Доступність посилання

12 Грудень 2017, Київ 20:24

​«Я й досі не можу спокійно дивитися на калачики» – свідок Голодомору Тамара Бедренко


Останні свідки Голодомору 1932–1933 років з селища міського типу Кожанка Фастівського району на Київщині звертаються до влади за сприянням у встановленні пам’ятного хреста на старому цвинтарі, де поховано кілька сотень загиблих від голодної смерті. Таке прохання Радіо Свобода висловили 89-річна Тамара Бедренко і 95-річний Зіновій Масло. За словами Зіновія Масла, за підрахунками його батька, щодоби в селі вмирало десь до 14 людей, багато хто з них знайшов спочинок у братській могилі.

Кажуть, Голодомору не було. Я їм вірю, що в них не було. А нехай повірять і мені, як я здіймала ґвалт, плакала від голоду і холоду
Тамара Бедренко

Останнім свідкам Голодомору, спричиненого насильницькою колективізацією і розграбуванням села заради здачі зерна і продуктів державі, за вказівкою поплічників Сталіна, приблизно 90 років. 85 років тому це були діти: хлопчикам і дівчаткам у 1932–1933 роках було від п’яти до одинадцяти літ. Для нас вони є останніми прямими свідками страшної трагедії української нації. Біло-сиві носії пам’яті про жахи, спричинені голодом, холодом і насиллям з боку комуністичних активістів, ображаються на байдужих людей з нинішнього комп’ютеризованого ХХІ століття. Під час своєї розповіді Тамара Бедренко постійно повторювала наболіле. «Кажуть, Голодомору не було. Може, кому, хто ще не народився, то й не було. Я їм вірю, що в них не було. А нехай повірять і мені, як я здіймала ґвалт, плакала від голоду і холоду», – ображається на тих, які ставлять під сумнів акт геноциду проти українського народу.

89-річна Тамара Бедренко
89-річна Тамара Бедренко

​Напередодні дня вшанування жертв Голодомору Радіо Свобода відправилося до селища міського типу Кожанка, що під Фастовом Київського району, аби разом зі свідками Зіновієм Маслом і Тамарою Бедренко згадати, як це було.

Як підходжу до вуликів, у мене поліпшується настрій
96-річний Зіновій Масло

Дід Зіновій запросив нас до своєї хати, їй уже більше від ста років. Коли заходимо, пригинаємось, бо дверний отвір занизький.

– Вчені так кажуть, правда це чи не правда, на першому місці довгожителів – це бджолярі.

– Так а Ви батькову справу продовжуєте?

– Я, ооооо..!

Зіновій Масло
Зіновій Масло

«Як би мені не було зле або зі здоров’ям щось не ладиться, то як підходжу до вуликів, у мене поліпшується настрій», – усміхається дід.

Пасіка Зіновія Масла славиться на все селище Кожанка. Довгожитель незабаром святкуватиме 96 років, а він усе ще порається на подвір’ї, більшість часу проводить з бджолами – нас пригощає медом, мовляв, це поживно – і продовжує життя людини. Коли розгорталася кампанія Сталіна із знищення голодом українського села 1932 року, Зіновієві Маслу виповнилося одинадцять літ. А його односельчанці бабці Лілі, а саме так звертаються до неї в Кожанці, за паспортом вона – Тамара Бедренко, має виповнитися 90 років. Щойно повернулася з весілля правнучки і має бажання заспівати колискової праправнукам. Голодомор її спіткав у 5 років.

«Можна балакати? Саме ми попали в такий час, що тільки й пожити. Газ провели, в хатах тепло, гарно, чисто. А що ж ми тоді трудилися й не бачили білого світу», – каже вона.

Наша оповідь розпочинається з тужливої народної пісні про голод. Колись маленька, виснажена Ліля її почула від мами: «На чужій роботі тяжко натомлюся, а прийду додому – сльозами заллюся. У холодній хаті нічим протопити. Ой, дай, мамо, їсти, плачуть діти».

«Мати моя співала цієї пісні, я й запам’ятала. Мати приходила в холодну хату, а ми голодні на печі лежимо. Нас було троє: Миколка, це ж я, Ліля, і Стасік. Я була середня сестра. Ми плакали, кричали одно: мамо, дай їсти. Такий був у хаті ґвалт», – каже бабуся.

Її тато, його брати, дід і прадід займалися ковальством. В сім’ї Ільченків мали династійне ремесло – кузня, а це ж стабільний заробіток, бо ж завжди треба було лагодити інструмент для поля, коням підкови ставити, щось людям для господарства зробити. І так було, доки нова радянська влада не почала силоміць заганяти селян в колгоспи.

Господиня веде нас своїм подвір’ям до повітки, щоб показати сімейний оберіг – ковадло.

«А ну ближче йдіть! Ось здорове ковадло, ось це є колодка – це від батька. Коли колективізація була, то забрали весь інструмент: і ковадло, і горно, і його забрали в колгосп перед голодовкою. Віддай усе. І корову забрали. Мати – в колгосп на поле. А що їсти, ну нічого немає, пішов голод», – розповідає вона.

Ковадло батька – єдине, що вдалося забрати родині Тамари Бедренко з колгоспу
Ковадло батька – єдине, що вдалося забрати родині Тамари Бедренко з колгоспу

А Зінько Масло з родиною жив у сусідньому селі – Півні. Батько з мамою – землероби – обробляли десь гектарів три. До того ж, голова сім’ї чоботарював, щоб прогодувати рідню. 1932 року в них реквізували теличку до колгоспу.

Голова сільради моєму батькові сказав: «Не дихай совєтським повітрям, якщо ти не бажаєш іти в колгосп». Уже нічого було віддавати. Я не міг осмислити того, що бачив
Зіновій Масло

«Хто у колгосп пішов, то до того трошки легше ставилися. А хто в колгосп не йшов, так, як і мій батько, то до того – погано. Голова сільради моєму батькові сказав: «Не дихай совєтським повітрям, якщо ти не бажаєш іти в колгосп». Ну як так – усе віддати?! Ніхто не хотів іти в колгосп. На той час у нас уже нічого було віддавати. До цього у нас були воли – батько продав. Була коняка – батько продав. Були овечки – батько їх порізав. Бо якби того не зробив, то забрали б все начисто. Була теличка, якимось чином забрали до колгоспу, чи за податки, я не знаю. Була у нас ще пасіка, така невелика, десь вуликів п’ять – до десяти. Я, одинадцятирічна дитина, не міг осмислити того, що бачив. Я тільки бачив, як стягуються непосильні податки», – розповів Зіновій Масло.

Стара родинна хата Зіновія Масла у селі Півні. Зараз тут вже ніхто не живе
Стара родинна хата Зіновія Масла у селі Півні. Зараз тут вже ніхто не живе

Місцеві органи радянської України розпочали «наступ на куркуля» ще влітку 1929 року. Їхні представники застосовували «сільськогосподарський податок», штраф, позбавлення майна. 21 травня 1929 року Раднарком СРСР видав поста­нову «Про ознаки куркульських господарств, на яких повинно прикладати Кодекс законів про працю», а 13 серпня 1929 року ана­логічну постанову ухвалив Раднарком України. У ній зазначало­ся, що «до куркульських господарств відносяться всі селянські господарства при наявності в господарстві одної з нижчеперелічених ознак»: систематичного використання найманої праці; на­явності млина, олійниці, круподерні, просорушки, вовночухральні, сушарні, цегельні; коли здає в оренду сільгоспмашини або займається торгівлею, лихварством, комерційним посередницт­вом, зокрема служники релігійних культів.

У січні 1930 року спеціальна комісія політбюро ЦК ВКП(б) під керівництвом В’ячеслава Молотова розробила план кампанії розкуркулення, який було затверджено у таємній партійній постанові від 30 січня «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Згідно з цим документом, господарства, що підлягали ліквідації, поділялися на три категорії. До першої категорії належали учасники й організатори антирадянських виступів. Вони мали бути «ізольовані» в тюрмах і концтаборах. До другої категорії потрапляли всі, хто чинив «менш активний опір» кампанії розкуркулення. Їх разом із сім’ями виселяли у північні райони країни. До третьої категорії належали всі заможні селяни, хто не опирався розкуркуленню. Після розкуркулення їх виселяли в межах району. Фактично люди з маленькими дітьми опинялися на вулиці.

«Ситуація була неоднозначною. Ми й неначе були задоволені, що наш батько згодом пішов першим у колгосп, ми були задоволені тим, що нас перестануть смикати, не будуть бити, голодом морити, а сусіди в нас не пішли. Активісти приходили – їм двері до хати забивали, а їх виганяли на двір. Вони жили в сараї. А я тоді думала: «Ми вже вільні, а ті невільні. То я вже була душею в колгоспі», – зітхає баба Ліля.

Руки Тамари Бедренко
Руки Тамари Бедренко

Відчувши величезне напруження в селі, аж до збройних повстань, а за 1930 рік зафіксовано близько 4000 селянських виступів зі зброєю, Сталін вирішив на певний період відступити з колективізацією. У березні 1930 році своїм листом «Запаморочення від успіхів» він оголосив колективізацію справою добровільною, а методи адміністративного тиску на селян – перекрученнями лінії партії місцевими керівниками.

Оці кати від самого початку розуміли, що вони творять злочин. І тому вони все-таки фарбували все це під законність. Спочатку ухваленням «закону про п’ять колосків
Ніна Лапчинська

Однак після посівної кампанії розкуркулення і колективізація поновили. Селян уже ніхто не запитував, чи хочуть вони працювати в колгоспі. Описує безвихідь землеробів історик, головний зберігач фондів Національного музею «Меморіал жертв Голодомору» Ніна Лапчинська: «Оці кати від самого початку розуміли, що вони творять злочин. І тому вони все-таки фарбували все це під законність. Спочатку ухваленням «закону про п’ять колосків».

Центральна партійна преса початку 1930-х років рясніла репортажами про згуртування селян в колгоспи і щасливе життя у спільній праці, про «червоні валки», як тоді називали обози з хлібом, що організовували активи села для здачі хліба, зерна та інших продуктів «у засіки батьківщини». Настав час, коли й до хат Зіновія Масла та Лілі Бедренко вдерлися буксирні бригади за зерном та іншими харчами.

Тамара Бедренко
Тамара Бедренко

«Приходить бригада, кілька осіб. Один іде до хліва, три чи чотири особи до хати заходять. Один заглядає під піч, другий – у піч дивиться, що є, третій шукає на печі. А ще ходять на подвір’ї, штрикають палицею, щоб виявити щось закопане. Наприклад, у нас вони були вдень. Один почав штрикати цією палицею. Ніде нічого не знайшли ні в печі, ні на печі. А він давай штрикати палицею і знаходить бідон з медом в соломі. Забрали мед. Зерна у нас не було», – згадує обшук Зіновій Масло.

Ліля Бедренко, розповідаючи про прихід до хати буксирної бригади, каже: «Мені й досі пахнуть ті галушки».

А Мати наробила галушок різаних. І сховала у таку довгу торбинку на грубу. Все просимо: «Мамо, дай їсти». А мати каже: «Ще не прийшов той голодний день». Тоді явилося троє молодих хлопців. Побачили на цій грубі галушки. Ми скочили втрьох з печі, вирвали її з їхніх рук і розірвали посеред кухні. І давай їсти, щоб вони не забрали оті галушки, сирі
Ліля Бедренко

«Ми троє на печі, як горобенята, малі дітки. А мати перед цим наробила галушок різаних. І сховала у таку довгу торбинку на грубу. А ми на печі лежимо і все дивимося на ту грубу, на ті галушки, все просимо: «Мамо, дай їсти». А мати каже: «Ще не прийшов той голодний день, ще, діти, обождіть». А їсти зовсім нічого не було. Пішли ми з братом на город, назбирали мерзлої картоплі, принесли до хати. Матері немає. Тоді явилося троє молодих хлопців ще шукати по горщиках, по печах, може, де й залишилася їжа. І побачили на цій грубі галушки. А ми ж сильно хотіли їх поїсти. І вони дістали звідти торбочку. А ми скочили втрьох з печі, вирвали її з їхніх рук і розірвали посеред кухні. І давай їсти, щоб вони не забрали оті галушки, сирі. Частину ми поїли, а частина залишилася на землі. Тут ускакує до хати мати, почула, що вдома щось не ладиться. Давай голосити, збирати ті галушки. А ми їй: «Ти вже не плач, ми поїли галушок. А те, що залишилося, позбирала, давай варити. А що ж варити ті галушки. А це було перед весною. Земля трохи розмерзлася, так ми давай її рити і знайшли черв’ячків. Ми назбирали тих черв’ячків, принесли до дому, мати їх помила, підсмажила, і ось так приготувала тих галушок», – розповідає жінка.

Діти Голодомору одностайні в спогаді, що до хати буксирні бригади приводили односельчани.

Село Півні, де жив Зіновій Масло, комуністична влада занесла на так звану «чорну дошку». Хлопчик більшість часу проводив у пошуках їжі: молюски, гнилі кроти, рослини – він намагався хоч чимось пригасити пекельний голод.

Власноруч намальована мапа села Півні і рідна вулиця (зараз Шевченка), на який від голоду, за підрахунками Зіновія Масла, померло близько 150 людей
Власноруч намальована мапа села Півні і рідна вулиця (зараз Шевченка), на який від голоду, за підрахунками Зіновія Масла, померло близько 150 людей
Нам було дуже сутужно. Переважно харчувалися рослинами, корінцями, чимось гнилим, мерзлим
Зіновій Масло

​«Нам було дуже сутужно. Переважно харчувалися рослинами, корінцями, чимось гнилим, мерзлим тощо. Якось я грався батогом коло вогню. І той батіг потрапив на вогонь, він так зашкварчав, я й ого витяг. А він так запах смаженим… Воно так засмалилося, що я почав їсти. Ременяка така хрумка, я й всю з’їв», – ділиться спогадом Зіновій Масло.

Такий вигляд вулиця Шевченка у селі Півні має сьогодні
Такий вигляд вулиця Шевченка у селі Півні має сьогодні
Мені було 5 років, коли настав великий голод. Плакали день і ніч. Збирали жолуді, калачики, мерзлу картоплю, черв’ячків. З того варили суп. Я й досі не можу спокійно дивитися на ті калачики
Ліля Бедренко

«Мені було 5 років, коли настав великий голод. Їсти було нічого, одні сльози. Плакали день і ніч. Збирали жолуді, калачики (квіти – ред.), мерзлу картоплю, черв’ячків. З того варили суп. Я й досі не можу спокійно дивитися на ті калачики», – зітхає Ліля Бедренко.

Від осені 1932-го до літа 1933-го Зіновію і Лілі з Кожанки припало всякого побачити: ледь живих опухлих людей, на вулицях трупи, випадки канібалізму, а найбільше їм запам’яталася глибока тиша в селі, бо зникли, чи всіх поїли, собаки і коти.

Картини в хаті пана Зіновія яскраво говорять про свого господаря
Картини в хаті пана Зіновія яскраво говорять про свого господаря
Коли держава обібрала усе чисто, люди почали мерти. Якось батько підрахував: за одну добу померло 14 душ
Зіновій Масло

«Коли держава обібрала усе чисто, люди почали мерти. Якось батько підрахував: за одну добу померло 14 душ. Нашому цвинтарю 100 років. Десь п’яту частку цього цвинтаря на сьогодні займають могили тих, хто помер тільки за одне літо, за один 1933 рік. Там в братській могилі лежить десь 500–600 осіб», – каже Зіновій Масло.

Кладовище у селі Півні. Уся територія за хрестом – місце поховання загиблих від голоду 1932–1933 років
Кладовище у селі Півні. Уся територія за хрестом – місце поховання загиблих від голоду 1932–1933 років
Ми, свідки Голодомору з Кожанки, дуже просимо, щоб нам допомогли встановити пам’ятник на кладовищі, де поховані 500–600 наших земляків, померлих від голоду
Ліля Бедренко

Цвинтар занедбаний. Дерев’яний хрест – хитається від вітру. Тут ніщо не нагадує про поховання односельчан – дідів і прадідів, померлих голодною смертю. Тому Тамарі Бедренко, яку в селі всі знають як Лілю, Зіновію Маслові надважливо встигнути переконати депутатів сільської і районної рад встановити пам’ятний хрест на величезній братській могилі.

«Нам із Зіновієм влада відповідає, що немає грошей на встановлення пам’ятника. Ми, свідки Голодомору з Кожанки, дуже просимо, щоб нам допомогли встановити пам’ятник на кладовищі, де поховані 500–600 наших земляків, померлих від голоду. Вас просить допомоги бабуся, якій майже дев’яносто років, яка бачила своїми очима цей Голодомор. Дуже прошу поставити цей пам’ятник»,– звертається до людей бабуся Ліля.

Ліля Бедренко показує рукою на місце, де і досі лежать кістки загиблих від голоду 1932–1933 років
Ліля Бедренко показує рукою на місце, де і досі лежать кістки загиблих від голоду 1932–1933 років

Дід Зіновій врятувався від голодної смерті завдяки тому, що його батькові вдалося виїхати із сім’єю під Ленінград (нині Санкт-Петербург). А сім’ї пані Лілі стало легше, коли батьки пристали до колгоспних лав.

Голодомор в житті Лілі Бедренко, яку в паспорті записали Тамарою, Зіновія Масла, як і для решти українців, лишень був початком в цілій низці знущань комуністів над простими трудівниками та патріотичною інтелігенцією. На багатьох з них чекали смутні часи політичних репресій.

Зіновій Масло
Зіновій Масло

«Друга світова війна, життя в окупації фашистами, полон в концтаборах, а згодом табори ГУЛАГу для «ворогів народу», що повернулися з каторги в гітлерівській Німеччини. І після таких поневірянь повернення додому, де знайомі і сусіди цуралися «ворогів народу», через що їм відмовляли у роботі», – так коротко можна переповісти подальшу долю звичайного діда Зіновія з Кожанки. Але то залишимо для нової історії.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG