Єдине, що може врятувати Олега Сенцова, – це безкомпромісний тиск західних лідерів. Не Джонні Деппа, не Меріл Стріп, не Акі Каурісмякі, а Трампа, Меркель, Макрона, наголошує дописувач «Українського тижня». Він вважає, що на відміну від багатьох, Олег робить буквально все, що в його силах, щоб довести світові елементарні речі. Крим – це Україна. «Терористи-бандерівці» – фікція. «Територія духовності» імені Пушкіна-Достоєвского-Толстого – це тим більше фікція. Цілуватися з кривавим диктатором соромно. Укладати з ним угоди соромно. Їздити туди на футбол соромно. Кожен хто про це забуває, стає співучасником. Автор статті переконує, що якби українці були активнішими в доведенні всього цього світові, жертва Олега була б не потрібна. Але ще не пізно. Ще можна зосередитися й бодай зайвий раз спробувати достукатися до такого ситого, безпечного Заходу. В його ж інтересах. Адже лік іде на дні, наголошує «Український тиждень» у статті «Врятувати рядового Сенцова».
Тижневик «Новое время» також стверджує, що переконати Путіна звільнити Олега Сенцова можуть лише західні лідери. Видання пише, що Олег своїм голодуванням, безсумнівно, робить особистий моральний подвиг. Він намагається використовувати єдину доступну йому можливість нагадати світові (хоча б через реакцію іноземних ЗМІ) про свою долю і долю інших українських політв'язнів. Власне, сама справа Сенцова спростовує основоположний міф кремлівської пропаганди про «безкровне приєднання» Криму. Але навряд чи це голодування може стати формою тиску на російську владу. До того ж, неможливо уявити, щоб нинішній кремлівський режим скасував вирок Сенцову, позаяк в Росії, в принципі, не прийнято скасовувати найабсурдніші політично мотивовані вироки, які стали в останні роки буденністю. Тому тепер боротьба всередині Росії і за її межами – це питання перш за все моральне, а не політичне. Це питання боротьби за звільнення невинної людини з катівень країни-агресора, стверджує «Новое время». Стаття називається «Політзек №1».
Про те, як самозвані генерали, осавули й гетьмани монетизують українське козацтво, розповідає «Укранський тиждень». Автор статті журналіст Денис Казанський стверджує, що сучасне українське козацтво давно вже перетворилося на мафіозну структуру, яка хоч і не надто впливова, але свій шматок корупційного пирога регулярно відкушує. За бутафорськими мундирами та значками, зазвичай, ховається цілком конкретний фінансовий інтерес. Усілякі козачі збори, паради та вишколи – це лише видима частина шоу, за якою від очей обивателя ховається істинний сенс існування таких організацій. Справжня мета ряджених «гетьманів» та «генерал-осавулів» – бюджетні гроші. Кожен «отаман» витискає їх відповідно до своїх можливостей: хтось задовольняється копійками в депресивній провінції, а хтось освоює десятки мільйонів гривень та створює мудровані корупційні схеми. Козачий бізнес зазвичай буває двох видів, інформує тижневик. Перший шлях найпростіший: організація вступає в яку-небудь громадську раду при органі виконавчої державної влади (наприклад, при якійсь облдержадміністрації чи при міністерстві) та отримує з бюджету фінансування на свою діяльність. Другий шлях трохи складніший: під прикриттям козацької організації створюється якась комерційна структура, що використовується як інструмент для ведення бізнесу. Дописувач «Українського тижня» у статті «Комерційне козацтво» наголошує, що гра в погони й аксельбанти була би просто дивацтвом, якби не апетит до державних коштів.
«Дзеркало тижня» стверджує, що у «справі Бабченка» поки що надто мало контексту і занадто багато інтерпретацій. Надто мало правди для серйозних узагальнень. Але достатньо для проміжних висновків. Автор статті Сергій Рахманін наголошує, що якщо переконливих доказів причетності Москви не нададуть, не тільки в Росії буде зайвий аргумент обвинувачувати Україну в організованій державою брехні, а й у західних партнерів буде зайвий привід Україні не довіряти. Журналіст сподівається, що докази таки будуть. Що СБУ й ГПУ нарешті приємно здивують. Тижневик прогнозує, що дивовижних новин і дивних фактів буде ще багато. І, доки вони не складуться у струнку картину, говорити про «перемоги» чи «зради» зарано.
