією сходинкою для України в її євроінтеграції. Але, як говорить Йосиф Зісельс, питання євроінтеграції для нинішньої влади не має першочергового значення.

На його думку, і міжнародного тиску в цьому питанні не варто очікувати. «Ми маємо слабку державу, яка не може ані рухатися до Європи, ані проводити реституцію, ані розвиватися у цивілізованому напрямку. Тому на нас дивляться крізь пальці», – підсумовує Йосиф Зісельс.

«Чорнобиль не загинув, він живе у кожному з нас» – нащадок Чорнобильських рабинів