Доступність посилання

24 Жовтень 2017, Київ 08:51

Андрій Покровський

Переселенців з Донбасу в Севастополі, за повідомленнями місцевих ЗМІ, десятки тисяч. Офіційних цифр ніхто не наводить, але судячи з кількості машин з донецькими і луганськими номерами та людей, що розмовляють з характерним м'яким «г», ця інформація цілком достовірна. Викликаючи сантехніка на будинок або таксі, ви легко можете натрапити на переселенця з Донбасу. Як вони живуть? Чим займаються?

Ось кілька невигаданих історій. Імена моїх співрозмовників змінені (ніхто з них не погодився на оприлюднення своїх даних).

Віктор

Віктор з Лисичанська, йому 30 років. Вже більше ніж два роки він живе на дачі в районі мису Фіолент з великою компанією таких же, як і він переселенців. Працює на будівництві, робить все, що скажуть.

«Взагалі я муляр, – розповідає він, – ми будинки будували, по області їздили. Я будь-яку кладку можу: декоративну, фігурну, лицьову. Ми добре заробляли, а тут – копійки, тільки на їжу і вистачає».

Із зручностей на дачі – електрика, холодна вода в 6-кубовий ємності і туалет на вулиці. «Ну, ми ж будівельники, – пояснює Віктор, – скинулися на бойлер, поставили на кухні. На дачі тільки літній душ, ванни немає, тому миємося в кориті, але хоч вода гаряча. Їжу готуємо по черзі, а іноді і всі разом – під настрій». Із дозвілля – тільки телевізор. Гуртом купили антену супутникову з тюнером, близько 200 каналів. Дивляться і російські, і українські.

Слова «війна» Віктор ретельно уникає. «Коли все це почалося, товариш умовив мене їхати в Крим, він бував тут раніше. Я не хотів, щоб до армії забрали, тому погодився». «В яку армію?» – питаю. «Та ні в яку, – каже мій співрозмовник, – ні українську, ні в «ЛНР». Я вже своє відслужив, причому в мотострілковій частини. Мене б першим забрали – піхота завжди потрібна».

Спочатку Віктор з товаришем поневірялися по містах і селищах південного берега, потім осіли в окупованому Росією українському Севастополі. Живуть і працюють «нелегально» – «реєстрації» та «дозволу» на роботу у них немає.

«Намагаємося ніде не світитися, по барах та інших закладах не ходимо. Якщо випити, розслабитися у себе на дачі, але без шуму, щоб не привертати увагу».

В Лисичанську – у Віктора мати і сестра, він іноді спілкується з ними по скайпу. Повертатися назад найближчим часом не збирається. «Поки там все це не закінчиться, що мені там робити?» – говорить він, прикурюючи одну сигарету від іншої.

Галина

Галина приїхала до Севастополя з Маріуполя разом з чоловіком і сином. Вони отримали «тимчасовий притулок» і мають право перебувати у Севастополі і Криму відповідно до російських законів. Їй 36 років. Галина ‒ бухгалтер, в Маріуполі працювала у великій фірмі. Мріє отримати російський паспорт.

У Севастополі влаштувалася працювати за фахом, отримує за місцевими мірками досить непогано ‒ 28 тисяч рублів. «Довелося, звичайно, переучуватися трохи ‒ законодавство ж інше, але нічого, освоїлася. Спочатку платили 17 тисяч, взагалі ні на що не вистачало, а зараз нормально». Чоловік Галини – Олександр працює на великому складі, отримує 22 тисячі на місяць. Син навчається в школі. Сім'я знімає за 16 тисяч двокімнатну хрущовку в Нахімовському районі. «Коли на околицях міста (Маріуполя ‒ ред.) почали стріляти, ми зібралися і поїхали. Тут, в Севастополі, давно живе моя двоюрідна сестра. Перші кілька місяців у неї жили, а коли з роботою налагодилося ‒ квартиру зняли, ‒ розповідає Галина. ‒ Ми всім задоволені. Шкода тільки, що не підметушилися спочатку, щоб паспорт російський отримати, побоялися ‒ а раптом обман розкриється. Багато хто так робив. Кому вдавалося прописатися заднім числом, а хто через «суд» доводив, що жив тут і працював до «референдуму».

Дмитро

За викликом приїжджає таксі. Коли виходжу з під'їзду, бачу, як водій ставить на дах машини «шашечки». Переконавшись, що саме я його пасажир, цей атрибут прибирає назад в салон. Дорогою я звернув увагу на характерне м'яке «г». «Ви з Донбасу?» ‒ питаю. «Так, з Донецька. А що, так помітно?» ‒ відповідає він. Таксистові за 50, його звуть Дмитро. «Ви на це не звертайте уваги, що без «шашечок». Виклик я «офіційно» отримав, через диспетчера, просто працюю «втемну». Для нас, для донбаських, хто без «реєстрації», ‒ або тут, або на будівництві. В інших місцях при працевлаштуванні дозвіл на роботу в Росії вимагають, ніхто ризикувати не хоче, тому що штрафи в сотні тисяч, ‒ розповідає він. ‒ Якщо що, ви мій родич».

У Донецьку в нього був невеликий магазин із торгівлі запчастинами. Зараз бізнес занепав, оскільки проблемно налагодити постачання, та й грошей у клієнтів стало менше. «Взимку я таксі, а влітку працюю на ПБК ‒ там завжди є чим зайнятися», ‒ каже Дмитро. Іноді він їздить до Донецька. На моє пряме запитання відповідає: «Ні, не «через Україну». Через переправу, Краснодарський край, Ростовську область. Так спокійніше, хоча дорога і довша». «Коли там війна закінчиться, повернуся додому», ‒ додає. «До якої влади?» ‒ питаю. Він мовчить, намагаючись вирахувати, на чиїй я стороні, і нічого не відповідає. Далі їдемо мовчки.

Нікому не потрібні

Перші переселенці з Донбасу з'явилися у Севастополі на початку літа 2014 року. Місцеві проросійські ЗМІ рясніли радісними нотатками про те, що «треба організовувати допомогу братам, збирати їжу, ділитися житлом». Але скоро ентузіазм аборигенів зійшов нанівець. У той час жителі Донецької та Луганської областей їхали на півострів переважно перечекати активну фазу АТО. А заодно ‒ і відпочити як туристи. У соціальних мережах можна знайти багато історій про те, як «переселенці» приїжджали на дорогих машинах з донецькими номерами і вимагали знижок і «особливого ставлення до себе». Але були і ті, хто втік від війни. Коли рахунок прибулим пішов на тисячі, підконтрольна Росії «влада» Севастополя спорудила наметове містечко. У громадян, які оселилися в ньому, забрали українські паспорти і заборонили вихід за межі території. Всі, хто там опинився, мали необережність оголосити себе «біженцями».

До середини серпня 2014 року «офіційно» в Севастополі значилося 13 тисяч переселенців з Донбасу, а місцева «влада»​ оголосила про припинення допомоги з 1 вересня і переселення українських громадян в інші регіони Росії. 23 серпня першу партію переселенців відіслали з Севастополя до Великого Новгорода, а за кілька днів ‒ і до Магадану. Побачивши таку російську дійсність, колишні жителі Донецької та Луганської областей не поспішали «реєструвати» свій статус, залишаючись у нелегальному становищі. Згідно із розрахунками Червоного Хреста, в одному тільки Севастополі в 2015 році одномоментно було близько 23 тисяч переселенців з Донбасу (5-6% населення міста), а загальну кількість вихідців з Донбасу на Кримському півострові експерти оцінювали в 200-300 тисяч осіб (приблизно кожен десятий житель). У березні нинішнього року російські силовики на окупованому півострові навіть влаштували облаву в одному з дачних районів. Приводом для спецоперації стали скарги місцевих жителів на дедалі частіші випадки крадіжок.

Відзначається, що всіх «нелегалів» очікує «гуманна» депортація в Донецьку та Луганську область через територію Росії. Тим часом «донецькі» та «луганські» продовжують жити і працювати в Севастополі. Багато з них мріють повернутися назад ‒ «коли все закінчиться». Але є і ті, хто виїжджати з Криму вже не збирається.

Оригінал публікації – на сайті ​Крим.Реалії

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG