Доступність посилання

ТОП новини
19 Липень 2018, Київ 15:09

Миротворці на Донбасі: панацея чи катастрофа?


Українські артилеристи біля реактивної системи залпового вогню 9П140 «Ураган» (ілюстраційне фото)

(Рубрика «Точка зору»)

Велику популярність наразі має ідея ввести на окуповану територію Донбасу міжнародні миротворчі сили під егідою ООН. Про неї постійно нагадують громадянам України керівники владних структур, її озвучують учасники ледь не всіх міжнародних форумів, деталі її реалізації обговорюють між собою глави держав, включно з Росією, та їхні повноважні представники. Не відстає й експертне середовище, яке жваво дискутує про пов’язані з цією темою сюжети. Політики вже називають і чисельність майбутніх миротворчих сил – від 20 до 30 тисяч, іноді з розбивкою на категорії – мовляв, потрібні 20 тисяч військовиків, 5 тисяч поліцейських, 5 тисяч персоналу забезпечення.

На загал, складається враження, що більшість політиків й експертів вважає введення міжнародних миротворчих сил на окуповану територію Донбасу ледь не панацеєю, яка приведе до встановлення в регіоні миру та його наступної інтеграції до України. Мовляв, спершу стане фактом підтримання дійсного «режиму тиші» на так званій. «лінії розмежування» українських військ і формувань протилежної сторони, потім буде встановлений міжнародний контроль за тією ділянкою українсько-російського кордону, яка сьогодні перебуває в руках окупантів, затим будуть забезпечені умови для проведення в ОРДЛО демократичних виборів і, нарешті, після виборів почнеться процес мирного повернення «особливих районів» до Української держави.

Але чи так усе просто? І чи не стане миротворча місія на Донбасі не засобом руху до миру, а інструментом продовження дезінтеграції держави Україна?

Балканський досвід

Міжнародні миротворчі сили не раз уже грали головну роль у відновленні нормального життя в тих чи інших країнах або у гасінні міждержавних збройних конфліктів. Тож варто уважно придивитися до тих ситуацій, коли їхні дії були успішними, особливо коли йдеться про Європу, про війни на теренах колишньої Югославії.

Відомо, що Захід далеко не одразу адекватно зреагував на намагання режиму Слободана Мілошевича побудувати на руїнах комуністичної Югославії таку собі «велику Сербію». Тому полум’я війни на Балканах розгорілося вельми бурхливо, фактом стали масові «етнічні чистки» та страждання цивільного населення.

Однією з арен збройного протистояння стала територія Боснії і Герцеговини. Після укладення Дейтонських угод 1995 року, які відкрили шлях до замирення у цій державі, там були розміщені стабілізаційні сили НАТО (IFOR, потім SFOR) із 60 тисяч «багнетів», половину яких становили американці. Мандат стабілізаційні сили мали якнайширший, вони були добре забезпечені сучасним озброєнням та технікою, а на додачу прикриті з повітря авіацією. Територія Боснії і Герцеговини сумірна за площею та населенням з «ОРДЛО», чисельність збройних формувань учасників протистояння була більшою, натомість важкої зброї вони мали менше, ніж зараз мають угруповання «ДНР» і «ЛНР».

Іншою ареною жорстокого збройного протистояння в регіоні стало Косово. Його населення та територія приблизно вдвічі менші за «ОРДЛО». Для припинення бойових дій до Косова у червні 1999 року було введено близько 50 тисяч військовиків KFOR («місії Косово»), також оснащених усіма видами важкої зброї. Вони мали не лише забезпечувати мир між албанцями та сербами Косова, а й контролювати кордони з Сербією й Албанією. Мета була досягнута – немалою мірою завдяки тому, що в Сербії впав режим Мілошевича, і нове керівництво цієї держави взяло курс на ЄС.

В обох випадках миротворчі сили були значно чисельніші та незрівнянно потужніші за озброєнням, аніж ті, які планується відправити на Донбас. Їхнім ядром були військовики держав-членів НАТО. Без цього не могло би бути й мови, щоб пригамувати апетити прихильників «великої Сербії». А для цього часом доводилося діяти дуже й дуже жорстко.

Українські перспективи

Що ж стосується миротворчих сил на теренах ОРДЛО, то їх, як виглядає, не будуть озброювати важкою технікою та надавати їм потужне авіаційне прикриття. Бронетранспортери, автомобілі, легка стрілецька зброя – і значно менша чисельність, ніж у двох «армійських корпусів» «ЛДНР», які безпосередньо перебувають під російським командуванням, не рахуючи численних «козаків» й «ополченців». Причому танків у цих військ більше, ніж, скажімо, у Великої Британії.

За таких обставин миротворці думатимуть радше про власну безпеку, ніж не про забезпечення порядку та контроль за діями російських і проросійських формувань. А 5 тисяч поліцейських аж ніяк не зможуть забезпечити цілодобове дотримання порядку на всій території ОРДЛО, де і в мирні часи вистачало правопорушень різного ґатунку.

І не забуваймо, що довжина «лінії розмежування» (тобто лінії фронту) та неконтрольованої нині Києвом частини кордону на Донбасі становить понад тисячу кілометрів. Навіть якщо Росія погодиться віддати під контроль міжнародних сил цей кордон, то реально виділити для його контролю миротворці зможуть не більше від 5-6 «багнетів» на кілометр. А люди ж не можуть чергувати цілодобово, вони мають позмінно відпочивати. От і виходить, що 2-3 миротворця на кілометр, у тому числі в нічний час, де-факто контролювати кордон не зможуть, хоча де-юре контроль існуватиме…

Усе це передусім стосується кількості миротворців. А тепер – про якість. Нагадаю, основою миротворчих сил на Балканах стали військовики держав-членів НАТО. Натомість на роль миротворців на сході України претендують зовсім інші. Скажімо, Білорусь офіційно вже запропонувала відправити на Донбас 10 тисяч своїх вояків. Тим часом офіційно Білорусь і Росія є складовими такої собі «союзної держави». Схоже, не проти відправити своїх миротворців і Казахстан, що є членом ОДКБ – військово-політичного блоку, куди входять іще Росія, Вірменія, Білорусь, Киргизстан і Таджикистан. Нарешті, бажання взяти на себе відповідальність у миротворчій місії на Донбасі висловив канцлер Австрії Курц, якого західна преса називає «ідеальним партнером Путіна в ЄС» і «новим другом Путіна». А деякі експерти ООН заявляють: миротворці обов’язково мають бути прийнятними для Росії. Мовляв, контингент цих сил може включати Білорусь, Казахстан, Монголію, Австрію чи Фінляндію, низку країн Південної Америки і лише тих членів НАТО, яких Росія сприймає як друзів, наприклад, Грецію.

Тобто у разі реалізації таких проектів миротворчі сили на сході України будуть наполовину російськими (військовики Білорусі чи інших держав ОДКБ будуть росіянами з шевронами цих держав), а наполовину – дружніми Росії чи залежними від неї. І «вибори», які відбудуться під контролем таких сил, лише легітимізують російську окупацію ОРДЛО і поставлять Україну перед дилемою: або відмовитися від суверенітету над окупованими Росією територіями, або де-факто капітулювати, амністувавши бойовиків і визнавши їхні війська «народною міліцією». Годі й казати, що останнє – це нова війна, причому куди масштабніша, ніж раніше…

Чи є вихід? Є. Передусім слід не сприймати миротворців ООН як панацею та зміцнювати Українську державу, викорінивши «п’яту колону», капітулянтів, корупціонерів і нездар із владних структур. Тільки як це зробити?

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...
XS
SM
MD
LG