Доступність посилання

ТОП новини

Залишився з пораненими і вийшов до сепаратистів на переговори – «кіборг» «Спартанець»


Донецький аеропорт, жовтень 2014 року
Донецький аеропорт, жовтень 2014 року

«Наче з виду звичайна собі людина, а виявляється, що у надзвичайній ситуації це просто кремінь…»

Київ – Анатолій Свирид, головний сержант 1-ї аеромобільної роти 90-го окремого аеромобільного батальйону з позивним «Спартанець», перебував у Донецькому аеропорту під час його руйнування. Він розповів Радіо Свобода про останні дні оборони аеропорту та загибель побратимів.

Я був серед тих добровольців крайньої групи, яка заходила в Донецький аеропорт перед самим його зруйнуванням. До того ми були в районах, які прилягали до аеропорту – Тоненькому, Опитному, Водяному, Авдіївці, «Зеніті». Ми приїхали туди на ротацію. Людей там треба було постійно міняти, бо у тих обставинах організм працює на межі своїх можливостей. Ну, і плюс поранення, і все таке інше. Все залежить від оперативної обстановки. Наприклад, я на наступний же день отримав поранення – більше 20 осколків в ногах.

Проривались ми під обстрілом, під ранок. Заїхали, слава Богу (чи ні, але то вже таке діло). Ми зробили те, що мали. Ми їхали на допомогу нашим бійцям. Заїхали в ніч на 18 січня, а 19-го був перший вибух, і 20-го уже остаточний термінал як такий перестав існувати, такий величезний був вибух.

Перекриття бетонні розлетілися просто, мов пил. І ми опинилися під завалами, під плитами перекриття. Пролетіли 5-6 метрів вниз, і тоді, на жаль, зазнали втрат. З моєї роти загинуло три людини. Це Женя Яцина – «Бєня», Іван Марченко і Олег Мусієнко. Також загинув Іван Зубков, позивний «Краб», його всі знають, ну й інші хлопці.

«Кіборг» «Спартанець» про останні дні оборони Донецького аеропорту
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:01:36 0:00

«Це найтяжче, що може бути – коли помирає твій друг»

Чуєш стогін друга, який помирає, і допомогти нічим не можеш. І немає знеболювальних, вони десь там під завалами...

​– Там тоді все врізалося у пам'ять. Особливо ті вибухи. А найбільше те, коли ти чуєш стогін друга, який помирає, і допомогти нічим не можеш. І немає знеболювальних, вони десь там під завалами... Оце крає душу більш за все.

Я до останнього надіявся на евакуацію. Цього не сталося, ну і Женя не дожив

Мій побратим, Женя Яцина, був тяжко поранений, були перебиті ноги. Людина дуже любила життя, але потрапила туди, в ту ситуацію, де вижити виявилось неможливо. І коли він зрозумів, що він вже, в принципі, не жилець, він просив мене, щоб я його добив, але я не мав на це права. Я до останнього надіявся на евакуацію. Цього не сталося, ну і Женя не дожив.

Це, мабуть, найтяжче, що може бути – коли помирає твій друг. Він такий веселий був, з таким почуттям гумору надзвичайним. Навіть тоді, перед цим нашим заїздом у термінал, розуміючи, що нас чекає, він своїми жартами компенсував хвилювання. Він зміг підтримати бійців, у яких був перший заїзд туди. Перед заїздом давав інтерв’ю 112 каналу, розповідав про те, хто такий Путін і все таке.

Бійцю треба знати, що у випадку чого, його пам’ять належно вшанують

У школі, де він вчився, йому встановили меморіальну дошку, я вважаю, що це правильно. Країна має пам’ятати своїх героїв. Бійцю треба знати, що у випадку чого, його пам’ять належно вшанують.

Треба розуміти, що звичайні люди можуть робити геройські речі. Наче з виду звичайна собі людина, а виявляється, що у надзвичайній ситуації це просто кремінь.

Загинути в бою за свою землю – це честь. Як би це цинічно не звучало для мирних людей. Для воїна – це честь

Після першого вибуху я говорив хлопцям, що загинути в бою за свою землю – це честь. Як би це цинічно не звучало для мирних людей. Для воїна це честь.

Ті ж російські військові гинуть. Їх прислали сюди. Серед них же теж є нормальні люди, у них є сім’ї. Але їх хоронять, як незрозуміло кого.

Не дочекавшись евакуації, я вийшов до сепаратистів на переговори

Я залишився з пораненими і загиблими. Ну і ранком 21 січня вийшов до сепаратистів на переговори, щоб нам дали коридор для вивозу тяжкопоранених і загиблих бійців

​– З нашого батальйону було чоловік 20, там різні підрозділи були, різні роти, ну і бригади, в тому числі, різні. Хтось загинув, хтось у ніч на 21 січня вийшов. Я залишився з пораненими і загиблими. Ну і ранком 21 січня, не дочекавшись евакуації, я вийшов до сепаратистів на переговори, щоб нам дали коридор для вивозу тяжкопоранених і загиблих бійців.

Поранених спасли, але я місяць після того пробув у полоні

Поранених спасли, але я місяць після того пробув у полоні. Нормально зі мною поводились, не били, крім морального тиску нічого не було – ні тортур, ні фізичних принижень. Потім я потрапив в обмін, який був увечері 21 лютого, але, на жаль, деякі «кіборги» досі перебувають там, у полоні.

Зараз я «воюю» тут. Сьомого травня мене виписали з госпіталю. Тепер займаюся координаційним центром допомоги бійцям АТО. Будемо робити фонд допомоги дітям і родинам загиблих, бо цими людьми треба опікуватися і займатися. Це погано, коли в родині загинув основний годувальник, і про це швидко забули. Країна має пам’ятати своїх героїв і по можливості допомагати. Бо є сім’ї, в яких двоє-троє діток, вони не повинні відчувати ніяких незручностей, щоб у них не було такого поняття, що Батьківщина про них забула. Це відкладається на їхньому подальшому житті, тому будемо робити все можливе, щоб цього не сталося.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG