Львів – 26 років тому, на початку серпня 1987 року, група духовних осіб і вірних УГКЦ оголосили про свій вихід із підпілля, надіславши заяву папі Римському Іванові Павлу ІІ. У числі 23 священиків був і отець Петро Зеленюх, парафіяльний священик у селі Калинівка Яворівського району на Львівщині. Донині отець Зеленюх називає себе підпільником, він поділився своїми спогадами з Радіо Свобода.
У 1987 році це вже була друга (після 60-х) спроба духовенства і вірних відродити УГКЦ, до боротьби долучились українські дисиденти. Зібрали десятки тисяч підписів під відкритим листом про вихід церкви з підпілля. І після звернення до святішого отця почався процес виходу церкви з підпілля.
Сталін розпочав ліквідацію церкви у Західній Україні, яка мала понад три з половиною мільйони вірних, ще у вересні 1939 року, але надто потужною був вплив і особистість митрополита Андрея Шептицького. Невдовзі після смерті владики, 1 листопада 1944, почались арешти духовенства і вірних. На псевдособорі у Львові у 1946 році було заборонено УГКЦ.
Мама не знала, що син став священиком
Ті священики і монахи, які уникли арешту, перейшли у підпілля. Вони працювали на різних роботах і таємно проводили богослужіння, хрестили, вінчали і ховали людей, а також висвячували священиків. У 1961 році в одному з підвалів у Львові й відбулись свячення отця Петра Зеленюха з Яворівщини, який закінчив підпільну семінарію.
«Все було засекречене, ніхто не мав знати номер будинку, де ми молились. У центрі отець продавав пиріжки, ми їх купували, відтак отримували інформацію. Висвячував мене владика Федорик на Чесного Хреста у підвалі, застелили діжку обрусом. Я не мав права сказати, хто мене висвячував. Клав руку на Євангелією і присягав, що нікому не скажеш, хто висвячував. Я мав таку чашу партизанську і в кімнаті у хаті в селі Калинівка правив службу. Навіть мама не знала, що висвятився на священика. Так тривало півроку, що я молився у маленькій кімнатці, але від мами не сховаєшся, вона здогадалась. Владика сказав мені, шоб сказав і жінці. А там вже і сусідка дізналась, почали ходити, вже повна хата була людей, з сіл і зі Львова їхали на службу», – розповів Петро Зеленюх.
Довелось збудувати на подвір’ї у селі Калинівка Яворівського району капличку. Приїжджало по двадцять автобусів вірних з різних областей Західної України. КДБ стежило за тим, що відбувається, перекривало вулицю, зусібіч оточували хату. Отець Петро Зеленюх у Калинівці проводив перші масові богослужіння у роки підпілля. Його не заарештували, але постійно призначали великі штрафи.
«Сім’я була велика, діти, а штраф 100 рублів – де взяти такі гроші? Забирали мене і тримали по 15 діб. Працював у клубі, але мене швидко розсекретили, став ворогом народу. Найбільше постраждали діти, бо скрізь писали, що «отец – униатский поп», сина відправили аж під китайський кордон у військо», – зазначає він.
Отець Петро пригадує голодування на Арбаті у Москві у 1989 році, де він проводив богослужіння, багатотисячний мітинг у Львові й радість 1 грудня 1989, коли після зустрічі Михайла Горбачова з папою було дозволено реєструвати парафії УГКЦ.
«То був незламний дух, сильний, і його треба було підтримати», – наголошує священик.
У підпіллі було простіше
Сільський парох (священик) говорить про те, що у підпіллі, попри переслідування, арешти, штрафи, йому жилось не так страшно, як сьогодні, бо бачить, як по-варварськи руйнують дерев’яні старі храми і на їхньому місці зводять муровані, коли матеріальне домінує у церкві над духовним.
Ще у дитинстві отець Петро Зеленюх навчився вишивати. Фани і фелони дарував іншим священикам. Маленька церква у Калинівці, де він служить парохом, прикрашена роботами отця, вишитими хрестиком і давньою «яворівкою» в українських мотивах. У його колекції понад 200 вишитих робіт.
У 1987 році це вже була друга (після 60-х) спроба духовенства і вірних відродити УГКЦ, до боротьби долучились українські дисиденти. Зібрали десятки тисяч підписів під відкритим листом про вихід церкви з підпілля. І після звернення до святішого отця почався процес виходу церкви з підпілля.
Сталін розпочав ліквідацію церкви у Західній Україні, яка мала понад три з половиною мільйони вірних, ще у вересні 1939 року, але надто потужною був вплив і особистість митрополита Андрея Шептицького. Невдовзі після смерті владики, 1 листопада 1944, почались арешти духовенства і вірних. На псевдособорі у Львові у 1946 році було заборонено УГКЦ.
Мама не знала, що син став священиком
Ті священики і монахи, які уникли арешту, перейшли у підпілля. Вони працювали на різних роботах і таємно проводили богослужіння, хрестили, вінчали і ховали людей, а також висвячували священиків. У 1961 році в одному з підвалів у Львові й відбулись свячення отця Петра Зеленюха з Яворівщини, який закінчив підпільну семінарію.
«Все було засекречене, ніхто не мав знати номер будинку, де ми молились. У центрі отець продавав пиріжки, ми їх купували, відтак отримували інформацію. Висвячував мене владика Федорик на Чесного Хреста у підвалі, застелили діжку обрусом. Я не мав права сказати, хто мене висвячував. Клав руку на Євангелією і присягав, що нікому не скажеш, хто висвячував. Я мав таку чашу партизанську і в кімнаті у хаті в селі Калинівка правив службу. Навіть мама не знала, що висвятився на священика. Так тривало півроку, що я молився у маленькій кімнатці, але від мами не сховаєшся, вона здогадалась. Владика сказав мені, шоб сказав і жінці. А там вже і сусідка дізналась, почали ходити, вже повна хата була людей, з сіл і зі Львова їхали на службу», – розповів Петро Зеленюх.
Довелось збудувати на подвір’ї у селі Калинівка Яворівського району капличку. Приїжджало по двадцять автобусів вірних з різних областей Західної України. КДБ стежило за тим, що відбувається, перекривало вулицю, зусібіч оточували хату. Отець Петро Зеленюх у Калинівці проводив перші масові богослужіння у роки підпілля. Його не заарештували, але постійно призначали великі штрафи.
«Сім’я була велика, діти, а штраф 100 рублів – де взяти такі гроші? Забирали мене і тримали по 15 діб. Працював у клубі, але мене швидко розсекретили, став ворогом народу. Найбільше постраждали діти, бо скрізь писали, що «отец – униатский поп», сина відправили аж під китайський кордон у військо», – зазначає він.
Отець Петро пригадує голодування на Арбаті у Москві у 1989 році, де він проводив богослужіння, багатотисячний мітинг у Львові й радість 1 грудня 1989, коли після зустрічі Михайла Горбачова з папою було дозволено реєструвати парафії УГКЦ.
«То був незламний дух, сильний, і його треба було підтримати», – наголошує священик.
У підпіллі було простіше
Сільський парох (священик) говорить про те, що у підпіллі, попри переслідування, арешти, штрафи, йому жилось не так страшно, як сьогодні, бо бачить, як по-варварськи руйнують дерев’яні старі храми і на їхньому місці зводять муровані, коли матеріальне домінує у церкві над духовним.
Ще у дитинстві отець Петро Зеленюх навчився вишивати. Фани і фелони дарував іншим священикам. Маленька церква у Калинівці, де він служить парохом, прикрашена роботами отця, вишитими хрестиком і давньою «яворівкою» в українських мотивах. У його колекції понад 200 вишитих робіт.
