Рим – Від часу свого президентства Віктор Ющенко вперше здійснить офіційний візит до Італії. У середу, 8 жовтня, він проведе зустрічі з керівництвом країни, підприємцями, а у четвер виступить перед представниками українських громадських організацій. До Рима президент вирушає з Британії, яка висловила підтримку Києву на шляху до євроатлантичної інтеграції. Але в Італії на Президента Ющенка чекатиме прохолодніший прийом, вважає італійський політолог Валеріо Фаббрі, співробітник університету Johns Hopkins, якого Радіо Свобода запросило до розмови. А перше запитання стосувалося мети приїзду Президента України до Рима
– Я думаю, Ющенко їде до Італії більше через внутрішню політичну ситуацію, ніж за реальною міжнародною підтримкою. Народу України і тутешнім українським іммігрантам він все ще прагне продемонструвати, що міжнародна спільнота його підтримує. Передбачаю, що напередодні ймовірних дочасних виборів Віктор Ющенко хоче поляризувати себе із Юлією Тимошенко: презентувати її як проросійського кандидата, в той час, як сам Ющенко продовжує триматися прозахідних орієнтацій. Та насправді ця схема вже не стільки застаріла, скільки просто не актуальна.
– Українська сторона твердить про підтримку з боку Італії вступу України до ЄС і НАТО. Та різні італійські уряди досі не ухвалили суттєвого рішення як свідчення цієї підтримки. У чому справа?
– Не думаю, що це недолік з боку України. Тут більше проблема італійської зовнішньої політики. Італія підтримує заклики Сполучених Штатів стосовно євроінтеграції України, але Рим не дає чіткої відповіді, займає вичікувальну позицію. Та й Італія не є важливим гравцем на європейській політичній сцені. Справжні мотори Євросоюзу, без сумніву, це – Німеччина і Франція.
– Чи грудневий саміт НАТО принесе Україні бажаних результатів стосовно отримання Плану дій для членства в Північноатлантичному альянсі?
– Вважаю, це буде швидше проміжний етап переговорів, ніж вирішальний. Навіть тому, що у грудні ще не буде справді дієвого американського президента, котрий зміг би впливати на перебіг дискусії. Певно, українське питання відкладуть до розгляду на наступний рік.
– Віктор Ющенко називає енергетичний сектор як один із найважливіших пунктів співпраці між Україно і Європою. Ви поділяєте його сподівання, беручи до уваги те, що, наприклад, Італія дуже тісно співпрацює у цьому напрямку безпосередньо з Росією?
– На словах, те, що говорить Ющенко, можна розглядати. Але з практичної точки зору – це неможливо. Допоки країни-члени ЄС укладатимуть одноосібно двосторонні угоди з Росією, допоки не буде єдиного представника ЄС, відповідального за енергетичну співпрацю з Україною, з Росією, буде надто важко перетворити подібні ідеї у реальність.
– Що корисного Україна може взяти від Італії, щоб ефективніше просувалися її інтереси в ЄС?
– Україна не повинна втрачати надії. З моєї точки зору, Євросоюз має чіткіше підтримувати Україну. З досвіду інших держав-членів ЄС необхідно вчитися кращому, але якщо Україна і виконає домашнє завдання, а ніхто її не слухає, тоді толку мало. Проблема полягає і в тому, що у 2004 році Польща та країни Балтики штучно створили ілюзію наступного розширення ЄС. Це гасло, зрозуміло, взяли на озброєння політики, щоб привернути електорат. Та це не такий легкий процес – Євросоюз до розширення не готовий.
(Рим – Прага – Київ)
– Я думаю, Ющенко їде до Італії більше через внутрішню політичну ситуацію, ніж за реальною міжнародною підтримкою. Народу України і тутешнім українським іммігрантам він все ще прагне продемонструвати, що міжнародна спільнота його підтримує. Передбачаю, що напередодні ймовірних дочасних виборів Віктор Ющенко хоче поляризувати себе із Юлією Тимошенко: презентувати її як проросійського кандидата, в той час, як сам Ющенко продовжує триматися прозахідних орієнтацій. Та насправді ця схема вже не стільки застаріла, скільки просто не актуальна.
– Українська сторона твердить про підтримку з боку Італії вступу України до ЄС і НАТО. Та різні італійські уряди досі не ухвалили суттєвого рішення як свідчення цієї підтримки. У чому справа?
– Не думаю, що це недолік з боку України. Тут більше проблема італійської зовнішньої політики. Італія підтримує заклики Сполучених Штатів стосовно євроінтеграції України, але Рим не дає чіткої відповіді, займає вичікувальну позицію. Та й Італія не є важливим гравцем на європейській політичній сцені. Справжні мотори Євросоюзу, без сумніву, це – Німеччина і Франція.
– Чи грудневий саміт НАТО принесе Україні бажаних результатів стосовно отримання Плану дій для членства в Північноатлантичному альянсі?
– Вважаю, це буде швидше проміжний етап переговорів, ніж вирішальний. Навіть тому, що у грудні ще не буде справді дієвого американського президента, котрий зміг би впливати на перебіг дискусії. Певно, українське питання відкладуть до розгляду на наступний рік.
– Віктор Ющенко називає енергетичний сектор як один із найважливіших пунктів співпраці між Україно і Європою. Ви поділяєте його сподівання, беручи до уваги те, що, наприклад, Італія дуже тісно співпрацює у цьому напрямку безпосередньо з Росією?
– На словах, те, що говорить Ющенко, можна розглядати. Але з практичної точки зору – це неможливо. Допоки країни-члени ЄС укладатимуть одноосібно двосторонні угоди з Росією, допоки не буде єдиного представника ЄС, відповідального за енергетичну співпрацю з Україною, з Росією, буде надто важко перетворити подібні ідеї у реальність.
– Що корисного Україна може взяти від Італії, щоб ефективніше просувалися її інтереси в ЄС?
– Україна не повинна втрачати надії. З моєї точки зору, Євросоюз має чіткіше підтримувати Україну. З досвіду інших держав-членів ЄС необхідно вчитися кращому, але якщо Україна і виконає домашнє завдання, а ніхто її не слухає, тоді толку мало. Проблема полягає і в тому, що у 2004 році Польща та країни Балтики штучно створили ілюзію наступного розширення ЄС. Це гасло, зрозуміло, взяли на озброєння політики, щоб привернути електорат. Та це не такий легкий процес – Євросоюз до розширення не готовий.
(Рим – Прага – Київ)
