Заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтем Чийгоз майже три роки провів у сімферопольському СІЗО. Російська влада, яка окупувала Крим у 2014-му, засудила його до 8 років колонії ‒ за участь у мітингу на підтримку територіальної цілісності України, який відбувся 26 лютого 2014 року перед будинком Верховної Ради Криму. Ахтема Чийгоза та його колегу Ільмі Умерова звільнили 25 жовтня 2017 року (за неофіційною інформацією, про передачу їх Києву домовилися президенти Туреччини та Росії Реджеп Тайїп Ердоган та Володимир Путін).
В ексклюзивному інтерв'ю Крим.Реалії Ахтем Чийгоз розповів про своє ув'язнення, звільнення та боротьбу за український Крим.
‒ Чи правильно я розумію, що до арешту 2015 року з Вами вели переговори? Хто їх вів? Що Вам пропонували?
‒ Переговори були. Приїжджали з адміністрації президента Росії ‒ це й колишній представник президента Белавенцев (Олег Белавенцев ‒ ред.), і начальник ФСБ Палагін (Віктор Палагін ‒ ред.), та заступники його, й Аксьонов.
‒ З цими людьми Ви особисто спілкувалися?
Головне ‒ показати чітко позицію не тільки свою, а й тих, від чийого імені ти говориш
‒ Звичайно. Я не боюся з кимось зустрічатися. Головне ‒ показати чітко позицію не тільки свою, а й тих, від чийого імені ти говориш. Я ‒ заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу. Я й у тюрмі сидів у цьому статусі. Мені не доводилося говорити від імені людини Чийгоза Ахтема.
‒ Що саме пропонували? Вам? Меджлісу?
‒ Гроші, посади. Настільки це банально було ‒ можливо, тому що деякі на це все вже купилися. Як тоді всі говорили: всі продажні ‒ питання тільки в ціні. Я це навіть не обговорював.
‒ Коли Вас затримали й почалася справа «26 лютого», з Вами теж намагалися домовитися?
‒ Коли мене затримали, я думав, що мене викрадають. Я був у кафе, пив каву. Вломилися п'ятеро-шестеро хлопців без розпізнавальних знаків і в масках. Мене вивели відразу в мікроавтобус затемнений. Я прочитав одну молитву про себе, щоб не показувати, що мене сильно турбує те, що відбувається. Хвилин 30-40 мене катали. Я, звичайно, нічого не бачив, тому що на голові був мішок. Потім мене в підвал привезли. Тоді я зрозумів, що потрапив до будівлі колишнього СБУ, і я для себе висновок зробив. Я ж знаю, що від кафе того 50 метрів до будівлі було. Мабуть, їм команду дали не чіпати. Ну, не вбивати.
Коли мені сказали, що це за події 26 лютого... я найменше про це думав. Навіть слідчому сказав: «Ну-ну, подивимося, як все це зростеться». Мене перші півроку взагалі майже не чіпали ‒ вони гарячково шукали, що ж туди пришити.
‒ Вам дозволяли бачитися з близькими? Матір'ю?
‒ Дружину вперше побачив десь через чотири місяці. Місяців через вісім, коли побачив маму з батьком, вони сказали мені обоє: «Тебе думки твої погублять». Батько сказав: «Розберися з думками, про нас не думай. Ми знаємо, за що ти тут, і ти маєш гідно це пройти». Більше я їх не бачив.
Умови побачень у СІЗО ‒ це теж катування, особливо для мами, у якої дуже давно боліли ноги. Мені не говорили, що вона хворіє важко. Коли я іноді з нею розмовляв, вона говорила: «Просто ноги болять». Я вважав, що все-таки побачу її. І за віком вона не така й стара була. Але коли вже все ‒ сестри, дружина не змогли приховувати. Це вона вже рік хворіла. Я став говорити суду, щоб мені дали можливість зустрітися. Мені тричі відмовляли, але в один момент мене раптом під час перерви, надівши мішок, відвезли до матері. І я хоч зміг з нею попрощатися перед смертю. Через кілька днів вона померла.
‒ Як Ви думаєте, чому Вас не пустили на похорон Вашої матері?
‒ Це сутність цієї влади. Їм поняття гуманності, людських цінностей чужі.
Але найголовніше, що мій обов'язок сина з честю виконав мій народ. На похоронах зібралося кілька тисяч осіб ‒ це при всьому цьому диктаті. І багато хто говорив: «Ми прийшли поховати свою маму».
‒ Ви називаєте своє звільнення «спецоперацією». Напевне, Ви дізнавалися якісь подробиці. Як це вдалося?
‒ Були такі моменти, коли говорили, що ось-ось все вирішиться. Але завжди на якихось умовах. Зрозуміло, я не погоджувався. Точно так само й цього разу прийшли, і я сказав, що нічого не підписуватиму. «Ми вас звільнятимемо». Я кажу: «Звільняйте».
Я спокійно ставився до того, що мав іти цим шляхом
Мені спробували пояснити, що якісь переговори відбулися між Ердоганом і Путіним. Розумієте, там не можна жити з цією думкою й постійно дивитися на двері ‒ так з глузду з'їхати можна. Тут треба з собою домовитися. Я дружину заспокоював, що вісім років ‒ це не все життя.
‒ Тобто Ви змирилися? Були готові відсидіти весь термін?
‒ Я не змирився. Змирився ‒ це значить перетворився на якусь істоту, яку як тварину виведуть поїсти в певний час...
‒ Переформулюю: Ви були готові до всього?
‒ Так, я спокійно ставився до того, що мав іти цим шляхом.
‒ Згадаймо 2014 рік. У перші тижні окупації Меджліс кримськотатарського народу вів переговори з владою окупанта, як Ви її називаєте, й делегував кілька людей у підконтрольну Росії виконавчу владу Криму. Це було помилкою чи так було необхідно зробити?
Ми в тій гарячковій ситуації шукали вихід ‒ як через свій вплив зберегти Крим у складі України
‒ Відбулася окупація. У Києві ніхто не знав, що з цим робити, коли регулярні війська, які давали присягу, та їх командири, на жаль, здавали основні об'єкти. Коли паром ‒ єдина територія, з якої можна було реально увійти на територію України, тобто в Крим. І коли там тисячі одиниць військової техніки йшли, а ті, хто давав присягу і їли-пили з рук України, просто продалися. Усе це маячня, що хтось мав із Києва телефонувати, дати наказ. Дитяче белькотіння, щоб виправдати своє боягузтво. У статуті чітко написано: перший постріл у повітря, другий ‒ на ураження.
Ми в тій гарячковій ситуації шукали вихід ‒ як через свій вплив зберегти Крим у складі України. Чому потім Курултай був? Тому що ми одні залишилися. Нам потрібно було шукати якусь форму, протидіяти цьому.
‒ Чи мав Курултай делегувати представників Меджлісу (Ленура Іслямова, Заура Смирнова) в підконтрольну Росії владу Криму? Чи були інші варіанти?
‒ Було завдання номер один ‒ зберегти свої сім'ї. Держава, яка мала можливості ‒ війська, спецпідрозділи, ‒ виявилася абсолютно безсилою в Криму. Це був час невизначеності. Але не в основних принципах цілісності України ‒ що це окупація. У нас у цих питаннях сумнівів не виникало.
Це не можна оцінювати з точки зору помилок. Це потрібно оцінювати з точки зору реальності й тих умов, у яких опинилися не тільки ми, але й Україна. Якби ми послідовно не йшли б, то сьогодні взагалі не стояло б питання про приналежність Криму.
‒ Тобто, аналізуючи це зараз, Ви вчинили б так само?
‒ Якби я щось зробив, за що мені було б соромно, я б не сидів три роки й не поводив би себе відповідним чином. Ми намагалися, порівнюючи можливості в тій ситуації, зберегти народ, безпеку, але не ціною зради. Може, тому нас і пресують там донині ‒ нам цього пробачити не можуть. Тому що якби ми поводили себе лояльно, я думаю, що до сьогоднішнього дня питання Криму не стояло б на порядку денному міжнародних інститутів.
‒ Чи існує розкол у Меджлісі, який міг початися в той період?
‒ Меджліс ‒ це не штаб батальйону чи армії, не воєнізоване угрупування або партійне, де все статутом прописане. Це виборний орган. Іноді не знаєш, як в якій ситуації люди себе поведуть, тому що в принципі всі ці 25 років ситуація хоч бурхливо й активно, але розвивалася стабільно. У такій ситуації я бачив людей, які у мене асоціювалися зі стрижнем, а вчинили дуже ‒ я іншого слова не знайду ‒ дешево.
Легко вийти й оголосити: не беремо паспорти. А що далі?
Справа не в розколі, а в знаходженні можливостей продовжувати функціонування цього органу. Це не та ситуація, коли ти зважено ухвалюєш рішення, заздалегідь знаючи, як вчиниш. Легко вийти й оголосити: не беремо паспорти. А що далі? Ми були настільки цим питанням стурбовані, що зрозуміли: конкретного рішення не ухвалюємо, тому що думки розділилися.
Я паспорт не взяв. Як окрема людина, це право кожного. Але якби я звернувся до народу й сказав: «Не беріть паспорти», я мав би сказати, що робити потім.
Мета стояла ‒ зберегти Меджліс як національний орган і рухатися у базових питаннях. Чи вдалося це? Оцінімо відразу за діями окупантів. Їм, наприклад, не потрібно було перевербовувати якісь активні республіканські організації ‒ їх просто не стало. Нікого було перевербовувати. З Меджлісом що сталося? Так, знайшлися кілька негідників-колаборантів.
‒ До анексії про Вас говорили як про «непримиренного борця» з ісламською партією «Хізб ут-Тахрір». Після масових арештів кримських мусульман, яких звинувачують в тому, що вони є членами «Хізб ут-Тахрір», Ваше ставлення змінилося?
‒ «Непримиренний борець» ‒ це ще один міф, який був у аналітиці СБУ Криму. Я завжди до цього ставився так: там є група хлопців, які не визначилися й ще не готові розуміти, що таке національний рух і боротьба за свою батьківщину. У якийсь момент я дуже жорстко ухвалював рішення й протидіяв. Але це робочі моменти, а не непримиренність. Це мої співвітчизники іншої групи активності.
‒ Сьогодні Ви – в Києві, на свободі, але в Криму на Вас чекають Ваші близькі. Хто це? Як скоро вони сподіваються Вас побачити?
Повернути батьківщину, перебуваючи поза нею, набагато важче
‒ Слава Аллаху, я зміг виховати дітей, які не боялися зі мною спілкуватися, не боялися з онуками й разом з моєю дружиною виходити на пікет під Верховним судом. Вони ‒ кримські татари. Тому вони там зараз живуть.
‒ Що Вам говорять діти? Їхати до Криму, залишатися в Києві?
‒ Вони знають, що я все одно знайду можливість повернутися. У мене є дорослі дівчатка з онуками, і не можна, щоб через якусь небезпеку вони вслід за мною до Києва кинулися.
Три роки звільнення Умерова та Чийгоза. Як Київ зустрічав лідерів кримськотатарського народу (фотогалерея)
Я зараз іноді крізь сон бачу дім. Я цей будинок будував, садив дерева... Я тому й повернуся. І цей персик я з'їм ще, й у дворі буду ходити, і ніхто мене не злякає. Навіть сидячи у в'язниці, я іноді жартував: вам складніше там. Тут, хоч я й за ґратами, але повітря моє. Моє рідне. Повернути батьківщину, перебуваючи поза нею, набагато важче. Я не хочу бути в стороні, я зобов'язаний всю тяжкість і горе, що там терпить мій народ. Я з ним буду. Інакше це не життя.
(Над текстовою версією матеріалу працювала Катерина Коваленко)
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії
