Доступність посилання

28 Червень 2017, Київ 12:20

Занепад міфів. Війна Росії проти України показала сутність російських інтелектуалів


Політична карикатура Олексія Кустовського

(Рубрика «Точка зору»)

Російсько-українська війна, що почалася в її гарячій фазі в 2014 році, посприяла ерозії і руйнуванню багатьох доволі сталих міфів про відносини Росії і України, а також підважила функціонування в українській свідомості певної частини проросійських ілюзій, хоча й далеко не всіх, про що свідчить зареєстрований соціологами факт того, що половина українців досі вважає росіян «братнім народом» після всього того, що Росія накоїла проти України – мовляв, в усьому винен особисто Путін…

Але дещо таки виявилося суттєво зруйновано, зокрема міф про російську інтелігенцію, про те, що вона мало не «совість людства», не кажучи вже про «совість російської нації». Цей міф створювався зусиллями самої російської інтелігенції, що не гребувала саморекламою і самовихвалянням, протягом щонайменше двох століть. Сюди ж належить відома теза письменника Федора Достоєвського про нібито «всесвітню чуйність» російської людини…

Холуйське захоплення діями диктатора

Агресивна війна проти України стала для російських інтелектуалів своєрідною «перевіркою на вошивість», якої вони в абсолютній більшості не витримали. Холуйське захоплення діями диктатора, радість від загарбання чужого, страх мати власну думку (інакшу, ніж у плебсу), цілковита духовна і соціальна залежність від начальства показали справжнє обличчя російської інтелігенції (що робить честь тим поодиноким порядним її представникам, що не побоялися стати сучасними російськими інакодумцями).

Власне, й раніше в середовищі інтелектуальних діячів Росії виникали підозри й прозріння на цей рахунок. Ось що писав про російську інтелігенцію такий її не найгірший репрезентант як Антон Чехов: «Я не вірю в нашу інтелігенцію, лицемірну, істеричну, невиховану, ледачу, не вірю навіть, коли вона страждає і скаржиться, бо її гнобителі виходять з її ж таки власних надр. Уся інтелігенція винувата, вся, мій добродію. Поки ще це студенти і курсистки – це чесний, хороший народ, це надія наша, це майбутнє Росії, але варто лише студентам і курсисткам вийти самостійно на дорогу, стати дорослими, як і надія наша і майбутнє Росії розвіюються як дим і залишаються на фільтрі самі лише доктори-власники дач, неситі чиновники, інженери-крадії».

Нинішній освічений клас Росії блискуче підтвердив цю думку Чехова. Письменники, художники, кінематографісти, музиканти, вчені, лікарі, викладачі писали сотні листів із підтримкою агресивної політики Кремля. Нездоланним іспитом для них став «Крим – наш».

Крах російської демократії

Цей іспит остаточно викрив тих російських інтелектуалів, які десятиліттями плекали свою демократичну репутацію. Хоча й раніше за ними помічали деякі шовіністично-імперські прояви. Проте Крим змусив їх розкритися, бо то була ситуація екзистенційного вибору між добром і злом. Деякі російські демократи намагалися і намагаються «пройти між крапельками», мовляв, агресія проти України, загарбання її територій – це погано, але все ж таки добре, що Крим – наш і Росія від цього виграла.

Ось «реєстровий російський ліберал» Леонід Гозман пише: «Якби в Криму було проведено процеси, аналогічні тим, котрі пройшли в Шотландії і в Каталонії, прихильники незалежності, а, може, навіть прихильники приєднання до Росії, перемогли б». Отже, треба було забрати півострів, але не так брутально, треба було зарізати Україну не боляче, інтелігентніше, естетичніше. В цьому вся російська інтелігентська демократія, яка вона є. Вже не кажучи про те, що процеси, на відміну від акцій, ніким не провадяться, вони відбуваються стихійно і спонтанно. Та й ні в кого немає сумнівів, що є такі окремі народи як шотландці та каталонці зі своїми особливими культурами, історіями, менталітетом. «Кримського народу» ж немає і не було, як немає і не було народу «донецького» і «луганського». Таким чином, «демократичний» пан Гозман продемонстрував цілком імперську хтивість, жодним словом не згадавши єдиний цілісний народ на півострові – кримськотатарський, який єдиний має законне право на національне самовизначення.

А «остання надія російської демократії» Олексій Навальний, визнавши незаконність російського загарбання Криму, водночас заявив, що «Крим – не бутерброд», щоб його передавати з рук у руки. Себто, коли його окупувала Росія, Крим був таким бутербродом», а щойно постала проблема повернення його законному власникові, то Крим негайно «бутербродом» бути перестав… Навальний, про якого за кілька днів до смерті в інтерв’ю виданню Дмитра Гордона екс-депутат Держдуми Росії Денис Вороненков сказав, що той є агентом ФСБ, інфільтрованим в антипутінський рух, заявив: «Не обманюйте себе. І українцям дуже раджу теж не обманювати себе. Крим лишиться частиною Росії і в близькому майбутньому не стане частиною України».

У такому ж дусі висловився ще один російський демократ Михайло Ходорковський: «За демократичної системи, яку я хотів би бачити в Росії, Крим Україні повернути не вдасться». Отже, колишній олігарх і путінський в’язень мріє про «демократично-шовіністичну імперію», що має за будь-яку ціну вберегти все загарбане в сусідів, імперію, для якої міжнародне право (як і кордони інших держав) нічого не означатиме. Себто він також переконаний, що загальні правила світового порядку на ту нову-стару Росію не мають поширюватися.

А ще одна російська «демократка» Ірина Хакамада захоплено вигукнула про «геній» диктатора: «Крим перейшов до Росії мирно і спокійно, і Путін професійно розіграв цей бліцкриг». Її навіть не лякає, що останнє слово її репліки цілком однозначно ставить Путіна на одну дошку з іншим політиком, який так само вдало починав свої бліцкриги, але дуже погано закінчив…

Що ж робити?

Усупереч антиукраїнським заявам російських «демократів», українці повернуть собі свої землі, збудують потужну й ефективну державу, але за однієї неодмінної умови: цілковитої відмови від проросійських ілюзій, від наївної і згубної віри в «братню Росію», котра для українців такою не була, не є і не буде ніколи, від сподівань (а це притаманно певній частині української інтелігенції) на «демократичну російську інтелігенцію», на «спільну історію» (хіба у колонізатора і колонізованого може бути спільна історія у високому сенсі цього слова?), на «добрий російський народ», який фундаментально відрізняється від своєї недоброї влади, від усього того пропагандистського імперського мотлоху, яким так щедро засмічені голови мільйонів українців. Які ще жахіття треба пережити українському народові щоб назавжди перекреслити імперські міфи у своїй свідомості?

P.S. Щойно дописав статтю, як в інтернеті з’явилася інформація про репліку Ходорковського на вимогу українського блогера Олександра Пруткова говорити «в Україні», а не «на Україні». Цитую цю репліку мовою оригіналу: «Разучитесь преподавать нам правила нашего языка. Признаете вторым государственным – будем обсуждать». Як зауважив інший український блогер Петро Олещук, «Ходорковський все думає, що його «покличуть на царство» і вживається у роль. Хамло імперське».

До речі, про правила мови. Пушкін і Герцен писали «в Україну», а Путін і Ходорковський – «на Україну»…

Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

НА ЦЮ Ж ТЕМУ:

Путін розпочав війну проти України із мовної агресії

Війна проти України. Вбивство бібліотеки і українська мова​

Міжнародне угруповання із захисту російськомовних під контролем Кремля​

Українська мова і культура. Влада і бізнес досі не зрозуміли їхнє значення?​

Українська мова і захисники «русского мира»

  • 16x9 Image

    Ігор Лосєв

    Доцент кафедри культурології Києво-Могилянської академії, політолог, публіцист, кандидат філософських наук. Член Національної спілки журналістів України

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG