Доступність посилання

29 Червень 2017, Київ 15:38

«Не пройде сюди «русский мир». У нас не буде триколор висіти» – «кіборг» «Малевич»


Зруйновані будівлі Донецького аеропорту

«Кіборг» Микола Трищ із позивним «Малевич» розповів Радіо Свобода про те, чому пішов добровольцем на фронт, як ледь не згорів у МТЛБ, заїжджаючи у Донецький аеропорт, а також пояснив, чому, на його думку, «русский мир» в Україні не пройде.

«Малевич»
«Малевич»

– Мені 46 років. Живу у Волочиську Хмельницької області й працюю на місцевому заводі ВАТ «Мотор Січ». Це – філіал запорізького об’єднання «Мотор Січ». Я там і до війни працював. Робоче місце за мною зберегли на час участі в «АТО».

Я пішов аж у третю хвилю мобілізації. Перша хвиля пройшла – не брали, друга – не брали, то я знайшов через інтернет адресу Хмельницького обласного військкома і написав йому листа. Мовляв, що ж ви берете необстріляних, а мене – ні. Я ж все таки з досвідом.

Я свого часу служив у Росії за контрактом у 149-му гвардійському полку 201-ї мотострілкової дивізії. Це було у 1992-1993 роках

Я свого часу служив у Росії за контрактом у 149-му гвардійському полку 201-ї мотострілкової дивізії. Це було у 1992-1993 роках, і наш полк курував прикордонні застави Московського прикордонного загону у Таджикистані. Наша п’ята рота стояла на 12-й прикордонній заставі. Ми відстояли місяць.

До Куляба (місто на півдні Таджикистану – ред.) їхати вісім годин. Не встигли ми доїхати, тільки техніку поставили й хотіли зайнятися ремонтом, як передають по рації, що «12-у заставу «духи» ріжуть». Ми виїхали на допомогу, але у кишлаку жінки вийшли на дорогу і не пустили нас. Із застави вийшло 12 осіб. Старший лейтенант вивів їх.

Строкову службу за часів СРСР я відслужив три роки на підводному човні на Північному флоті

Росія і тоді, і донині за Таджикистан тримається. Там дуже великі поклади золота і дві уранові копальні. Не могли вони віддати це «Талібану». А ця 12-а прикордонна застава стояла буквально на березі річки Пяндж. Там горобець перейде – ноги не замочить, і відразу – Афганістан. Тож нас там і тримали. Тоді я був заступником командира взводу, мотострілок БМП. А строкову службу за часів СРСР я відслужив три роки на підводному човні на Північному флоті.

Я підігрівав, писав: «Так, їмо хлопчиків на сніданок, на обід, на вечерю і кров’ю запиваємо. І ще інших – з племені «ихтамнет». Вони дурні запитання ставлять – я їм тим самим відповідаю

Мої колишні товариші по службі – з Москви і з Пітера – приїжджали до мене додому в гості. Ми разом добре відпочивали. І я до них їздив... Як це все почалося, то виходили на контакт, писали: «Як же ж ти можеш – у «мирне населення» стріляти?». Я теж підігрівав, писав: «Так, їмо хлопчиків на сніданок, на обід, на вечерю і кров’ю запиваємо. І ще інших – з племені «ихтамнет». Вони дурні запитання ставлять – я їм тим самим відповідаю, бо «який привіт, такий й одвіт». Неприємно це, але ж не я на їхню землю прийшов зі зброєю – вони до мене прийшли.

Відразу половина тих знайомих мене «з друзів» у соціальних мережах повикидала, заблокували мене. Багатьох я заблокував, бо обзивали «фашистом», «окупантом». Нелегко це, неприємно. Все ж таки служили разом, жили разом, прикривали один одного. Але з тих, з ким в бою були, то ніхто мене з друзів не викинув. Нормальні хлопці.

Дуже російські медіа людям «мізки запудрили». Я ж там був і знаю, як воно було, а там таке, що на голову не налазить

А загалом – дуже російські медіа людям «мізки запудрили». У мене супутникова «тарілка» вдома стоїть, і я пару разів намагався включати російські канали, подивитися. Дивлюсь і думаю: «Нічого собі!». Там розповідають за той самий Донецький аеропорт, за те ж Опитне, за Водяне, за ту ж Авдіївку... Я ж там був і знаю, як воно було, а там таке, що на голову не налазить. Тож чому дивуватися, якщо навіть коли я повернувся і прийшов на завод, то хлопці, які дивилися російські новини, казали: «О, ти вже «людоїдом» став у нас».

«Допоможіть медкомісію пройти, бо я стоматолога боюся»

– То ж я написав листа у військкомат. Минув тиждень. Ніхто не дзвонить. Думаю: наберуся нахабства і піду до районного військкома, майора Романова. Але о дев’ятій, оперативка – приходить старший майстер і каже: «Тебе у військкомат викликають».

Був підводником, мотострілком, стану ще й десантником – повний комплект буде!

Приходжу. Романов завів до кабінету і каже, мовляв, так і так, прийшла з Хмельницького телефонограма від обласного військкома, що беруть тебе на третю ротацію. Питає: «Ким хочеш?». Відповідаю: «Підводного човна у Донецьку немає, то точно не підводником, давайте мотострілком». Він каже: «Мотострілків немає. Є 95-а десантна бригада». Я кажу: «То добре! Був підводником, мотострілком, стану ще й десантником – повний комплект буде!».

Тож воєнком сказав збиратися й проходити медкомісію. А ви ж розумієте, як ту медкомісію у нас важко проходити. Добре, що в мене є сусід-лікар. Каже: «Що, зробити, щоб ти був хворим?». Відповідаю: «Та ні. Не треба. Я здоровий, але можу не пройти стоматолога. У мене трохи зуби не в порядку, бо я досі боюся бормашин і стоматологів». Він і поміг.

І на другий день на восьму ранку я прийшов. Нас було п’ятеро з Волочиська. Посадили нас у бус і повезли у Хмельницький. Проводжали мене син і старший брат. Мами я з собою не брав, дружини не брав. Дружина плакала дуже, ми з нею у шлюбі з 1996 року.

З Хмельницького ми вже потрапили у 95-у бригаду, а потім через тиждень чи два «своїм ходом» пішли на полігон. У бронежилетах, у касках, з автоматами пройшли десь 25 кілометрів.

Євреї нас тренували добре там. Може, тому, що так ганяли, то ми й живі

Нашим комбатом мав бути майор Олександр Трунов. Дуже хороша людина. Я його донині поважаю... Він привозив інструкторів для нас. Були і з Ізраїлю інструктори. Євреї нас тренували добре там. Може, тому, що так ганяли, то ми й живі. Тож, і його, майора Трунова, заслуга у цьому.

І даю гарантію, що якби Трунов був нашим комбатом, то таких важких втрат у нас не було б, і того такого «важкого» аеропорту теж не було б. Ми туди прийшли, а він і каже: «На такій техніці і з такою зброєю я своїх хлопців не поведу. Я хочу до кожного з хлопців приїхати у гості, щоб батьки їхні мене зустрічали весело, а не прокльонами». Однак склалося так, що не він нас повів. Добре, що він живий. У мене навіть фотографія є, як ми за оборону Донецького аеропорту у готелі «Україна» нагороди отримували. Я, Саша «Пожежник» і він посередині. Ми його досі «Батя» називаємо.

Олександр Філон, Олександр Трунов, Микола Трищ
Олександр Філон, Олександр Трунов, Микола Трищ

Кузьміних ми мусимо поважати тільки за те, що він поїхав хлопців витягати з ДАПу

А тоді прислали нам майора Кузьміних на його місце. Наша друга рота навіть тоді бунт підняла, мовляв, поверніть нам назад нашого командира. Майор Олег Кузьміних через пару днів вже став підполковником. Це той Кузьміних, що у полон потрапив. Ми можемо його і не любити, але ми й не повинні його любити, бо командира поважати треба. Так-от, Кузьміних ми мусимо поважати тільки за те, що він поїхав хлопців витягати з ДАПу.

«Своїм ходом – на фронт, на БТРах, які не їздять»

– Ми відбули два місяці на полігоні, а потім нас завантажили на платформи і відправили в Ізюм, де ми просиділи дві доби. Далі своїм ходом діставалися до Костянтинівки. Своїм ходом – це м’яко сказано, бо ми були така «крута десантура», що вантажівка тягнула нашого БТРа ­– десантно-штурмовим батальйоном на БТРах, які не їздять.

Хлопці, які сиділи у БТРі, трохи померзли. Холодно було. А я і Сергій Кузьмін сиділи в кузові, який був накритий тентом. Там були матраци, то я замотався ­– тільки голова і ноги стирчали. Вже була зима. Дуже було холодно.

Приїхали у Костянтинівку – «зраділи», бо побачили, що нас селять у давно закинуту колишню психлікарню. З першого ж дня я і Костя Процюк, позивний «Копчений» (ми і разом жили, і разом у Донецькому аеропорту були, і разом далі разом служили), на матрацах внизу на підлозі й спали. Один до одного притулилися, матрацами накрилися – так і спали. Так було тижнів два.

Комбат Кузьміних вишикував усіх і каже: «Я нікого не змушую, ми зараз їдемо у Піски і буде ротація у ДАП. У нас ніхто не відмовився. Ми всі поїхали

І ось нас комбат Кузьміних вишикував усіх і каже: «Я нікого не змушую, ми зараз їдемо у Піски і буде ротація у ДАП. Думайте, тут людям теж треба служити – охороняти місце базування. Ніхто нікого не буде змушувати». У нас ніхто не відмовився. Ми всі поїхали.

Як у Піски заїжджали – теж історія була. Ми відстали, бо БТР «закипів». Поки заливали, то наші поїхали. А дороги ми не знали, рації не було, то «Правий сектор» подумав, що ми – «сєпари». Вони по нас й «лупонули», і ми з броні зіскочили і давай відстрілюватися. То ми трохи постріляли. Добре, що всі залишилися цілими. Приїхав командир, дав нам так... «прикурити».

Тож у Пісках ми з Сашком Філоном (позивний «Пожежник») поселилися у підвалі будинку навпроти «дому сонця». Так будинок називали, де великий годинник був, зроблений у вигляді сонця. Був мороз, а буржуйки ми не мали, то рятувалися, як могли. У нас стояла бочка, ми у ту бочку дров накидаємо, а дим через кватирку виходить, а ми внизу на дошках біля тієї бочки спимо.

Допомогло ще те, що у нас були нормальні спальники – волонтери, спасибі їм, «підгін» хороший зробили. Бо нам видали армійські спальники, то такі тоненькі, що тільки влітку у спеку лежати на них.

А так, штани ватні, куртка «канадка», спальник теплий – все від волонтерів. Вони приїжджали до нас на полігон, привозили і светри теплі, і термобілизну, і рукавиці, і шапки нормальні. Я так був вдягнутий, що ледь той мішок зашпилявся, бо тільки берці знімали з себе.

Та що казати, якби не народ, то... був би капець.

«Горіли, але живі залишилися»

– Ми там були з тиждень. Потім прийшов командир роти Норенко й сказав: «Їдемо!». В аеропорт виїхали 6 грудня з Пісків десь о 20:00. Спочатку перебіжками у «дім сонця» забігли, потім – на «Купол», а вже там почали МТЛБ-«мотолигу» вантажити. Зверху були ящики з патронами, з гранатами, баклаги з водою, дрова. Дрова збирали, які могли, бо одна пилка на роту, багато не наріжеш. У якомусь підвалі навіть знайшли розбиті упаковки італійського паркету, то теж у мішки зібрали.

Завантажили ми ту всю «мотолигу» зверху. З правої сторони заліз Паша Дрозюк, «Кокс», потім Макс Мохнач і я. Коло мене поставили бочку з пальним, бо світло в аеропорту було тільки від генератора.

А з іншого боку сіли – Саша «Пожежник». Ми його називали «наш білоруський єврей», бо він все казав: «Запасу багато не буває». Сам він із Чернігова, але родом – білорус. Він казав: «Колю, ще ящичок патронів візьмемо, ще ящичок гранат». То ми так позапихали все, що й поворухнутися не могли.

«Пожежник» і «Малевич»
«Пожежник» і «Малевич»

«Мотолига» ж узагалі маленька, а нас восьмеро. Ще Міша Бондаренко, капітан, який мав замінити «Баварця» на терміналі. Потім Олег Самчинський – «Кіт», Женя Закалюжний. І ще нам дали фельдшера. І поїхали ми.

Їхали ми довго. Був туман. Водій, як виявилося, їхав туди вперше, пропустив сигнал – хлопці ліхтарем блимали, проїхав новий термінал, і виїхали ми прямо на «сєпарів». А там «Утьос» – і нас почали в упор розстрілювати. Водію відразу ногу прострілило, він втратив свідомість, і «мотолига» наша заглохла.

«Утьос» стріляє, ми усі затиснуті. Саша «Пожежник» кричить, що його поранило. Макс Мохнач почав кричати: «Вистрибуйте!». Куди ж стрибати, на зльотці ж завалять усіх, а як тут залишимося – згоримо. Зверху вже все горить, а там ще ж каністри – п’ятилітрові квадратні баклажки з пальним, вугілля в мішках, щоб грітися.

Фельдшер не витримав, вискочив на злітну смугу і «Князь» – Женя Закалюжний. Жені пощастило ще й тому, що він був у білому маскхалаті і кулемет у нього був обмотаний звичайний бинтом. І «Кіт» – Олег Самчинський – теж вистрибнув.

Кулі свистять, осколки літають, дим всередині... Я тільки очі закрив рукою, думаю: хоч би ранило куди-небудь, у руку чи в ногу, тільки не в очі. Бо як осліпну, то як читатиму книжки?

А я вже хоч зміг ворушитися. Але страшно! Кулі свистять, осколки літають, дим всередині... Я тільки очі закрив рукою, думаю: хоч би ранило куди-небудь, у руку чи в ногу, тільки не в очі. Бо як осліпну, то як читатиму книжки? Я дуже люблю книжки читати. Тоді думав тільки про одне: як же читатиму, якщо осліпну?

Від осколків всередині іскри почали літати у «мотолизі». Думаю: зараз – «бах» і ми горимо! Я тоді ліг на Макса, він вже без свідомості був, і скинув бочку ногами на злітну смугу. Бочка – це було найстрашніше.

Аж тут наш механік-водій очуняв і якось – задом, задом – здав «мотолигу», і під самий «поріг» нашого терміналу під’їхав. А там вже хлопці почали нас прикривати. Я вискочив першим і побіг все скидати, бо ж горіло зверху – речові мішки, патрони з ящиками, а хлопці вже витягали поранених. Не видно нічого, всі кричать, матюкаються, стріляють, осколки літають.

«Мотолигу» ми загасили, поранених перев’язали й надали їм допомогу, яку змогли. Пам’ятаю, що я водія тягнув, моцний такий хлопець. А тоді вже пам’ятаю: сиджу, «Баварець» дає мені чашку з гарячим чаєм, а у мене чашка тарахкотить по зубах. Він каже: «Все! Заспокойся. Вже все».

Тоді прийшов Олег Самчинський, і ми зрозуміли, що немає фельдшера і Женьки Закалюжного. «Баварець» вийшов на зв'язок і сказав, що у нас, мабуть, двоє «двохсотих». А я ще трохи посидів і заступив на «перший пост» на новому терміналі.

«Пити немає що, а під ногами – вода»

Як вони на тій злітці не загинули?! Як вони на наших же мінах не підірвалися!? Уявіть собі, холодрига така, а вони там пролежали і прийшли!

– О четвертій ранку чи біля п’ятої передають: мовляв, чекайте, йде зараз «ластівка». Прийшла «мотолига», і з тим заїздом приїхав Андрій Ріпняк. Ми поранених повідправляли. Міша Заєць, був АГСником з нашої роти, його дуже контузило, як нас прикривав, то відправили. А Самчинського не змогли, бо він сховався. Ми, правда, потім його майже силою у наступну «ластівку» запхали, бо у нас на першому посту була вода під ногами весь час – рана могла загнитися.

І тоді, коли прийшла друга «мотолига», хлопці кажуть: «Хтось іде!». Дивимося, що двоє ідуть і не «сєпари». А то Женя Закалюжний і фельдшер ішли! Як вони на тій злітці не загинули?! Як вони на наших же мінах не підірвалися!? Уявіть собі, холодрига така, а вони там пролежали і прийшли!

Хлопці на вежі взнали, що на терміналі немає води, сказали: «Ми вам воду принесемо». Але ми вирішили, що не треба нам води з таким ризиком для них. Воно ж все прострілювалося. Відмовилися ми від тієї води

Тяжко було дуже з водою. Везли її до нас, але «таблетка» не доїхала. Чи її підбили, чи з мотором щось сталося, але хлопці казали, що «сєпари» з тієї «таблетки» все позабирали: воду і цигарки. Тож не стало у нас води, те, що було – тримали для поранених.

Хлопці на вежі взнали, що на терміналі немає води, сказали: «Ми вам воду принесемо». Мовляв, стемніє, туман з’явиться, і принесемо, бо що там йти! Тих 800 «нещасних» метрів! Але ми, хто був не на постах, вирішили, що не треба нам води з таким ризиком для них. Воно ж все прострілювалося. Відмовилися ми від тієї води, вирішили самі щось придумати.

Іван Трищ «Малевич» у терміналі ДАП, грудень 2014 року
Іван Трищ «Малевич» у терміналі ДАП, грудень 2014 року

Андрій Ріпняк, «Малиш», зробив «кішку» – гак такий з мотузкою і вирішили ми спробувати витягнути те, що не змогли під обстрілами забрати. Я поскидав з «мотолиги» ті каністри з водою, а вони там і позамерзали. Але вдень ближче до парапету не підійдеш, а вночі не витягнеш, бо не бачиш, куди кидати...

От ми ту «кішку» кидали і тягнули те, що зловили. Там ми рюкзаки повитягали. І мого Андрій витягнув, а у мене там ціла упаковка шкарпеток теплих була і дві упаковки засобів «жіночої гігієни». Я на ноги їх – зразу тепліше. І дуже нам ще допомагали маленькі пакетики з порошком, що гріє. Розтрясеш його і до тіла. Ми його у берці запихали, щоб ноги гріти.

На посту я у берцях не ходив, бо там вода. Я був у «дутиках» – верх матерчатий на шнурках, а внизу – гума. У мене було дві пари тих «дутиків», теж волонтери привозили. То я одні намочу – притулю їх до «буржуйки», щоб трохи підсохли, а інші взуваю.

Ми стояли на чергуванні по 4 години. Як на мене, то найкраще чергувати було, коли лежав сніг – все добре було видно. А найгірше – коли вода стояла, коли дощ йшов – виходити, «шляпати» тими мокрими ногами по тій воді, щоб дивитися, чи ніхто не підбирається... Таке було.

На посту
На посту

Снайпер – вранці казав «добрий ранок», на обід і ввечері. Часто любив постріляти. Ми теж відповідали

Наш пост більш-менш спокійний був. У нас тільки снайпер – вранці казав «добрий ранок», на обід і ввечері. Часто любив постріляти. Ми теж відповідали. Дуже страшних боїв у нас не було, зазвичай «кошмарили» пост «Ромео». Це найважчий пост був.

А «Малевичем» мене прозвали, бо я маркером на стінах різні слова «нехороші» писав: «Слава нації! Смерть ворогам!», «Слава Україні! Смерть москалям!». Кажу: «Якщо, не дай Боже, щось станеться, то хай вони потім здирають». А як маркер закінчився, то я цеглою дряпав. Там є така фотографія, де знизу написано «Волочиськ»…

Стіна Донецького аеропорту з написами «Малевича»
Стіна Донецького аеропорту з написами «Малевича»

Тут Іван Іванович Зубков приходить і каже: «О, а хто з Волочиська? А я з Деражні». Так ми познайомилися

Аж тут Іван Іванович Зубков приходить і каже: «О, а хто з Волочиська? А я з Деражні». Так ми познайомилися. Зубков каже: «Земляче, будемо їхати додому, то я не через Хмельницький поїду, а через Волочиськ. Там у Вітівцях є корчма «Чортовий млин», то ми там як сядемо, як бабахнемо!».

Зубков дуже хороший чоловік був. Дуже хороший. Проста людина, але офіцер від Бога

Та не так сталося, як гадалося. Зубков дуже хороший чоловік був. Дуже хороший. Проста людина, але офіцер від Бога. Про таких кажуть: людина на своєму місці. Ми раз хотіли піти подивитися – стояла замінована машина, здається, Porsche Cayenne. Ми як туди йшли, то Іван Іванович як дав мені... «прикурити». Каже: «Ти що, дурень? Куди ти лізеш! Там і їхніх, і наших наставлено мін!».

«Мама не знала, що я у ДАПі був»

– Виїхали ми з ДАПу 24-го грудня – вже через «сєпарські» блокпости. Тоді якраз оте «пєрєміріє» з тими домовленостями. Пам’ятаю, ще поприїжджали кореспонденти, і я ІСТV даю інтерв’ю, а «сєпари» почали обстріл.

Після того ще напоролися на осколок міни, пробили в машині колесо і так на спущеному скатові і добралися до Костянтинівки. Там я побув 2 чи 3 дні, і сказали, що можна їхати у відпустку на Новий рік додому.

А моя мама не знала, що я був в аеропорту. Дружина знала, а всі інші «знали», що я у Житомирі на полігоні «треную молодих бійців». Дружину я попередив, що якщо не буду дзвонити, то щоб не хвилювалася, бо там зв'язок пропадає...А коли мама дзвонила і питала, чи то стріляють, то я їй щось смішне розказував, мовляв, ну полігон же, а завтра поїдемо у Житомир до дівчат. А вона мені: «Сину! Ти що?! У тебе ж жінка є!». Я сміюся: «Жінка далеко – не бачить».

«Маню, як Ваш там Микола?». Мама їй про полігон у Житомирі каже, а та їй: «Який полігон?! Я Миколу по телевізору бачила. Він у Донецькому аеропорту був». От мама тоді й взнала

А коли показали те інтерв’ю, то мама пішла на базар продавати перед Новим роком кріп і петрушку, а її одна жінка її й питає: «Маню, як Ваш там Микола?». Мама їй про полігон у Житомирі каже, а та їй: «Який полігон?! Я Миколу по телевізору бачила. Він у Донецькому аеропорту був». От мама тоді й взнала.

Про командирів, народ і владу

– Командир, офіцер – це в армії все. Бо це має бути людина, якій ти віриш на всі 100%. Командир має бути таким, щоб йому довіряли і щоб він людей розумів. Щоб можна було прийти і сказати все, як є.

Я за себе скажу. Після того, як нас обстріляли у тій «мотолизі» і ми горіли, то мали наші хлопці їхати на метеостанцію, а я підійшов до нашого командира «Валета» – він тоді ще капітаном був, зараз вже майор і пішов на «дембель» – і сказав, що я не поїду. Вони в БТРах їхали, а я не міг себе примусити туди залізти. Кажу: «Я не поїду. Все буду робити тут, але не поїду». І він мене зрозумів. Але, правда, десь тиждень-два пройшло, і я вже заспокоївся. Якраз тоді командир з Водяного приїхав, підходжу до нього і кажу: «Все, командире, я вже готовий. Тільки не всередині, а зверху поїду». Тож ми завантажили машину і поїхали. Я тоді їхав, Андрій Ріпняк, «Малиш», і Мишко «Космос». Я з Мишком «Космосом» сиділи на кузові, а «Малиш» – в кабіні.

Потім ще були у нас завдання на лінії вогню і в посадці, де аеропорт перед самим лицем. Можна було там потрапити в оточення, у полон, з ДРГ зустрітися. Потім був у нас ще пост, куди ми по тижневі ходили корегувати вогонь нашої артилерії. Був такий «дім рибака», то ми там тижнями були.

У нас же зброя не для оборони була, а для штурму. «Калаш», АГС, пару ДШК і одноразові «мухи». Та «муха» проти танка, що плювачка

З нашого боку, щодо оборони аеропорту, ми робили все, що могли. А от як воно вийшло. У нас же зброя не для оборони була, а для штурму. «Калаш», АГС, пару ДШК і одноразові «мухи». Та «муха» проти танка, що плювачка. Нас натаскували на штурм. Ми мали штурмувати, ми мали зачищати той самий «дім із хрестом», той костел, той цвинтар, де сидів снайпер, який колошкав нас постійно. Ми мали йти вперед. Але командування вирішило інакше.

Вежа впала – все, труба! Вже був сигнал: бери і виводь пацанів, замінуй, коли ті зарази зайдуть, рвани і все

Помилки то їхні, бо як не вийшло так, то треба було якось по-іншому. От як Анатолій Свирид, «Спартанець», казав: «Як не вийшов один план, має бути другий, третій, четвертий, п’ятий». Щоб людей просто так не класти, а з умом все робити. Може, не треба було його після того, як вежа упала, тримати?! Поки вежа стояла, то ще термінал тримали. Вежа впала – все, труба! Вже був сигнал: бери і виводь пацанів, замінуй, коли ті зарази зайдуть, рвани і все. До підривів, до 19-го числа, вже було ясно, до чого діло йде. Не зробили того, казали: «Тримайте, тримайте, тримайте!». От хлопці і тримали. І до чого це привело? До того, що хлопців залишили там багато і все.

Якщо зараз попруть і буде мобілізація – я піду. Хто ж, як не ми? «Ніхто, крім нас». Не пройде сюди «русский мир». У нас не буде триколор висіти

Але офіцери, які там були – всі нормальні були. Що офіцери, що солдати – вони все зробили, і що могли, і що не могли. Той самий Толя «Спартанець»! Я не знаю, який би інший офіцер на його місці так би вчинив. Він вже був поранений, він міг виїхати, міг вийти. А він із пацанами залишився!

Якщо зараз попруть і буде мобілізація – я піду. Хто ж, як не ми? «Ніхто, крім нас». Не пройде сюди «русский мир». Ми з хлопцями казали, що у нас не буде триколор висіти. Якщо що, то ми зробимо свою «коростівецьку народну республіку».

Мало того, що вони загарбники, вони ще й злодії. Все вкрали. Всю нашу історію вкрали, наших князів вкрали. Все вкрали. Той же Крим вкрали

Ми завжди були проти того «міра», проти насадження того «чужого». Нам все ж насаджували. Українську мову забороняли. Церкву забороняли. Все насаджували. Все! Мало того, що вони загарбники, вони ще й злодії. Все вкрали. Всю нашу історію вкрали, наших князів вкрали. Все вкрали. Той же Крим вкрали.

Як же ж з ними можна про щось домовлятися?! Я не розумію наших тих всіх, які їздять на Мінські домовленості. Про що ж домовлятися? Де вони будуть ті домовленості підтримувати? Досить, вже раз підтримали. Будапештський меморандум. Ми підписали його, відмовилися від зброї. Наш перший президент казав: «Маємо те, що маємо», а тепер виступає і каже: «Я знаю, що зробити». Він винен, бо він відмовилися від ядерної зброї, а вони тепер нас хочуть загарбати.

Є люди, які можуть зробити нашу Україну іншою. Ті ж самі хлопці, які фронт пройшли. Такі хлопці є – нормальні, свідомі, розумні. Ті ж самі волонтери, які допомагають ще донині

Але я думаю, що все стане на свої місця. Все зразу добре не може стати. Як казали колись, Рим не відразу побудували. Час повинен пройти. Час. Трошки треба, щоб того часу дали. Є люди, які можуть зробити нашу Україну іншою. Ті ж самі хлопці, які фронт пройшли. Такі хлопці є – нормальні, свідомі, розумні. Ті ж самі волонтери, які допомагають ще донині.

У нас одного волонтера питають: «Тобі ще не набридло?». А він каже: «Я вже за станом здоров’я не можу йти служити, то хоч чимось хлопцям віддячу». І він віддячує – тепловізори возить, нічники з Чехії привозить.

Він питав мене, що нам найбільше на фронті потрібно. Я кажу, що тепловізори і «нічники», бажано такі, що на каску чіпляються. Бо ж не зручно нести рюкзак, автомат і ще й дивитися у нічник. А так на каску раз опустив – все. І він возить, допомагає хлопцям.

Біля мами пенсіонерка живе, якій вже 86 років, то вона досі з пенсії на армію відкладає. Народ український армію підтримує. Якби не люди, не волонтери, я не знаю, що б із нами вже було. Головна проблема в цій країні – це влада

Я знаю таких людей багато. У мене біля мами пенсіонерка живе, якій вже 86 років, то вона досі з пенсії на армію відкладає. І от вона йде у магазин, а у нас у магазині стоїть ящик пластиковий з печаткою від офіційної організації «АТОвців» для допомоги фронту, то вона туди свою копієчку несе. Або каже Нелі-листоноші: «Дитино, ти як пенсію несеш, то мені 20 гривень не давай, а вкинь у скриньку».

Народ український армію підтримує. Якби не люди, не волонтери, я не знаю, що б із нами вже було. Головна проблема в цій країні – це влада. Народ же рахунків у Швейцарії чи в Австрії не має, чи палаців у Лондоні.

  • 16x9 Image

    Ірина Штогрін

    Редактор інформаційних програм Радіо Свобода з жовтня 2007 року. Редактор спецпроектів «Із архівів КДБ», «Сандармох», «Донецький аеропорт», «Українська Гельсінська група», «Голодомор», «Ті, хто знає» та інших. Ведуча та редактор телевізійного проекту «Ми разом». Автор ідеї та укладач документальної книги «АД 242». Працювала коментатором редакції культура Всесвітньої служби Радіо Україна Національної телерадіокомпанії, головним редактором служби новин радіостанції «Наше радіо», редактором проекту Міжнародної організації з міграції щодо протидії торгівлі людьми. Закінчила філософський факультет Ростовського університету. Пройшла бімедіальний курс з теле- та радіожурналістики Інтерньюз-Україна та кілька навчальних курсів «IREX ПроМедіа».

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG