Доступність посилання

21 Жовтень 2017, Київ 06:35

Війну проти нас почали, ще коли ми про це навіть не здогадувалися – Санін


Олена Ремовська: «Переломний момент: Війна за демократію в Україні» – цей українсько-американський документальний фільм, який вже встиг зібрати відзнаки за кордоном, тепер має змогу побачити український глядач. В Україні стрічку презентують до річниці подій на Майдані. Режисери – Марк Джонатан Гарріс та Олесь Санін.

Пане Санін, чим цей фільм відрізняється від усіх вже знятих і бачених фільмів про цю революцію і цю війну?

Вони не відчувають, що відбувається з нами. В них абсолютно інше ментальне середовище

– Звичайно, це не перший фільм і не останній. Але в Україні я натрапив на те, що все, що ми робимо тут про Майдан, про революцію, про війну, робимо фактично для себе. Це західна публіка бачити фактично не може. Ще натрапив на те, що на фестивалях, де прокатував своє ігрове кіно, колеги показували – вони не розуміють, вони не відчувають, що відбувається з нами. Тому що в них абсолютно інше ментальне середовище, в них абсолютно інакші новини про ці події.

Ми для них – частина інформаційного шуму. Для політиків – частина дискусії, а до пересічних американців, європейців дуже складно добитися

Ми для них – частина інформаційного шуму. Можливо, для політиків – якась частина дискусії, а до простих, пересічних американців, європейців дуже складно було добитися. Тому виникла ідея залучити моїх американських колег, яких я знав, Марка Джонатана Гарріса, з яким я вчився. Він – надзвичайно знаний режисер, лауреат трьох «Оскарів» і так далі. Мій колега і режисер картини цієї ж.

Я до нього спочатку звернувся з цією проблемою за порадою. Пізніше він сказав: це буде дуже тяжко зробити, спробуймо разом. І ми взялися до роботи. Знайшли ще додатково американське фінансування. І почали працювати над картиною.

– Тобто ви бачили цей фільм як фільм для західного глядача?

– Це – фільм, перш за все, для західного глядача. Але очевидно, що цей погляд для нас буде дуже цікавий. Це дуже якісне кіно.

Я вперше натрапив на те, що глядач, який дивиться кіно – я запитую: «Як фільм?», а йому бракує слів, щоб висловити. Сказати просто: було дуже боляче? Дуже тяжко. Звичайно, для українського глядача фільм буде складним із розумінням, із переживанням знову тих самих емоцій. Я сам це переживаю, коли кожен раз дивлюся.

Але в ньому цікаво, що за час, поки фільм був закінчений, поки знімався, відбулося багато змін із героями, які в нас у фільмі, долю яких ми прослідковували від початку фактично Майдану до кінця 2016 року, до фактично сьогоднішнього дня, які пройшли через революцію, і весь біль, і сподівання, і історію, пішли першими на війну, повернулися, хтось знову повернувся назад, із тим, як вони зараз живуть.

– Що ви вклали у це словосполучення «Переломний момент»?

– Ми запитували у наших героїв: що для вас стало переломним моментом, що ви пішли на Майдан, пішли на війну? І кожен з них розповідав про цю історію. Десь вони збіглися, у когось вони були інакші. Це так само переломний момент і для глядача в розумінні того, що сталося з Україною. Ми знайшли якісь такі слова, які для нас пояснив сам фільм, який ми зняли.

– Чимось ці історії об’єднані?

Всі ці люди – це люди, в яких змінилися життя. Вони для себе зробили вчинок

– Вони об’єднані тим, що всі ці люди – це люди, в яких змінилися життя. Вони для себе зробили вчинок – хтось вийшов на Майдан із першого дня, хтось пішов на війну. Для всіх наших героїв цього фільму життя докорінно змінилося. Героями фільму є пересічні, можна сказати, українці, але з абсолютно непересічною долею. Хтось був правозахисником, хтось – журналістом, лікар, шкільний вчитель, театральний актор і режисер, дитячі студії там… Різні-різні люди. І уявити не можна було, що настільки зміняться життя цих людей, і вони будуть міняти світ навколо себе.

– Чому ви вирішили об’єднати в одному фільмі і розповіді про події під час Революції гідності, і розповіді про історії на війні? Ви вважаєте, що Майдан, можливо, спричинив війну?

Війну проти нас почали, а ми ще про це не знали. Це – історія про війну України за незалежність. Без втручання зовнішнього в Україні не було б тих подій

– Ні. Я вважаю, що війну проти нас почали, а ми ще про це не знали. Це – історія про війну України за свою незалежність. І основним її ворогом, агресором Росія була впродовж уже 300 років, а гострий цей момент стався з нами на Майдані. Без втручання зовнішнього в Україні не було б, я думаю, тих подій, які були навколо. Без того, що Україною правила маріонетка, абсолютно людина з тваринячою психологією і повним управлінням ззовні, – у нас не було б того, що з нами сталося.

– Це все ж таки документальний фільм. І ідея доноситься через історії героїв. Скільки цих історій? Скажіть трішки про героїв. І як між ними розподілялася відповідальність у їхніх розповідях?

Зняли 86 історій людей

– Ми зняли 86 історій людей, які пережили і Майдан, і революцію. Ми всі про них знаємо. Вони були частиною, були на вершині інформації, слави в якийсь момент. Був ключовий момент, коли ці люди проявилися для нас під час цієї історії. Вони стали такими маленькими персонажами – хтось на хвилину, хтось на історію. І через них ми намагалися розказати це. Пізніше ми вже вибирали серед них тих, через кого ми розкажемо історію нашого фільму, яка буде зрозуміла глядачам.

– Ви знімали ці історії революції ще під час революції?

– Так.

– Ви були на Майдані як режисер?

Я просто не міг бути вдома. Як і більшість людей

– Як людина з камерою. Я не знав, для чого я знімаю. У мене не було ніякої мети зняти документальний фільм такий. Я просто не міг бути вдома. Думаю, як і більшість людей. Просто у мене ще професія оператора, режисера, репортера. Я пішов. І коли виявилося, що медіа нас зрадили, що на телебаченні розказують неправду, на Заході взагалі не розуміють, що з нами відбувається, я – як і десятки моїх колег, може, як сотні людей, які намагалися розказати світові правду – хтось направляв свої повідомлення, відео через «Твітер», роботи, – а я почав працювати для західних інформаційних агенцій, як оператор для них знімав відео. Разом зі своїми колегами – з Сергієм Тахмазовим, Сергієм Михальчуком, Юрієм Грузиновим. Хтось об’єднався в таке об’єднання кінематографістів «Вавилон». Ви знаєте цю історію. Частина матеріалу є, якою ми ділилися і для цієї картини. Це такий Майдан зображень так само.

Це – війна онлайн. Ми співпереживаємо кожну секунду

І пізніше, щоб про це розказати, ми збирали зображення, які люди знімали на мобільні телефони, на спортивні камери. Цей фільм теж розповідає про одну унікальну якість цієї революції і війни: це – війна онлайн. Ми співпереживаємо кожну секунду, бо ми знаємо… нам здається, що ми знаємо, що відбувається. І ця барикада спочатку, пізніше цей блокпост проходить через кожного з нас. Це реальність сьогоднішнього дня.

– Ви кажете, що нам здається, що ми знаємо, що відбувається. Але ви були і на Майдані, ви також їздили і на Донбас. Чим відрізняється сприйняття онлайн того, що там відбувається, від того, що там насправді відбувається?

– Будь-яке кіно, будь-яке зображення має рамку кадру. Воно направлене у той бік, де відбувається подія, а навколо, поза нею, інакше. Це абсолютно не секрет, що для кожного з нас, хто був у той самий час на тому ж самому місці – ми будемо про цю подію розповідати власним враженням, буває, що інакше. Про деякі події ми будемо розповідати абсолютно різні історії. Тому це відрізняється. Але ми шукали оцю правду… Не можна сказати, що об’єктивістську, бо вона вся складена з суб’єктивних історій. Але ті кадри, те враження, та історія – звичайно, що вони бувають різні.

– Історії, які ви зняли, ви сказали, що їх було 86, а зрештою їх залишилося дев’ять. І от коли Ви вибирали з 86 історій дев’ять, то в який спектр склалися ці дев’ять історій?

Дуже важливо було розказати, що Майдан – народна історія. Не історія однієї людини чи лідера

– Ми склали ці історії таким чином, щоб глядач через цих людей побачив події, які відбувалися, і, головне, – відчув те, що сталося з усіма нами. Це не є якось специфікою. Це так складалося кіно. Це величезна мозаїка, великий епічний твір, в якому кожна роль, кожне слово кожної людини відіграє свою частину історії. І для нас дуже важливо було розказати, що Майдан – це народна історія. Це не історія якоїсь однієї людини чи лідера. І так само війна – що вона так само для нас була народною, громадянською. Не в значенні громадянської війни, що громадяни воюють один з одним, а в тому, що кожен доклався до цього – хтось в окопах, хтось на війні, хтось вдома, хтось відсилав, допомагав, надавав свою допомогу.

Олесь Санін
Олесь Санін

– Ви кажете, що Майдан – це про людей. Але ви однаково не уникли у своєму фільмі політики. Наприклад, у вас є Арсеній Яценюк – один із лідерів політичної сцени Майдану. Чому ви не оминули політичних персонажів? Чому саме Яценюк? І чи не здається вам, що це може викликати в частини аудиторії певне, можливо, несприйняття вашої ідеї?

– Для наших американських колег ми зняли багатьох політиків, скажу Вам відверто. І нам потрібна була людина від влади, яка пояснила б глядачеві, що відбувалося, як вони діяли. Все-таки держава ж у нас існувала. Люди складають націю, вони складають народ. А що робила держава в цей час? Арсеній Яценюк тоді був, умовно кажучи, директором – прем’єр-міністром нашої країни, який, власне, з’являвся в картині у ті моменти, про які ми говорили, що ж відбувалося з державою, і пояснював глядачеві – перш за все, іноземному, тому що ми на власні очі бачили, що відбувалося. Були ще інші політики, які з’являлися. Мені ця історія теж, як і Вам, не надзвичайно подобається. Але виявилося, що це найбільш, скажемо так, контактна і відповідальна особа (Яценюк – ред.), яка сприймалася і досі сприймається західною публікою. Вони вірять у нього.

– Може, Ви зверталися до президента Петра Порошенка?

– Ми зняли матеріал так само з ним.

– Але це не увійшло у стрічку?

– В картину у 98 хвилин це було нереально зробити. І все-таки це були ті моменти… Ну, це не звіт уряду, не звіт країни, не звіт президента. Це – історія людей.

– Щодо співпраці з американським кінорежисером Марком Джонатаном Гаррісом – у чому його почерк у цьому фільмі? Він же дивився на події в країні, яка за тисячі кілометрів від США.

Завданням Марка Гарріса було допомогти, щоб Україну і українців зрозуміли на Заході

– Це і було для нас дуже важливим – якраз через це, через це дзеркало, лакмусовий папірець зрозуміти, як буде бачити нас публіка на Заході. Марк Гарріс не просто найтитулованіший американський режисер на сьогоднішній день. Це людина надзвичайної толерантності, надзвичайного розуміння людської природи, історії. Всі фільми, що він зняв, і те, як він вчить своїх студентів – він один із найзначніших викладачів кінорежисури у США, іменний викладач голлівудської кіношколи Південної Каліфорнії. Він надзвичайно багато нам допоміг. Його завданням перш за все було допомогти, щоб Україну і українців зрозуміли на Заході.

Його бабуся родом із Маріуполя

Він мені ніколи не розповідав. А виявилося, що його бабуся теж родом із Маріуполя, що це для нього не пусті слова. Я йому сім років тому допомагав знімати в Україні велику документальну картину про одного з найвідоміших дисидентів на Заході, який вперше світові розказав про Голодомор, про сталінські репресії тут, про Віктора Кравченка. Ця картина теж скоро побачить екрани. Я постараюся, щоб вона сюди приїхала. Тож для нього це не були пусті слова. І справді він дуже хотів допомогти картині. Тому що люди з таким ім’ям – надзвичайно складно їх долучити до роботи. Він залишив два свої проекти, які зараз продовжує. І дуже активно і плідно працював.

– У фільмі, зокрема, порушується питання російської пропаганди, інформаційної війни, яка ведеться проти України. Чи вважаєте ви свій фільм контрпропагандою?

Ми намагалися розказати правду, перш за все, через реальні історії людей

– Ми намагалися уникати цієї історії. Звичайно, що він від того, що ми не робили б, він таким і буде. В розумінні не методу зйомки, не методу роботи, а його сутності для людей, які будуть бачити це кіно. Ми намагалися розказати правду, перш за все, через реальні історії людей. Не займатися оцими перекиданнями, видумуваннями історії, які робили. Ми їх розкрили. Ми намагалися про них розказати. Але ця частина інформаційного шуму, який впливає, інформації про нас, яку бачать на Заході і бачить сама Росія, придумані історії, абсолютно «фейкові» – ми майже до цього звикли, але це дуже досі впливає на глядача. І ми частину фільму присвятили цьому. Тому що це – з числа найскладнішої зброї, яка зараз впливає на нас.

І в нашому світі, в якому безвідповідальність і популізм політиків, бізнесменів, величезні медійні корпорації, які займаються маніпулюванням свідомістю людей, надзвичайно стала важлива і проблемна ця річ, не тільки для України, не тільки для агресії Росії проти України. Це зараз проблема всього світу.

Політика, яку веде нова адміністрація США, де президент вважає, що найбільшим ворогом є власна преса… Це перекреслює все, за що боролися американські громадяни 200 років тому

І Марк з початку своєї творчості про це знімав, цим займався. Він був активним учасником протидії, проти агресивної поведінки колись у США, у 1960-х роках. Він активно підтримував рух хіпі, він був активним проти війни у В’єтнамі, у Кореї пізніше. Тобто він непростий, він революціонер з дуже і дуже великим стажем. І для нього це теж серйозний вчинок зараз. Тому що він вважає, що та політика, яку зараз веде нова адміністрація США, де президент вважає, що найбільшим його ворогом є власна преса США… Він відкрито про це заявляє. І це перекреслює все, за що боролася сама Америка і американські громадяни 150–200 років тому.

– Тобто ви ведете до того, що цей фільм набуває нового значення в контексті нових американських реалій?

– Це не я так вважаю. Про це говорять експерти, глядачі.

Україна на якийсь час зникла зі шпальт газет, зараз знову повертаємося

Нещодавно в Санта-Моніці, в Санта-Барбарі на фестивалі цей фільм підняв цілий зал. Документальне кіно – дуже рідко на фестивалях встає публіка і аплодує групі, якої іноді навіть немає в залі. Це дуже важлива річ. І Україна на якийсь час зникла зі шпальт газет, з інформаційних новин, а зараз ми знову повертаємося. Дуже специфічним чином картина знову і знову набуває своєї актуальності, думаю, в Україні так само.

– А як ви оцінюєте, наскільки вагомим в цій інформаційній війні є російський кінопродукт? І як ви ставитеся до того, що в Україні покази російських фільмів обмежено?

Люди в країні, в якій я живу, глибоко поранені пропагандистською історією, що українського кіно немає

– Я давно для себе вирішив, де я живу, чим займаюся і чому. Я вважаю, що люди в країні, в якій я живу, глибоко поранені, по-перше, пропагандистською історією, яка відбувається навколо. Я завжди розумів і вважав, що я служу в іншому «патріархаті», ніж кінематографія навколо мене. І колись вважали, що фільми українською мовою, взагалі українські фільми про історію – це взагалі вже непопулярно, нецікаво, це ніхто дивитися не може, українського кіно немає. І вся моя робота, все моє існування як художника в цій сфері… Я жив у суперечності з цим.

«Поводир» – лідер касових зборів у країні, в якій продюсери мені розповідали що ніхто не буде дивитися українські фільми

Остання моя картина «Поводир» – це лідер глядацьких симпатій, абсолютний лідер касових зборів у країні, в якій продюсери мені розповідали цих каналів й інших, і суспільно це підігравалося, що не існує українського кіно, ніхто не буде дивитися українські фільми, нікому не потрібні ці історії, якісь трагедії українського народу, не існує. Вони працювали для імперії, керівник якої вважає, що взагалі не існує ніякої України, українці – це якась вигадка «бандочки націоналістів», треба все це знищити, стерти з лиця землі, бо інакше не існує його «вєлікая імпєрія».

– А, можливо, українському глядачеві треба показувати не лише трагедії?

– Ні-ні-ні. Звичайно!

– Як ви вважаєте, українське кіно все-таки буде колись викликати усмішку?

– Звичайно! Я глибоко в цьому переконаний.

Я розумію, що зараз перед вами сиджу як (ну так сталося!) режисер останніх картин, які не комедійного жанру чи не пригодницького. Зараз я сам збираюся знімати і знаю, що я це вмію робити. Я це роблю в інших державах. Я хочу зняти глядацьке пригодницьке кіно, щоб хлопці хотіли бути схожими на моїх героїв, щоб дівчата хотіли мати таку зачіску, як героїня, яка знімається у кіно.

Перш за все мені і моїм колегам треба лікувати поранені душі людей, які пережили надзвичайно емоційний стрес. Нам ще на століття вистачить цих переживань

Очевидно, що я буду знімати кіно українською мовою про українських героїв. Це не говорить про те, що це буде історичний фільм у контексті подій. Я думаю, що треба знімати різне кіно. І зараз я думаю, що перш за все і мені особисто, і моїм колегам треба лікувати поранені душі людей, які пережили настільки надзвичайно емоційний стрес, що нам ще на століття вистачить цих переживань. І бути свідком таких історій – я думаю, що треба лікувати цих людей різними фільмами, жанрами, комедіями, музичними, але це має бути якісне кіно, кіно з душею, а не комерційна машинка, яка просто «ха-ха!» на 10 секунд. Ну, це існує.

– Але чи бачите ви, що у вас для цього достатньо можливостей? Наприклад, у Державному агентстві з питань кіно звертають увагу на те, що за останні роки фінансування українського кіно зросло, і це мало б стимулювати українських режисерів.

– Ми для цього й працювали. Я, зокрема. Ми намагалися переконувати людей, від яких це залежить, щоб це сталося. І думаю, що зараз ми все ж таки доб’ємося змін в законодавстві. І все-таки закон про кіно, за який проголосував парламент, і деякі положення його були заветовані президентом, знову повернеться, і ми отримаємо таке законодавство, яке дасть нам можливість вільно і відкрито працювати з фінансами до картини, який дасть нам можливість на рівних працювати в копродукції з країнами-нашими сусідами, які більше нас люблять, ніж кінематографія, яка постійно тиснула і розповідала нам, хто ми, і для чого ми.

– Тобто українське кіно буде?

Українське кіно буде

– Я глибоко в цьому переконаний (українське кіно буде – ред.). Я не займався б цією професією, навіть будучи в такій міграційній ситуації.

Зараз на нашій стороні вже «підносять патрони». Будемо радувати глядача!

Так що все буде прекрасно. Просто я це розповідаю… Я на власному прикладі – коли запросите і скажете: Олесю, бачите, колись ми з вами говорили! – я продовжую воювати. Так що все добре. Зараз на нашій стороні вже «підносять патрони». Будемо радувати глядача!

– Фільми про Революцію гідності, фільми про війну на сході України – це фільми зі щасливим чи нещасливим кінцем? І чи взагалі у них є цей кінець?

У нашій картині немає кінця. Намагалися розказати звичайну емоційну історію, яка з нами сталася, але екран розвернути в інший бік

– Про свою можу сказати картину. У нашій картині немає кінця, тому що картина в розумінні кінематографічному чи, скажімо, у нас відкритий фінал, чи це історія, яка віддається далі глядачам. Ми все намагалися звичайну емоційну розказати історію, яка з нами сталася, але відкрити екран, розвернути в інший бік для того, щоб глядач зрозумів, що він теж частина цього фільму. Принаймні, мені здається, що це вдалося.

Від нас з вами залежить, яким наш кінець буде

Ясно, що можна зробити фільми і знайти і про Майдан, і знайти його щасливий кінець. Але ми з вами є частина цього щасливого кінця. І від нас з вами залежить, яким цей наш кінець буде, яким ми його зробимо.

  • 16x9 Image

    Олена Ремовська

    Журналіст Радіо Свобода з 2009 року. Автор і ведуча щотижневої радіопрограми «Деталі». Автор дослідження «Говорить Радіо Свобода: Історія Української редакції» (2014).

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG