Доступність посилання

20 Вересень 2017, Київ 07:23

У бою загинули 386 енкаведистів групи генерала Дергачова – ветеран УПА Мирослав Симчич


Мирослав Симчич

Командир сотні Української повстанської армії, 94-річний Мирослав Симчич проживає у Коломиї. Він провів у тюрмах і таборах у радянський час 32 з половиною роки, але нікого зі своїх побратимів не видав. Він прославився боєм за Космач у січні 1945 року, коли разом зі своїми побратимами – Березівською сотнею, в якій воювали понад 200 упівців, знищив каральний полк НКВС, а це понад 400 осіб (разом із померлими від поранень). Ця битва за «бандерівську столицю» є темою досліджень не лише українських істориків. Ветеран УПА поділився своїми спогадами з Радіо Свобода.

У центрі Коломиї встановлено пам’ятник Мирославу Симчичу, який, як написано, є прообразом всіх українських героїв. Неподалік у п’ятиповерховому будинку, на першому поверсі проживає Мирослав Симчич разом із дружиною Раїсою. Він після важкої хвороби, переніс інсульт, але до приходу журналістки Радіо Свобода спеціально одягнув свою чорну вишиванку і залюбки поділився своєю розповіддю, тим, що ще так добре пам’ятає останній командир УПА, який народився 5 січня 1923 року. Мирослав Симчич поспішав все розповісти і пригадати зі свого життя, він вже не дуже добре чує, але пам’ять має світлу.

Пам'ятник Мирославу Симчичу, Коломия
Пам'ятник Мирославу Симчичу, Коломия

– Пане Симчич, Ви народились у селі Вижний Березів, нині Косівський район, а яким були у дитинстві? Від кого успадкували український дух?

Український дух мені заклав мій стрий Гриць Голинський, командир Гуцульського куреня Січових стрільців

– Таким, як усі діти, слухняним і неслухняним. А український дух мені заклав мій стрий Гриць Голинський, бувший командир Гуцульського куреня Січових стрільців. От він мене змалку називав козаком, виховував мене в українському дусі. А як доріс до 6 років, відіслав мене в українську школу у Нижньому Березові – «Рідну школу», де вчили українською мовою, українській історії, починали з 2-го класу. Ця школа і стрий Гриць із мене і зробили українця.

– Як Ви прийшли в ОУН?

В ОУН я прийшов вже за більшовиків, за першої окупації

– В ОУН я прийшов вже за більшовиків, за першої окупації (вступив в ОУН у 1941році – ред.). Як прийшли більшовики, то тут у нас вже була ОУН. І була своя філія для молоді, юнацтва. Мене до цієї організації завербував племінник колишнього районного провідника. Так я і опинився в Юнацькій молодіжній організації.

– Чого Вас там вчили?

– Там почали все з історії, звідки ми, хто ми, що нам треба дати для життя, в якому положенні знаходимось, і що далі робити, аби українцям було добре жити в своїй державі.

– Але Ви були ще юнаком, що з того розуміли?

– Я все вже добре розумів. Вже добре знав із 6 років, коли мені в українській школі все пояснили, хто я, що я, і що маю робити.

Мене відіслали аж на третє село у школу. Бо у нашому була польська школа

– А як батьки поставились до вашої участі в ОУН? Очевидно, що розуміли про небезпеку.

– Батьки ставились прихильно, бо вони теж українці, були менш свідомі, але ставились до того дуже добре. Бо у зв’язку з тим мене відіслали аж на третє село у школу. Бо у нашому була польська школа.

Командир сотні Української повстанської армії Мирослав Симчич з побратимами
Командир сотні Української повстанської армії Мирослав Симчич з побратимами

– У роки першої радянської окупації, які були умови в ОУН?

– Дуже серйозні, умови були дуже жорстокі, але ми мусіли все витримувати, все робилося у глибокій конспірації.

– Де той вишкіл проходив?

– У нас тут не було якихось підвалів. Ми тут у Карпатах, а тут простори широкі, де-небудь розходились, де нам було більш вигідно – там читали, там вишкіл проходили.

– Коли прийшли німці влітку 1941 року, як виглядала Ваша діяльність? Що змінилось?

Національне піднесення німці придушили, почались арешти, розстріли людей, почалась із німцями жорстока боротьба. Кого нищили? Всіх прихильників і учасників ОУН

– Коли прийшли німці, то почалось із великого піднесення національного духу, але це національне піднесення скоро німці придушили, бо почались арешти, розстріли людей, почалась із німцями жорстока боротьба. Кого нищили? Всіх прихильників і учасників ОУН.

У цей момент я робив все те, що мені диктувала організація. Ми були підвладні дорослій організації. Я пам’ятаю було таке завдання: треба було у друкарні здобути шрифт, букви, я дістав приказ за всяку ціну це забрати. Я це зробив. Познайомився тоді зі сторожем, він дав мені ключ, я його відбив і зробив такий самий собі. Одної ночі з групою хлопців прийшов і відкрив двері, зайшли у друкарню, там на складі була велика купа шрифтів. Набрали цілі валізи того і винесли. Приніс до себе на квартиру, а на другий день приїхала фіра і забрала той шрифт і повезла туди, де була організована друкарня.

– У 1943 році ви вступили в УПА, маючи неповних 20 років. Якою тоді побачили УПА, як розуміли завдання армії?

В 1943 році я вступив в УПА. Побачив просто військову частину, яка бореться з усіма ворогами. Розумів я УПА, як рятівницю українського народу

– Так, в 1943 році я вступив в УПА. То було десь ближче осені. Побачив просто військову частину, яка бореться з усіма ворогами. Розумів я УПА, як рятівницю українського народу, яка зможе нас звільнити від всякої неволі, чи московської, чи польської, чи німецької, бо то переходила та влада одна за одною. Я розумів, що УПА звільнить нас від всіх окупантів. В основному там були молоді люди, але були і старші, бувші українські січові стрільці, там були і офіцери. А ми, молодь, були сільські і міські хлопці. В УПА тоді у воєнні часи в основному були українці.

– Ви взяли собі псевдо «Кривоніс», чому?

– Читав книжку «Рубікон Хмельницького»…

– Юрія Косача.

– Так. Там розповідалось, як Хмельницький зі своєю сотнею був у Франції, допомагав воювати з іспанцями. У полон потрапив іспанський офіцер, прийняв його і він погодився лишитись із козаками в січі і був добрим вояком Кривоносом. Він мені сподобався і я його запам’ятав по тій книжці і себе назвав Кривоносом і так вже помру.

– Пане Симчич, як оцінили створення дивізії «Галичина»?

Як до чергових окупантів ми ставились до німців

– Критично у зв’язку з тим, що спочатку, коли прийшли німці, то ми надіялись, що вони нам не будуть шкодити і не будуть перешкоджати будувати українську державу. Але, як німці почали нас пресувати жорстоко, то і ми почали жорстоко поводитись, як кажуть, око за око. Як до чергових окупантів ми ставились до німців. І, у зв’язку з тим, до дивізії «Галичина» ми прихильно не поставились. Частина людей, яка була під впливом мельниківців, ті прихильно пішли в дивізію, а з нас ніхто не пішов.

– А як Ви розцінили розкол і ОУН між Степаном Бандерою і Андрієм Мельником?

– Ми то розцінили, як шкоду для української нації. Тому що ще Ісус Христос нас вчив, що всі ми повинні бути одно. На той час воєнний мали гуртуватись всі ми, мали бути разом, як один боротись за одну ідею. А так, одні – проти німців, другі – за німців. Це вже розбивало, розвіювало, розпорошувало наші сили і ми це оцінили, бо нас це послаблювало.

Світлина Мирослава Симчича (ліворуч) поруч із портретом Степана Бандери
Світлина Мирослава Симчича (ліворуч) поруч із портретом Степана Бандери

– Як гадаєте, вже через призму своїх прожитих важких років, чому Андрій Мельник і Степан Бандера розійшлись?

Німці спочатку обіцяли нам допомогти будувати державу, але прийшли і почали нас нищити

– Розійшлись вони на програмі. У нас на той час повсюди була церква, яка мала великі простори нашої доброї землі і ці землі церква повинна була віддавати людям, але священики були скупі, користувались самі нею. То так священик мав 100-200 га землі, а дядько – 1-2 га, дехто мав більше, а малоземельним треба було більше. Це було перше питання – розділ землі, яке розділило мельниківців і бандерівців. А друге було те, що німці спочатку обіцяли нам допомогти будувати державу, але прийшли і почали нас нищити. Це розділило свідомих українців на дві частини – мельниківців і бандерівців. І ще й були провокації різні, які цей розкол посилили, підштовхнули. Всі ті, хто приходив на українську землю, були типові імперіалісти, а імперіалісти всі однакові, чи то польські, чи німецькі, чи російські, чи румунські, бо всі приходили нас знищити, використати землю нашу і добро, а нас, народ, старались інтелігенцію спершу знищити, а простих людей використати, як робочу силу.

– Якими були в УПА умови, як жили, що їли, хто допомагав?

Все наше постачання було з народу, нам народ допомагав

– Умови були не розкішні, а дуже прості і скромні. Коли організували армію, то вона має на чомусь базуватись, потребує зброї, боєприпасів, одежі, харчів, а ми нічого не мали. Все наше постачання було з народу, нам народ допомагав, бо з держави нічого не було, а склади охоронялись і здобути їх було нелегко. Народ нас одягав, харчував, давав приміщення. Вовки як дають собі раду взимку? Так і ми терпіли холод, голод, як терпить все, що живе на землі. Доводилось бути змерзлим і голодним, і холодним. Що головне, що нас тримало, то нас тримав дух і бажання до волі.

– Лютий 1945 року. Бій за Космач, який так прославив вас і ваших побратимів, який вам не могла забути радянська влада і через який вас катували і позбавили волі на майже 33 роки. Про цей бій пишуть навіть американські науковці. Як все було, завдяки чому вдалося перемогти велику силу ворога, знищити каральний загін, який би не лише повбивав упівців, але й мирних гуцулів? Бо це мала бути чистка тотальна, наскільки я розумію.

– Щоб вести якусь боротьбу, потрібна не тільки духовна сила, але й потрібна матеріальна підтримка. Тобто, має бути приміщення, де розмістити бійців, сховати і зберігати всі речі і запаси. Такою базою наша організація вибрала собі у Коломийській окрузі село Космач у Косівському районі. Там були наші і хліб, і до хліба, і одежа, і приміщення. У гуцулів багато будинків, де можна було переночувати, але, в основному, ми були в таборах у лісі. Палатка, яка не нагріє в зимі, ми жили в жорстоких умовах, але у Космачі мали базу.

Командир сотні Української повстанської армії Мирослав Симчич (ліворуч) з побратимами. Архівне фото
Командир сотні Української повстанської армії Мирослав Симчич (ліворуч) з побратимами. Архівне фото

Більшовики три рази пробували напасти на Космач, але ми їм не дали можливості доступитись до Космача. Відбивали їх

Отож, більшовики три рази пробували напасти на Космач, зруйнувати цю базу, але за всі ці три рази ми їм не дали можливості доступитись до Космача. Відбивали їх і не допустили їх. І нарешті більшовики теж це не могли терпіти і зорганізували велику силу, яку направили на знищення Космача, як такої української бази.

Більшовики у той час Космач називали «бандерівська столиця». Пішли наступом. А у нас у той час вже була організована досить серйозна військова сила: 16 сотень, від 180 до 220 чоловік, добре озброєні

Більшовики у той час Космач називали «бандерівська столиця». Пішли наступом на «бандерівську столицю». А у нас у той час вже була організована досить серйозна військова сила: 16 сотень, від 180 до 220 чоловік, добре озброєні.

Звідки ми озброєння дістали? Дістали в основному з боїв, із переходу фронту – від німців, від мадярів, від румунів, від москалів

Звідки ми озброєння дістали? Дістали в основному з боїв, із переходу фронту – від німців, від мадярів, від румунів, від москалів. Від тих всіх армій ми мали зброю і озброїлись добре. Вже на той час, коли стався бій, то ми не дуже боялись і вирішили дати їм добру відсіч.

Нам наша розвідка дала знати, що готується напад на Космач

Коли нам розвідка донесла, що готується, а розвідку вели всі і ми теж мали свою в області і по районах… Нам наша розвідка дала знати з області, що готується напад на Космач. Наше командування вирішило їх не пустити, як і в попередні рази. На всіх дорогах до підходу, до приступу на Космач ми поставили військові загони, зробили застави, як із боку Микуличина, Коломиї, Жаб’я. Наша сотня дістала наказ йти на коломийський напрям. Ми не вибирали, бо у війську нема такого – чого ти хочеш чи не хочеш. А йдеш, куди кажуть і робиш те, що кажуть. Ми пішли на коломийську заставу і мали не допустити більшовиків на Космач. І з Яблунова, де підходить дорога з коломийської траси прямо на Космач, пішли по тій дорозі, розглядались, де можна розмістити так, щоб всі ці 220 чоловік мали добре спостереження за дорогою, за тим тираном, звідки буде йти неприятель.

Підійшло так чотири машини, одна за другою, вантажні машини з солдатами, легкова з командуванням, з генерал-майором Дергачовим

Нас тоді у сотні було 220 чоловік. Ми довго йшли, зайшли до села Рушір, а це десь 6 кілометрів від Космача. Я подивився – місце прекрасне: з одної сторони – дорога і міст через річку. Ми вирішили, якщо цей міст розібрати, то більшовики не зможуть проїхати до Космача і треба їх зупинити. Там був такий трикутник. Ми там розмістили дві чоти з лівого боку, одну чоту в чоло, а одну з правої сторони і чекали, замаскувались добре. Що нам тоді допомогло, так це великий сніг, який був глибше метра і ми в тому снігу так замаскувались, що як приїхали більшовики машинами, то їх тільки зупинив порожній міст. Перша машина чуть не влетіла, з розвідки вони не могли дістати, що мосту немає, бо ми його за годину чи дві перед тим розкидали, як вони над’їхали. Перша машина чуть не влетіла в обрив, де ми розкидали міст, підійшло так чотири машини, одна за другою, вантажні машини з солдатами, легкова з командуванням, з генерал-майором Дергачовим.

– Це той генерал Микола Дергачов, який мав стосунок до примусової депортації кримських татар.

Ми запустили їх всередину і щоби не втекли назад – поставили два кулемети на дорогу, злапали їх у кільце

– Ми не знали тоді, хто приїхав, хто командує тим каральним загоном. Ми знали лише, що це ворог, якого треба бити. Ми запустили їх всередину і щоби не втекли назад – поставили два кулемети на дорогу, там назад, злапали їх у кільце.

Я дав команду хлопцям: «Вогонь!». У нас було на озброєнні 22 кулемети, полковий міномет, протитанкова бронебійка. І десь мали з півсотні автоматів

Як тільки вже під’їхала остання вантажна машина з солдатами, не було чутно гулу машин, ми зрозуміли, що вже всі прибули. І тоді я дав команду хлопцям: «Вогонь!». Хлопці як вдарили, у нас було на озброєнні 22 кулемети, полковий міномет, протитанкова бронебійка. І десь мали з півсотні автоматів. Як це все гухнуло, то не було якогось голосу зброї, а все гуділо, немов у пеклі. А в горах відлуння відбивало, то це як ми вдарили, то гуділо, мабуть, гірше, аніж у пеклі.

Бій йшов із 8-9-ї ранку і до вечора. Бо було їх багато, це була група з каральної дивізії Дергачова, яка повернулась з Кавказу після виселення татар, чеченців, інгушів

Більшовики кинулись в один бік, а звідти б’ють у чоло, а ззаду – у плечі, спробували в інший бік, те саме. Нема куди втікати і назад. Там теж кулемети два січуть на дорогу. Тікати нікуди. Що їм залишалось? Попадали купами на поляні, на тій дорозі, на землю і почали відбиватись. А ми за той час почали з усієї зброї по тих купах сікти з кулеметів, автоматів, з усієї зброї. Бій йшов із 8-9-ї ранку і до вечора. Бо було їх багато, точно не встановлене їхнє число по сьогодні. Але це була група з каральної дивізії Дергачова, яка повернулась з Кавказу після виселення татар, чеченців, інгушів і їх кинули на знищення Карпатського УПА. Навіть у моїй справі точно не записано, скільки там було тої дивізії.

Скільки там впало живих і хто там був з генералів, то я довідався у 1968 році, коли мене вдруге арештували. Тоді впало 386 вбитих енкаведистів і 50 важкопоранених померли в шпиталях

Скільки там впало живих і хто там був з генералів, то я довідався у 1968 році, коли мене вдруге арештували, то там тоді впало 386 вбитих енкаведистів і 50 важкопоранених померли в Коломиї і в Івано-Франківську в шпиталях. Трупів вони не підняли, бо не було кому, а нам їхні трупи не були потрібні.

З наших хлопців було вбито двоє і я поранений, у мене була перебита права рука. Але загоїлась

Ми били доти, поки десь щось рухалось. А відтак більшовики на машинах привезли для себе боєприпасів багато, а ми принесли свої на плечах і, звісно, що багато принести не могли. За цілий день бою ми вистріляли всі боєприпаси і після того, як побили більшовиків, вирішили відступити і набрати боєприпаси і сформуватись до нової боротьби, бо ми не знали, чим це все закінчиться, чи надішлють ще частину. Ми відступили на Березів, а звідти вже вони більше запасів не мали і не посилали нікого. На цьому рушірський бій закінчився. З наших хлопців було вбито двоє і я поранений, у мене була перебита права рука. Але загоїлась. Коли мені перебили руку, то там вже діла не було з нею, просто висіла, але у цей же ж вечір я дістався у Березів до лікаря, мені зробили перев’язку, надали допомогу фельдшера і він був зі мною весь час, за два з лишнім місяців рука мені зрослась, рану не запустили і я понині маю руку.

– Цей бій Вам не забули, ані під час арешту, ані в тюрмі, ані на таборах.

– Ніколи і навіть донині це пам’ятають. Я з ними розрахувався за свого стрия, курінного Гуцульського куреня Січових стрільців, якого розстріляли біля Івано-Франківська, в Дем’яновому лазу. Розкопали його могилу аж коли більшовики втекли, як почали шукати. Його впізнали по рані на голові.

Бій за «бандерівсьу столицю» закінчився повним розгромом групи Миколи Дергачова. Це генерал-майор Дергачов, 19 оперуповноважених, які збирались знищити Космач, ще були офіцери-командуючі

Бій за «бандерівсьу столицю» закінчився повним розгромом групи Миколи Дергачова. Хто між ними був, а це генерал-майор Дергачов, 19 оперуповноважених, які збирались знищити Космач, ще були офіцери-командуючі. Ми знали, що розбили групу, але чия вона, хто, я точно вже довідався у 1968 році. Вже тоді вони мені сказали, кого і скільки я побив. І тоді почали судити.

– Двічі Вас судили, у 1948 році, коли Ви потрапили в оточення, у 1963-у звільнили і вдруге у 1968 році знову позбавили волі. Слідство супроводжувалось жорстоким катуванням. Як це все було, як витримали?

Я не давав жодних свідчень, нікого не виказав, мене били до тих пір, поки не піднімалась температура вища від 40 градусів. Катували майже до смерті, але нічого не вибили з мене

– Били до півсмерті, їм треба було не тільки мене, вони добре розуміли, що нас було багато, а скільки, не знали. То вони хотіли всіх притягнути, але я не давав жодних свідчень, нікого не виказав, мене били до тих пір, поки не піднімалась температура. Коли б’ють починається в людини температура. Б’ють-б’ють і міряють температуру, били доти, поки не була вища температура від 40 градусів. Переставали тоді бити, катували майже до смерті, але нічого не вибили з мене.

Мене били до кінця моєї пам’яті і без пам’яті затягнули в карцер і там лежав я 7 діб

Бо я вирішив: краще чесно вмерти, аніж нечесно жити. Вирішив нікого не продати, щоб нікого не посадили з тих, хто там був зі мною. Ні на кого не сказав. Мене били до кінця моєї пам’яті і без пам’яті затягнули в карцер і там лежав я 7 діб, поки дійшов до пам’яті, що зі мною. Звідки я знав про 7 діб, бо наглядачка приносила щодня хліб і цукор. Коли я відкрив очі було 7 пайок хліба і стільки купок цукру по14 грам, то я так і порахував. Хоч я був непритомний, вона все одно лишала мені пайку хліба. Почав відходити і ось ви мене і нині бачите. Мене судили і відправили у Сибір.

– А як відбувався судовий процес, чому передавали справу, навіть і в Москву?

– Судили довго, вели слідство 2 роки і майже 3 місяці. Поки було слідство, мене весь час катували, били

– Судили довго, вели слідство 2 роки і майже 3 місяці. Троє слідчих у мене було. Капітан Шеков, капітан Андрусів і капітан Гончаров. З другого слідства я вже довідався, хто мене бив і з ким я мав до діла, який результат справи. Поки було слідство, мене весь час катували, били. Надіялись, що нині не сказав – завтра скаже. Добились до того, що не було кого бити і нарешті вирішили справу віддати в Івано-Франківський обласний суд. Суд розглядав, розглядав і не взявся судити, відіслав у Київ. Київський суд розбирався, розбирався і також не розібрався. Вони мене обвинувачули, але я ж нічого не сказав.

Відіслали тоді справу у Москву, у Верховний суд. Обвинувачень купа є, а я нічого не підтверджую, доказів нема, бо я нічого не підтвердив

Відіслали тоді справу у Москву, у Верховний суд. Там розглядали, обвинувачень купа є, а я нічого не підтверджую, доказів нема, бо я нічого не підтвердив. Відіслали знову з Москви у республіканський суд Києва і ті теж не могли вдруге судити. І завернули мені рішення Верховної Ради, що у 1956 році була комісія Верховної Ради СРСР, тоді була загальна амністія на всіх, я там теж попав, вона мені знизила строк із 25 літ до 10. То цей київський суд звернувся до президії Верховної Ради СРСР, аби відмінила для мене постанову комісії 1956 року і та комісія відмінила і повторно мені дали новий термін на 25. Мені ще лишилось тоді 15 літ. 15 літ закінчились і я мав звільнятись, жінка приїхала з дітьми по мене, то мене забрали в обласну тюрму і засудили ще на 3 роки, щоб не впустити живого, нагло, нічого не доказавши, як і перший раз. То я ще 3 роки відсидів і разом вийшло 25, лагерних – 10 і 2 з половиною роки додаткові. Разом 32 з половиною роки.

Написали в газеті про мене, як про «бандерівського різуна», але колеги з «Запоріжсталі» поставились прихильно

– Повернутись додому на Коломийщину Вам не можна було у 1963 році. Ви потрапили у Запоріжжя, довго там не прописували. І вдруге у 1968-у арештували, бо Ви відмовились покаятись. Як у Запоріжжі ставились до Вас люди, чи знали про Вас, як «ворога» чи називали «бандерівцем»?

– Дали роботу, заробляв на пожиток і жив, як всі люди. Написали в газеті про мене, як про «бандерівського різуна», але колеги з «Запоріжсталі» поставились прихильно. Прибігли водії до мене після публікації, я тоді токарем працював, кажуть: «Діду, чого ти не повбивав всіх комуністів». А я кажу: «Стільки вбив, скільки зміг, а решту доб’єм разом з вами».

Командир сотні Української повстанської армії Мирослав Симчич з дружиною Раїсою
Командир сотні Української повстанської армії Мирослав Симчич з дружиною Раїсою

– Пане Симчич, не один раз мовилось і були листи, звернення про присвоєння Вам звання Героя України, але не надали. Ба більше того, Ви й не реабілітований на сьогодні. Чому?

– У нас ще нема української України. У нас Україна ще на папері. Всі ці президенти, які були, не спромоглись відірватись від Москви, весь час були залежні від Москви і на папері по нині роблять державу. А на ділі немає в нас ще такої держави вільної. Мене в нашій українській державі рахують бандитом, особливо небезпечним. Була якось відповідь, що мене взяли зі зброєю у руках. Питання піднімають, листи підписали, але у міліції, в МВС архівах немає на мене справи і не можна тому й реабілітувати. А було так, що один екземпляр справи лишався в області, другий – в Києві, третій – в Москві. Три екземпляри є, а мені кажуть, що не можемо реабілітувати, що нічого нема. А не можуть реабілітувати тому, що ще немає української держави. Ще не відірвались від Москви.

– А якою б мала бути Україна, якою б Ви хотіли бачити свою державу?

Ми можемо збудувати свою державу. Кажу молоді, щоб продовжили нашу боротьбу прямо, чесно, відкрито до повної перемоги, бо без повної перемоги не може бути держави

– Самостійна, щоб нею ніхто не розпоряджався зі сторонніх, щоб мала можливість спілкуватись з усім світом, будувати своє життя так, як вона хоче. У нас ще проблеми в армії, чиновники все розкрадають, озброєння слабке, на всякі важливі потреби в державі немає грошей. Фізично я вже зовсім не той, яким був, без палки не можу дійти, але морально духом сильний. 95-й мені, але які роки довелось прожити важкі. Я часом думаю, що я давно вже мав померти. Якщо я не вмер, то це не моя сила, воля, а Божа воля. Ми можемо збудувати свою державу. Кажу молоді, щоб продовжили нашу боротьбу прямо, чесно, відкрито до повної перемоги, бо без повної перемоги не може бути держави.

  • 16x9 Image

    Галина Терещук

    В ефірі Радіо Свобода з 2000 року. Закінчила факультет журналістики Львівського національного університету імені Франка. Має досвід роботи на телебаченні і в газеті.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG