Ексклюзив: «Чемпіонський бій проти Стівенсона – це виклик для мене» – Олександр Гвоздик

Він – бронзовий призер Олімпійських ігор у Лондоні, непереможний учасник «Українських отаманів», а тепер ще й тимчасовий чемпіон світу у напівважкій вазі за версією WBC. Український боксер Олександр Гвоздик, незважаючи на свої титули, зізнається, що ще не досяг тих успіхів, про які мріяв. І ось уже 3 листопада з’явиться шанс це змінити – бій проти чинного чемпіона Адоніса Стівенсона. Саме в цей день весь світ нарешті дізнається ім’я найсильнішого у напівважкій вазі.

Хоча й були чутки, що бій можуть провести в Україні, зустріч двох чемпіонів (тимчасового і чинного) відбудеться в Канаді.

Олександр Гвоздик провів на професійному ринзі 15 боїв, які завершились перемогами. В Україні боксер не частий гість, востаннє був два роки тому. Зараз у Києві допомагає готуватися до бою чемпіону світу за версіями WBO та WBC у першій важкій вазі Олександру Усику.

Про свій переїзд до США, родину та історичні перемоги Олександр Гвоздик розповів ексклюзивно Радіо Свобода.

– Чи складно було переїхати всією родиною до США?

– Ні. Може, перші кілька місяців, поки адаптувався, були якісь питання. А потім дуже швидко почав розбиратися у всьому. Спочатку допомагали знайомі, менеджери та промоутери, а потім побутовими питаннями займався вже самостійно. Мені навіть, навпаки, було цікаво. Я люблю розбиратися в чомусь новому, шукати розв'язання питань. Переїзд до США був одним із тих моментів, коли десь потрібно було проявити кмітливість, щоб сім'ї було добре.

– Як дружина відреагувала на новину про переїзд до США? Адже потрібно було все лишати в Харкові й починати життя «з нуля»?

– Навіть коли ми були в Україні, то 95% часу моєї дружини займало виховання дітей. Зміна локації, я думаю, на її зайнятості сильно не відбилася, а навпаки – принесла щось яскравіше й цікавіше до її життя.

В Україні були культурні й спортивні заходи, на які мене постійно намагалися витягнути знайомі та друзі. Коли переїхали до США, то дружина стала одним з нечисленних моїх товаришів. Ми дуже багато стали подорожувати й проводити часу разом.

– Як адаптувалися діти до нового середовища? Вони спілкуються англійською чи рідною мовою?

– Вдома спілкуються рідною, а з однолітками – англійською. Старший син Дмитро вчиться у звичайній школі в 4-му класі. Ми переїхали, коли йому було 6 років. Пару місяців може було йому незвично поруч чути незнайому мову, але діти все схоплюють на льоту. Зараз він прекрасно говорить англійською.

Доньці Ганні було всього 9 місяців на час переїзду, а Міша народився в Окснарді. Тому вони себе дуже комфортно почувають в англомовному суспільстві. Я навпаки хвилювався, що діти мало спілкуватимуться рідною мовою. Але радий, що з цим проблем немає.

Ось мені перший час незвично було чути від них про нових друзів. Тут же усі товаришують з Ванею, Толіком, а там у них – Джейк, Рікі та Джессіка.

– Чи вдається знайти час, щоб побути з родиною?

– У США вдається краще, ніж тут. Я всі свої тренувальні табори проводжу майже вдома. Це прибережне місто Окснард. Розташоване в сорока хвилинах їзди від Лос-Анджелеса. Тут тихо, спокійно.

І немає потреби виїжджати кудись, щоб провести тренувальний збір. Тут і океан, і пляж з піском, і гори. Є де побігати та полазити. Тому живу в ідеальних для тренування умовах. Вільний час теж проводжу з родиною. Як тільки з'являється вихідний, то дружина вирішує, куди ми їдемо цього разу. Поки подорожуємо тільки по США. Країна велика, є куди поїхати.

В Україні я ось зараз поїхав на навчально-тренувальний збір, тож уже більше місяця не був удома, не бачив родину. І виходить, що в США я більше чоловік і батько, ніж тут.

– Яка подорож найбільше запам’яталася?

– Ми були на Гавайських островах взимку. Ну там зима правда не відчувається. Там було тепло. Але яка там неймовірна природа: вулкани, океан…Дуже красиво!

– Існує стереотип, що США – це країна неправильного харчування. У вас через переїзд змінився раціон?

– Змінився, але скоріше через інше ставлення до себе. Коли я був в аматорській збірній, то якогось дієтичного графіку не було. Може був інший метаболізм, але їв усе підряд – і жодних проблем. Крім того, в «Українських отаманах» боксував у ваговій категорії до 85 кілограмів, а в США – до 79 кілограмів. Це ще додатково потрібно скидати 6 кг. Тому довелося вивчати дієтологію. У зв'язку з цим, змінився раціон, інакше почав будувати своє меню.

У США досить пристойний рівень продуктів. І розповіді про те, що там вони харчуються пластмасою та синтетичної їжею – це неправда. Там у людини є вибір. Я думаю, що він більший, ніж тут. Хочеш – купуй пластмасові бургери, а хочеш – іди за свіжим м'ясом. Для мене немає якоїсь проблеми відмовитися від солодкого, смаженого та жирного. Я знаю, що мені можна й потрібно з продуктів. І там усе це можна знайти.

– У 2012 році про Олександра Гвоздика вперше масово заговорили в Україні. Тоді на Олімпійських іграх у Лондоні Ви стали бронзовим призером у ваговій категорії до 81 кілограма ...

– Після Олімпіади життя з ніг на голову перекинулося. Можна сказати, ми стали в Україні зірками. Тут зіграв і результат (усе ж таки 5 медалей привезли), і склад команди – справжні «локомотиви» українського боксу. Саме після цієї Олімпіади про український бокс заговорили в усьому світі. Звичайно, ми були раді таким змінам у своєму житті.

– 5 медалей привезли, але ж могло бути більше саме «золота» й «срібла». Вас же засудили в півфінальному бою... Прикро було?

– Звичайно. Але я себе втішав тим, що це могло статися і в боях, які раніше були по сітці. Наприклад, ситуація з Євгеном Хитровим. У мене хоча б бронзова нагорода висіла на шиї. Я знав, що міг пройти у фінал і поборотися за більше, але спіткнувся за крок від медалі вищого гатунку – це прикро.

– На Олімпіаду їхали з настроєм «Повернуся тільки з медаллю»?

– Саме так. На Ігри їхав з бойовим настроєм. Напевно, мені такої впевненості на вистачало на чемпіонатах Європи та світу. У Лондоні-2012 я був готовий боксувати з будь-яким суперником. Психологічно налаштований був на перемогу, тому що розумів, ми зробили колосальну роботу, багато сил було вкладено. Я знав, що здатний на серйозні результати.

– Майже вся «золота» збірна після Ігор перейшла в «Українські отамани». Це був зручний перехід від аматорів до профі?

– Я ж ще до Олімпіади спробував свої сили в цій області, боксував 4 бої. І, можливо, вже участь серед напівпрофесіоналів мене морально загартувала перед Іграми. Це відмінний перехідний варіант: боксерські рукавички не такі, раундів менше. Це саме той плавний перехід, який був дійсно корисним.

– А те, що «Отамани» так голосно зможуть про себе заявити в першому ж сезоні – вірили в це?

– Знав. У нас на той момент була найкраща команда в світі за результатами Ігор, і в «Отаманах» ми боксували практично тим самим складом. Було зрозуміло, що покажемо високий рівень. Так і сталося.

– У 2013 році, коли виступали в «Отаманах», Ви дуже часто «заряджалися» на удари. І тоді говорили, що це найголовніша помилка. Вдалося подолати?

– Ні! Помилка залишилася. Я намагаюся її коригувати. Вона, як невиліковна хвороба, коли її трохи полікував, а потім вона запалилася. Ось у минулому бою було запалення і тепер знову намагаюся її заліковувати.

– Коли стало відомо, що Ви йдете в професійний бокс та ще й переїжджаєте в Америку, були скептики, які говорили, що даремно. Ну, не скориться США Гвоздику, не будете ви там «своїм» ...

– Я й зараз не можу сказати, що я там «свій». Для того, щоб тебе полюбили там, потрібно показувати хороший, якісний і видовищний бокс. Я поки чогось значного не зробив, щоб говорити, що завоював американську публіку. Поки скептики можуть почекати, але сподіваюся, що їх засмучу в найближчі кілька років.

– Ви – один з небагатьох українських професійних боксерів, які принципово не «показушничають» ні на конференціях, ні на зважуванні, ні на боях. Чому? Некомфортний такий образ або може це рішення менеджерів?

– Я не можу грати. Веду себе так, як відчуваю. Я не можу кричати або займатися «трештокінгом», щоб привернути чиюсь увагу. Мені чомусь здається, що тоді виглядатиму клоуном. Нам постійно після Олімпійських ігор, коли Сашко Усик та Денис Берінчик виходили з оселедцями, ставили запитання: «А чому ви собі цього не зробили?». При цьому запитували вже через кілька місяців після Ігор. Ну якби всі так зробили одночасно, то було б цікаво, а коли ця фішка вже була показана публіці, почати робити те ж саме, ну, це нерозумно. Уже склалася якась про мене думка в публіки. У людей є асоціація про боксера Гвоздика: ось я такий, без «показухи».

– А якщо менеджери скажуть: «Олександре, треба!». Ось потрібно висловитися про суперника негативно і тим самим зарядити публіку, збільшити загострення пристрастей перед боєм. Погодитесь?

– Усе залежить від того, що потрібно сказати. Можна суперника облити брудом з ніг до голови і впасти в очах своїх же вболівальників. А можна пожартувати, але дуже вдало. Це дуже тонка грань. І мені комфортніше все ж показувати себе і свої можливості в ринзі, ніж грати якусь роль на публіку.

– Існує «страшилка», що професійний бокс – це в деякому сенсі «рабство». Боксер підписав контракт і тепер робить тільки те, що скажуть менеджери й промоутери. Як насправді?

– Якщо боксер не хоче, то його в ринг ніхто не зажене насильно. Там же не тюрма. Ніякої кабали немає. З іншого боку, в США і казки немає. Багато хто думає, що якщо ти підписав з американськими промоутерами контракт, то тебе на руках носять: до дієтолога, до тренера з фізпідготовки, і там цілий інститут на тебе працює. Може, у цьому плані в Україні більше приділяють уваги початківцям боксерам, ніж у США.

Там же купа народу намагається пробитися, тому постійно «поточка»: прийшли, попрацювали, комусь голову набили, хтось відсіявся... Страшного нічого немає. Це бокс, і потрібно пробувати досягати нових вершин. Але це не так легко, як багатьом здається. За все потрібно платити. У США дуже люблять гроші. По суті, все, що відбувається в американському боксі, – це навколо грошей і через гроші.

– Один за одним у США виїхали боксувати українці Тарас Шелестюк, Євген Хитров, Іван Голуб. Якщо про перші їхні бої дуже багато інформації було, то зараз хлопці «загубилися». Не боялися, що Вас теж може спіткати така доля?

– Я думаю, що з хлопцями це сталося в більшій мірі через неправильно обрану команду. Це молода амбіційна промоутерська компанія, яка нещодавно була створена. На початковому етапі, де гонорари невисокі, телебачення не бере участі, бої організувати не так уже й складно. І саме на цих боях хлопцям запропонували умови вище.

Але потрібно розуміти, коли ти виходиш в десятку кращих боксерів і починається боротьба за титули, то в гру вступають старі і дуже сильні промоутерські компанії. Тут молоді колективи просто безсилі. Я ж це прораховував спочатку і вибирав команду, з якою зможу йти до чемпіонства. Я радий, що в моїй кар'єрі все сталося саме так. Нехай і тимчасовий, але я – чемпіон світу. І йду до своєї мети, може, не так швидко, як хотілося б.

– Що скажете про свій тандем з тренером Марком Контрерасом?

– Ми від самого початку з ним працюємо в США. Мені важливо, що в нас є з ним діалог. Я не вмію робити за принципом: «бери більше, кидай далі». Я повинен розуміти, а навіщо я це роблю? Якщо беру гантелю і роблю якусь вправу, то повинен знати: яка група м'язів навантажується і для чого.

З Марком Контрерасом ми консультуємося і обговорюємо тренувальний процес. Не знаю, чи зміг би я працювати з тренером, який би намагався на мене тиснути, навіть, якщо б це був дуже авторитетний наставник. Я або повинен йому беззастережно вірити і знати, що він робить усе правильно, або у нас були б з ним конфлікти, що заважало б результату. Просто коли тренер сказав: «Повір мені!» без пояснень – це не для мене.

– Чи обговорюєте свій шлях до чемпіонства? Наприклад, проведемо 6 боїв, а там і за пояс будемо боротися...

– Звичайно! Приблизне планування є, але ніколи це неможливо продумати на 100%. Може бути травма, різна тривалість боїв: один закінчився на другому раунді, а інший ти відбоксував повністю… Відповідно і різний час на відпочинок потрібен. Але ці розмови ведуться з промоутерами і менеджером, а тренер готує до суперника. Ми подивилися його бої, обговорили, яка потрібна тактика і як будемо готуватися.

Дуже важливо, що у нас є діалог: і з тренером, і з промоутером, і з менеджером. Ми завжди обговорюємо – навіщо нам потрібен такий бій, чому саме цей суперник. І разом ухвалюємо рішення. Ніхто не змусить мене виходити на ринг, якщо я цього не хочу. Принаймні за 15 боїв у нас конфліктів не було.

– А в якому випадку відмовилися б боксувати?

– Якби завтра сказали боксувати з Ентоні Джошуа в надважкій вазі, я б, напевно, відмовився (сміється).

– А якби запропонували величезну суму, щоб Ви програли якомусь боксеру спеціально?

– Якби боксував з Ентоні Джошуа, я б програв і неспеціально.

– У футболі часто чуємо про договірні матчі, у боксі зустрічалися з таким?

– Я з цим не стикався. І не хочу. Вірю, що ця тенденція не зміниться.

– З Ваших 15 боїв, якщо не говорити про зустріч з Мехді Омаром, який виявився несподіваним?

– Напевно, з Томмі Карпенсі, коли я опинився в нокдауні в першому раунді. І це було явно для мене несподіванкою. Я вийшов на ринг налаштований, усе йшло за моїм планом, а потім якась пауза, і вже бачу лампочку над рингом.

– І які думки були в цей момент?

– «Не може бути! Як? Ні-ні-ні! Я відмовляюся вірити». Але встав, почав бігати, відновлюватися і закінчив бій перемогою.

– Складається враження, що Ви дуже самокритичний і серйозно ставитесь до суперників. А тут раптово прорахувалися у зустрічі з Мехді Омаром ...

– Я ж теж людина, не машина і не робот. На мене теж діє думка оточення. Начебто намагався не вестися на критику й похвалу, а все одно якийсь відбиток у голові залишився. Я дивився бої Омара, і він мене абсолютно не вразив. Крім того, була сила-силенна народу, яка говорила: «Давай проведемо наступний бій уже через 2 місяці». Усі розраховували, що я його «винесу» в перших раундах.

Я готувався дуже наполегливо. І думаю, що зробив найбільшу роботу за свою кар'єру. Був у відмінній фізичній формі, але, мабуть, мало попрацював саме під суперника. Це хороший урок для мене. Сподіваюся, що висновки правильні зроблені.

– Зараз Ви – тимчасовий чемпіон. Ходили чутки, що наступний бій проти Адоніса Стівенсона за чемпіонство зможуть провести в Україні. Але все ж таки Канада. Де було б зручніше?

– Я всі бої провів у США, і мені там комфортно. Але, звичайно, хотілося б провести бій удома. Це і для фанів добре, і я давно в Україні не боксував, за цей час дійсно скучив. Мої промоутери і телебачення також зацікавлені в цьому були. Але основна проблема – це мій противник і його команда. Стівенсон не може залишити Канаду, а потім в'їхати, бо в нього є проблеми із законом. Терміни теж були під питанням. За регламентом WBC, ми взагалі повинні були зустрітися до 19 серпня.

– Тепер бій аж 3 листопада. Така перерва між боями якось впливає на фізичну форму?

– Все залежить від того, що ти робиш. Якщо сидіти в нічних клубах або на пісочку цілими днями, то навряд чи позитивно впливає. У професійному боксі тебе ніхто не змушує тренуватися. Ти можеш взагалі нічого не робити, головне – вийди в ринг і здобудь перемогу. У кожного свій підхід до використання часу між боями: хтось тренується всього один місяць, інші – постійно. Мені для підготовки потрібно 2 місяці, але весь інший час я не сиджу і не жую пончики. Намагаюся відвідувати спортивний зал і тримати себе в формі.

– 3-4 місяці – це ідеальний проміжок між боями?

– Ідеальний, але на практиці так не буває. Всі хочуть боксувати з такою періодичністю, тобто 4 бої на рік. А за фактом – виступають двічі, в кращому випадку проводять 3 бої. Відбоксував, став претендентом, хтось отримав травму, переговори затяглися, не визначились із датою бою, немає узгодження з телебаченням, усі ці питання вирішуються, а це ж теж час.

– Ось Ви готуєтеся до конкретного суперника, і потім виявляється, що бій буде проти іншого боксера. Сильно через це змінюється тренувальний процес?

– На чемпіонському рівні, якщо за тиждень до бою щось трапляється і змінюється суперник або переноситься дата зустрічі, це викликає певний дискомфорт. Все ж побудова тренувального табору – це ціла система. Ти повинен підійти в ринг і добре натренованим, і не стомленим. І для всіх цих процесів є певні терміни, які ти будуєш, відштовхуючись від тієї дати, коли у тебе призначений бій. Крім того, змінюється ж і тактика, адже ти виходиш проти іншого боксера. З іншого боку, людина, яка буде проти тебе боксувати, дізнається про це в той же час, що і ти. І йому так само треба міняти тактику, ламати план тренувального табору. Ви в однакових умовах.

– Адоніс Стівенсон буде складним для Вас суперником?

– Безумовно. Це досвідчений боксер. Хоч і ветеран, але у нього є «порох в порохівницях».

– Складно буде фізично, тактично чи психологічно?

– Я думаю, що всі три позиції складні будуть. Він хитрий, досвідчений і фізично сильний. Це величезний для мене виклик.

– Ви закінчували юридичний факультет. Не було бажання все кинути й піти за фахом працювати?

– Я ж кидав бокс у 2007 році, коли моя дружина завагітніла. Я тоді ще не був у складі збірної України, а годувати сім'ю якось треба було. На півроку пішов, а потім повернувся.

– Чому вирішили знову займатися боксом?

– Мій тренер Едуард Карницький повернув мене в зал. Каже: «Час-таки є. Працюєш, можеш і зал відвідувати». Ось і почав тихесенько наново тренуватися, потім виграв чемпіонат області, а за 2 роки переміг на всіх турнірах, куди їздив. Так і потрапив до збірної України.

– Однієї з найсильніших…

– Так! Дякую Анатолію Миколайовичу Ломаченку, який усе це зробив. Напевно, так зійшлися зірки, що зібралися і талановиті спортсмени, і серйозні тренери. Як кубик, усе склалося, і вийшов такий результат.

– А чому зараз в Україні немає такого результату? На Олімпіаді в Ріо українці навіть у півфінали не пройшли.

– У нас є талановиті боксери. Той же Сашко Хижняк. Думаю, що в Ріо хлопцям просто не вистачило досвіду. Ми ж виступали на Олімпіаді, коли нам уже по 25 років було, а хлопцям у Ріо і по 20 не виповнилося. Просто збіглася зміна поколінь саме на ці Ігри. Я думаю, що в Токіо-2020 результати будуть кращими.

– Судячи з ваших соціальних мереж трійка з «золотого» складу: Усик-Ломаченко-Гвоздик продовжують дружити ...

– Так і є. Звичайно, це змінилося. Якщо раніше ми проводили разом практично 100% часу, то зараз на перший план все ж виходять сім'ї й особисте життя. Але ми прекрасно підтримуємо спілкування, по можливості відвідуємо бої один одного, тренуємося разом, якщо є час.

– Подорослішали чи все ж таки дозволяєте собі подуріти?

– У цілому ніби подорослішали (сміється), але, напевно, якщо на нас подивитися збоку, то здається, що ми все ті ж. Все так само дуркуємо. Але вже не постійно, а час від часу.

– Сина старшого збираєтеся віддавати саме в бокс чи просто в спорт?

– Хотілося б, щоб він займався саме боксом. Я люблю бокс, цим живу і не бачу причин, чому б моєму синові цим не займатися. Я не вважаю, що цей вид спорту робить людей дурними або позбавляє здоров'я. Звичайно, це професійний спорт і якийсь побічний ефект все ж є. Я чесно не розумію людей, які самі займаються цим видом спорту, а потім кажуть: «Я ніколи не віддам свого сина в бокс». А навіщо ти тоді цим займаєшся? Якщо б я дійсно вважав, що це погано, то сам би ніколи не вибрав цей вид спорту.

Зараз Діма почав займатися боксом саме в Україні у мого першого тренера. У США він ходить просто зі мною в зал. Буває, що мій американський тренер його підтримає на лапах, але це поки в дитячому варіанті. Він більше ходить, щоб набігатися, а потім добре поспати.

Я на його заняттях, на жаль, «не доступний». Якщо в зал разом приходимо, то я більше сфокусований на своїй роботі. Думаю, через це його боксерські навички страждають.

– Піару в Україні Вам вистачає?

– Особисто мені? З головою! Але я ж прекрасно розумію, що сьогодні це не просто спорт, це мій хліб і бізнес. Природно, чим більше тебе впізнають, тим більше тебе підтримуватимуть. Я говорю відкрито і не кривлю душею. Це мої гроші. Я доросла людина, у мене троє дітей, і я зацікавлений у тому, щоб у них все було в порядку, щоб вони отримали гідну освіту. А в сучасному світі це впирається в матеріальне питання.

Не можу себе порівняти зі справжніми зірками. Впізнають час від часу. За день може разів п'ять на вулиці підійдуть і попросять сфотографуватися. Мене це не дратує. Уваги не так уже й багато, а більше не хотілося б.

– Якщо порівнювати бої «Українських отаманів», де Вас підтримував весь Палац спорту і перший бій у США. Відчувається різниця у глядачах?

– Колосальна. Я перший бій у США боксував на великому шоу, але майже при порожніх трибунах. Там було від сили 300 чоловік. Справа в тому, що у великих шоу на перші андеркарти практично ніхто не ходить, саме там молоді дають можливість себе показувати. Проте мій перший бій транслювався по телебаченню – ось такий був бонус.

Зараз у США українських уболівальників стільки приїжджає… Коли ми боксували в Вашингтоні – я, Вася Ломаченко і Олександр Усик – мені здавалося, що там одні наші зібралися. Там прийшла діаспора і скандувала наші імена. Мені здається, що тоді американці думали, що вони до нас в гості приїхали, а не ми у них виступаємо (сміється).

​Бліц-опитування

Якби не бокс, я б займався карате.

У тренувальному процесі найбільше подобаються спаринги.

Коли боксую, то відчуваю задоволення.

Моє життя схоже на фільм «Одного разу в Америці».

Улюблений куточок в Україні –​ Харків.

Я не уявляю свого життя без дружини та дітей.

Я мрію вивчити іспанську мову.

Останнє, що прочитав: Майк Тайсон – «Нещадна істина».

Я живу за принципом: «Терпіння і труд все перетруть».

Найголовніша поразка – на Олімпіаді в півфіналі

5 головних рис характеру Олександра Гвоздика – флегматично-холеро-меланхолік