Повернення Росії у великий спорт та реалії спортсменів України в час війни. Інтерв'ю з міністром Матвієм Бідним

«Ми не очікуємо на олімпійське перемир'я. Олімпіада – це не те, що змусить агресора сьогодні припинити вбивати українців», – каже міністр молоді та спорту України Матвій Бідний.

Вже у лютому українська команда візьме участь у Зимових Олімпійських іграх у Мілані. Будуть там і російські спортсмени – як і в минулі роки, виступатимуть у нейтральному статусі.

Нині Україна активно працює над тим, щоб не допустити росіян і білорусів до змагань, каже міністр, але визнає, підходи, зокрема, Міжнародного олімпійського комітету щодо них змінюються. Як от нещодавно МОК дозволив російським та білоруським спортсменам виступати під власним прапором на Юнацьких Олімпійських іграх цьогоріч у Дакарі.

«Це поступовий рух в бік зняття оцих спортивних санкцій», – констатує Матвій Бідний. В інтерв’ю Радіо Свобода він розповів:

• про ситуацію в українському спорті в умовах війни;
• чому українські спортсмени змінюють громадянство;
• наскільки фінансово атлетів забезпечує держава;
• як міністерство планує повертати молодь з-за кордону;
• та як працює із молодіжною політикою та національною ідентичністю.

– Вже у лютому відбудуться Зимові Олімпійські ігри в Італії. Які у вас очікування від української команди на цих змаганнях?

– Наші спортсмени і тренери активно готуються до цих Олімпійських ігор. І, звісно, ми очікуємо на гідний виступ і на демонстрацію того, що ми називаємо волею до перемоги. Це не можна відняти у наших спортсменів, тому що сьогодні вони, незважаючи на те, що перебувають у такому самому складному становищі, як і кожен з українців сьогодні, все одно вони роблять маленьке чудо.

Все одно дарують Україні перемоги, все одно піднімають наш прапор. Звичайно, зимові Олімпійські ігри зазвичай у нас не настільки успішні, як літні. Це природно, тому що природні умови не дозволяють іноді тренуватися в таких умовах, як, наприклад, у країнах, які розташовані північніше. Але все одно ми розраховуємо на кілька медалей. Ми розраховуємо на успішний виступ наших атлетів.

– Чи очікуєте ви дискусій про олімпійське перемир’я? Знаю, що Італія вже звернулася до ООН і запропонувала оголосити олімпійське перемир’я для всіх воєн, зокрема й в Україні, на період Олімпіади 2026 року.

– Ми не очікуємо на олімпійське перемир’я, тому що такий випадок уже відбувався перед Олімпійськими іграми в Парижі. Я пам’ятаю, що Росія тоді спільно ще з однією країною Глобального Півдня взагалі відмовилася голосувати за цю резолюцію. Тому абсолютно точно Олімпіада – це не те, що змусить агресора сьогодні припинити вбивати українців.

– Тим не менш, російські і білоруські спортсмени виступатимуть на Олімпійських іграх під нейтральним прапором, як це відбувалось і раніше. Водночас нова очільниця Міжнародного олімпійського комітету раніше заявляла, що вона не проти і розгляне повернення росіян і білорусів у змагання під своїм прапором. Як ви оцінюєте нині ситуацію і чому МОК поступово змінює позицію на користь Росії і Білорусі, на вашу думку?

– Справедливо, мені здається, почати з того, що чотири роки російської символіки немає на міжнародних змаганнях. Я думаю, що це абсолютно безпрецедентна історія, і такої обструкції історія сучасного спорту ще не знала. На Олімпійських іграх у Парижі, там було тільки 17 атлетів, які за критеріями Міжнародного олімпійського комітету були визнані як нейтральні. Для порівняння, в олімпійській делегації Росії у Токіо 2021 року було більш ніж 300 атлетів. Тобто неспівмірні цифри. Будь-яка символіка була заборонена. Не можна було мати навіть лак на нігтях, щоб він був відповідно до кольору російського прапора.

Тут так само, у Мілані, не буде російської символіки, і це теж дуже-дуже потужний сигнал. Сьогодні українська спортивна спільнота робить усе задля того, щоб продовжувати цю боротьбу. У нас є чудові журналісти-розслідувачі, у нас є напрацьовані механізми взаємодії, ми працюємо з міжнародними медіа, ми працюємо на політичному, дипломатичному рівнях.

Олімпійські кільця біля входу в Олімпійський дім у Лозанні, 9 грудня 2025 року

– Проте, чи бачите ви все ж таки зміну позиції Міжнародного олімпійського комітету? Чи слабшає вона щодо Росії і Білорусі?

– …Міжнародного олімпійського комітету та інших міжнародних спортивних організацій, спортивних федерацій. Тут є кілька ключових обставин.

Окрім традиційних інструментів – підкупу, шантажу, треба визнати, що росіяни весь час дуже свідомо працювали над нарощенням свого впливу в міжнародних спортивних організаціях. Кількість їх у «бордах», у виконавчих комітетах набагато більша, аніж присутність українців. І це дається взнаки.

Наприклад, Міжнародна федерація дзюдо, яка нещодавно ухвалила найбільш контроверсійне рішення про допуск росіян, білорусів під їхніми прапорами, – почесним президентом цієї федерації багато років був Путін. Про що можна говорити далі? Купа росіян, які присутні на високому рівні в міжнародних федераціях і мають вплив.

По-друге, міжнародні спортивні федерації – це громадські організації. Зрозуміло, що увага до того, яким чином вони ухвалюють рішення, під впливом яких факторів, чинників, стимулів, сьогодні збільшилася. Все частіше в контексті України порушують питання good governance в цих міжнародних спортивних федераціях, належного врядування, прозорості.

Але ми розуміємо, що коли заходить, наприклад, російська делегація і за собою приводить такого спонсора, як «Газпром», який бюджет міжнародної спортивної федерації може збільшити одразу втричі, зрозуміло, що всім хочеться їздити на конференції в якісь красиві країни, жити в гарних готелях, літати бізнес-класом. Увесь цей час ці функціонери, багато з них, стримували себе, побоюючись якогось суспільного осуду. Але зараз ми бачимо зсув у міжнародній політиці, бачимо політику американської адміністрації, яка спрямована на спробу замирення, встановлення нормалізації і поновлення Росії як суб’єкта міжнародних взаємовідносин.

Ці організації реагують миттєво і з таким: «Фух, мабуть, вже можна. Давайте пробувати, давайте послаблювати, давайте закінчувати». І ми бачимо сьогодні рішення Міжнародного олімпійського комітету про повернення дітей та молоді під прапорами. Це все поступові кроки до того, щоб ситуацію відпустити. Рішення Міжнародного паралімпійського комітету – там інша ситуація.

– Це яке рішення?

– Вони також ухвалили рішення відновлення Паралімпійського комітету Росії повністю у своїх правах. Відповідно, представляти країну під прапором із гімном. Тут росіяни мали іншу тактику. Вони вийшли на засідання Генеральної асамблеї. І там країни Глобального Півдня – це постійно ті актори, які підтримують Росію в усіх її ініціативах.

Таким чином було ухвалено це контроверсійне рішення. І не контроверсійне, воно є ганебним, тому що фактично Паралімпійський комітет Росії – це, за своїми висловлюваннями, за своєю поведінкою, фактично терористична організація. Вони організовують змагання для так званих учасників «СВО» (спеціальної військової операції , так у РФ називають війну проти України – ред.), вони висловлюються прямо на підтримку збройної агресії. Ми рухаємось у напрямку санкційного треку щодо цієї організації.

– Тобто виходить, що попри те, що Росія чотири роки виступає під нейтральним прапором на міжнародних змаганнях, все одно вона зберігає величезний вплив на міжнародні спортивні організації навіть за цих умов?

– Так. Нещодавно було переобрано Алішера Усманова, наприклад, президентом Міжнародної федерації фехтування. Всі знають, російський олігарх фактично сам ухвалив рішення, самоусунувся, призначив виконувача обов’язків замість себе, але там голосування було 120 на 20. Це те, чого нам завжди бракувало, те, про що ми зараз тільки починаємо серйозно думати і працювати, – це дійсно наша присутність у міжнародних спортивних організаціях, наша суб’єктність у цих організаціях. Вони завжди працювали з цим професійно і з використанням великих ресурсів. А спорт, звісно, це дуже важливий інструмент soft power.

Під час акції з вимогою не допустити спортсменів Росії та Білорусі до участі в Олімпіаді 2024 року в Парижі через війну проти України. Лозанна, Швейцарія, 25 березня 2023 року

– Чи збільшиться представництво Росії і Білорусі на цих Олімпійських іграх під нейтральним прапором? Бо на Олімпійських іграх у Парижі, здається, була 31 людина з російських і білоруських спортсменів. В Італії скільки очікується?

– Подивимось. Поки що немає остаточних даних. Навіть не знаємо ще остаточно всіх ліцензіатів, ще йде відбір. Я думаю, буде більше, тому що вони також навчилися цьому протидіяти. Вони вже не настільки активні в публічній площині. Атлети дуже обережно ставлять лайки, щось коментують, публікують. Вони розуміють, що отримання статусу нейтрального – це окрема вправа для них, вони розуміють, що для цього треба робити.

– От якраз про цю нейтральність – це одна із вимог Міжнародного олімпійського комітету: не підтримувати війну в Україні, не мати зв’язку з армією і силовими структурами. Але чи відповідають більшість цих спортсменів цьому критерію? Як і хто це перевіряє? Я знайшла інформацію про російську альпіністку Варвару Прохорову, якій дозволили принаймні взяти участь у відбіркових змаганнях на Олімпійські ігри у нейтральному статусі. Вона водночас прапорщиця Збройних сил Російської Федерації, членкиня ЦСКА – це організація, яка підпорядковується міністерству оборони РФ. І спортсменка тренує російських військових, публічно підтримує війну. І це далеко не єдиний приклад.

– Так, таких випадків досить багато. Ми з кожним із них працюємо. Готуємо звернення. Зазвичай це звернення від міністерства, Національного олімпійського комітету і національної федерації, яка представляє цей вид спорту. До нас прислуховуються. Іноді звісно, рішення не такі, яких би нам хотілося. Іноді надається атлетам статус нейтральності.

Наші аргументи не завжди чують, але в переважній більшості – чують. Це радянська спадщина, російська, та й наша, коли атлети є представниками силових структур, спортивного клубу армії, структур, пов’язаних із міністерством внутрішніх справ. Фактично вони на службі і виконують функцію і місію виправдовування російської агресії. Ми постійно про це говоримо, підкреслюємо факт їхньої залученості до того, що називається «спортсвошинг», – відмивання крові невинних українських жертв через спортивні заходи, демонстрація картинки «нормальності»: що все нормально, їх сприймають, вони – члени міжнародного спортивного олімпійського руху. Це те, чому ми активно запобігаємо постійно.

Під час акції з вимогою не допустити спортсменів Росії та Білорусі до участі в Олімпіаді 2024 року в Парижі через війну проти України. Лозанна, Швейцарія, 25 березня 2023 року

– Ви кажете, що до вас прислухаються, але не завжди.

– Звісно, нам завжди хотілося б більшого. Іноді тих доказів, які у нас є, мабуть, недостатньо для Міжнародного олімпійського комітету. Можливо, вони у Лозанні бачать усе трохи інакше, можливо, їм здається усе трохи простіше. Ми вдячні за те, що багато випадків вирішуються на нашу користь, і ми не можемо сказати, що міжнародний спортивний рух байдужий до України. Багато міжнародних спортивних федерацій не допускають росіян, як, наприклад, Себастьян Коу, президент Міжнародної федерації легкої атлетики.

– МОК дозволив російським і білоруським спортсменам юнацьких вікових категорій виступати під власним прапором, зокрема на Юнацьких Олімпійських іграх уже цього року в Дакарі. Як ви розцінюєте це рішення? Це поразка української спортивної дипломатії чи це невідворотний процес уже нині повернення російських і білоруських спортсменів у великий спорт?

– Це поступовий рух у бік зняття цих спортивних санкцій. І, на мою думку, це пошук Міжнародного олімпійського комітету якихось шляхів, яким чином поступово створити ілюзію «нормальності», що: «Давайте з цим закінчувати», – неодноразово чув цю фразу. «Давайте з цим закінчувати, пора вже переходити до нормальних змагань, щоб усі думали тільки про спорт». Ці рішення нами сприймаються негативно і неприємно.

– Тоді, якщо резюмувати: що сьогодні конкретно робить Україна для того, щоб відсторонити російських і білоруських спортсменів, і які важелі впливу в України залишаються на міжнародні спортивні організації сьогодні?

– Зазвичай ті, хто повертають росіян, прикриваються гаслом, що спорт має бути поза політикою. На що ми завжди аргументуємо, що війна – це не політика. Війна – це злочин. Якщо ви даєте арену тим, хто відбілює на цій арені цей злочин, ви самі фактично стаєте співучасником цього злочину. Прикриваються положенням спортивних хартій, європейської зокрема, щодо автономії спорту, що федерації самі ухвалюють рішення в рамках своїх видів спорту, свого самоврядування.

Але, на щастя, спортивні організації відчувають: вони живуть не у вакуумі, вони живуть у суспільстві. І тут у нас є кілька механізмів і напрямків дії. Передусім це інформаційний, медійний простір.

Дуже велику роль тут відіграють наші спортсмени як амбасадори: такі як Олександр Усик, такі як Еліна Світоліна, Ольга Харлан, які відкривають очі спортивній спільноті на те, що відбувається сьогодні в Україні. Ми виходимо з інтерв’ю, спортсмени виходять із пресконференціями. І це відчутно. Це дуже важливий тиск.

Фехтувальниця Ольга Харлан. Олімпійські ігри 2024 у Парижі

Інший напрям – це дипломатична робота, і тут ми маємо велику підтримку всіх європейських країн, як і різних країн світу. Хочу згадати, як кілька країн скасували візи атлетам, які приїжджали до них для участі у відбіркових змаганнях. Наприклад, Іспанія активно використовувала цей інструмент, і велика кількість російських спортсменів-пропагандистів була позбавлена права відвідувати країни Шенгенської зони і таким чином не потрапляла на відбір.

– Але яка межа компромісу для України? Адже Україна від участі у змаганнях не відмовляється. Чи, можливо, є думки не брати участі у цих Юнацьких олімпійських іграх у Дакарі, де Росія і Білорусь виступатимуть під своїми вже прапорами?

– Межа компромісу там, де починається російська пропаганда. Ми маємо розуміти: якщо сьогодні відмовитись від участі, так званий бойкот, у цьому був би сенс, якби хтось інший із країн готовий був би доєднатися до цього бойкоту. Сьогодні ми розуміємо після чотирьох років, що, на жаль, жодна інша країна не готова відкликати своїх атлетів і позбавити їх права виступати, фактично – спортивного майбутнього. Тому що такий бойкот тягне за собою наслідки й санкції з боку міжнародних спортивних організацій.

Можуть позбавити прапора країну, яка бойкотує змагання, в принципі. Тобто ми можемо на міжнародній спортивній арені опинитися у такому самому становищі, як зараз росіяни: без прапора й без гімну. І, в принципі, якщо так будемо вчиняти, ми лишимось самотні і горді, самі вдома. Про нас дуже швидко всі забудуть, але ми дозволимо росіянам під власним прапором розповідати про «русский мир» на цих міжнародних спортивних аренах. Тому українські атлети мають бути там присутні.

– Україна братиме участь у Юнацьких олімпійських іграх цього року в Дакарі?

– Про Юнацькі олімпійські ігри говорити ще зарано, ми подивимось. Сьогодні ми дуже уважно ставимось до тих змагань, до тих стартів, де можуть бути присутні росіяни й білоруси під прапорами, тому що це питання безпеки наших атлетів.

Кожного разу, коли росіянам вдається сфотографувати щось, що вони можуть потрактувати як замирення, акт – не те що дружнього, а хоча б нейтрального ставлення – вони одразу починають це використовувати з метою своєї пропаганди.

Але на найважливіші міжнародні спортивні змагання, на старти, пов’язані з відбором до чемпіонатів світу, Європи, Олімпійських ігор, ми готові сьогодні обережно відряджати наші команди.

– Українська національна збірна тим часом цього року втрачає своїх спортсменів. Було кілька гучних історій, зокрема гімнаст Ілля Ковтун, срібний призер Олімпійських ігор 2024 року, влітку вирішив змінити українське громадянство на хорватське. Ще більш гучною та резонансною була історія зі стрибункою у воду Софією Лискун, яка ось у грудні змінила українське громадянство на російське. І це не єдині випадки, коли спортсмени змінюють громадянство. Наскільки це болюче для українського спорту? І чому така тенденція сьогодні спостерігається?

– Ці два наведені вами випадки, звісно, їх не можна порівнювати між собою. Зміни громадянства, зокрема й спортивного, були завжди. Вони і зараз є. Можливо, хтось десь бачить для себе кращу перспективу, і це свідоме рішення самого атлета.

Звісно, ми ж не можемо заборонити атлету, прикувати його до себе тут, на спортивній базі. Зрозуміло, що в такий час для України це дуже болюче і сенситивне рішення, і воно відразу впадає в очі, це виглядає дуже негарно щодо тих атлетів, наприклад, які сьогодні вже загинули. Вони теж могли сховатися, поїхати за кордон, вони могли виступати або тренувати когось і знайти там собі роботу, новий контракт. І хоча б із поваги до їхньої пам’яті, мені здається, можна було би сьогодні принаймні зачекати з таким рішенням, якщо вже воно було невідворотним.

Гімнаст Ілля Ковтун. Влітку 2025 змінив українське громадянство на хорватське. Фото з Олімпійських ігор 2024 у Парижі

Ілля Ковтун жодного дня взагалі не був в Україні після початку повномасштабного вторгнення. Він поїхав дуже давно. Фактично те, що сталося, воно тільки закріпило той процес, який тривав оці багато років. Хоча у нього, в його тренера були всі необхідні умови для тренувань за кордоном за рахунок України. На жаль, таке рішення ухвалено. Воно стало, я не скажу, неочікуваним, але досить неприємним, болючим.

Щодо Софії Лискун, це була несподіванка. Але це типовий випадок такої спецоперації з боку російської пропаганди. І ми потім уже побачили оці постановочні… як протягом одного дня їй надали російське громадянство. Можете собі уявити, щоб так з території України хтось приїхав, одразу йому видали спортивне громадянство?

Фактично вона ще позавчора була спільно зі збірною командою України, і за кілька днів вона вже зачитує текст присяги під російським триколором, видає усі ці російські пропагандистські кліше. Вона згадала про свого тренера, який працює під Москвою чи в Москві, з яким вона тримала контакт. Фактично ми бачимо типовий прийом, типову спецоперацію задля того, щоб похитнути серед української молоді, серед української спортивної спільноти віру в перемогу, в спортивні ідеали, в ті цінності, за які сьогодні Україна бореться.

– Серед причин зміни громадянства, які лунають від спортсменів, – не лише війна і безпекові умови, а й відсутність підтримки від держави і конфлікти на рівні федерацій. Про це, зокрема, говорив Ілля Ковтун. Чи бачите ви ці проблеми і що робить Україна, щоб втримати своїх спортсменів сьогодні?

– Щодо відсутності підтримки держави – це абсолютна спекуляція.

Тому що атлети такого рівня, як Ілля Ковтун, повністю забезпечені можливостями для тренувань, для зосередження саме на спортивній діяльності. Так, звісно, можливо, це не рівень доходів професійних атлетів, але ніде у світі спортсмени в олімпійському спорті не отримують таких винагород, як, можливо, у професійному спорті – великому боксі чи футболі, там де контракти на сотні, мільйони, такого немає.

Але бути повністю забезпеченим за рахунок держави, фактично коштів платників податків, може кожен член принаймні елітної групи, якими, безумовно, були як Ілля Ковтун, так і Софія Лискун. Це – лише виправдання і це абсолютно неправда: держава повністю забезпечує сьогодні наших атлетів, повністю забезпечує всі умови.

«Щодо відсутності підтримки держави – це абсолютна спекуляція. Тому що атлети такого рівня, як Ілля Ковтун, повністю забезпечені можливостями для тренувань» – Матвій Бідний

Щодо ситуації у федераціях: так, іноді наші федерації не завжди є зразками відкритості й належного управління. Вони бувають сповнені конфліктів, непорозумінь та несприйняття. Атлети – люди амбіційні, іноді між ними виникають конфлікти, які заходять в агресивну й активну стадію. І, на жаль, у Федерації спортивної гімнастики теж не все гаразд. Але це, знову ж таки, питання зрілості нашого суспільства, нашої спортивної спільноти, і це про те, що ми зараз впроваджуємо європейську модель спорту, де федерація має ставати більш відкритою, більш спроможною організацією. Тут є над чим працювати. Ми маємо сумну спадщину радянських часів, від якої поступово переходимо до європейської моделі врядування.

– Ви стверджуєте, що спортсмени, які представляють Україну на високому міжнародному рівні, мають усі належні умови для підготовки сьогодні. Тоді яке фінансове забезпечення може запропонувати Україна і які в них є можливості для професійного зростання?

– Це стверджую не тільки я. Ми можемо згадати слова членів національної збірної, наприклад Жана Беленюка, який також заперечував слова Ковтуна і казав про те, що забезпечення є.

Те, що мені сьогодні не подобається і що ми намагаємося змінити через впровадження європейської моделі спорту: члени національної збірної – працівники державної установи, підпорядкованої міністерству. У них є контракти, за якими вони отримують заробітну плату. Я не буду говорити про суму. Це достатньо непогана заробітна плата.

Також спортсмен елітної групи постійно перебуває на навчально-тренувальних зборах, де він забезпечений житлом, харчуванням, необхідними видатками, екіпіруванням і всіма необхідними умовами для ефективного тренування. Зазвичай у них є ще контракти з центрами олімпійської підготовки або школами вищої спортивної майстерності. Це додаткові надходження.

Українські спортсмени під час церемонії відкриття Олімпійських ігор у Парижі, 26 липня 2024 року

Тобто фактично спортсмен рівня олімпійської збірної, він достатньо непогано забезпечений сьогодні. Більше, аніж, я вважаю, середньостатистичний громадянин України. Принаймні задля того, щоб зосередитись на спортивній підготовці цілком достатньо. Спортсмен же ж немає, я думаю, витрачати час і ресурси на якісь предмети розкоші, і відпочинок на яхтах, на шикарних курортах. Для того, щоб тренуватися, щоб давати результат собі, країні, будувати своє майбутнє, добре ім'я, яке потім буде працювати над тебе, як на мене, це цілком достатньо.

– У цьому контексті про фінансування: у бюджеті на 2026 рік на Міністерство молоді і спорту депутати заклали майже сім мільярдів гривень. Більшість цих коштів, а саме п’ять мільярдів, спрямовані на спорт вищих досягнень. Решта – на масовий спорт, молодіжну політику, інші напрями роботи. Чому так? Тобто спорт вищих досягнень зараз у пріоритеті?

– По-перше, спорт вищих досягнень передбачає утримання штатної збірної команди, про яку я вже казав. Це фактично їхня заробітна плата. Також це видатки на утримання державних установ, таких як школи вищої спортивної майстерності чи центри олімпійської підготовки. А також, звісно, підготовка та участь у змаганнях: навчально-тренувальні збори (іноді за кордоном), участь у міжнародних спортивних заходах, проведення національних змагань, закупівля необхідного інвентарю та обладнання. П’ять мільярдів цього року передбачено на ці видатки.

Насправді масовий спорт має розвиватися в регіонах. І дитячий зокрема. Якщо ми говоримо про дитячо-юнацький спорт і спортивні школи, то, наприклад, у 2024 році статистика свідчила про 6,4 мільярда гривень, спрямованих на утримання оцих дитячо-юнацьких спортивних шкіл.

– Це звідки? Це ж з бюджету?

– Це місцеві бюджети.

– Тобто виходить, що в бюджеті міністерства ці напрями недофінансовані, а кошти перебувають у місцевих бюджетах? Поясніть, будь ласка.

– Не зовсім так. За системою, яка існує, і це правильно, дитячий спорт керується, спрямовується і фінансується там, де він розвивається, там, де він реалізовується. Якщо, наприклад, у місті Буча під Києвом є дитячо-юнацька спортивна школа, орган місцевого самоврядування розуміє потреби своєї громади: скільки в них дітей, які є можливості й спроможності. І місцева рада сама ухвалює рішення, скільки коштів виділити на розвиток дитячого спорту чи на утримання школи. Це правильна система: ці гроші не мають бути в центрі.

У бюджеті міністерства передбачено близько 600 мільйонів гривень на наступний рік для розвитку масового спорту. Наша команда зміщує фокус уваги держави саме на масовий спорт. Створена Державна агенція учнівського, студентського і масового спорту. Ця установа також реалізує проєкти з масового спорту, зокрема проєкт президента України «Активні парки – локації здорової України». Це наш флагманський проєкт, який щороку обростає новими видами активності. У його межах розвивається адаптивний спорт і залучаються ветерани. Для наших ветеранів працюють 160 адаптивних клубів.

Це постійні локації у різних куточках України, у громадах, іноді у сільських невеличких громадах. Також у торговельних центрах, де діти можуть прийти з батьками, проявити фізичну активність, позайматися. Там є активні представники спортивної спільноти, вони приходять і навіть залучають обдарованих дітей до своїх спортивних шкіл, клубів чи гуртків.

– А скільки коштують ці заходи? Хто це фінансує? Ви кажете, що це за підтримки президента, але це кошти міністерства?

– Ні, цей проєкт був створений за ініціативи президента, і його впровадили указом президента України. Він почався ще під час ковіду. Згодом цей проєкт набув поширення. Фінансується він як із державного бюджету (на наступний рік передбачено близько 180 мільйонів гривень на заходи з цього проєкту), так і з місцевих бюджетів, тому що громади бачать ефективність і допомагають встановлювати такі локації. Ну і позабюджетні кошти. У нас є пул партнерів та інші донори, які долучаються до окремих проєктів і співфінансують їх.

– Як міністр молоді і спорту, як ви бачите ситуацію, чи мають сьогодні всі громадяни доступ до занять спортом і чи достатньо працює популяризація спорту в Україні?

– Доступ до спорту є. Питання ціни цього доступу, і я навіть зараз не про гроші. Вийти на активну прогулянку може сьогодні кожен. Питання в тому, чи є в нього умови для такої пробіжки. Їх можна знайти, але, можливо, до них потрібно буде проїхати.

Спортивна інфраструктура – це наш біль сьогодні, який ми, на жаль, фактично не можемо нічим покращити, тому що ворог і далі активно руйнує нашу спортивну інфраструктуру. Більше ніж 800 об'єктів було зруйновано повністю або частково. І сьогодні ставити питання про будівництво об'єктів спортивної інфраструктури, мабуть, треба. Зрозуміло, що це мають бути не великі спортивні споруди – палаци спорту, стадіони для проведення міжнародних змагань. Це мають бути базові об’єкти інфраструктури. Ми бачимо, що подекуди в громадах усе ж таки починає будуватися така базова інфраструктура.

Але дійсно сьогодні ставити питання про те, що має будуватися інфраструктура, коли в нас мільйони людей із тимчасово окупованих територій не мають власного житла, коли постійно відбуваються обстріли і кожен такий об’єкт може бути зруйнований, а туди можуть бути інвестовані мільйони, – і він протягом кількох хвилин буде повністю зруйнований…

Можливо, це сьогодні дійсно не на часі, хоча, знову ж таки, ми вже працюємо, намагаємося залучити міжнародний капітал, але розуміємо, що пріоритети сьогодні в держави інші, і з розумінням ставимося до того, що фактично всі капітальні видатки, які були передбачені на будівництво та відновлення спортивної інфраструктури, сьогодні переорієнтовані на інші, більш важливі для держави напрямки.

– Тобто ці об’єкти, вони не відновлюються сьогодні? Ті, які зруйновані.

– Які зруйновані, не відновлюються, які пошкоджено – відновлюються. Зазвичай тут ми знаходимо обмежені кошти. Іноді, знову ж таки, ми допомагаємо знайти донорів, які вкладають кошти і відновлюють спортивні споруди. Усі долучаються, але будувати щось нове, ну, сьогодні…

– Коштів на це держава сьогодні немає, якщо я правильно розумію?

– Не виділяє, так.

– Ще хочу про наслідки війни для спорту поговорити з вами далі. Чимало українських спортсменів сьогодні служать у лавах Збройних сил України. На жаль, є втрати. Спортсмени гинуть не лише на фронті, а й гинуть у цивільному житті внаслідок російських обстрілів. Ось нещодавно на Харківщині через російський удар загинула Карина Бахур, 17-річна чемпіонка Європи з кікбоксингу і козацького двобою. Чи маєте ви дані, які сьогодні втрати серед тренерів і спортсменів через війну?

– Станом на ранок, я дивився перед нашим інтерв’ю, 651 спортсмен і атлет, який мав ту чи іншу ступінь дотичності до національної збірної команди, на жаль, віддав своє життя. Це як ті, хто брали участь як члени наших Сил оборони, так і ті, хто загинув у мирних наших містах. Три тисячі наших атлетів і тренерів із перших днів війни добровільно пішли захищати нашу країну.

– Якщо говорити про спорт під час війни, в яких умовах сьогодні відбуваються тренування? Маю на увазі перш за все безпеку, а також в умовах блекаутів – мова про світло і тепло. Чи є вони взагалі і як із цим викликом доводиться справлятися сьогодні?

– Хто як. У нас є спортивні споруди, які вже сьогодні забезпечені засобами енергозбереження, пауербанками, які дозволяють певний час утримувати електропостачання. Температура в басейнах падає... Ми знаємо випадки, коли наші спортсмени, члени національних збірних команд, змушені були проводити тренування в гідрокостюмах, тому що басейн холодний, його не можна опалювати.

Сьогодні в дуже складних умовах перебувають зимові види спорту, до речі, які потребують льодових арен. Тому що сьогодні утримувати льодову арену – це просто розкіш. Вона споживає дуже багато електроенергії, зокрема для утримання льоду.

І сьогодні в нас на всю країну залишилося всього лише кілька місць, де можуть тренуватися наші фігуристи, хокеїсти, усі види спорту, пов’язані з льодом.

«Сьогодні утримувати льодову арену – це просто розкіш. В нас на всю країну залишилося всього лише кілька місць, де можуть тренуватися наші фігуристи, хокеїсти, усі види спорту, пов’язані з льодом» – Матвій Бідний

Дуже сильно ускладнилася логістика. Найближчий аеропорт, наприклад, понад тисячу кілометрів до Варшави. Для спортсмена, який має відновлюватися і в найкращих кондиціях прибути на спортивне змагання, щоб проявити себе якнайкраще, це справжній челендж яким чином дістатися до місця проведення змагань.

І, звичайно, невід’ємною частиною сучасної підготовки є спортивна психологія, загалом правильний емоційний стан, можливість налаштуватися, можливість якісно відновлюватися – про це годі й говорити. Ми всі сьогодні перебуваємо в стані вигорання, так само, як і наші атлети. Тому, як і будь-який громадянин України, кожен наш спортсмен сьогодні також відчуває на собі весь спектр цієї боротьби.

– А яка ситуація з персоналом? Тому що раніше ви заявляли, що однією з найбільших проблем українського спорту є відсутність якісного кадрового резерву в багатьох видах спорту. Деякі види спорту, ви казали, просто вимирають. Це наслідок війни чи чому так відбувається?

– Коли я про це казав, я говорив не тільки про кадровий потенціал. Я казав, що види спорту вимирають, тому що в нас усе менше дітей доходить до рівня вищої спортивної майстерності, і за деякими видами спорту нам уже складно провести навіть чемпіонати України. І це, на мою думку, наслідок нашого підходу до побудови системи спорту, яка заснована на радянській спадщині. Ми й досі намагаємося зберегти цю спадщину, цю тотальну централізацію.

І тому ми бачимо такий результат: фактично ми маємо визнати, що з кожним роком кількість ліцензій на Олімпійські ігри – це дуже яскравий показник – стає менше, менше і менше. Кількість медалей стає менше, менше, менше. Тобто ми бачимо, що система поступово деградує. Лави запасних за деякими видами спорту немає зовсім.

– Проблема в радянському спадку?

– Зокрема, але не тільки. Звісно, ми говорили про проблеми інфраструктури, федерації як спортивні організації мають ставати більш суб’єктними. Вони мають залучати якісніших фахівців, щоб у цей вид спорту, тобто у федерацію, приходили якісні професіонали, які будуть працювати і з молоддю, які будуть працювати і з кадровим резервом. Там мають бути якісні тренери, в яких буде стимул розвиватися, навчатися.

– А є вони зараз? Є достатньо?

– Подекуди є. Достатньо немає. Нещодавно ми, я вважаю, що це наш великий успіх, усе ж таки змогли перевести в підпорядкування нашого міністерства три профільні заклади вищої освіти – це Київський університет фізичного виховання і спорту, Львівський університет фізичної культури і спорту імені Боберського і Харківську академію фізичної культури і спорту.

Ми перепідпорядкували їх міністерству і на базі них створили науковий парк, доєднавши до цього об’єднання Державний центр спортивної медицини, а також Державний науково-дослідний інститут фізичної культури і спорту.

Тобто це поєднання освіти, науки і спортивної підготовки. Тобто воно має працювати спільно. І сьогодні ми напрацьовуємо, ми оновлюємо лабораторії, ми напрацьовуємо навчальні програми.

– Пане Бідний, в контексті війни в публічному просторі з’явилися питання і щодо вашої родини. Я маю на увазі щодо вашого тестя Григорія Дашутіна, колишнього нардепа від Партії регіонів, якого Державне бюро розслідувань сьогодні обвинувачує в тому, що після початку повномасштабної війни його бізнес постачав комплектуючі до Росії, до російської зброї. От за даними слідства, після початку вторгнення обсяг таких поставок перевищив 160 млн грн. Відтак його обвинувачують, зокрема, у пособництві Росії. Як ви сьогодні ставитеся до цієї історії?

– Я багато разів уже відповідав на це питання. Мій тесть – людина такої старої формації. Він кілька скликань був депутатом Верховної Ради, і коли ми познайомилися з дружиною, в принципі, у мене ніколи не було з ним якихось таких тісних стосунків. Він людина за поглядами, яка суттєво відрізняється від моїх поглядів і поглядів моєї дружини. Тому я ніколи не цікавився його бізнесом.

І так, дійсно, коли це відбулося, відбулися слідчі дії, потім він був затриманий. Звісно, це була неприємна ситуація, тому що все ж таки це батько дружини. Зараз, мені здається, вже слідство закінчилося, справа передана в суд.

Але насправді ми фактично не спілкуємося з ним. Іноді бачимося, коли заїжджаємо з дружиною до її мами, десь там перетинаємося. Хай суд скаже своє слово. Я вважаю, що в цей час кожен має нести відповідальність за свої дії.

– Чи намагалися ви згодом якось з’ясувати, як так сталося, що інформація про діяльність вашого тестя залишалася для вас таємницею впродовж того часу?

– Ні, я знав, що він займається машинобудуванням. Ця галузь мені ніколи не була цікавою, і тому, власне, я і не цікавився тим, що відбувається в компанії. У принципі, в мене достатньо своїх справ. Я не занурювався. Мені не близькі ані його стиль спілкування, ані його погляди на якісь світоглядні речі. Тому в нас дуже обмежене спілкування з ним із самого початку було.

«Це, мабуть, мовчазна згода. Я не хочу про це говорити, і він не хоче про це говорити» – Бідний про спілкування із тестем Григорієм Дашутіним, якого ДБР обвинувачує у пособництві РФ

– Більше ніж рік Григорій Дашутін був у СІЗО, і в листопаді 2024-го з’явилася інформація, що йому змінили запобіжний захід на домашній арешт. Ви кажете, що ви перетиналися. Можливо, були якісь розмови, про щось говорили на цю тему?

– Ні, ми не розмовляли на цю тему. Ми іноді бачимося, дуже рідко, але, як я вже казав, коли ми з дружиною заїжджаємо до них, провідати і бабусю, і маму, звісно, ми вітаємося один з одним, але не розмовляємо. Це, мабуть, мовчазна згода. Я не хочу про це говорити, і він не хоче про це говорити. Тому хай суд розбирається, чи дійсно він був винний у тому, що він робив, у тих фактах. Тут у нас є мовчазна згода – ми про це взагалі не говоримо.

– Щодо вашої дружини Вікторії Дашутіної, уточнення. У вашій декларації за 2024 рік зазначено, що їй належить земельна ділянка, придбана у 2005 році, і житловий будинок у Гурзуфі на території тимчасово окупованого Криму. Чи не створює наявність цієї нерухомості для вас або для вашої родини юридичних чи будь-яких інших практичних труднощів сьогодні?

– Ні, окрім запитань від медіа – ніяких. Насправді, Крим – це Україна. І це майно було і є майном української громадянки, моєї дружини. Я ніколи не бачив ні ділянки, ні будинку, це зрозуміло. Але сьогодні навіть якби хтось, хто має певні права власності, а ми знаємо, що таких випадків дуже багато, якби сьогодні хтось захотів якимось чином його позбутися, то навіть юридичної можливості такої немає.

– А що зараз із цією нерухомістю? Її не намагалися експропріювати?

– Я не знаю. І дружина не знає. У нас же немає ніякої інформації звідти.

– А хто за нею доглядає?

– Ніхто. Жодної інформації звідти. Це окупована територія. Що відбувається з майном, з квартирами тих наших громадян, які сьогодні евакуйовані, наприклад, з Маріуполя? Хтось може сказати, що там?

– Варіантів, що робити з цією нерухомістю, ви наразі не розглядали?

– А який сенс? З нею нічого не можна зробити. Вона на окупованій території. Якщо спробувати якимось чином її позбутися, я так собі міркую, знову ж таки, ти порушуєш законодавство України, тому що якимось чином Росія буде казати про те, що продати її можна лише в межах права Росії, російської правової системи. Звісно, ніхто сьогодні навіть починати таку розмову не буде.

– Повертаючись ще до роботи Міністерства, хочу поговорити з вами про завдання, якими займається відомство. Зокрема, це повернення молоді з-за кордону. У 2025 році за ініціативи президента Володимира Зеленського було змінено правила виїзду молодих українців за кордон і дозволено виїзд юнакам віком від 18 до 22 років. Чи мало, по-перше, це вплив на сферу спорту? Чи рахували ви приблизно, скільки людей виїхало? І загалом, які це має сьогодні наслідки для країни?

– Ні, суттєвого впливу на сферу спорту не було. Ключовою проблемою завжди було те, що якщо молода людина навчається в закладі вищої освіти за кордоном, то весь цей час вона не могла повернутися в Україну. Відповідно, зараз ця ситуація суттєво спрощена. І таким чином, мені здається, держава подає сигнал своїй молоді: ми вам довіряємо, ви вільні обирати свій шлях. Але ми робимо все задля того, щоб ваш шлях був пов’язаний з Україною.

– Скільки таких людей? Чи рахували ви?

– Є різні дані, різні підрахунки. В принципі, сьогодні ми маємо там баланс трошки, наскільки я пам'ятаю, більше в сторону тих, хто виїхав. Але я переконаний, що, знову ж таки, це пов’язано із сезоном, це пов’язано з тим, що тривалий час кордони були зачинені. Хтось захотів поїхати, нарешті виїхати, когось відвідати.

«В принципі, сьогодні ми маємо там баланс трошки, наскільки я пам'ятаю, більше в сторону тих, хто виїхав» – Бідний

– Як ви, як Міністерство не лише спорту, а й молоді, плануєте працювати з цією категорією населення? Чи можете ви назвати конкретні інструменти або ж програми, які будуть втілюватися у 2026 році, щоб ці молоді люди мали мотивацію повертатися, а не залишатися в тих країнах, куди вони сьогодні виїхали?

– Так, це великий виклик, насправді. Сьогодні ми фактично напрацьовуємо це з нуля. І дослідження показують, що ключовим у питанні повернення для нашої молоді є, по-перше, безпека. Це те, що достатньо складно сьогодні забезпечити. По-друге, це житло.

По-третє, самореалізація – це навчання або робота. І тут уже ми дещо можемо робити. Сьогодні працюють програми пільгового кредитування для молоді. Також працюють програми надання грантів на підприємницьку діяльність для молодих людей.

Окрім того, цього року ми запустили Всеукраїнський молодіжний фонд, який реалізує грантові програми для мешканців невеличких громад. І наші молоді громадяни можуть наступного року брати і подавати грантові заявки та реалізовувати свої проєкти, пов’язані з найрізноманітнішими напрямками. Тобто ми створюємо такі можливості на місцях.

Працює мережа наших молодіжних центрів – близько 650 молодіжних центрів, молодіжних просторів працюють по всій Україні, де також можна себе реалізовувати, знаходити спільноту, ставати її частиною і вести активний спосіб життя в Україні, самореалізовуватися таким чином.

Цього року ми запустили портал можливостей для молоді Easy, де ми зосереджуємо і закликаємо всіх роботодавців, усіх організаторів заходів, проєктів, волонтерських ініціатив. Там у нас дуже багато пропозицій для того, щоб кожна молода людина могла знайти для себе реалізацію.

Окрім того, ми дійсно зараз розпочинаємо низку проєктів із взаємодії саме з молоддю за кордоном. Наша молодь за кордоном об’єднується і думає про Україну. У кожній європейській столиці є по кілька молодіжних організацій.

Сьогодні продовжується план зі створення центрів єдності. Я знаю, що нещодавно в Іспанії був відкритий перший центр – на базі нашого посольства. І буде далі поширюватися ця робота. І тут ми також через посольство, через ці центри єдності плануємо об’єднувати наші молодіжні спільноти, пропонувати їм проєкти з адвокації інтересів України в країнах перебування.

Починаємо сьогодні, напрацьовуємо з чогось легкого – спільне відвідування, наприклад, спортивних заходів. Зустрічі з нашими спортсменами, які виїжджають у країни перебування на змагання.

Суть у тому, що наша молодь має бути об’єднана якоюсь ідеєю, якоюсь активністю, пов’язаною з Україною. Тоді в нас набагато більше шансів залучити їх або назад, або, перебуваючи там, щоб вони все одно були частиною українського суспільства.

– Водночас чи визнаєте ви ризик або ж імовірність, що частина цих українців, цих молодих людей може не повернутися в Україну взагалі?

– Звичайно, ми це усвідомлюємо. І, дивіться, країни Балтії, наприклад, також мали суттєву еміграцію під час радянської окупації, і, можливо, наступне покоління, от зараз, вони повернулися і є представниками державної еліти цієї країни з європейською освітою і з навичками, отриманими за кордоном.

– Про напрям роботи з національною ідентичністю – це також одне із завдань міністерства. Що саме міністерство вкладає в це поняття? І як ви оцінюєте масштаб проблеми чи питання усвідомлення українцями національної ідентичності сьогодні?

– Це дуже складне питання, насправді, тому що масштаб ми можемо порівняти, наприклад, з активністю на цьому напрямку ворога.

Просто, якщо взяти цифри, то Росія на 2024 рік, бюджет їх молодіжних організацій, а це переважно пропагандистська робота, становив 700 млн доларів. Вони дуже активно вкладають у це. Звісно, ми відчуваємо на собі цей інформаційний вплив.

Ми нещодавно проводили дослідження і ми жахнулись кількістю російськомовного контенту, який споживається нашими дітьми. І це ж також інструмент впливу через соціальні мережі. Вони дуже вправно з цим працюють, і ця когнітивна війна триває, стає ще більш витонченою та масштабною. І фактично питання нашої національної ідентичності є без перебільшення питанням нашої національної безпеки. Інша справа – як підходити до політики в цій галузі. Ми не можемо йти шляхом росіян. Ми не можемо кувати національний наратив і насаджувати його залізною рукою, як роблять вони.

Самі питання та відповіді на них мають народжуватися в суспільстві і вже потім підтримуватися державними структурами. І саме в такому контексті сьогодні створена громадянська платформа e-DEM – це об'єднання представників, активних діячів української культури, мистецтва, академічної спільноти, військових, які працюють у важливих напрямах, що є складовими національної ідентичності.

«Ми проводили дослідження і жахнулись кількістю російськомовного контенту, який споживається нашими дітьми. Це ж також інструмент впливу через соціальні мережі» – Матвій Бідний

В рамках урядових структур у нас є міжвідомча координаційна рада з утвердження національної громадянської ідентичності, яку очолюю я. Ця рада включає всі міністерства, в рамках яких реалізуються ті чи інші програми та напрями, пов’язані з національною ідентичністю громадських організацій та навчальних установ. Ми маємо підхоплювати в рамках цієї ради ті думки та сенси, які народжуються на платформі, і впроваджувати їх у проєктах державної політики, пов’язаних з різними галузями. Це, безумовно, освіта, культура, оборона, молодь. Міністерство молоді і спорту виконує таку координуючу роль. І от власне, ми всю цю інфраструктуру вже запустили.

Ми починаємо роботу, надаємо сприяння Міністерству культури, наприклад, у питаннях виробництва контенту. Який це має бути контент? Ми визначали в рамках громадянської платформи, які стратегічні напрями контенту мають бути. Поки в смартфонах наші діти не почнуть дивитися те, що вони там дивляться, але українською мовою, від українського виробника, ми не можемо говорити про те, що наші діти будуть себе чітко усвідомлювати українцями.

Ми нікуди не заберемо TikTok від дітей. Ми маємо працювати там і бути ефективними. Знову ж таки, YouTube-контент. Сьогодні ми переживаємо відродження української літератури та українського видавництва, мені здається. Але це дуже вузький прошарок громадян України, які активно читають книжки. Потрібно зробити так, щоб охоплення стало ширшим.

– Тобто це всі елементи, які формують національну ідентичність, виходить. Але як виміряти ефективність того, що робить міністерство? Як зрозуміти, що державна політика працює, а не лише декларативна на папері?

– Звичайно, тут теж є заміри. Зазвичай ми ставимо рівень – відсоток громадян, які пишаються своєю національною ідентичністю, тим, що вони є українцями.

– А є такі цифри сьогодні?

– Є такі цифри: сьогодні пишаються 92%. Знову ж таки, ми маємо робити ці заміри більш фрагментованими, більш точними і вимірювати не тільки по прямому опитуванню «чи ви пишаєтесь чи не пишаєтесь?». Зрозуміло, що більшість скаже, що пишається, але якщо далі розкласти, то складно буде зрозуміти, чим саме ви пишаєтесь і що саме ви маєте на увазі.

Тому, мені здається, споживання контенту – це великий показник, і тут нам є з чим працювати. Споживання українського культурного продукту, підтримка українського виробника. Дуже важливим критерієм є участь у волонтерських практиках, які, до речі, є дуже важливим показником і в інших країнах.

В успішних, соціально успішних країнах Заходу більшість членів суспільства є членами якихось громадських організацій, профспілок, федерацій, об’єднань за інтересами. Люди мають стати членами української спільноти, вони мають обговорювати важливі питання, брати на себе відповідальність за державу.

Ще один факт: я нещодавно був присутній на презентації одного з досліджень, де більше ніж 75% українців досі відчувають патерналістські настрої. І це дуже велика проблема. Ті, хто вважає, що держава має про них подбати, щось для них зробити – таких багато.

Сьогодні це дуже сильно контрастує з другою великою проблемою: розлам на лінії суспільство-держава величезний. Я не буду називати цифри, він реально страшний. У поєднанні з патерналістськими настроями, недовірою до держави та влади, є, мені здається, дуже такою вибухонебезпечною сумішшю насправді. І нам з цим треба щось робити, нам треба працювати, бути відкритими до наших громадян і залучати їх до прийняття важливих рішень у всьому суспільстві.