Доступність посилання

ТОП новини
19 Листопад 2018, Київ 13:51

Свідок Голодомору професор Корунець розповів про пережите у дитинстві


Свідок Голодомору 1932–33 років Ілько Корунець, професор Київського лінгвістичного університету

Він пам’ятає, як його родину викинули на сніг із рідної хати у переддень Різдва, як забрали все – до останньої картоплини. Він пам’ятає, як помирали на його очах рідні, як божеволіло від голоду його село і яка на смак юшка з гілочок вишні. Професор, перекладач Ілько Корунець у Меморіалі жертв Голодомору розповів про те, що пережив 12-річним хлопчиком. Страшнішого, каже, не уявити.

Ілько Корунець народився 1922 року у селянській родині у селі Семенівка Лисянського району Черкаської області. Він каже, що пам’ятає, як під час так званого «розкуркулення» наприкінці 20-х років районний представник НКВД разом із місцевими «незаможниками» виштовхували родини заможних селян із їхніх хат і змушували сідати в їхні ж вози. Вони кричали, щоб ті швидко збиралися, ловили їхніх діток і «як снопи» кидали на ті підводи.

А потім, вже на початку 1932 року, у переддень Різдва, родину його батьків, у якій було 5 дітей, вкинули на сніг і мороз з рідної хати. Про все, що було далі, професор кафедри англійської філології і перекладу Київського національного лінгвістичного університету Ілько Корунець розповідає як на сповіді.

Він пройшов Другу світову війну, був у нацистському полоні, голодував у концтаборі, але такого потойбічного жаху, який відчув у дитинстві, не переживав.

Він завжди і скрізь учився на відмінно, досконало оволодів німецькою, англійською та італійською, переклав українською Артюра Рембо, Оскара Уальда, Фенімора Купера. Джанні Родарі, навчив мистецтву перекладу кілька поколінь студентів, а досі засинає з думкою, чи є щось у нього на сніданок.

«Я все маю, але ця думка завжди зі мною, як і пережите під час Голодомору. Цей жах мене не полишає», – каже Ілько Корунець.

Запали свічку пам'яті (відео)
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:01:56 0:00

Радіо Свобода переказує розповідь професора Корунця про Голодомор 1932–33 років:

– Нас було 10 душ у родині. Батьки мої, нас дітей – п’ятеро, наш дядько та дідусь з бабусею. Нас викинули з нашої хати і забрали все. До останньої картоплини і квасолини. В усіх людей все позабирали.

А ті ледарі та голота комнеземівська (комнеземи, комітети незаможних селян – ред.) так раділи, що чужого кожуха забрали чи ще щось. Один такий був, то усім в селі сказав, щоб на «Маріїні чоботи» не посягали, бо то йому належить. А Марія, моя мама, ще у тих чоботях ходила.

У ті часи більшовики уже перетворили село на концтабір, хоч і без колючого дроту. Кудись виїхати з села ніхто не міг. Паспортів у селян не було, а щоб кудись їхати, то треба було отримати письмовий дозвіл у колгоспі, якого ніхто не давав.

Тож, ми пішли жити у сусіднє село у стару дідову хату.

Хоч пройшла вже одна хвиля розкуркулення, і найзаможніших повивозили на Сибір, у селі ще ті, хто не лінувався працювати, мали і хліб, і до хліба. Родини були багатодітними.

У моєму класі у вересні 1932 року було 68 учнів. До наступного вересня дожила тільки половина моїх однокласників.

Коли ми перейшли жити в інше село, я продовжував ходити до своєї школи за 3 кілометри і брав із собою мисочку. У школі давали два черпаки якоїсь гарячої рідини, яку навіть супом не можна назвати. Бо у ній не було ніякої крупи чи овочів, щось таке – чи солоне, чи кисле, як було тепле, і хоч трохи тамувало голод.

Мама моя, якогось дня, дала батькові золоті сережки і наказали піти кудись на базар і виміняти їх на щось їстівне. «Або ти щось принесеш, або ми усі помремо», – сказала вона. Батько взяв ті сережки і за деякий час приніс додому пів мішка кукурудзяного борошна. Мати розтягнула його на усю зиму.

У нас була корова. Але її не було чим годувати. Доїлася вона погано, але все ж кожен з нас вранці і увечері міг випити трохи молока. Щоб корову у нас не вкрали, то щоночі біля неї спали у хліві і мама, і дядько, і дідусь з бабусею.

Пам’ятаю, якоїсь ночі зчинився ґвалт, я вийшов з хати і бачу, що хлопець один, з порядної родини, прийшов до нас, взяв корову за налигач і хотів вивести, а мої усі не дають. Не б’ють, а так слабко його відштовхують. А він просто мовчки тягне за налигач. Збожеволів. У нього потім уся родина померла.

Ще мама варила юшку з вишневих гілочок, а потім і листя. Щось там у тому вареві було таке, що тримало нас на цьому світі.

Батько на той час вже був Криму. Бо забравши усе з села, НКВД почало забирати й чоловіків та знову відправляти їх на Сибір. Батьку вдалося втекти і дістатися Криму. Там голоду не було. Тож батько, час від часу, надсилав нашим кумам, які не були під таким жорстким наглядом, як ми, посилку з двома хлібинами-цеглинками. Кум уночі приносив їх нам. Досі пам’ятаю той хліб.

Голод зробив страшне із селом. У хатах та на вулицях лежали трупи, щодня їздили з колгоспу і збирали померлих. Кричали, щоб виносили їх з хат, але чим далі, тим менше хтось міг це зробити.

Я пас корову у рові біля кладовища і бачив, як одного разу молода жінка з дитинкою на руках ішла, а потім упала і не встала, а дитина плакала і повзала по її грудях. Я прибіг наляканий і розповів дідові, але той вже теж ледве ходив.

Читайте ще: На Донбасі віднайшли ще одне місце поховання загиблих від Голодомору 1932–1933 років

Ми ходили усі разом, поки могли, з братом та сестрами і вудили рибу. Це була така радість, коли кілька штучок вдалося зловити, бо тоді ми мали юшку з риби.

От, одного разу, ми сиділи, а прийшов Лапко, так цього чоловіка прозивали у селі, і почав мацати нас усіх, чи є у нас м’ясо на кістках. Той Лапко став людоїдом, викрадав убивав та їв дітей.

Багато дітей і підлітків здичавіли. Навесні, коли з’явилася перша зелень, діти повзали по землі і їли траву. У них почався страшний понос. Ззаду просто кишка випадала. Так вони і помирали.

А тоді якось, після дощу, виросли мухомори і мої дві сестрички і братик їх наїлися. Через день вони один по одному померли. Досі бачу, як вони лежать у хаті на лавах. Винести їх на вулицю я сили не мав. А мати моя день і ніч десь працювала по людях, щоб крихту чогось їстівного заробити.

Померли дядько, і дідусь з бабусею. П’ятеро душ померло у нашій хаті. Хоронити їх ми сили не мали. У садку була зимівка, в якій дідусь на зиму ховав вулики-дуплянки. Вона вже зруйнована була. То ми туди якось наших дотягли та й прикидали.

Я якось вижив. Пам’ятаю, як крав колосок з нового врожаю і жував зернини.

Читайте ще тут:

Радянські концтабори для дітей під час Голодомору 1932–1933 років

Щоб визнати Голодомор геноцидом, світ має зрозуміти намір Кремля​

Потім я воював, ходив в атаку, бачив обличчя ворога, був під бомбами, потрапив у полон, голодував у концтаборі, але такого жаху, як під час Голодомору, я не переживав ніколи.

Сказати, що це пекло, це не сказати нічого.

Сталін і Компартія влаштувала лютий штучний голод і убила мільйони людей. Це був такий моральний і фізичний жах, що люди божеволіли і дичавіли.

Тепер кажуть про ПТСР, я з цим синдромом живу усе своє довге життя. Немає такого дня, години, вечера і ранку, щоб я не бачив ті лави, і на них моїх сестричок і брата. Хіба на лекціях забуваюсь трохи, чи коли з онучками своїми…

Щороку я їжджу у своє село. Поминаю тих, кого Сталін і більшовики убили штучним голодом.

І там, у садку, де лежать останки п'ятьох моїх рідних, я поклав меморіальну дошку і написав їхні імена.

Я свідок Голодомору і я кажу – то був геноцид. Сталін хотів винищити українських селян, бо вони чинили затятий спротив, якщо у них відбирали землю і все те, що вони важкою працею собі набули.

Голодомор не зламав
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:00:56 0:00

Більше цікавих новин, які не потрапили на сайт – у Telegram-каналі Радіо Свобода. Долучайтеся!

  • 16x9 Image

    Ірина Штогрін

    Редактор інформаційних програм Радіо Свобода з жовтня 2007 року. Редактор спецпроектів «Із архівів КДБ», «Сандармох», «Донецький аеропорт», «Українська Гельсінська група», «Голодомор», «Ті, хто знає» та інших. Ведуча та редактор телевізійного проекту «Ми разом». Автор ідеї та укладач документальної книги «АД 242». Автор ідеї, режисер та продюсер документального фільму «СІЧ». Працювала коментатором редакції культура Всесвітньої служби Радіо Україна Національної телерадіокомпанії, головним редактором служби новин радіостанції «Наше радіо», редактором проекту Міжнародної організації з міграції щодо протидії торгівлі людьми. Закінчила філософський факультет Ростовського університету. Пройшла бімедіальний курс з теле- та радіожурналістики Інтерньюз-Україна та кілька навчальних курсів «IREX ПроМедіа». 

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...
XS
SM
MD
LG