Доступність посилання

19 Жовтень 2017, Київ 01:32

22 вересня народився Рефат Чубаров ‒ голова Меджлісу кримськотатарського народу і народний депутат України. З цієї нагоди ми говоримо з ним про те, як його родина наприкінці 1960-х повернулася до Криму, як стало можливим повернення кримськотатарського народу на Батьківщину і як боротися з російською анексією Криму.

Рефат Чубаров народився 22 вересня 1957 року в місті Самарканд Узбецької РСР, куди його сім'я була вислана з Криму під час депортації кримських татар. У 1968 році батьки Чубарова повернулися до Криму. Після закінчення школи, з 1974-го до 1975 року, він навчався в Сімферопольському професійно-технічному училищі №1, а після закінчення ПТУ працював у Тирасполі муляром військової частини 73613.

‒ Рефате-ага, дивлюся ‒ і якось не бачу Вас муляром. Чому Ви пішли вчитися до ПТУ?

‒ Все просто: мої батьки прорвалися до Криму, у них на руках було четверо малолітніх хлопців. Тоді 200-300 сім'ям кримських татар дозволили повернутися, швидше, для формальності ‒ й дорога на півострів знову була закрита. Я виріс у Криму, закінчив школу в селі Іллінка Красноперекопського району, поїхав здавати документи в МДУ. На другому іспиті ‒ з російської мови ‒ я отримав заслужену «двійку». Я дуже добре вчився, як мені здавалося, проте не на тому рівні, який був потрібний в МДУ. Я не хотів втрачати рік, і ми з моїм товаришем, односельцем Вітею Захаровим, який тепер живе у Києві і є генералом міліції, вирішили разом вступити на підготовчі курси Сімферопольського університету, щоб наступного року вступати на історичний факультет. Однак зупинили вибір на училищі на Будьонова ‒ там були хороші умови, гуртожиток. Звідти я вийшов через рік з атестатом муляра-монтажника третього розряду.

‒ А Тирасполь?

‒ Тирасполь теж дуже просто пояснюється. Мені було 17, мене не прописували в гуртожитку в Сімферополі, тому що я ‒ кримський татарин. Я хотів прописатися, піти в армію ‒ потім можна було повернутися туди, звідки тебе призвали, і я б уже залишився в Сімферополі, пішов вчитися до університету. Вітю Захарова прописали, мене ‒ ні. І ось ми написали першому секретареві ЦК ВЛКСМ Тяженникову листа про те, яка несправедлива політика СРСР і поділ людей за національною ознакою.

В один прекрасний день нас запросили до відомої будівлі на вулиці Франка, де тоді було КДБ, потім СБУ, а зараз ‒ російська ФСБ. Нам пояснили, що радянська влада нікого не поділяє і любить усіх молодих хлопців, як ми, а ми її паплюжимо. У мене забрали паспорт і наступного дня видали із сімферопольською пропискою. Місяця півтора я їй дуже радів, а потім мене й Вітю Захарова виписали й викинули до Тирасполя. Тут треба сказати, що училище наше було під опікою Одеського військового округу. Випускників робітничих спеціальностей розбирали саме до військово-будівельних частин цього округу. І нас відіслали робітниками у військово-будівельну частину в Тирасполі, через кілька місяців там же і призвали, і два роки я служив в армії.

‒ Коли я навчався, у 1980-х, не те щоб була активна пропаганда проти кримських татар, проте згадувалося, що вони були проти радянської влади. А яке ставлення з боку оточення Ви відчували на собі?

‒ Ті сім'ї, що за так званим «організованим набором» змогли переселитися до Криму, розкидали ‒ по 4-5 сімей на сільраду. У нашому селі було 4 сім'ї. Влада не працювала так відкрито, як сьогодні російська, проте пропаганда велася. Ми приїхали влітку 1968 року, у 1969-му я пішов до п'ятого класу, мені було років 12.

До них приходила сусідка-вчителька і сказала, щоб дітей не випускали 18 травня, тому що кримські татари збиратимуться та їх різатимуть

Нас ні про що не питали, але знали, що ми ‒ кримські татари. І ось ми йдемо до школи з товаришем ‒ і тут посеред дамби, на річці, він зупиняється, дуже серйозно на мене дивиться і каже: чому ви нас будете різати? Мабуть, він довго тримав це питання в собі. Сяк-так я витягнув з нього, що до них приходила сусідка-вчителька і сказала, щоб дітей не випускали 18 травня, тому що кримські татари збиратимуться та їх різатимуть. Я розповів про це батькові. А насправді було так. Раніше він і голови трьох інших кримськотатарських сімей пішли до парткому, повідомили, що 18 травня на березі Сиваша ‒ а взагалі це річка Чатирлик ‒ кримські татари зберуться на молебень і згадуватимуть жертв депортації. Хтось дізнався й вирішив перестрахуватися. Звичайно, батько та інші чоловіки підняли шум, потім перед ними вибачалися. Але таке було майже в кожному населеному пункті, так що це була якась кампанія.

‒ Чи був шанс, що радянська влада сама, без тиску кримських татар, поверне їх до Криму?

‒ Ні. Наприкінці 1980-х у зв'язку з максимальним ослабленням СРСР і процесами, які вели до його розпаду, у багатьох народів з'явилися шанси. Однак не всі почали докладати зусилля, щоб ними скористатися. На деяких територіях національно-визвольні рухи були дуже потужними ‒ Балтійські країни, та ж Україна, хоч тут вони були й менш виражені. У місцях депортації на той момент залишалися три народи: кримські татари, турки-месхетинці та німці Поволжя.

Через рік комісія винесла вердикт: повернення й відновлення автономії неможливе. Кримських татар це не зупинило, і вони почали повертатися до Криму

Кримські татари тонко й швидко відчули момент ‒ завдяки тому, що до цього десятиліттями перебували в стані постійної мобілізації. У 1987 році в Москві відбулися масові мітинги на Красній площі, була створена державна комісія на чолі з головою Президії Верховної ради СРСР Олександром Громиком. Через рік комісія винесла вердикт: повернення й відновлення автономії неможливе, у Криму немає землі. Кримських татар це не зупинило, і вони почали повертатися до Криму.

Рефат Чубаров
Рефат Чубаров

‒ При цьому існує міф, що це Михайло Горбачов повернув кримських татар до Криму.

‒ Горбачов намагався максимально врятувати СРСР, але йому це не вдалося. Союз втратив багато функцій, зокрема й заборонні. Кримські татари це відчули. До цього, в 1970-х та 1980-х, вони пробивали дорогу до Криму, але безуспішно. А тут шлюзи впали ‒ не самі собою, звичайно. Для цього потрібні були процеси в Ризі, Вільнюсі, Талліні, Києві, Харкові, Львові, рухи інших народів за свою свободу. І важливо було, що установка на повернення була ледь не у кожного кримського татарина. Ті, хто боявся приходити в національний рух, все одно хотіли того ж ‒ повернутися до Криму. І, коли процес пішов, у національний рух почали вливатися й аполітичні кримські татари ‒ адже мета була одна.

‒ А чи багато кримських татар залишилося в Узбекистані й чому?

У національний рух стали вливатися й аполітичні кримські татари ‒ адже мета була одна

‒ За нашими підрахунками ‒ від 80 до 130 тисяч, по кілька сотень ‒ у Казахстані та Киргизії. Більшість із них просто фізично, через обставини, не змогли повернутися, всупереч своєму бажанню це зробити.

‒ Чи варто їм повертатися зараз?

‒ При тій політиці, яку проводить у Криму російський окупаційний режим, повернення практично неможливе. Міграційне законодавство Росії не дозволяє виділяти депортованих і застосовувати до них окремі механізми облаштування, адаптації, правової інтеграції. У Криму сьогодні щонайменше 4-5 тисяч кримських татар, які не встигли змінити свій правовий статус ще в умовах українського суверенітету. Зараз вони – в дуже важкому становищі. Тому тим, хто вже просто не може залишатися в Узбекистані, ми радимо розглядати прилеглі до Криму території як транзитні, звідки потім можна повернутися на півострів.

‒ 3 роки й 6 місяців позбавлення волі умовно з випробувальним терміном на три роки вимагає сторона обвинувачення для одного з лідерів кримськотатарського національного руху Ільмі Умерова. На черговому засіданні в підконтрольному Кремлю Сімферопольському районному суді прокуратура зажадала заборонити Умерову займатися публічною та викладацькою діяльністю на 3 роки. Як Ви думаєте, яким буде остаточний вирок?

Завдання окупаційних судів ‒ максимально ізолювати людей, які мають власну думку й авторитет у суспільстві, та залякати інших

‒ У нас немає ілюзій. Позиція прокуратури у справах Ахтема Чийгоза та Миколи Семени показала, що судді просто виконують запропоноване окупаційною владою. Заборона займатися публічною діяльністю ‒ це просто єзуїтський підхід. Будь-який крок, бесіду на чиємусь весіллі можна розцінити як публічну діяльність. Завдання окупаційних судів ‒ максимально ізолювати людей, які мають власну думку й авторитет у суспільстві, та залякати інших.

Рефат Чубаров
Рефат Чубаров

‒ Посольство України в Туреччині звернулося до громадян країни із закликом не відвідувати «міжнародні» конференції, заплановані в Криму на листопад. Про які конференції йдеться?

‒ Російська окупаційна система працює в усіх напрямках. Вони не вміють організовувати побут людей, будувати хороші дороги, відкривати робочі місця, але натомість витрачають великі гроші на обдурення власного населення й створення красивої картинки для зовнішнього світу. І силами, зокрема, й колаборантів-кримських татар, і представників інших країн вони створюють інформаційні приводи, підписують якісь «договори», «декларації» з маловідомими організаціями, фірмами, підприємцями. Все це не буде реалізоване, але ж можна підняти галас. При цьому одна сторона відмиває гроші, інша отримує якісь дивіденди. Що стосується «міжнародних конференцій» у листопаді, історія така. У Сочі в досяжному для огляду майбутньому має відбутися міжнародний молодіжний фестиваль. Російський оргкомітет намагається організувати безліч культурних програм на території анексованого Криму. Тому дипломати вирішили застерегти громадян Туреччини, щоб вони не в'їжджали до Криму за цими програмами.

‒ Цього тижня з'явилося досить скандальне інтерв'ю екс-канцлера Німеччини Герхарда Шредера. Він висловив думку, що в майбутньому жоден російський президент не виведе Крим зі складу Росії, адже півострів був частиною країни з XVIII століття. І заявив, що у відносинах з Росією Німеччині не треба керуватися інтересами США, адже ті нібито не зацікавлені в сильній Росії. Що Ви про це думаєте?

‒ Шредеру затьмарили розум російські гроші. Він куплений «Газпромом», обіймає там провідні посади і є таким собі вісником «русского мира», представником Путіна. Напередодні виборів у Німеччині ми активізували свої контакти, у зв'язку з висловлюваннями й інших одіозних німецьких політиків. Нинішній канцлер Анґела Меркель упевнено лідирує, однак їй доведеться створювати коаліцію. Серед прямих претендентів на створення коаліції ‒ лідер вільних демократів Крістіан Ліндлер, який пропонував послабити санкції, щоб Путін зміг сісти з європейськими лідерами за стіл переговорів. Такі настрої в Німеччині є, вони мають певний вплив, але колективна воля Євросоюзу полягає в тому, що без відновлення територіальної цілісності України конфлікт розгоратиметься далі.

Рефат Чубаров
Рефат Чубаров

‒ За три з половиною роки Україні не вдалося змусити Росію навіть визнати факт окупації. Чому на міжнародних переговорах тему Криму не порушують?

Для Путіна вихід Росії з Криму ‒ це політична, а можливо, й фізична смерть

‒ Крим, так би мовити, намагається бути в обговореннях. Але для Путіна вихід Росії з Криму ‒ це політична, а можливо, й фізична смерть. Він втягнув себе в авантюру, з якої особисто для нього виходу немає. Окрім того, об'єднаний Захід прекрасно усвідомлює подальші кроки Росії та можливі наслідки заморожування ситуації. Однак не вистачає політичної волі застосувати такий тиск, щоб Росія повернулася в межі міжнародного права. Санкції зупинили Росію ‒ але вони недостатньо суворі, щоб вона повернула назад.

‒ Чи має Україна шанс внести Крим, наприклад, до порядку денного Мінських угод?

‒ На нещодавній зустрічі «Ялтинської європейської стратегії» йшлося саме про перспективи повернення Донбасу та Криму. Я відкрито кричу про те, що Мінські угоди свою роль виконали, подальші очікування від них ‒ самообман, і всі це загалом розуміють. Не посилаючись на імена, озвучу головну серед наших західних партнерів точку зору: ми все розуміємо, але першими оголосити про те, що треба згорнути Мінські угоди, не можемо. Тому що немає нічого натомість. Про це першим має сказати Путін, а ми вже зробимо щось.

‒ Де зараз вирішується доля кримськотатарської автономії?

‒ Є п'ять основних статей Конституції України, зі 134 до 139, що стосуються Автономної Республіки Крим. Зараз ми в робочій групі обговорюємо 137-му. Як тільки буде закінчена остання, ми винесемо напрацювання на голосування в робочій групі, а потім ‒ на Конституційну комісію. Ми робимо все, щоб до кінця вересня побачити остаточний текст. Йдуть складні дискусії, але радує, що не навколо того, бути чи не бути автономії. І можу сказати головне: чим ретельніше ми прописуємо права кримськотатарського народу як корінного народу Криму, тим ретельніше прописуємо і права громадян України та інших країн, які живуть на півострові. Тому що в Криму не можна говорити про одних, не говорячи про інших.

(Над текстовою версією матеріалу працювала Галина Танай)

Оригінал публікації ‒ на сайті проекту «Крим.Реалії»

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG