Доступність посилання

ТОП новини
24 Вересень 2018, Київ 09:21

«Кіборг» Турчак про добровольців, «хлопчика з Рязані» і Донецький аеропорт


Георгій Турчак

Георгій Турчак, оборонець Донецького аеропорту, боєць 95-ї десантно-штурмової бригади ЗСУ, кавалер ордена «За мужність» ІІІ ступеня розповів Радіо Свобода про те, чому пішов добровольцем на фронт, чий героїзм його найбільше вразив під час оборони Донецького аеропорту, а також про свій «фартовий» зелений рушник, який він подарував «Рахману» – розвіднику Андрію Гречанову.

Чому я пішов добровольцем на війну?

– Чому я пішов добровольцем на війну? Щоб на це запитання відповісти, треба дещо пояснити. Я із Троєщини (мікрорайон Києва – ред.), а це такий «неблагонадійний» район, де отримували квартири за Радянського Союзу ті, хто на заводах працював, тобто люди з достатком нижче від середнього рівня. От і мої батьки – батько слюсар, а мати швачка – отримали там квартиру.

У нас на Троєщині поняття «лох» чи «терпило» – це дуже велика образа

Так от, у нас на Троєщині поняття «лох» чи «терпило» – це дуже велика образа. Колись у мене, ще у дитинстві, відібрали борсетку, після того я «лохом» більше ніколи не був. Борсетка коштувала 25 гривень, я був дитиною тоді, але до цих пір це пам`ятаю.

І тут, забирають у нас моск..і Крим

І тут, забирають у нас моск..і Крим. По-перше, забирають у мене моє, а, по-друге, моск..і! Я моск…в не люблю скільки себе пам`ятаю, мабуть, з того часу, як почав читати. Літературу правильну давали мені чи що, але я завжди знав, що це ворог. І з років 10, напевно, я знав, що у нас буде війна з моск….и.

Мені переслали дані про мого прапрапрадіда, який на Полтавщині до 1604 року був козацьким отаманом. Причина піти воювати – забрати своє і «нагнати тих гусєй», що прийшли до мене

Чим це пояснити? Але от якось я познайомився з людиною з Ізраїлю – «командосом» одним. У них там в Ізраїлі є Інститут генеалогічного древа. Запит коштує 100 доларів. Я дав йому 100 доларів, і він в Ізраїлі подав до цього Інституту мої дані. І мені переслали дані про мого прапрапрадіда, який на Полтавщині до 1604 року був козацьким отаманом. І тоді я зрозумів, звідки у мене це все, бо мій прапрадід воював з моск…ми. Тобто, причина піти воювати – забрати своє і «нагнати тих гусєй», що прийшли до мене.

Коли у нас «віджали» Крим і почалася війна, я прийшов у військкомат, постояв у черзі, записався

Тож, коли у нас «віджали» Крим і почалася війна, я прийшов у військкомат, постояв у черзі, записався. Кажу ж, що я служив у розвідроті 1-ї аеромобільної дивізії, тобто трохи «шарю» у цьому усьому – розвідник. Записався і пішов додому. А о 12-й ночі до мене подзвонили, я якраз був у гаражі – машину «колупав» і кажуть: «Приїжджайте, будь ласка, у військкомат». Я дзвоню дружині, кажу, щоб готувала бутерброди, а сам поїхав. Приїхав у військкомат, а мені відразу кажуть: «перепідготовка три дні і кажіть родині, що це надовго».

«95-а – одна з перших бригад, яка виїхала на фронт»

Приїхав у 95-ту бригаду, а там, коли озвучили, що доведеться їхати на фронт, то половина бригади – «десантники в голубых беретах и тельняшках», які у фонтанах купаються – вийшли і пішли додому

Приїхав у 95-ту бригаду, а там, коли озвучили, що доведеться їхати на фронт, то половина бригади – «десантники в голубых беретах и тельняшках», які у фонтанах купаються – вийшли і пішли додому. І почався терміновий набір десантників по всій Україні у 95-ту бригаду. З усієї України звозили, аби укомплектувати бригаду. На виїзд треба було одразу їхати. Це одна із перших бригад, яка поїхала на фронт. От і я з ними.

Я потрапив у роту забезпечення, яка організовує стрибки з парашутом для всієї бригади, тобто, на обліку «куполи»-парашути, прибори там, усі ці склади. Маленький колектив – осіб 15, офіцери толкові, командир молодий. Подумав, що буду служити нормально.

Ми поїхали під Крим, я у складі підрозділу РДО зайняли радіолокаційний маяк у Генічеську – на околиці. А в цей час наша бригада з Криму уся «зривається» та їде на Добропілля – де вже війна була і 25-та бригада здала зброю.

І я розумію, що справи серйозні. У мене зарплатня 3 200 була, бо в ВДВ трошки більша була, аніж у піхоти. Щоправда, гроші вдома були, бо у нас з дружиною такий принцип: «що лежить, то лежить». Це були гроші на дитину, і ми звідти ніколи не брали, тільки добавляли, бо «дитина» – це дорого. І тут дружина дзвонить і каже: «Слухай, думай щось або роби, бо гроші треба». Підходжу я до командира, який тоді командував підрозділом, що залишився під Кримом і кажу: «Володимирович, товарише полковнику, я або воювати, або додому їду, я тут не буду сидіть». Він каже: «Поїхали у Добропілля, до бригади». Зранку повантажилися, їхали довго й приїхали увечері.

Я дістав спальник і ліг спати під автобусом, взяв свій автомат і зарядив його трошки. Прокидаюсь зранку, аж Коля йде з розвідроти, з яким ми познайомилися на початку березня, тренувалися і на Бессарабію їздили трошки, бо думали, що звідти хтось піде. Кажу йому, щоб забрав до себе. Каже: «Ходімо, мені якраз у групу треба людина». Так я потрапив у розвідроту – в окрему групу. Там люди мотивовані були. Пару днів до мене придивлялися.

На другий день мого перебування у Добропіллі розпочався дуже сильний «шухер». На наш блокпост приїхала донецька поліція і розстріляли наших двох хлопців. Я побачив 200-2-200 і зрозумів, що це війна. Ми почали їх наздоганяти, підняли тривогу. Вони втекли від нас на джипі.

«Ми – перша хвиля мобілізації, у війну втягувалися повільно»

Друга, третя, четверта хвилі мобілізації – це ті, які прийшли і одразу у війну

Мені, напевно, що пощастило, бо ми – перша хвиля мобілізації, у війну втягувалися повільно: 1-200, 2-200, 3-200, поранений, знову 200. Ми потроху до цього звикали, і у нас потім це було по наростаючій. А друга, третя, четверта хвилі мобілізації – це ті, які прийшли і одразу у війну.

Ми стояли тоді на програмі безкоштовного штучного запліднення. Я ж з самого початку сказав, що якщо мені телефонує дружина, приходить моя черга: я кладу автомат і їду. Робимо процедуру і я потім повертаюся

Не було цього стресу великого перехідного: дівчата, бари, а тут раз і війна. Хоча і мене якось «клімануло» у Пісках. Один раз таке було за всю війну зі мною. Клин. Мене тоді поміняли з аеропорту, і мені дружина дзвонить. Ми стояли тоді на програмі безкоштовного штучного запліднення. Вона сказала, що треба терміново за два дні приїхати у лікарню. Дзвоню командиру, кажу: «Анатолійович, треба поїхати». Я ж з самого початку сказав, що якщо мені телефонує дружина, приходить моя черга: я кладу автомат і їду. Робимо процедуру і я потім повертаюся.

Обстріл закінчився, всі повиходили, а у мене клин: сиджу в підвалі і не можу вийти

Так от, мене поміняли з аеропорту тоді, і тут якийсь обстріл. Вже давно на міни не звертаєш уваги, що вони там свистять, шуршать. Звичайний обстріл, і ти ховаєшся у підвал, як завжди. Обстріл закінчився, всі повиходили, а у мене клин: сиджу в підвалі і не можу вийти. Думаю: «що за фігня, я ж десантник, скільки війни вже позаду, а у мене клин такий». Фільми одразу американські згадав. Я сиджу один, немає навіть кому по пиці дати. Хвилин 40 я сидів, фігню усіляку «шифрував».

У ДАП заїхав у середині жовтня

Заїхали у Донецький аеропорт ротою десь у середині жовтня. Ми туди каталися, конвої тягали. Ми туди приїхали, бо спалили БТР 79-ї бригади разом з десантом повністю, а вони 95-ту бригаду підтримували.

«Купол» Анатолій Анатолійович, «хворий по-хорошому на всю голову», його називають «фартовим» і з ним усі конвої хотіли заходити

Там був заступник комбата – «Купол» Анатолій Анатолійович, «хворий по-хорошому на всю голову», його називають «фартовим» і з ним усі конвої хотіли заходити.

У нас там Ігор «Єнотик» був, щебінь возить зараз і до війни. Він був водієм БТР. Каже: «Давайте, я сам на БТР туди і назад». Кажу: «Не боїшся?». Каже: «Боюсь, але спробую»

У терміналі з наших було двоє людей, а всі інші вийшли з терміналу. «Сєпари» не знали, що там нікого немає, бо якби знали, то б «штурманули» його і все. Ну, підфартило. І тут наші приїхали і почали займати позиції. Заїжджали увечері: «Куди? Що? Де?», нічого не зрозуміло взагалі. Людей не вистачає, не знають, що робити. Ну і комбат: «Розвідвзвод, хто хоче – вперед, бо треба хлопцям допомогти». Туди-сюди ганяли БТР. У 93-ї зламалася техніка, вони танками заїжджали, колонами на злітку. Все вивантажували, потім назад їхали, а їх там палили, стріляли по них. У нас там Ігор «Єнотик» був такий, щебінь возить зараз і до війни. Він був водієм БТР. Каже: «Давайте, я сам на БТР туди і назад». Кажу: «Не боїшся?». Каже: «Боюсь, але спробую».

Донецький аеропорт після обстрілів
Донецький аеропорт після обстрілів

Так ми і ганяли: туди і назад. БТР «на всю» під 100 кілометрів «лупить» і вони не встигали «крапіву» розвернути і націлиться. Так, формат «доставки» в ДАП помінявся повністю. Потім команда заїжджає, ну і все: «погнали».

Думаю, що я ж був раз на 10 днів, другий раз також. Треба ж дати і хлопцям. Тому сказав жінці, що все, на Новий рік поїду в бригаду

У грудні я ще раз поїхав додому на другу процедуру, бо перша не вийшла. 27 грудня сказали, що знову також невдало. Я ж знаю, що хлопці хочуть поїхати у відпустку на Новий рік, уже в Слов’янську бригада приїхала на відпочинок на базу. Думаю, що я ж був раз на 10 днів, другий раз також. Треба ж дати і хлопцям. Тому сказав жінці, що все, на Новий рік поїду в бригаду, зміню хлопців, щоб вони також поїхали та відпочили.

«Моє завдання було – тримати підвал»

Моє завдання було – тримати підвал і другий поверх. Там уже були сформовані групи, які підіймалися поверхами та робили зачистки. Тримати підвал треба було, щоб не сталося так, як сталося наприкінці історії з ДАП, щоб «сєпари» не підійшли знизу і не підірвали його.

Ми туди спускалися для контролю підвалу. Підвал був нічий. Ми боялися, вони боялися

Там було два входи у підвал: один був завалений, ми завалили, щоб вони не зайшли знизу, а другий чистенький був, гарний. Ми туди спускалися для контролю підвалу. Підвал був нічий. Ми боялися, вони боялися.

Там страшнувато, нічого не видно і не зрозуміло. Ми фаєри там палили, закидали їх туди. Підвал великий і довгий. Там авто могло заїхати і розвернутися.

2-4 рази на добу. Вони заходять та залишають своє, потім ми заходимо, їхнє забираємо, ставимо наше

Якщо сепаратисти заходять у підвал з їхнього боку, то нам снайпер каже, що «заходять». У них і собаки були. А у нас дірки в підлозі – й ми їх закидаємо гранатами швидко. Потім сапери спускаються у підвал, роблять зачистку, повоювали, якщо ще хтось є, знімають розтяжки «сєпарські» й наші. Після цього ставлять тільки наші розтяжки, фугаси. Потім «виходим-виходим» та підіймаємося нагору. Так постійно, 2-4 рази на добу. Вони заходять та залишають своє, потім ми заходимо, їхнє забираємо, ставимо наше.

Аеропорт. Як це було (відео)
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:04:33 0:00

Я потім «Спартанця» (Анатолій Свирид – ред.) питав, чому вони не спускалися у підвал. Він сказав: «Куди, там же завалено». Тобто, якийсь бовдур дав команду закласти другий підвал і не було нашого контролю над ним.

Тоді у нас там була така компанія, що, як таргани, до усього звикали. По собі скажу: ноги мокрі, ну і пофіг, що мокрі. Ну, води немає, щось придумаємо. Біля старого терміналу валяється пару пляшок. Я бачив, бо там лазив. Тож пішли й забрали в 4-й ранку, бо там же територія прострілюється. Пішов, узяв та повзеш, як равлик.

Оборона не така страшна, як Степанівка, як штурм. Танки виїжджають, луплять по терміналу. «Гради», уся артилерія лупить. А потім просто звикаєш. Воно там «бах», хитнуло і пішов собі далі

Оборона не така страшна, як Степанівка, як штурм. Ну, бахкає, страшно спочатку через те, що бахкає. Танки виїжджають, луплять по терміналу. «Гради», уся артилерія лупить. А потім просто звикаєш і все. Воно там «бах», хитнуло і пішов собі далі.

Оборонці ДАПу перечікують артобстріл, 2014 рік
Оборонці ДАПу перечікують артобстріл, 2014 рік

Хороша компанія в нас була. Банка з медом лопнула, яку волонтери привозили, нашкрябали-нашкрябали і з’їли. Людям все одно, люди стоять тут, бо це – наш аеропорт. Тоді вже нас розпіарили, але ми ж то не знали того. Але якось один каже: «Дружина, як взнала, що я у ДАПі, плаче, пишається». Були хлопці, які гордилися, що ось вони «тут і звідси нікуди не поїду».

Ми 3-4 грудня вже виїхали з Донецького аеропорту. Загалом я десь місяць пробув у ДАПі.

Про героїв

Україні потрібні свої герої. Хто у нас герой? Давнішні наші герої або радянські. Потрібні наші герої – герої незалежної України. І ці герої є.

Я захоплююся двома бійцями 79-ї бригади. Один – Миколайович із Запоріжжя. Це – людина, яка організовувала зачистки підвалу та 2-3 поверху. І хлопчик Діма, молодший лейтенант. Він тоді по-суті керував ДАПом

Я захоплююся двома бійцями 79-ї бригади. Один – Миколайович із Запоріжжя, якщо не помиляюся. Це – та людина, яка організовувала зачистки підвалу та 2-3 поверху. І хлопчик Діма, взяв собі позивний «Леший», також 79-та бригада. Він взяв цей позивний, бо він уже в ефірі аеропорту був, щоб не змінювалося. На той час йому було 22 роки, молодший лейтенант. Він тоді по-суті керував ДАПом. Досвід був, не було освіти офіцерської. Людина з клепкою, правильний, не боїться. Готовий, як кажуть наші політики, взяти на себе відповідальність.

У мене тоді не було такої сміливості – тоді, коли вивантажувалися в аеропорту перший раз. Ми заїхали в п'ятьох, інших не було просто. Був «Леший», Миколайович, «Дерзкий», також Діма з моєї бригади і «Єнотик». Він сам поїхав тоді, і стільки втрат мінімізували завдяки йому. Був ще медик наш Архангельський – капітан, Фелікс – також медик. Це з 95-ї хлопці.

Із 93-ї там був хлопець, не пам`ятаю, як звати, але ми були з ним чогось разом. Зійшлися, як кажуть, двоє дурних: у мене – тепловізор, а у нього – кулемет.

На нього йдуть штурмом, а він не стріляє. Йому сказали, що не можна, щоб не «спалити» позицію

А ще герой – хлопець, якому не можна було стріляти. Також не знаю, як його звати. Він з 93-ї бригади і тримав пост спостереження. На нього йдуть штурмом, а він не стріляє. Йому сказали, що не можна, щоб не «спалити» позицію. Коли вже граната в нього полетіла, тоді вже почали стріляти – на себе відволікли супротивника. А він не стріляв!

«Рахман» і щасливий рушник

Було ж так: заїжджають, пару днів з нами, позиції показуємо, збори і на ротацію, а потім ми їх міняємо

Ще пам`ятаю, «Рахман» тоді якраз заїхав із 74-м розвідбатом, як рейнджери якісь. Все було тихо, ніч, ніхто не стріляє, «жируємо». І тут нам кажуть, що їде колона – зустріньте, вони повинні нас змінити. Було ж так: заїжджають, пару днів з нами, позиції показуємо, збори і на ротацію, а потім ми їх міняємо. Ну от, ніхто не стріляє, тиша. І тут заїжджають вони – і починається як у кіно: кулемети, повсюди шмаляють, думаю: ну все, зараз будуть втрати». Наш БТР загубився один біля «Маршала» (Євгеній Жуков, начальник патрульної поліції України – ред.), воду вивантажив і заблукав куди їхати. Просто пощастило, що сепаратисти, напевно, також «кайфонули» від того, що тихо. Тож вивантажилися.

Я «Рахману» кажу: «Ти хто?», а він: «Я – Рахман. А ти?». – «Я – Жора». Запитав, що в нього є, чому без рюкзака, а він такий мовчазний, сором`язливий

Я «Рахману» кажу: «Ти хто?», а він: «Я – Рахман. А ти?». – «Я Жора». Запитав, що в нього є, чому без рюкзака, а він такий мовчазний, сором`язливий. Він – майор і командував тільки своїми – 74-м. Я йому кажу: «Виїжджаю через 2 дні, спальник мій буде твій і каска».

Я спав біля труби, біля витяжки. Там спальник мій лежав та рюкзак з моїм БК. Ще я взяв з собою 5 рушників. У мене завжди повний комплект усього, навіть віскі був. Ми дістали той «віскарік», випили його, напевно, на осіб 30-ть. Особисто для мене, віскі, або щось добре, смачне – це трошки релаксу, як вдома.

На весь аеропорт була тільки одна ця моя пляшка віскі і все.

Думаю, що йому ще залишити, бо ж взагалі «голий» приїхав, без нічого. Дивлюсь, зелений армійський рушник. І його залишив

Так от, мені вже виїжджати під ранок, і я на ту трубу викладаю все. А труба від витяжки здоровенна і дірка від снаряду танкового у ній. Коли я туди заїхав, то там бетонний монолітний стовп був і біля нього ліг, бо далі гіпсокартон був. І там труба ця шла…От я викладаю туди феску (теплу, але літню), кобуру (там у мене якась була запасна), каску, пальчатки у мене були нові, теж хтось привіз із волонтерів, я теж поклав туди на трубу, спальник... І думаю, що йому ще залишити, бо ж взагалі «голий» приїхав, без нічого. Дивлюсь, зелений армійський рушник. І його залишив. Потім підходжу і кажу: «Братан, там на трубі, де я сплю, там тобі лишив, що можу. Вибачай, братан».

Потім ми вже у Києві зустрілися. «Рахмана» ранило дуже сильно. Око не бачило, він виходив по туману. Та взагалі «зрада» була. Так от, зустрічаємося ми і він каже: «Хоч, щось покажу?». «Що?», – кажу. А він каже, що все «про..ав, а рушник залишився». Ми ще «поржали», типу «фартовий».

Потім вони були біля Горловки, його підрозділ, і його беруть у полон. Після того, як він повернувся з полону, ми знову зустрічаємося у Києві. Вони якраз із дружиною вінчалися, а я був свідком у нього на вінчанні. Посиділи. І він каже:: «Братан, ти уявляєш, сиджу я в полоні, заходить Мочанов і дає мені твій рушник. І мене через короткий час зразу обміняли. Я кажу: «Або бери його скрізь із собою, або взагалі не воюй. Це – по-любому фартовий рушник». Хоча насправді це – звичайний армійський рушник.

Президент України Петро Порошенко вітає Андрія Гречанова із звільненням з полону, 1 грудня 2015 року
Президент України Петро Порошенко вітає Андрія Гречанова із звільненням з полону, 1 грудня 2015 року

Хто такі оборонці ДАПу?

До оборонців Донецького аеропорту входять ті, хто був на території аеропорту і артилерія. У них був цей автоматизм вироблений: команда «до бою» – він встає, і він знає, де у нього снаряди. Як роботи якісь!

Є оборонці Пісок, є оборонці ДАПу. Я вважаю, що до оборонців Донецького аеропорту входять ті, хто був на території аеропорту і артилерія. Чому? Я колись був на позиціях артилерії, на «Цунамі». Там 93-тя бригада. Це – взагалі не люди, а «кіборги» якісь. Він півгодини спить – «Цунамі» годину стріляє, потім 15 хвилин спить – годину стріляє, годину спить – 3 години стріляє, потом знову спить.

На позиції «Цунамі». Жовтень 2014 року, перед заходом в ДАП
На позиції «Цунамі». Жовтень 2014 року, перед заходом в ДАП

І настільки вже у них був цей автоматизм вироблений: команда «до бою» – він встає, і він знає, де у нього снаряди. Як роботи якісь! Бо часу не було там поспати. Так, ти ніч поспав чи день поспав, у наряд заступив, хоч якийсь графік. А так, людина при мені, боєць, він тільки що спав, я його бачив, як ми приїхали у Піски на «Цунамі». Тоді треба було штурмувати висоту під аеропортом, (ми тоді «правосєків» втратили там і наших), його викликали. Він встав, відстрілявся і спати. Не те, що він спати лягає, а він прийшов, впав і спить. І так постійно. Не те, що день-два-три, а тупо постійно. Я не знаю, як вони там витримували. Це якісь хворі люди, дійсно. І контузія у них від тих пострілів. Це ж скільки вони відстріляли! Якщо міномети, то розрахунок у півтори тисячі снарядів, а вони по два-три комплекти, тобто чотири тисячі з одного міномета.

Я не можу виділити когось. Знаєте чого? Наприклад, я казав про спостережний пост. Сидить хлопчик, геть пацан. На ньому каска теліпається, він постійно цю каску поправляє. Дитина сидить на посту. Я йому сказав стріляти «ніззя», бо стрільнеш і закидають тебе гранатами, і ми втратимо нашу позицію, з якої можна спостерігати. Не стріляти, а спостерігати. І він сидить, у нього гранати кидають, а він не стріляє. Ну це хто? Це не герой хіба?!

А пацани, які на посту сидять вдвох з того іншого боку. Сидять там постійно: хочеться спати капець, холодно капець, пройтися не можна, лягти не можна. Якби там були мішки з піском, то розклав собі там якось їх і трохи б грівся. Але у тебе осьо цей твій квадратик з гіпсокартону, може якогось трошки металу знайшов, поклав, щоб не прострілювалося. І ти сидиш, тобі холодно, і «кент» твій сидить. І «кент» спить, треба ж якось спать, а ти не спиш, бо знаєш, що там пару метрів – і «сєпари» перелізуть на другий поверх зразу. Не спиш і дивишся. І тепловізора може не бути, бо «тєплік» може треба на іншій позиції.

Я ж кажу, це «компашка» така зібралася цікава. Я «Маршала» дуже поважаю, пишаюся, що знаю. Я дуже часто чую від нього: «Братан, прикинь, я – «мусор», виявляється». Для нього це дуже тяжко, але він каже, що він все одно своє робитиме. Як в ДАПі робив, так і тут зараз робить.

Що найстрашніше?

Колонна їде селом – різко люди пропадають і починають стріляти по нас з усіх дворів. І так «красівенько» – перехресним вогнем. А до цього тут діти ходили. Ну це не зрада? Це зрада

Найстрашніша річ для мене – це незрозумілість: хто свій, а хто чужий. Для мене взагалі був розрив шаблону, коли бригада стала під Зеленопіллям в 2014 році. Кладовище, і там дві жіночки сиділи. А це була «сєпарська» територія. Бригада стоїть, артилерія, пару танків трофейних було тоді. І нас починають крити, обстрілювати. Тобто, «сєпари» нас закидають у себе в тилу. Це неможливо, за кілька днів зробили такий марш, зв'язок заглушили повністю. А ці дві жіночки коректували по нас російську армію та артилерію. І для мене це якось так дико було. Або заїжджаємо в село, все нормально ніби: люди ходять, війни відкритої немає. І коли колонна їде селом – різко люди пропадають і починають стріляти по нас з усіх дворів. І так «красівенько» – перехресним вогнем. А до цього тут діти ходили. Ну це не зрада? Це зрада.

Про ПТСР

30% – це ті, хто дійсно воював. І половина з них – це хворі люди

Я коли був головою Деснянської спілки ветеранів АТО, я брав актовий зал, розсаджував усіх: червона, зелена, жовта секції. Там були критерії різні: хто воював дійсно (хто бачив тет-а-тет); артилерія; розвідка, яка не вступає в бій; і забезпечення. Із 1117 осіб 30% – це ті, хто дійсно воював. І половина з них – це хворі люди. У них розпадаються сім`ї, бо дружини не розуміють цього. Їм не допоможе реабілітація у тому форматі, який зараз є. А що їм допоможе, я не знаю.

Ну, от я не хворий. У мене дуже багато роботи. І я цьому радий. У мене немає ні на що часу. У мене є час заїхати на кладовище, посидіти там трохи, перерахувати усіх, подивитися на могили. Оце моя хвороба.

В мене є лише 1 могила, де я сідаю, на моєму кладовищі на Лісовому – це Троєщина. Там, коли заїжджаєш на кладовище, наших такий ряд і ще пласт піску, я так розумію, – «запасочка». Я там паркуюся, спочатку мені треба пройтися, подивитися, а тоді йду до «Шершика» на могилу і сідаю. Він з «Правого сектору». Я його бачив на війні разів три. Це перша група «Правого сектору», яка виїхала на фронт. Ми так здружилися. Вони разом з нами були – 95-ю бригадою. «Шершня» убили. Я тоді дуже поважав «Правий сектор». Коли треба було кудись зайти, у нас броні куча, танки трофейні, а ми не можемо зайти в село, бо «криють» постійно. Це поки розвернешся, поки даси «атвєточку». А «правосєки», «Шершень» командував – «по машинах, покажемо десантникам, як треба воювати» і з піснею у бій. Вперед-вперед, і погнали в село, і зайняли його. І тоді ми вже входимо.

«Там «Правого сектору» було 40 осіб, а 95-ї бригади – 2500 тисяч осіб. У ПС там 500 метрів лінії фронту, а в ЗСУ кілометри, сотні кілометрів»

Я коли був у Каліфорнії, мене американські ветерани запросили, жив у українців діаспори. Тепер це вже наші друзі – сім`ями дружимо. І була у нас зустріч, зібралися у клубі, бо «кіборг приїхав». І мене спитали, а де взагалі була 95-та бригада, бо ж там, мовляв, «Правий сектор» воює, а про 95-ту не знаємо. Я сказав: «Там «Правого сектору» було 40 осіб, а 95-ї бригади – 2500 тисяч осіб. У ПС там 500 метрів лінії фронту, а в ЗСУ кілометри, сотні кілометрів».

Багато толкових «правосєків», які поїхали на фронт, і без них було б дуже тяжко

А чому так? Бо «правильні піарщики» у «правосєків», а у армії жодного піару не було. Розповідати треба. Я з «Правого сектору» знаю пацанів – це «Удав», «Гаврік» – малий, дитинка взагалі з автоматом, там пів його в цьому автоматі, «Шершень», «Шкода», «Вакун». Багато толкових «правосєків», які поїхали на фронт, і без них було б дуже тяжко. Це – люди цивільні. Ми – військові. Мінські перемовини там якісь, окей, ми не воюємо. Це «Правий сектор» воює…

Дякую добровольцям! Не всім, але дякую. Ну, в принципі, хто такий доброволець? У 95-й бригаді був перший, третій батальйони – контрактники, а другий батальйон, в якому було 8 офіцерів, всі інші – це добровольці і мобілізовані. З них сформували 650 осіб.

Доброволець – це той, хто сам прийшов у військкомат або поїхав на фронт

То хто такий доброволець? Це той, хто був в добровольчому батальйоні? Чи той, хто був в добровольчій бригаді 95-го батальйону? Це ж не докажеш людям. Я просто хочу сказати, що поняття, що тільки «Правий сектор» воює, а ЗСУ нічого не робить, а лише «позорить добровольців» – це неправильне розуміння ситуації. Без броні дуже важко воювати. Без артилерії зараз неможливо воювати. У них її ніколи не було. Доброволець – це той, хто сам прийшов у військкомат або поїхав на фронт.

Війна – у ній все є, і страшне, і комічне. Був у нас такий «Сіфон», він загинув, під аеропортом з «Хрустом» разом. Дуже тривалий час він був фотографом на війні, бігав без автомата. А потім сказав, щоб дали автомат. Воював він непогано, ну як цивільний, як фотограф. Сміливий! І у мене ці світлини є.

Пам’ятаю, як Коля знайшов у якомусь погребі 4 сулії горілки, а «Шершень» всю цю горілку вилив. І Коля рознервував сильно, просив, щоб хоч трошки залишив. А «Шершень» вилив.

Познайомився з пацаном з Рязані. Молодий, років 30-ть. Приїхав «защищать «русский мир». Каже: «А я думал у вас тут…А у вас тут, как у меня»

У Степанівці, пам’ятаю, зносили «трьохсотих». Наші лежали в одному класі школи, а «сєпарські» в другому. По-черзі ми їх охороняли. І я познайомився з пацаном з Рязані. Молодий, років 30-ть. Приїхав «защищать «русский мир». Каже: «Два дня назад приехал. И что я маме скажу (а у нього ребра вивернуті). Тут с колясками ходят, дети. А я думал у вас тут…А у вас тут, как у меня». Ми його у вертушку разом з усіма завантажили. Єдиний, кого мені жалко. Чого йому раніше не дійшло, а тільки коли ребра вивернуло?!

Я не хочу нічого їм міняти в голові. Як кажуть, що треба змінити ментальність росіян, історію їм правильну розказати чи ще щось. Я не хочу з ними вести ніякого діалогу. Я хочу забрати своє. Побачимо як, ще ж не вечір. Відвойовувати ж по-різному можна.

Георгій Турчак, боєць 95-ї десантно-штурмової бригади, 2014 рік
Георгій Турчак, боєць 95-ї десантно-штурмової бригади, 2014 рік

  • 16x9 Image

    Ірина Штогрін

    Редактор інформаційних програм Радіо Свобода з жовтня 2007 року. Редактор спецпроектів «Із архівів КДБ», «Сандармох», «Донецький аеропорт», «Українська Гельсінська група», «Голодомор», «Ті, хто знає» та інших. Ведуча та редактор телевізійного проекту «Ми разом». Автор ідеї та укладач документальної книги «АД 242». Автор ідеї, режисер та продюсер документального фільму «СІЧ». Працювала коментатором редакції культура Всесвітньої служби Радіо Україна Національної телерадіокомпанії, головним редактором служби новин радіостанції «Наше радіо», редактором проекту Міжнародної організації з міграції щодо протидії торгівлі людьми. Закінчила філософський факультет Ростовського університету. Пройшла бімедіальний курс з теле- та радіожурналістики Інтерньюз-Україна та кілька навчальних курсів «IREX ПроМедіа». 

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...

Recommended

XS
SM
MD
LG